§ 1. Конфлікт як предмет дослідження

Основою всіх конфліктів є протиріччя, що виникають між людьми (або всередині структури самої особистості). Саме про­тиріччя й викликають протиборство між сторонами-конфлік- терами.

Для розуміння природи конфлікту і характеру його розвитку особливе значення має «теорема Томаса», в якій зазначено, що у випадку сприймання людиною деякої ситуації в якості реаль­ної, наслідки ситуації будуть також реальними. Стосовно конф­лікту це означає, що якщо є розбіжність інтересів між людьми або групами, але вона не сприймається й не відчувається ними, то така розбіжність інтересів не призводить до конфлікту. І навпаки, якщо між людьми є спільність інтересів, але самі учасники відчувають один до іншого ворожість, то відносини між ними будуть обов’язково розвиватися за схемою конф­лікту, а не співробітництва. Розуміння конфлікту, реакція на уявну або реальну загрозу, відчуття ворожості намірів, стан пригніченості породжують превентивні або захисні дії тієї сто­рони, що відчуває тиск і пов’язує його з діями інших груп або особистостей. Так уявне перетворюється в дійсне. А. Т. Ішму- ратов визначав, що «конфліктна ситуація складається у ду­шах людей, і зовнішня реальність - лише привід для її виник­нення»^[4].

Термін «конфлікт» походить від латинського COnflictUS - зіткнення - і практично не змінюється в інших мовах: conflict - англійська, konflikt - німецька, conflit - французька.

Західноєвропейські вчені (Л. Козер, Р. Дарендорф, Т. Пар­сонс й інші) розглядали конфлікт як боротьбу за цінності, ста­тус, владу, ресурси, метою якої є нейтралізація, завдання збитків або усунення суперника.

Здравомислов Л. Г. вважав конфлікт формою відносин між потенційними або актуальними суб’єктами соціальної дії, мо­тивація яких обумовлена протилежними цінностями і норма­ми, інтересами і потребами.

Анцупов А. Я., Малышев А. А. визначали конфлікт як най­більш гострий спосіб розв’язання значимих протиріч, що ви­никають у процесі соціальної взаємодії, виражаються у про­тидії суб’єктів конфлікту й супроводжуються негативними емоціями і почуттями, що переживають суб’єкти по відношен­ню один до одного.

Ішмуратов А. Т. визначає конфлікт як хворобу спілкуван­ня, він вважає, що конфлікт не є системою матеріальних об’єктів, це наше внутрішньо сконструйоване бачення си­туації.

Аналіз сучасних неспеціалізованих енциклопедій свідчить, що зміст поняття конфлікту розкривається через наступні зна­чення:

1. Стан відкритої, часто затяжної боротьби: битва або війна.

2. Стан дисгармонії у відносинах між людьми: сутичка про­тилежностей.

3. Психічна боротьба, що виникає як результат одночасно­го функціонування бажань або тенденцій, що взаємно виклю­чають один одного.

4. Протистояння характерів або сил у літературних або сце­нічних творах.

5. Емоційне напруження (хвилювання), що виникає при зіткненні протилежних імпульсів або при неможливості при­мирити внутрішні імпульси з реальністю чи моральними обме­женнями.

У спеціальних виданнях останніх років поняття «конф­лікт» суттєво уточнюється. Зокрема, у психологічній літера­турі відокремлюється поняття внутрішній конфлікт, яке трактується як психічний стан, викликаний амбівалентністю почуттів або боротьбою мотивів і пов’язаний з гострими пере­живаннями.

Американські соціологи у період інтенсивного розвитку досліджень в області конфліктів, намагалися проаналізувати ряд визначень: антагонізм інтересів, агресивність, ворожнеча, конкуренція, соціальний розкол та інші, але визнали, що жод­не з них не є синонімом поняття «конфлікт».

Таким чином, конфліктом є певний процес взаємодії між людьми, що виражається у протиборстві між її різними сторо­нами. Цими сторонами взаємодії можуть виступати індивіди, соціальні групи, спільноти й держави. У тому випадку, коли протиборство сторін здійснюється на рівні окремого індивіда, такими сторонами виступають різні мотиви особистості, що становлять її внутрішню структуру.

