Методи розв’язання конфліктів

Методи розв’язання конфліктів — це система конкретних дій, що передбачає досягнення закінчення боротьби при збереженні осно­вних засад взаємозв ’язку між конфліктуючими су б ’єктами.

У багатьох країнах з метою попередження чи вирішення кон­фліктів поширено метод упереджувальних дій — практика включен­ня в угоди між фірмами чи приватними особами спеціальних пара­графів, які передбачають поведінку сторін під час виникнення суперечок. Наприклад, американська Асоціація суддів вважає, що при підготовці будь-якого ділового контракту, щоб упередити кон­фліктні ситуації, слід передбачити: письмовий обмін думками у випадку виникнення розбіжностей; із самого початку спору залуча­ти експерта чи консультанта; використовувати будь-які спроби що­до примирення; забезпечити достатньо високий рівень осіб, що ведуть переговори; встановити декілька етапів процесу перемовин; у разі невдачі переговорів — визначити арбітра або належний судо­вий порядок розгляду спору.

Безумовно, головним, найбільш конструктивним методом розв’язання конфліктів є переговори — це спільне обговорення опо­нентами (можливо, за участю посередника) суперечливих питань з метою досягнення згоди', це комплексний засіб вирішення конфлік­тних ситуцій, який містить елементи психологічних, організаційних і правових технологій. Сторони конфлікту приходять до визнання їх необхідності, коли конфронтація не дає результатів. Переговори в конфліктній ситуації — це особливий переговорний процес: слід тонко регулювати психологічну атмосферу, щоб імпульсивність учас­ників не погіршила стосунків між ними; доцільно конкретизувати і обговорити варіанти вирішення проблеми; запобігти маніпуляціям, які гальмують процес примирення.

Сучасні дослідники наводять різноманітні класифікації перегово­рів^[19], наприклад, за критерієм відмінності цілей учасників.

1. Переговори з продовження чинних угод', наприклад, з питань продовження торгово-економічних стосунків, тимчасових угод щодо припинення військових дій.

2. Переговори про нормалізацію — з метою переведення конфлікт­них відносин у більш конструктивну взаємодію сторін (за участю третьої сторони).

3. Переговори про перерозподіл, коли одна сторона вимагає змін на свою користь за рахунок іншої сторони.

4. Переговори про створення нових умов — формування нових відносин та укладення нових угод.

5. Переговори з досягнення другорядних ефектів', демонстрація миролюбства; вирішення супутніх питань; з’ясування позицій, від­волікання уваги тощо.

Конфліктологи розробили принципи, які визначають ймовірність успіху в переговорах: ретельна підготовка; контролювання емоцій; чітке викладання думок; увага до опонента; визначення критичних меж обговорення; здатність працювати в команді; швидка реакція; реалістичний погляд на події; поінформованість; винахідливість; здатність до переконання; обережність.

Переговорна практика у конфліктних ситуаціях виробила певні типи спільних рішень: 1) компроміс, коли сторони йдуть на взаємні поступки і готові задовольнити хоча б частину вимог одне одного; 2) можливо здійснити «розмін поступками»', коли опонент йде на суттєві поступки з менш значущих для нього питань, які є приорітет- ними для суперника, та водночас — очікує більшого задоволення своїх інтересів у важливих для нього моментах; 3) коли ж критерії законності взаємних вимог є нечіткими, то суб’єкти конфлікту не можуть знайти «компромісної середини», починають витискувати поступки в ході переговорів і шукати асиметричне рішення (згідно з потенціалом і статусом сторін). Зрештою, учасники переговорів мо­жуть діяти шляхом вироблення принципово нового рішення, що пере­творює конфліктну суперечність на несуттєву (це засіб оцінки спів­відношення та дійсного балансу інтересів).

Відповідно до цього виокремлюють чотири стилі ведення перего­ворів у конфліктних ситуаціях. Жорсткий, стиль, що відповідає стра­тегії суперництва і зводиться до ультимативної демонстрації сили.

