Характеристика суб’єктів — учасників конфлікту

Найбільш типовим суб’єктом соціальної конфліктності є особис­тість — людина, яка з коректної і мирної за умов конфлікту пере­творюється на ту, що емоційно переживає, мислить і діє суперечливо, агресивно тощо.

Онтологічну драму людської особи вивчали у своїх працях Apic- тотель, Ф. Аквінський, Т. Гоббс та особливо глибоко розкрив її в психологічному аспекті Зігмунд Фрейд на прикладі дослідження не­врозів.

Він встановив, що кожен індивід перебуває у стані внутрішнього напруження, конфлікту через те, що в його прагненнях, бажаннях і вчинках стикаються між собою заряджені психічною енергією біоло­гічні тяжіння («первинні» сили людини) та численні заборони, суворі «соціальні табу», які пригнічують природні схильності індивідів. У таких випадках, на думку Фрейда, у індивідів виявляються ознаки «зі­ткнення бажань», що за природою є ієрархічним конфліктом, коли одна частина особистості відстоює певні прагнення, а друга суперечить цьому та відхиляє їх. Найчастіше ці конфліктні ситуації виникають тоді, коли з’являється бажання, що є «несумісним з етичними та есте­тичними поглядами особистості, котрі сформувались під впливом суспільства та діють всередині індивіда як витискуючі сили»^[6]. Тож усередені особистості формується конфлікт між цільністю людської сутності та соціальною реальністю, що не збігається з нею через фак­тичні умови існування індивіда в оточуючому середовищі. Специфічна сутність внутрішньо-особистісного конфлікту полягає в тому, що осо­бистість — суб’єкт конфлікту, вміщує в собі обидві його суперечливі сторони.

Однак ще частіше в соціальних стосунках конфлікти розгортають­ся за схемою «індивід — індивід», тож конфліктологія визначає їх як міжособистісні. Аналізуючи ці конфлікти та їх суб’єктів-учасників, слід мати на увазі, що вони відбуваються у вузько окресленому сере­довищі, але завжди соціально детерміновані конкретними обстави­нами. У процесі розвитку міжособистісного конфлікту кожен учасник може виступати в різних ролях', захисника власних інтересів, пред­ставника устояних суспільних цінностей, борцем за спільні інтереси малої групи — сім’ї, кола друзів, колективу тощо.

У такій конфліктній взаємодії чинників об’єктивні чинники мо­жуть бути досить різноманітними, але суттєве значення має і суб’єктивна детермінація сторін, зокрема, суб’єктивні особливості учасників протиборства. Процес перебування індивіда у конфліктній ситуації завжди суб’єктивно акцентований: деякі люди, втягнуті у конфлікт, майже не відчувають негативних емоцій, а в інших осіб конфлікт викликає глибоку психічну травму, навіть стрес. Щоб вірно оцінити потенціал особистості в конфлікті, слід дати її інтегральну характеристику, що містить аналіз фізичних, психічних, духовних, інтелектуальних та інших властивостей.

Вольові якості пов’язані перш за все з психофізичними особли­востями особи, типом її темпераменту та з мотивами, які спонукають до дій і виявлення власних здібностей, з характером впливу на інших людей. Емоційні якості відображають нервові збудження, пережи­вання і почуття, пов’язані з такими моральними цінностями, як добро, обов’язок, честь, дружба, відданість тощо, з естетичним смаком і здатністю відокремлювати прекрасне та потворне. Інтелектуальні та духовні якості містять особливості та рівень мислення людини, су­купність її знань та поглядів, здатність до творчих новацій, систему моральних та ідейних принципів, прагнення до істини, життєву по­зицію особи.

Соціальна група, що має власні ідентифікаційні ознаки (масштаб­ні, структурні, інтеграційні, демографічні, професійні т. ін.) стає од­ним із суб’єктів (або об’єктом) міжособистісних і міжгрупових кон­фліктів у соціумі, в організаціях чи установах, які розвиваються за сценаріями: «індивід θ група», «група θ група». Конфлікти цього рівня формуються через протилежність чи суперечливість позицій та дій учасників, адже далеко не завжди інтереси особи та її референтної групи збігаються, і поведінка індивіда може викликати певні зміни у ставленні групи до нього. Як правило, прагнення індивіда, що входить у конфлікт із групою, спрямовані:

- на збереження свого статусу та «ролі» в групі;

- на їх зміну (покращення) у межах цього соціального кола;

- на модифікацію діяльності самої групи.