=> Конфлікт - це процес різкого зіткнення, загострення протилежно спрямованих цілей, інтересів, поглядів, по­зицій суб’єктів взаємодїі (або елементів внутрішньої структури особистості).

Будь-який конфлікт можна розглядати в статиці (як сис­тему взаємозалежних структурних елементів) і в динаміці (як процес).

Рис. 3. Основні ознаки конфлікту

Розглядаючи конфлікт як систему взаємозалежних струк­турних елементів, ми повинні зазначити, що під структурою конфлікту розуміють сукупність стійких зв’язків конфлік­ту, що забезпечують його цілісність, відмінність від інших явищ соціального життя, без яких він не може існувати як взаємозалежна цілісна система та процес^[5].

До основних структурних елементів конфліктної взаємодії належать об’єктивні й суб’єктивні складові.

До об’єктивних складових конфлікту належать:

Предмет конфлікту - об’єктивно наявна чи уявна проб­лема, що служить причиною протиборства між сторонами (проблема влади, взаємин, сумісності тощо). Проблема в конф­лікті - це завжди перепона для реалізації мети. За визначен­ням А. Т. Ішмуратова, «проблема - це дисонанс особистості та її оточення»^[6]. Суттєвими у проблемі конфліктів є наступні аспекти:

■ значимість і актуальність;

■ можливість розв’язання;

■ розуміння і взаєморозуміння у баченні проблеми суб’єк­тами конфлікту;

■ урахування інтересів сторін-конфліктерів при вирішенні проблеми;

■ узгодженість і підтвердження домовленостей при вирі­шенні проблеми.

Рис. 4. Структура конфлікту

Об’єкт конфлікту - те, на що претендує кожна зі сторін конфлікту, що викликає суперечності між ними (ресурси, право власності, право приймати рішення і т. ін.)^[7]. Варто роз­різняти терміни «об’єкт» і «предмет» конфлікту. У загальному значенні об’єктом конфлікту можна назвати ту частину реаль­ності, що залучена у взаємодію з суб’єктами конфлікту. На відміну від цього, предметом конфлікту є ті суперечності, які виникають між сторонами, що взаємодіють, і які вони намага­ються розв’язати за допомогою відкритої боротьби. Конфлікти завжди виникають із приводу певного об’єкта, але їхня сут­ність виражається в предметі конфлікту, тому вирішення або врегулювання конфлікту в першу чергу пов’язане з усуненням не його об’єкта, а його предмета.

Важливо також відзначити, що об’єкт конфлікту може бу­ти як реальним, так і потенційним, утопічним (наприклад, лю­ди іноді відстоюють ілюзорні ідеали й ідеї), але предмет конфлікту завжди реальний та актуальний. Крім цього, об’єкт конфлікту може бути як явним, так і латентним (прихованим), але предмет конфлікту - протиріччя між його опонентами - завжди проявляється чітко.

Учасники конфлікту - суб’єкти соціальної взаємодії (ок­ремі індивіди, соціальні групи, організації, держави), інтереси яких порушено безпосередньо, або суб’єкти, які явно (неявно) підтримують конфліктерів. Учасників конфлікту підрозді­ляють на основних і неосновних.

Рис. 5. Види учасників конфлікту

Основні (прямі) учасники конфлікту безпосередньо чинять активні (наступальні або оборонні) дії один проти одного. Вони є головними дійовими особами конфлікту й протиріччя саме їхніх інтересів лежать в основі протиборства. Тому основних учасників називають суб’єктами конфлікту, або опонентами (від лат. opponents - той, що заперечує).

У зв’язку з тим потенціалом або силою, якими володіють сторони, що беруть участь у конфлікті, виділяють ранг учасни­ка.

Серед основних учасників можна виділити ініціатора (або заколотника) конфлікту.

До неосновних (непрямих) учасників конфлікту належать категорії, що впливають на перебіг подій. Вони виконують другорядну роль у виникненні й розвитку конфлікту. Іноді непрямих учасників конфлікту називають ще третьою сто­роною.

