Основні важелі механізму природокористування

Незважаючи на досконалість інженерних методів охорони природи та природоохоронного законодавства, підпри­ємства не будуть їх використовувати, якщо це не буде для них вигідно. Слід зауважити, що власне природоохоронна діяльність не дає прибутку підприємствам, за винятком утилізації відходів, отриманих внаслідок процесу очищення стічних вод та газів, що викидаються в атмосферу.

Іншою причиною відсутності заінтересованості підприємств в природоохоронній діяльності є часто розбіжність часу забруд­нення або завдання шкоди навколишньому середовищу в іншій формі з моментом відшкодування збитків. Наприклад, надмірний вилов риби або надмірна вирубка деревини найсильніше від­іб’ються на економіці галузі в майбутньому, а в поточному році можуть дати прибуток. Забруднення повітря та продуктів харчу­вання, особливо радіаційне, може відбитися на здоров’ї через де­кілька років або десятиріч. А люди схильні більше клопотатися про нинішній день, ніж про майбутній, не замислюючись, що для усунення збитків у майбутньому будуть потрібні кошти, котрі набагато перевищуватимуть прибуток, отриманий шляхом пору­шення законів екології. Це явище має назву принципу віддалено­сті подій.

Ще однією важливою причиною того, що підприємства не дуже заінтересовані реалізовувати заходи з охорони навколиш­нього природного середовища, є неузгодженість між підприємст­вами-отруювачами та підприємствами-реципієнтами, котрі за­знають найбільших збитків від забруднення навколишнього середо­вища.

У зв’язку з цим поряд із поліпшенням екологічного виховання та освіти важливим завданням держави є створення таких умов діяльності підприємств, за яких вони були б змушені займатися природоохоронною діяльністю або були б матеріально заінтере­сованими у реалізації заходів у цій галузі.

Перший шлях стосується адміністративного механізму, який базується на встановленні норм, стандартів, правил природоко­ристування та відповідних планових показників підприємствам з охорони навколишнього природного середовища та покарань від догани до тюремного ув’язнення або зняття з роботи та виплати штрафів підприємством і його керівниками. Однак цей шлях до­рогий та малоефективний, оскільки вимагає постійного контролю та значного числа контролерів.

Розмір штрафів повинен забезпечувати умови, за яких пору­шення є невигідним з точки зору економічних інтересів природо- користувача. Як правило, штрафні платежі встановлюються у кратному розмірі відносно нормативних показників плати або відносно величини недоодержаного прибутку.

Платежі за понадлімітне і нераціональне використання природ­них ресурсів (дикорослих рослин, тварин, мінеральних грязей, води тощо) у вигляді штрафів стягуються з прибутку, що залиша­ється у розпорядженні природокористувача, і з його приватних коштів.

Значно ефективнішим є шлях економічного стимулювання, коли за допомогою різноманітних важелів (цін, платежів, подат­кових пільг та покарань) держава створює умови для прибутко­вості дотримання природоохоронного законодавства, і збитковос­ті його порушення.

Отже, адміністрування, не пов’язане з матеріальною заінтере­сованістю, не може змусити підприємство постійно, ефективно і дбайливо ставитись до довкілля. З другого боку, економічні ва­желі, не підсилені безпосереднім примусом у найважливіших економічних проблемах, теж не завжди забезпечують необхідний якісний рівень та терміни здійснення природоохоронної діяльнос­ті. При цьому слід врахувати, що деякі адміністративні та еконо­мічні важелі переплітаються. Наприклад, штраф — це і адмініст­ративний, і економічний захід, а встановлення лімітів користу­вання та забруднення природних ресурсів спирається на такий адміністративний захід, як нормування.

Тому найкращих результатів досягають при розумному поєд­нанні економічної заінтересованості з достатньо жорстким конт­ролем та адміністративним примусом (рис. 5.1).

Економічний механізм охорони навколишнього природного середовища містить цілу низку інструментів впливу на матеріа­льні інтереси підприємств та окремих працівників.

Лімітування природокористування — дієвий елемент механіз­му охорони навколишнього природного середовища. Існують підприємства, котрі з екологічної точки зору краще було б закри­ти або перепрофілювати, тобто перевести на випуск іншої продук­ції, що завдавало б менше шкоди навколишньому середовищу. Наприклад, целюлозно-паперовий комбінат можна перепрофілю­вати в меблеву фабрику. Проте з економічної точки зору, а часом і з соціальної, це не завжди реально, оскільки підприємство може бути постачальником потрібних суспільству товарів та робочих місць. У цьому випадку його діяльність в галузі природокористу­вання деякий час регулюється не нормативами ГДС та ГДВ, а ін­дивідуальними лімітами, тобто ТПВ.

Тривалий час природокористування в країні було безплатним, тобто підприємства використовували землю, воду та інші природні ресурси, а також забруднювали навколишнє природне середови­ще безкоштовно. Лише у випадку сильного забруднення з катаст­рофічними наслідками для навколишнього природного середо­вища підприємства виплачували штрафи, але не завжди.