Конфліктний медіаторинг — це технологія проведення перего­ворів за участю медіатора-посередника. Медіація (посередництво) як найдавніший засіб вирішення проблемних ситуацій забезпечує ефек­тивне розв’язання багатьох конфліктів; вона дозволяє сторонам шляхом переговорів, у неюридичний спосіб, лише за участю медіатора досягти збалансування суперечливих інтересів. Нині у США, де існує велика кількість автономних структур громадянського суспільства, діє при­ватна й державна служби медіації, у 1983 р. засновано Національний інститут з розв’язання диспутів, що розробляє нові програми медіації та ведення переговорів, виходять наукові журнали з проблем медіації.

Розробка і застосування методів посередництва сьогодні стали справою професійних медіаторів, які беруть участь в організації пере­говорів, сприяють набуттю ними більш конструктивного характеру та пошуку сприйнятних для обох сторін умов закінчення конфлікту. Осо­бливості участі сторони-посередника у врегулюванні конфлікту пов’язані з тим, чи самі опоненти звернулись до неї, чи вона ініціатив­но, самостійно втрутилась у ці події (коли, наприклад, відбувається небезпечна ескалація протиборства). Професійна, сумлінна медіація має ґрунтуватися на таких принципах: добровільність участі медіатора; рівноправність сторін; нейтральність медіатора; конфіденційність; раціональність; коректність; ділове співробітництво; уникнення мані­пуляцій. Водночас існують обмеження щодо застосування неформаль­ного медіаторінгу в кримінально-правових конфліктах чи у відповідних ситуаціях, де однією зі сторін є душевно хвора (неосудна) особа.

Формальне або офіційне посередництво передбачає наявність у медіатора нормативного статусу й відповідних повноважень впливу на опонентів; ними можуть бути міжнародні організації та країни, що визнані «світовими лідерами», державно-правові інституції, ом- будсмени, урядові, парламентські чи відомчі комісії, правоохоронні органи, менеджмент фірм і банків, керівництво підприємств та уста­нов, громадські організації (зокрема, профспілки). Неформальне, неофіційне медіаторство вирізняє відсутність нормативного статусу, але учасники конфлікту визнають авторитет цих суб’єктів для розв’язання гострих проблем як відомих осіб, що досягли значних успіхів у суспільній та професійній діяльності: політики, колишні глави держав, глави церков, популярні митці, професійні психологи, політологи, неформальні громадські лідери, люди старші за віком (батьки, дідусі, старожили).

Конфліктологія виокремлює декілька «ролей-функцій» у медіаторін- гу — третейський суддя, арбітр, посередник, помічник і спостерігач.

Третейський суддя — найбільш авторитарна роль, він має найзнач- ніші можливості з визначення варіантів вирішення проблеми. Заслу­хавши обидві сторони, третейський суддя виносить вердикт, який не можна оскаржити (саме таким чином колись вирішували спори дав­ньоруські князі, у такий же спосіб діє вердикт суду присяжних).

Арбітр — теж наділений значними повноваженнями: вивчає всі складові конфліктної ситуації, обговорює їх зі сторонами, а потім ви­носить кінцеве рішення, яке є обов’язковим для виконання; однак сто­рони (у випадку незгоди) можуть оскаржити його у вищих інстанціях.

Посередник — це більш нейтральна роль (найбільш властива ме­діації). Володіючи спеціальними знаннями і конфліктологічними технологіями, він забезпечує переговори — конструктивне обгово­рення проблеми і сприяє виробленню домовленості; але остаточне рішення лишається за опонентами.

Спостерігач — своєю присутністю в зоні конфлікту він утримує сторони від порушення раніше досягнутих угод, від взаємної агресії; присутність спостерігачів утворює передумови щодо початку пере­говорного процесу.

Помічник — в урегулюванні конфлікту він виконує другорядні функції: організація зустрічей, сприяння процесу обговорення про­блеми; але ніколи не втручається в полеміку щодо прийняття підсум­кового рішення.

Специфіка конфліктного медіаторінгу полягає у тому, що медіатор обирається конфліктантами вільно; опоненти самі (лише за сприяння медіатора) опрацьовують і приймають примирні рішення; медіація відбувається конфіденційно, кожна зі сторін може відмовитися від продовження переговорів, тому її ризик є мінімальним; процедури медіаторінгу не є надто дорогими і потребують менше витрат, ніж традиційні судові витрати; процес медіації триває відносно швидко, що також створює переваги в економії часу; медіаторінг спрямований не на встановлення «правих і винуватих», а на пошук згоди і віднов­лення узгодженої «формули» справедливості.