Неосновні учасники конфлікту можуть:

■ спровокувати конфлікт для досягнення власних інтере­сів: підбурювач, провокатор;

■ планувати й керувати протіканням конфлікту: органі­затор',

■ сприяти зменшенню гостроти або повному припиненню конфлікту: посередник, медіатор, суддя;

■ активними діями або морально підтримувати ту або іншу сторону, що впливає на розвиток конфлікту: пособник, союз­ник або група підтримки;

■ не підтримувати жодну зі сторін: пасивні свідки, очевидці',

■ одержати моральну або матеріальну травму в результаті конфлікту: жертва.

У реальній динаміці конфлікту межа між основними й не­основними учасниками часто виявляється рухливою й віднос­ною. Діалектика полягає в тому, що у процесі розвитку конфлік­ту сторони можуть мінятися місцями (наприклад, конфлікт, що виник у 90-ті роки в Югославії між косовськими албанця­ми й сербами, надалі переріс у міжнародний конфлікт між Югославією та країнами, що входять до НАТО).

Роль неосновних учасників конфлікту може бути як конструктивною (позитивною), так і деструктивною (нега­тивною) - вони можуть сприяти не тільки вирішенню або по­передженню конфлікту, але і його загостренню й подальшому розвитку.

Загалом, треба мати на увазі, що конфліктність особис­тості визначається комплексною дією психологічних (темпе­рамент, рівень агресивності, комунікабельність тощо) і со­ціальних (умови життя, рівень культури тощо) факторів.

Соціально-психологічне середовище конфлікту - це конк­ретні історичні умови, в яких виникає й розгортається конфлікт. Це поняття охоплює не тільки найближче, але й да­леке, більш широке оточення сторін-конфліктерів, великі соціальні групи, до яких вони належать (національні або кла­сові), а також суспільство в цілому. Врахування цих умов доз­воляє глибше зрозуміти змістовну сторону конфлікту і його психологічні складові.

З огляду на рівні соціальної системи розрізняють мікро- і макросередовище конфлікту.

Мікросередовище конфлікту - це сукупність умов взаємодії людей, що безпосередньо впливають на міжособистісний і між- груповий конфлікт. Масштаб мікросередовища - мала соціаль­на група.

Макросередовище конфлікту містить у собі ті умови, які впливають на розвиток конфліктів між великими соціальними групами й державами. Хоча опосередковано макросередовище впливає і на розвиток конфліктів на рівні окремих особистос­тей і малих груп.

За природою складових компонентів можна виділити три види соціально-психологічного середовища конфлікту.

Рис. 6. Види соціально-психологічного середовища конфлікту

Фізичне середовище конфлікту - це сукупність фізичних, географічних, кліматичних, екологічних факторів, в умовах яких відбувається протиборство. На мікрорівні - це умови, які впливають на певний колектив, організацію, особистість (на­приклад, чистота повітря, рівень освітленості й шуму на робо­чому місці тощо), на макрорівні - це фактори, що впливають на суспільство в цілому.

Суспільно-психологічне середовище конфлікту - це сукуп­ність настроїв, думок, почуттів і переживань, у яких розви­вається конфлікт. На мікрорівні - це психологічний клімат певного колективу, його загальний настрій, на макрорівні - це настрої й емоції, які проявляються на рівні великих соціаль­них груп. Велике значення у формуванні суспільно-психо­логічного середовища на різних рівнях соціальної системи на­лежить засобам масової інформації, які своєю інформаційною політикою й технологіями можуть сприяти як згасанню конф­ліктів у суспільстві, так і їх поширенню.

Соціальне середовище конфлікту - це сукупність суспіль­них умов, при яких виникає й розвивається протиборство сто­рін (наприклад, суспільно-економічні умови життя, соціально- політичний устрій суспільства і т. ін.). Соціальне середовище конфлікту впливає на його динаміку й способи вирішення (наприклад, усі конфлікти, які виникли в суспільстві, що пе­ребуває в глибокій соціально-економічній і політичній кризі, будуть отримувати суттєвий вплив цього фактору).