У будь-якій із цих конфліктних ситуацій особа виявляє свою незгоду з нормами, ціннісними установками чи позиціями, які вста­новлені в групі, зокрема, й щодо неї. Частіше за все конфлікт між групою і окремим індивідом закінчується на користь групи, яка примушує «бунтівного члена» погодитись із її оцінками та вимога­ми або рішуче звільняється від його присутності. Аналізуючи такі процеси всередині соціальних груп, Г. Зиммель твердив, що непри­язнь групи до «єретиків», які конфліктують з нею латентно, не за­лишаючи колектив, викликає більше негативних оцінок, ніж «рене­гати», які покинули групу, зрадили її нормам і цінностям та ведуть з нею відкриту боротьбу.

Конфліктне протистояння індивіда й групи або групи й соціальної верстви, класу здатне дезорганізувати існуючий у суспільстві стабіль­ний і звичний процес групової взаємодії. Але в деяких випадках воно може виконати й позитивну, конструктивну функцію. Позитивними властивостями таких конфліктів є те, що вони:

- сприяють посиленню єдності та згуртованості соціальної групи, яка здатна ефективно функціонувати за умов конфлікту;

- виявляють приховані потенційні резерви і можливості групи, впливаючи таким чином на її оновлення та розвиток;

- прискорюють розпад тих рудиментарних груп (верств), що схильні до занепаду, і сприяють припиненню їх функціонування, осо­бливо якщо соціальні наслідки діяльності цих спільнот мали негатив­ний характер;

- врешті такі конфлікти демонструють, як окремі особи (напри­клад, дисиденти часів тоталітаризму) своєю рішучою, ліберально- гуманістичною позицією громадянина, борця за права людини можуть розхитати будь-який жорсткий суспільний лад і протистояти партійно- державній номенклатурі влади та її «ангажованим» структурам.

В іншій соціальній моделі «вертикального» конфлікту як суб’єкти-учасники виступають керівники та підлеглі, що представ­ляють інтереси керівництва або колективу. Соціологічні дані, на­ведені академіком Є. М. Бабосовим, свідчать, що майже 96 % кон­фліктів вертикальної спрямованості детерміновані предметно- діяльнісним змістом міжособистісних відносин. До того ж більшість з них (88,1 %) належить до проблем службової взаємодії в процесі спільної діяльності опонентів, і лише 9,2 % конфліктної взаємодії пов’язані із соціально-побутовими умовами виробництва^[7]. Крім того, поширені конфлікти в тих установах і організаціях, де служ­бові позиції керівника і підлеглих неврівноважено зближені. Це породжує специфічну, амбівалентну ситуацію, коли одні підлеглі дають необ’єктивні, однобічно-критичні чи вкрай негативні харак­теристики керівництву порівняно із легковажно позитивними, суб’єктивістськими оцінками інших колег і співробітників. Тож зміст і гострота подібних конфліктних ситуацій обумовлені не стільки об’єктивними умовами спільної діяльності, скільки особистими рисами суб’єктів, між якими розгортається конфліктна взаємодія.

Суб’єктами соціальних конфліктів виступають звичайно і великі соціальні спільноти — реально існуючі сукупності індивідів, які пов ’язані між собою спільністю соціальних ознак і загальним інте­ресом та прямо чи опосередковано взаємодіють. Соціальні конфлік­ти на рівні зіткнень суспільних спільнот (класів, станових груп, прошарків) пов’язані з реалізацією протилежних чи взаємовиключних інтересів, з боротьбою через різні соціальні статуси, власність тощо, але реально вони здійснюються шляхом організованої взаємодії ін­дивідуальних осіб — агентів конфлікту. Індивід, що належить до соціальної верстви, перетворюється на реального учасника суспіль­ного конфлікту, в тому випадку коли:

- норми поведінки і діяльності, що випливають з приналежності до соціальної спільноти, стають внутрішніми особистісними норма­ми (тож відбувається соціалізація індивіда стосовно певної соціальної групи);

— належність до групи, яка виникла згідно із спільними ознаками її членів, відображає їх взаємозалежність та визначає спосіб спільної діяльності;

- членство у групі реалізується через визнання/невизнаня норм спілкування, фактично визначених індивідуальних прав і свобод кожного та через певну систему групової влади.

