Аналіз суб’єктів — учасників конфліктів

Аналіз суб’єктів — учасників конфліктів у суспільстві є досить багатогранною проблемою: адже чим більш складною є організація чи інститут соціальної системи, що стає сферою конфліктних від­носин, тим багатоманітніше виявляє себе склад їх учасників та без­посередньо сторони конфліктної взаємодії (див.

Дослідження суб’єктів соціальних конфліктів, особливостей їх поведінки становить не лише теоретичний інтерес, а й має практичну значущість саме тому, що допомагає виявити реальні причини проти­стояння соціальних груп та еліт сучасного українського суспільства, задіяти важелі локалізації конфліктних відносин для подолання кри­зи і ввести у дію інтегруючі соціальні механізми.

Міра задіяності осіб у конфлікті може бути досить різною, тому для більш чіткого визначення ролі основних учасників аналітики конфлікту запровадили поняття «конфліктуючої (протидіючої) сторо­ни». Конфліктуючі сторони — це головні суб’єкти конфлікту, що відстоюють взаємовиключні позиції, тобто сукупність тих учасників, які здійснюють активні дії (протидії) один проти одного. У реаль­ному протиборстві беруть участь як мінімум дві конфліктуючі сторо­ни (конфліктанти, опоненти, суперники) — це так звані біполярні, двосторонні конфлікти. Якщо конфлікт мультиполярний, тобто бага­тосторонній, то суб’єктів протидії має бути декілька. У деяких кон­фліктах протидіюча сторона може персоніфікуватися в особі єдиного суб’єкта, який одноособово протистоїть опонентам.

Протидіючі сторони — ключова структурна ланка конфлікту, із «загибеллю» чи відступом однієї зі сторін конфлікт припиняється. Якщо один із конфліктантів (що уособлює протидіючу сторону) за­мінюється іншим, то конфлікт може цілком або частково змінитися за характером і предметом, адже нові суб’єкти вносять у боротьбу свої інтереси, мотиви, специфіку дій.

Конфліктологи ранжують суб’єктів конфлікту за масштабом, ма­сою, рангом і ресурсами, що можна узагальнити в дефініції «потен­ціал конфіктуючої сторони». Це продуктивний підхід для реалістич­ної оцінки ступеня рівнозначності (чи нерівнозначності) сторін, а, отож, і прогнозу щодо можливого розвитку подій. Так, ранг опонента у конфлікті — це рівень його можливостей по досягненню визначених цілей, який виявляється в силі його соціальних зв’язків і масштабах громадської чи групової підтримки. Якщо протидіючі сторони ста­новлять формулу «індивід — суспільство», «громадянин — держава», то можна зі значною впевненістю передбачати швидкий і несиметрич­ний, можливо — драматичний за наслідками кінець конфліктної вза­ємодії. Наприклад, у трудовому конфлікті беруть участь працівники і роботодавці. На макрорівні конфлікту інтереси найманих робітників можуть захищати профспілки, трудовий колектив, політичні партії; а на боці роботодавця — адвокати, асоціації підприємців, установи державного управління. У той же час на мікрорівні — сторони за­звичай шукають підтримки у тих чи інших груп співчуття, формуючи «табори підтримки» і певну громадську думку. Таким чином, кожна з протидіючих сторін поступово нарощує потенціал своїх учасників, які діють з різним ступенем інтенсивності, досить різними засобами і виконують особливі ролі.

Щоб грамотно і вірно оцінити потенціал протидіючої сторони, слід ураховувати декілька показників, а саме: фізичні, матеріальні та соціальні ресурси', інтелектуальні можливості, знання та навички', структурні переваги і впливовість соціальних зв ’язків конфліктантів. Ресурси опонентів свідчать також про наявність і розмір деструктив­ного потенціалу суперників: у міжособистісних конфліктах — це фізична сила, агресія, зброя; у війнах — збройні сили, характер озбро­єння тощо.

Не слід також недооцінювати значення потенціалів у міжособис- тісному конфлікті, коли ці особи уособлюють інтереси й прагнення значних соціальних верств країни. Так, конфлікти відомих державно- політичних діячів (М. Горбачова і Б. Єльцина, Л. Кучми і О. Мороза, В. Ющенка і Ю.Тимошенко) за своїм значенням, драматичною на­пруженістю і наслідками мають бути оцінені як безперечно доленос­ні, але, можливо, й небезпечні для суспільства, передусім тому, що вони не лише пов’язані з ідеологічними суперечками, а прямо від­билися на політичному й економічному курсі держави.

Одним із цікавих моментів конфліктної аналітики є те, що дійсні сторони конфлікту можуть бути виявлені не одразу. З огляду на це відомий французький соціолог А. Турен вважав чітке визначення реальних опонентів (суб’єктів конфлікту) найголовнішим ключовим завданням, що можливо через висвітлення їх соціальних інтересів та ціннісних орієнтацій, які дійсно суперечать і протистоять одне одно­му^[5]. Проблема полягає в тому, що у дійсних конфліктах справжні опоненти не завжди прагнуть виявити себе і нерідко приховуються за другорядними учасниками або намагаються представити суб ’ єктами конфлікту осіб, групи чи організації, які лише опосередковано пов’язані з його предметом. Так досить часто відбувається на почат­ку політичних чи адміністративних конфліктів, коли одна зі сторін, що найбільш уражена, має про супротивника досить слабке уявлення. Це також видно на прикладі кримінального конфлікту: доки злочинець не затриманий, його конфліктне протиборство з правоохоронцями має латентний характер; і лише після його виявлення й затримання орга­ни слідства, прокуратури і суду починають процесуальну діяльність з розкриття злочину та покарання обвинуваченого, що виводить їх конфлікт у дійсну, «відкриту» стадію.

Кожна конфліктуюча сторона, як правило, складається із сукуп­ності елементів: індивідів — членів групи; спілки громадських об’єднань; коаліцій партій; асоціацій виробників, підприємців; колек­тивів тощо. Для розуміння спрямованості конфлікту слід ураховувати єдність чи розбіжність у позиціях і поглядах агентів, з яких склада­ється єдиний суб’єкт — сторона конфлікту. її внутрішні суперечнос­ті можуть послабити позицію у конфлікті, а в разі розпаду суб’єкта поразка в конфлікті стає неминучою.

5.2.