Передумови формування етнонаціональних конфліктів

Етнічні конфлікти існують у кожній окремій країні по-різному, са­ме тому вони відрізняються за масштабами та наслідками. За наявності таких відмінностей етнонаціональні конфлікти мають деякі спільні ри­си, певну логіку свого розвитку, яка виявляється, зокрема, в порядку висунення вимог.

Етнос — це вид історично стійкого соціального угруповання лю­дей, представлених плем’ям, народністю, нацією. Термін «етнос» бли­зький до поняття «народ». Іноді ним позначають кілька народностей (українці, росіяни, поляки), а також відокремлені їх групи.

Всі етнонаціональні конфлікти є по своїй суті складними. Причи­ною будь-якого етнонаціонального конфлікту є прагнення певного ет­носу до набуття власної державності, і досить часто вони мають полі­тичний характер. Етнос повинен відчувати себе дискримінованим і за соціально-економічними показниками (низький рівень доходів, пере­важання непрестижних професій, недоступність освіти та ін..), і за ду­ховними (релігійні утиски, обмеження у використанні мови, неповага до звичаїв і традицій). Такі конфлікти супроводжуються гострими

емоційними станами. Переважно етнонаціональні конфлікти мають іс­торичне підґрунтя. Під час їх розгортання захищаються етнічні особ­ливості народу, такі як мова та віра, тому кожен член етносу, захища­ючи свої права, об’єднується у найбільш сильні групи.

Проблема етнонаціональних конфліктів полягає у тому, що вони остаточно не вирішуються, а найчастіше переходять від покоління до покоління, оскільки виникають нові проблеми і відповідно нова конф­ліктна ситуація.

У світі існує сотні таких конфліктів в різних країнах: Англія — Пі­внічна Ірландія, Франція — Корсика, Іспанія — баски, Туреччина — курди, Греція та Туреччина — Кіпр. На пострадянському просторі: Грузія — Абхазія, Молдова — Придністров’я, Вірменія / Азербайджан — Нагорний Карабах, Таджикистан та Узбекистан — Афганістан.

Етнонаціональні відносини самі по собі є конфліктогенними. Так, на території колишнього CPCP тліє маса етнополітичних конфліктів, пов’язаних з помилками радянського керівництва. Це конфлікти, по­роджені проблемами відновлення прав депортованих народів (кримсь­ких татар, інгушів, турків-месхетинців), довільними територіальними змінами, що порушує цілісність етносів (Південна Осетія, Нагорний Карабах), надмірною русифікацією соціального життя у районах ком­пактного проживання національних меншин та інші. Вони розгорта­ються по загальній схемі: постраждалий етнос вимагає відновлення справедливості, а гарантія її встановлення — власна державність в тій чи іншій формі. Першою ознакою будь-якої держави є територія. Тому територіальні претензії є основою приблизно 2/3 всіх етнічних конфлі­ктів на теренах колишніх радянських республік. Це вимоги щодо зміни меж, відтворення втрачених національних утворень, повернення реп­ресованих народів на колишні місця проживання та ін.

Отже, факторами виникнення етнонаціонального конфлікту можна вважати:

— певний рівень національної самосвідомості, достатній для того, щоб етнос міг усвідомити ненормальність свого становища;

— скупчення у суспільстві небезпечної критичної маси реальних про­блем і деформацій, що впливають на всі сторони національного буття;

— наявність конкретних політичних сил, здатних використовувати в боротьбі за владу два перших чинники.

Протиборчі сили етнонаціонального конфлікту ставлять перед со­бою основну мету — набуття політичної влади, державності, реаліза­цію права на самовизначення. Разом з тим вирішуються і соціально- економічні, культурно-мовні, територіальні, ідеологічні, соціально- психологічні та інші проблеми.

Такі конфлікти, як правило, закінчуються:

— перемогою однієї сторони над іншою;

— компромісом;

— консенсусом.

2.