Політичний конфлікт

Політичний конфлікт — це зіткнення, протиборство політич­них суб ’єктів, обумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, цілей і поглядів, у ході якого кожен прагне досягти такої мети, що виключає цілі іншого.

Об ’єктом політичного конфлікту є влада в державі чи у політич­но організованих структурах; предметом — різноманітні проблеми із завоювання і утримання влади, устрою владних інститутів, з пере­розподілу повноважень, політичного статусу суб’єктів і «груп інтер­есів», збереження політичних цінностей, традицій і символів тощо. Партії, громадсько-політичні організації, держава та її інститути, соціальні спільноти, політичні еліти, лідери стають суб ’єктами по­літичного конфлікту, коли включаються в боротьбу за владу.

Специфічним змістом політичних конфліктів є політична бо­ротьба за вплив у системі політичних відносин, монополію своїх інтересів, доступ до прийняття загальнозначущих рішень і визнання їх суспільно необхідними, тобто все те, що становить сенс влади і політичного панування. її форми різноманітні: партійні й парламент­ські дискусії, ідеологічні та інформаційні «війни», боротьба за елек- торат, мітинги, політичні страйки, пікети й інші акції протесту; край­ня ж форма — це війна, як продовження політики насильницькими засобами. Політичній боротьбі властиві загальні закономірності:

- це боротьба за докорінні інтереси та цілі великих соціальних спільнот', до політичного конфлікту втягуються великі маси людей;

- намагання суб’єкта конфлікту обгрунтувати легітимність своєї влади і спростувати легітимність супротивників;

- експансивність — у випадку загострення поширюється на соціально-економічну сферу, ЗМІ, приватне життя і психологічну атмосферу в соціумі;

— поведінка варіюється від підйому до спаду, від стихійних виступів до раціональних форм, але можливі й масові політичні психози;

- завжди вмотивована ідеологічно, така боротьба символізує ідеали та цінності, відіграє мобілізуючу роль у поведінці контраген­тів політичного протиборства.

Позитивна функція політичного конфлікту сприяє чіткішому ви­явленню позиції й істинних прагнень конкуруючих політичних сил; негативна — полягає в тому, що за критичних умов конфлікт може послабити або взагалі зруйнувати існуючу політичну систему, орга­нізацію, структуру влади у державі.

Типологія політичних конфліктів (за А. Здравомисловим) поділяє їх на дві основні групи: вертикальні, суспільно-політичні кризи з при­воду легітимності влади; та горизонтальні — всередині владних струк­тур, за обсяги повноважень і впливу (латентні цілі політичної боротьби). За характером нормативної регуляції/дерегуляції політичні конфлікти поділяють на інституціоналізовані та неінституціоналізованк, згідно із зонами і сферами виявлення — зовнішньополітичні та внутрішньо­політичні', глобальні, міждержавні, регіональні, місцеві тощо.

Феноменологія політичного конфлікту виокремлює: конфлікти інтересів, притаманні розвинутим державам з політично структуро- ваним суспільством; конфлікти цінностей, більш властиві перехідним країнам з нестійким державним ладом; конфлікти ідентифікацій — відбуваються в політичній сфері суспільств, де присутнє ототожнен­ня суб’єктів політики з певними етнокультурними, расовими, релі­гійними та іншими групами, а не з політичною нацією в цілому.

Для управління політичним конфліктом необхідно аналізувати соціально-політичну «конфігурацію» в державі, враховувати макро- й мікрополітичні чинники, оцінити специфіку цілей сторін та методи їх дії. Стратегії, спрямовані на врегулювання конфлікту, головні зусилля спрямовують на зниження інтенсивності протиборства сторін, на міні­мізацію негативних наслідків для держави. Посилення політичного напруження примушує владу турбуватися про недопущення руйнівних способів боротьби, які можуть призвести до колапсу органів держав­ного управління і суспільних втрат. Спираючись на громадську думку, слід ефективно впливати на поведінку опонентів, стимулювати пошук політичного консенсусу — у формі компромісу, політичних угод, ме­морандумів, перемир’я, тимчасових коаліцій тощо. Це сприятиме під­триманню іміджу влади і формуванню у населення переконань від­носно того, що вона спроможна контролювати політичні конфлікти.

6.3.