До суб’єктивних складових конфлікту належать:

Особистісні елементи (риси характеру особистості, вольові якості, звички, почуття, інтереси, цілі, цінності, мотиви тощо) відіграють велику роль у динаміці будь-якого конфлікту. Але найбільшою мірою їхній вплив виявляється у міжособистісних конфліктах.

Особистісні елементи виникнення й розвитку конфлікту можуть мати ситуативну й характерологічну основи:

■ до ситуативних відносять: відчуття невизначеності, нев­певненості, втому, підвищену збудженість, недостатню поінфор­мованість, дезорієнтацію тощо;

■ до характерологічних передумов належать: несамокри- тичність, імпульсивність, агресивність, невихованість, егоїзм тощо.

Серед особистісних елементів конфлікту насамперед варто назвати:

■ основні психологічні домінанти поведінки;

■ характерологічні передумови конфліктності особистості;

■ манери поведінки.

Найважливішу роль серед особистісних факторів конфлік­ту відіграють основні психологічні домінанти поведінки осо­бистості, які мають внутрішній взаємозв’язок і впливають один на одного:

■ ціннісні орієнтації людей як суб’єктів конфлікту фор­муються у процесі соціалізації особистості й виражаються в тих моральних, ідеологічних, політичних й інших принци­пах, на основі яких суб’єкт протиборства оцінює характер конфлікту і будує свою поведінку. На основі ціннісних орієнтацій відбуваються диференціація об’єктів конфлікту за їх значимістю, вирішується питання доцільності участі у конфлікті (наприклад, там, де один буде прагнути уникну­ти конфлікту, керуючись заповіддю «не убий», інший, може демонструвати агресивну поведінку, керуючись принципом «око за око»);

■ цілі - уявлення про конкретний кінцевий результат конфліктної взаємодії. Цілі можуть бути стратегічними (ово­лодіння об’єктом конфлікту) і тактичними (компромісні);

■ потреби визначаються відчуттям нестатку в чому-не- будь. А. Маслоу класифікує потреби за основними типами: фі­зіологічні (їжа, відпочинок і т. ін.), потреби у безпеці, соці­альні (спілкування, взаємодія), потреби у досягненнях, визнанні й вищі потреби (самореалізація). Кожне бажання він співвідносить із певним типом потреб, при неможливості досягнення або реалізації індивідом потреби виникають конфліктні ситуації;

■ побоювання - очікування перешкоди на шляху реалізації мети. А. Т. Ішмуратов вважав, що побоювання - це «негатив­ні» інтереси, вони домінують над «позитивними» інтересами, викликаючи негативні емоції і тим самим викривляючи уяв­лення про дійсність, конфліктну ситуацію;

■ мотиви - спонукання до вступу в конфлікт, пов’язане з задовільненням потреб опонента, як сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, що викликають конфліктну активність суб’єкта^[8];

■ інтереси являють собою усвідомлені потреби, що забезпе­чують спрямованість на об’єкт конфлікту і сприяють реаліза­ції конфліктної поведінки опонента^[9].

Характерологічні передумови конфліктності особис­тості - це індивідуальні стійкі властивості людини, що про­являються в особливостях темпераменту, рисах характеру, самооцінці, у способах реагування на слова і вчинки людей тощо, які викликають негативне ставлення до людини, фор­муються під впливом навколишнього середовища і є наслідком негативного виховання.

Характер особистості формується у процесі взаємодії тем­пераменту людини з навколишнім середовищем, при цьому деякі якості, що задані від природи, беруться під контроль свідомості, пом’якшуються, а деякі - посилюються, загострю­ються. Г. Айзенк, спираючись на типологію І. Павлова і схему особистості К. Юнга, створив типологію індивідуальних влас­тивостей людини у вигляді ортогональної схеми: інтроверсія - екстраверсія, нестійкість - стабільність^[10].