Щоб заохотити до дбайливого використання природних ре­сурсів та відшкодування державі частини витрат на охорону та відновлення природних ресурсів навколишнього середовища, з 50-х років XX століття поступово впроваджується плата за окре­мі види ресурсів, котрі вилучаються з природи.

Рис. 5.1. Поєднання адміністративних та економічних важелів механізму природокористування

На початку 90-х років XX століття було запроваджено плат­ність природокористування, що передбачає плату практично за всі природні ресурси, за забруднення навколишнього природного середовища, розташування в ньому відходів виробництва та за інші види впливів. При цьому плата за понадлімітне використан­ня та забруднення в декілька разів перевищує плату за викорис­тання та забруднення в межах встановлених нормативів (лімітів). Однак внесення плати за використання та забруднення не звіль­няє природокористувача від виконання «Закону про охорону нав­колишнього природного середовища» та відшкодування збитків.

Одним з важливих важелів господарського механізму приро­докористування є фінансування, тобто надання грошових коштів на чітко визначені природоохоронні заходи. Джерелами фінансу­вання можуть бути бюджетні кошти, власні кошти підприємств (собівартість продукції або прибуток), банківські кредити та різні екологічні фонди.

Створення екологічних фондів також є однією з економічних ланок механізму природокористування. З цією метою залучують установи, які спроможні надавати будь-яку матеріальну допомо­гу та самі грошові матеріальні кошти, а також визначати їхні джерела. Наприклад, в екологічні фонди надходять платежі всіх підприємств за природокористування. А потім ці кошти видають­ся на проведення невідкладних природоохоронних заходів. Крім цього, підприємства можуть робити внески у фонди екологічного страхування.

Важливим економічним важелем природокористування є пра­вильне застосування матеріального стимулювання — забезпе­чення заінтересованості, вигідності для підприємства та його працівників природоохоронної діяльності.

До заохочувальних заходів належать:

• встановлення податкових пільг (сума прибутку, з якого стя­гується податок, зменшується на величину, що повністю або част­ково відповідає природоохоронним видаткам);

•звільнення від оподаткування екологічних фондів та приро­доохоронного майна;

•застосування заохочувальних цін та надвишок на екологіч­но чисту продукцію;

•застосування пільгового кредитування підприємств, котрі ефективно здійснюють заходи у відповідності до «Закону про охорону навколишнього природного середовища» (зниження про­цента за кредит або безпроцентне кредитування);

• впровадження спеціального додаткового оподаткування еко­логічно шкідливої продукції та продукції, що випускається із за­стосуванням екологічно небезпечних технологій;

• штрафи за екологічні правопорушення.

Підприємства зможуть активно працювати в галузі природо­охоронної діяльності, коли буде розроблено та широко впрова­джено такий механізм стимулювання, при якому дотримується наступна нерівність:

З_под охороною навколишнього природ­ного середовища полягає у здійсненні в цій галузі функцій нагля­ду, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозу­вання, програмування, інформування і іншої виконавчо-розпо­рядчої діяльності.

Метою управління в галузі охорони навколишнього середо­вища є реалізація законодавства, контроль за виконанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комп­лексних заходів з охорони навколишнього природного середови­ща, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгоджень дій державних і громадських органів у галузі охорони природного середовища.

В Україні існує система органів управління в галузі охорони навколишнього середовища. Це — юридично самостійні держав­ні і громадські організації, які уповноважені здійснювати органі­заційно-розпорядчі, координаційні, консультативні, організацій­но-експертні, контрольні та інші функції задля екологічної без­пеки, активного використання природних ресурсів і охорони на­вколишнього природного середовища.

До системи органів управління в галузі охорони навколиш­нього середовища належать:

І. Органи загального державного управління, а саме:

1. Органи центральної державної влади:

• Верховна Рада України;

• Адміністрація Президента України;

• Кабінет Міністрів України;

• Постійна урядова комісія з питань техногенної екологічної безпеки і надзвичайних ситуацій;

• Рада національної безпеки і оборони.

2. Органи державної виконавчої влади Автономної Республі­ки Крим:

•Уряд Автономної Республіки Крим.

3. Органи місцевої державної виконавчої влади:

• обласні державні адміністрації;

• Київська міська державна адміністрація;

• Севастопольська міська державна адміністрація;

• районні державні адміністрації;

• районні в м. Києві державні адміністрації;

• районні в м. Севастополі державні адміністрації.

II. Органи спеціального державного управління:

1. Органи відомчого управління і контролю в галузі екології:

• Міністерство охорони навколишнього природного середо­вища України;

• Міністерство охорони здоров’я України.

2. Органи спеціального управління з використання окремих видів ресурсів:

• Державний комітет України з земельних ресурсів;

• Державний комітет України з водного господарства;

• Державний комітет України з нагляду за охороною праці;

• Державний комітет лісового господарства України.

