Адміністративний конфлікт

Адміністративний конфлікт — протиборство суб ’єктів «вер­тикальних», організаційно-управлінських відносин з приводу цілей, методів та засобів (зокрема, правових) реалізації цієї діяльності, а також використання її результатів та соціальних наслідків.

Причини адміністративних конфліктів можна систематизувати таким чином. Ресурсна група причин', навіть у великих та багатих організаціях ресурси завжди обмежені; це веде до напруження від­носин, які переходять у конфліктні. Інформаційна група: причиною багатьох конфліктів є інформація, прийнятна для однієї сторони і неприйнятна для другої; це призводить до неправильного сприйнят­тя ситуації, неадекватної поведінки осіб, непорозуміння, а зре­штою — до конфліктів. Ціннісна група причин залежить від тих принципів, які проголошують або відкидають, від системи особис- тісних переконань, стереотипів поведінки. Відмінності й протиріч­чя у цінностях позначаються на цілях, на рівні кваліфікації та до­свіді керівництва — все це міститься у джерелах адміністративних конфліктів. Структурна група. До цих чинників конфлікту належать неправильний розподіл відповідальності, взаємовиключність за­вдань, незбалансованість структур управління, питання ієрархії, соціального статусу, владних повноважень та ін. Комунікативні (поведінкові) причини походять з поведінки індивідів, членів колек­тиву, що не відповідає очікуванням оточуючих (колег, керівників). Психологічна група причин: відмінності психологічного типу осо­бистостей не можна ігнорувати, вони часто виконують латентну функцію в адміністративних конфліктах.

Адміністративній сфері органічно властива структурна впоряд­кованість системи управління, ієрархічність, визначеність процедур діяльності і відповідальності учасників службових відносин. Та най­істотнішими умовами, що визначають виникнення і протікання кон­фліктів даної сфери, є властивий їй тип соціальної організації та до­мінуючі типи ментальності суб’єктів — носіїв керівних функцій.

Різновиди адміністративних конфліктів: 1) між політичними і державно-адміністративними (груповими і індивідуальними) суб’єктами (структурами); 2) між адміністративними структурами і організаціями державного і приватного секторів; 3) між відомствами, міністерствами й іншими організаційно оформленими ланками управ­ління; 4) між центральними, регіональними і місцевими органами державного управління; 5) функціонально-рольові (вертикальні і горизонтальні) конфлікти усередині організацій і установ; 6) «не­формальні» конфлікти всередині установ та між ними.

Механізмами залагоджування конфліктів постають різного роду погоджувальні комісії і процедури: консенсусні методи вирішення протиріч; професійні кодекси і норми організаційної культури; суво­рі обмеження (або прямі заборони) на певні форми протесту, напри­клад страйк. Нормативно опосередковані адміністративні конфлікти слід віднести до «конструктивних конфліктів», протікання і вирішен­ня яких нерозривно пов’язане з пріоритетом «спільного вибору аль­тернатив» та інших погоджувальних підходів.

Там, де конфліктна взаємодія сторін прямо опосередкована ієрар­хічними залежностями і не впорядкована нормами службових взає­мостосунків, найпоширенішими варіантами стратегії стає витіснення і врегулювання. При цьому найчастіше використовується такий ме­ханізм, як «арбітраж посадовця» (або органу), що координує діяль­ність структур, де склалася конфліктна ситуація. Масштаб і форми застосування методів адміністративно-вертикального тиску повинні визначатися специфікою конкретних конфліктів, адекватна оцінка яких цілком залежить від мистецтва керівників.

6.10.