Прибічники ситуаційного підходу до аналізу суб’єктів соціальної конфліктності зробили головний акцент на проблемі міжгрупових конфліктних зіткнень. Так, В. Дуаз твердить, що коли дві групи праг­нуть однієї мети (і при цьому жодна з них не може її досягнути, поки інша група — контрагент — намагається робити те ж саме), тоді між цими групами розпочинається конфлікт. Членами груп (суб’єктів конфлікту) здійснюються відносно протилежної сили тільки ворожі дії та вчинки. За цих умов всередені конфліктуючих груп зростає інтеграція й згуртованість, а їх позиційно-рольва структура мобільно пристосовується до конфліктної ситуації.

Відповідно до цього Д. Кемпбелл сформулював головні особли­вості групової поведінки в конфліктних ситуаціях^[8]. Серед типових виявлень:

а) ворожість окремих членів групи відносно зовнішнього джере­ла загроз, яким вважається інша соціальна група;

б) зростання внутрішньогрупової солідарності за умов проти­стояння;

в) більш глибоке та повне усвідомлення окремими індивідами своєї групової належності;

г) групові межі стають «непрозорими» і більш зачиненими, а можливість вступу до такої групи — ускладнюється;

д) зменшується ступінь уникань чи ухилень індивідів від вико­нання групових норм;

е) зростає міра покарання за порушення цих норм аж до остракіз­му чи вигнання порушника з групи.

Характеризуючи специфіку поведінки суб’єктів міжгрупового конфлікту (на прикладі бандитських угруповань американських міст), Н. Смелзер звертає увагу на той факт, що члени банд мають демон­струвати непохитну вірність своїй групі та тією ж мірою ненавидіти представників ворожих банд і поліції^[9].

Отже, згідно із ситуаційним підходом стає очевидним, що голов­ним чинником формування конфліктних позицій є не особистісні мотивації членів груп (агресивність, заздрість, нетерпимість тощо), а власне критичні соціальні особливості міжгрупової взаємодії.

Специфічними суб’єктами соціального конфлікту можуть також бути різноманітні інституціональні структури — зокрема, інсти­тути суспільства, органи ла.установи влади.

Особливу категорію агентів конфліктної взаємодії становлять етноси різного рівня — національно-етнічні групи, народності, нації, а також їх організаційні утворення — діаспори нацменшин, етнокуль­турні організації тощо. Національно-етнічні конфлікти — це не про­сто форма суперництва, а специфічний спосіб соціокультурної само- ідентифікації, котра є захисною реакцією етносів того чи іншого рівня зрілості на державну політику щодо їх уніфікації, приниження або спроби більш потужної титульної нації поглинути їх через асимі­ляцію. Найчастіше етноси входять у конфлікт із владою, коли пред­ставники владної нації, посідаючи високі посади в державі, обмеж­ують права і свободи інших етносів у політичній, економічній, культурно-духовній галузі (зокрема, стосовно мови і релігії).

Нарешті, коли поза межами однієї країни в глобальних конфрон­таціях задіяні масштабні соціальні суб’єкти, то учасниками міжна­родних конфліктів нерідко виступають цілі країни — їх держави і народи (політичні нації) та коаліції держав. Подібні ситуації (війни, світові кризи тощо) виникають через значні, глибинні обставини, коли загострюються історичні протиріччя та стикаються інтереси, мета й активні дії цілих держав (територіальні претензії, економічна чи фінансова блокада (ембарго), військові провокації, терористичні акти, локальні «гарячі конфлікти»). Початок конфліктів такого роду є дуже небезпечним через фатальну тенденцію до масштабної еска­лації чи «генералізації» подій, що призводить до укрупнення суб’єктів конфліктної взаємодії, розгортання світових війн, коли у протиборство втягуються не окремі народи, їх уряди, а цілі регіони, континенти, коаліції держав.

5.3.