Рис. 7. Індивідуально-типологічні особливості по Г. Айзенку

Залежно від домінування тої або іншої характеристики ви­діляють наступні типи особистостей:

Екстраверти - особистості, які потребують постійної сти­муляції, «підживлення» від зовнішнього середовища. Вони активні, безтурботні, оптимістичні, товариські, відчувають по­требу в контактах, вільно проявляють свої емоції, схильні до ризику, прагнуть до нових вражень, мають тенденцію до агресії.

Інтроверти - особистості, які живуть в основному своїм внутрішнім світом, стимули для життєвої активності черпають зсередини. Вони сором’язливі, стримані, спокійні, добре пла­нують свої вчинки, контролюють емоції, цінують моральні норми, проявляють вибірковість у контактах.

Емоційно нестійкі особистості характеризуються постій­ною емоційною напругою, підвищеною чутливістю до невдач і помилок, невпевненістю в собі, егоїстичністю, егоцентричніс- тю, конфліктністю.

Емоційно стабільним притаманні емоційна врівноваже­ність, відсутність різких коливань настрою, стресостійкість, комунікабельність.

Крайні прояви названих якостей дуже рідкі. Кожна осо­бистість звичайно займає позицію в діапазоні ближче до того або іншого полюса. Але залежно від того, у якому сту­пені ці якості присутні в людині, визначені чотири класич­них типа:

Холерик поєднує риси екстраверта та емоційної нестабіль­ності. Це людина уразлива, неспокійна, збудлива, імпульсив­на, різка, активна, нестримана.

Сангвінік більшою мірою поєднує властивості екстраверта та емоційної стабільності. Йому властиві: товариськість, від­критість, доступність, балакучість, ініціативність, активність, оптимістичність. їх контакти дещо поверхневі.

Флегматик поєднує властивості інтроверта й емоційної стабільності. Він має наступні риси: схильність до роздумів, стриманість, миролюбство, врівноваженість. У спілкуванні флегматики надійні друзі, які не схильні до зміни свого ото­чення, можуть протистояти впливу сильних і тривалих под­разників.

Меланхолік поєднав у собі риси інтроверта й емоційної не­стійкості. До його основних характеристик належать: замк­нутість, песимізм, неврівноваженість, похмурість, тривож­ність. У спілкуванні й взаємодії з іншими людьми меланхоліка насторожує нові обставини й нові люди, тому він часто уса­мітнюється.

Іноді в індивіда зустрічається надмірна виразність окремих рис характеру. Для позначення цього К. Леонгард увів термін акцентуація. Особистості, що мають акцентуацію характеру, зазнають додаткових труднощів при взаємодії з іншими. А окре­мі надмірно виражені риси характеру носять конфліктну спря­мованість. Згідно з класифікацією К. Леонгарда, існують такі типи акцентуації особистості^[11].

Види конфліктної поведінки акцентуайованих особистостей

Узагальнюючи дослідження психологів, слід зазначити, що до якостей особистості, які призводять до виникнення конфліктів можуть бути віднесені такі:

■ неадекватна оцінка своїх можливостей і спроможностей, що може бути як завищеною, так і заниженою (в обох випадках вона може суперечити адекватній оцінці оточення);

■ прагнення домінувати там, де це можливо і не можливо;

■ консерватизм мислення, поглядів, переконань, небажання перебороти застарілі традиції (це утруднює взаємодію з предс­тавниками старшого покоління);

■ надмірна принциповість і прямолінійність у висловлю­ваннях і судженнях, прагнення будь-що сказати правду в очі;

■ визначений набір емоційних якостей особистості, серед яких провідними є тривожність, агресивність, упертість, дра­тівливість.

Манери поведінки також відіграють важливу роль у роз­витку конфлікту. Люди, які вступають у спілкування, мають різні звички, рівні культури, правила поведінки. Ці розбіжно­сті можуть бути обумовлені рисами характеру, певним життє­вим досвідом, факторами, пов’язаними з процесом соціалізації особистості (її соціальною роллю). Розрізняють певні типи конф­ліктної поведінки в залежності від соціальних ролей. У своїй роботі «Спілкування з важкими людьми» Р. Брэмсон виділив цілий ряд типів людей, важких у спілкуванні:

■ «агресивісти» постійно чіпляються до інших, кажуть їм неприємні слова і дратуються, якщо їх не слухають;

■ «скаржники» завжди знайдуть причину, щоб поскаржи­тися, при цьому вони мало що роблять для вирішення пробле­ми й не беруть на себе відповідальність;

■ «мовчуни» спокійні й небагатослівні, ніхто не знає, що в дійсності вони думають про оточення або чого прагнуть;

■ «занадто покладисті» погодяться з вами з будь-якого приводу й пообіцяють підтримку, однак слова у них часто роз­ходяться зі справою. Вони не виконують своїх обіцянок і не виправдовують надій;

■ «вічні песимісти» завжди пророкують невдачу в справі й намагаються сказати «ні», оскільки завжди налаштовані на поразку;

■ «усезнайки» цінують тільки себе і вважають, що тільки вони знають істину. При цьому вони бажають, щоб про їх «пе­реваги» знали й інші. Вони можуть діяти як «бульдозер», що розштовхує всіх на своєму шляху своїми «знаннями».

Американський конфліктолог Д. Ckott додає до переліку важких у спілкуванні людей ще ряд типів:

■ «максималісти» прагнуть отримати все і зараз, навіть якщо в цьому немає потреби;

■ «потайливі» тримають усе в собі, не говорять про свої об­рази, а потім раптово конфліктують без наявних причин;

■ «безневинні брехуни» замітають сліди неправдою або серією обманів, так що ви перестаєте розуміти, у що вірити, а у що - ні;

■ «помилкові альтруїсти» нібито роблять добро, але у гли­бині душі шкодують про це. За різних обставин це може рапто­во виявитися у вигляді саботажу, спробі повернути подароване або вимоги компенсації.

Кожна людина може виявляти свій рівень поведінкової ак­тивності, граничні його значення можуть збуджувати оточен­ня і негативно впливати на соціально-психологічний клімат колективу. У зв’язку з цим, А. Журавльов виділяє два проти­лежних психологічних типи:

■ тип агресивної поведінки - він притаманний людям емоційно нестійким, тривожним, що компенсують ці якості надмірною агресивністю; вони не сприймають точку зору інших людей, не розуміють і не хочуть розуміти їхньої по­ведінки;

■ тип поведінки жертви - він притаманний людям, невпев­неним у собі, нерішучим, боязким, що провокують агресивну поведінку й відносини.

До суб’єктивних складових конфлікту належить і суб’єк­тивне сприйняття конфлікту - це образ або сприйняття, яке не обов’язково відповідає дійсній ситуації. Ці сприйняття людей можуть бути трьох видів:

■ уява про самого себе;

■ сприйняття інших учасників конфлікту;

■ образ зовнішнього середовища, в якому розгортається конфлікт.

Саме ці образи, ідеальні картини конфліктної ситуації, а не сама об’єктивна реальність, є безпосередньою основою по­ведінки конфліктантів. До типових спотворень сприйняття на­лежать:

■ «Ілюзії власної шляхетності». У конфліктній ситуації людина нерідко вважає, що є жертвою нападок злісного супро­тивника, моральні принципи якого дуже сумнівні. У більшос­ті конфліктів кожний з опонентів упевнений у своїй правоті і прагненні до справедливого вирішення конфлікту, перекона­ний, що його супротивник цього не хоче. У результаті недовіра часто природним способом виникає з наявної упередженості. Кожний із супротивників бачить недоліки і помилки інших, але не усвідомлює власних недоліків. Як правило, кожна зі сторін-конфліктерів схильна не зважати на зміст власних дій щодо опонента, але з обуренням реагує на його дії по відно­шенню до себе.

■ «Подвійна етика». Навіть тоді, коли учасники усвідом­люють, що однаково діють один проти одного, власні дії сприй­маються кожним з них як припустимі й законні, а дії опонен­та - як нечесні й недозволені.

■ «Усе зрозуміло...». Дуже часто кожен із партнерів надмір­но спрощує ситуацію конфлікту, причому так, щоб це підтвер­джувало уявлення про гідність і правильність його позиції і, навпаки, про неадекватність дій партнера.

Крім цього, до різноманітних непорозумінь, протиріч і конф­ліктів призводить також необ’єктивне сприйняття (заниження або завищення) якостей інших людей або своїх власних. Наприк­лад, якщо людина вважає, що має авторитет і є неформальним лідером у групі, а насправді, в очах колег він - пересічний член організації. Ця розбіжність в оцінках може призвести до конф­лікту.

Виділимо типові помилки, які часто призводять до не­об’єктивних оцінок:

Ефект ореолу - помилка, що виникає при спробі зробити висновки про внутрішній світ людини за її зовнішніми ознака­ми. Суть її полягає в тому, що в умовах дефіциту інформації поширюється загальне оціночне враження про людину, на сприйняття її вчинків і особистісних якостей. Наприклад, як­що перше загальне враження про людину сприятливе, то й на­далі його вчинки й риси будуть переоцінюватися в позитивну сторону, а негативні моменти не будуть помічатися. І навпаки, якщо первісне загальне враження негативне, то навіть пози­тивні вчинки людини надалі або недооцінюються, або зовсім не беруться до уваги.

Ефект бумеранга - виникає, як правило, якщо підірвано довіру до джерел інформації, якщо суб’єкт, що надавав трива­лий час неправдиву інформацію, почав викликати ворожість до себе в тих, хто її сприймав. У цих умовах, якщо людина як джерело інформації буде казати правду, можна чекати, що йо­му не повірять.

Ефект новизни - при сприйнятті й оцінці людьми один од­ного стосовно незнайомої людини більше значимою є перша інформація, а стосовно знайомого - остання, тобто більш нова інформація.

Ефект поблажливості - тенденція оцінювати себе й інших вище за шкалою позитивних характеристик і нижче за шка­лою негативних якостей.

Логічна помилка - близька до ефекту ореолу. Суть її поля­гає у часто повторюваному взаємозв’язку якостей особистості, про які вже відомо. Наприклад, якщо людина високо оціню­ється за шкалою агресивності, то їй надається висока оцінка і за шкалою енергійності. У цьому випадку риси особистості оцінюють, виходячи з певних логічних побудов. Висока або низька оцінка надається виходячи, що вона логічно пов’язана з іншими.

Помилка соціального стереотипу. Соціальний стереотип - це відносно стійкий і спрощений образ соціального об’єкта: групи, індивіда, явища. Його наявність відіграє істотну роль в оцінці людиною інших людей і подій. Але виникаючи в умо­вах обмеження інформації про об’єкт, він може бути й помил­ковим, формувати помилкове уявлення про людей, ускладню­ючи взаємодію між ними і сприяючи розвитку конфлікту. Наприклад, якщо вважати, що вчитель завжди «зануда», то будь-яке спілкування з представниками цієї професії буде носити конфліктний характер.

Помилка центральної тенденції - виникає, коли оцінювач усім дає усереднені оцінки. Тобто, усі працівники в очах ке­рівника виявляються позбавленими індивідуальності, а конк­ретний внесок у спільну справу знеособлюється.

Помилка привабливості та взаємної симпатії полягає в то­му, що через симпатію до близької людини їй надається зави­щена оцінка, і навпаки. Із цією помилкою пов’язана й інша - люди, які нас хвалять і люблять, часто користуються взаємною любов’ю й нагороджуються завищеними оцінками.

Помилка близькості - проявляється, коли оцінюваний по­рівнюється з іншими людьми цього ж статусу й соціальної ролі.

Навички візуальної діагностики особливостей поведінки людей дозволяють адекватно оцінювати конфліктність особис­тості й відрізняти конфліктні типи поведінки. Аналіз цих да­них і знання можливих помилок суб’єктивного сприйняття конфлікту дає змогу прогнозувати конфлікти у різних ситуа­ціях і знаходити шляхи їх оптимального розв’язання.