3. Органи спеціалізованого функціонального управління:

• Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катаст­рофи;

• Міністерство внутрішніх справ України.

4. Органи спеціалізованого галузевого управління:

• Міністерство палива та енергетики України.

III. Органи місцевого самоврядування:

1. Міські ради; обласні ради.

2. Селищні ради; районні ради.

3. Сільські ради; районні в містах ради.

IV. Органи громадського управління:

1. Українське товариство охорони природи.

2. Українська екологічна академія наук.

3. Українська екологічна асоціація «Зелений світ».

4. Національний екологічний центр.

5. Український екологічний фонд.

6. Всеукраїнська екологічна Ліга.

Однак, слід зазначити, що система управління в галузі навко­лишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів є поки що недостатньо гнучкою і забезпечує, в першу чергу, галузеві інтереси. Тому удосконалення управління тут по­винно йти шляхом подальшого уточнення ролі і місця територіа­льного і галузевого факторів у формуванні основних якісних па­раметрів навколишнього середовища.

У майбутньому планується створити систему державного управління використанням природних ресурсів, регулюванням техногенного впливу на навколишнє середовище як складову час­тину управління загальним розвитком суспільства.

Функції управління в галузі екології — основні напрями дія­льності державних, самоврядних та громадських об’єднань у сфері ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологіч­ної безпеки.

До числа функцій державного управління природокористу­ванням та охороною навколишнього природного середовища на­лежить:

• розподіл і перерозподіл природних ресурсів між природоко- ристувачами являє собою таку функцію державного управління, в результаті здійснення якої у природокористувачів виникають, змінюються і припиняються права на користування (власність) природними ресурсами. Юридичною формою впровадження цієї функції є компетенція органів управління з надання природних ресурсів у користування (власність) та припинення права корис­тування (власності) природними ресурсами;

• облік природних ресурсів і ведення природоресурсних ка­дастрів припускає отримання сукупності достовірних і необхід­них відомостей про природне, господарське та правове станови­ще кожного об’єкта природного світу. Екологічне законодавство розрізняє такі види природноресурсового кадастру: земельний, водний, лісовий, родовищ корисних копалин, тваринного світу тощо;

• просторово-територіальний устрій об’єктів природи здійс­нюється у таких формах, як землеустрій, лісовпорядкування, прос­торово-територіальний устрій надр, мисливський устрій, паспор­тизація водних об’єктів тощо;

• планування використання відтворення й охорони навколиш­нього природного середовища — діяльність відповідних органів щодо розробки й прийняття екологічних програм, планів, що ви­значають мету, напрям і конкретні завдання охорони довкілля, а також засоби їх досягнення на основі наукових принципів приро­докористування: розробка та прийняття місцевої, регіональної та державної програм щодо використання й охорони земель, вод, лі­сів, надр, тваринного світу тощо;

• прогнозування, спостереження (моніторинг) та інформуван­ня в галузі використання, відновлення й охорони навколишнього природного середовища; екологічні програми; передпроектні до­кументи; територіально-планувальні документи; цільові комплекс­ні програми;

• контроль за використанням, відновленням природних ресур­сів і охороною навколишнього природного середовища — діяль­ність певних державних органів, що має забезпечити додержання всіма міністерствами, державними комітетами й відомствами, установами та приватними особами встановленого порядку корис­тування природними ресурсами, правил охорони навколишнього природного середовища;

• вирішення спорів про право природокористування — діяль­ність компетентних державних органів з розгляду та прийняття рішень щодо розбіжностей, які викликані порушенням права во­лодіння і права користування об’єктами природи;

• нормативи екологічної безпеки та нормативи використання природних ресурсів.

Здійснення перелічених функцій базується як на основних принципах державного управління в цілому (плановість, компе­тентність, участь громадськості), так і на специфічних принци­пах, властивих природокористуванню в цілому (науковість, плат­ність спеціального природокористування тощо).

Основна питома вага управлінської діяльності в даній галузі припадає на центральні органи державного управління, місцеві органи виконавчої влади, виконавчі органи місцевого самовряду­вання в межах своєї компетенції, визначеної законодавством.

Повноваження Верховної Ради України в сфері природокорис­тування і охорони навколишнього середовища:

•здійснює законодавчу діяльність у сфері природокористу­вання і охорони навколишнього природного середовища;

• визначає основні напрями державної політики в галузі охо­рони навколишнього природного середовища;

• затверджує державні екологічні програми;

• визначає правові основи регулювання відносин у галузі охо­рони навколишнього природного середовища;

• приймає рішення про припинення діяльності підприємств і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону нав­колишнього природного середовища;

• визначає повноваження Рад народних депутатів, порядок ор­ганізації та діяльності органів управління в галузі охорони нав­колишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки;

•установлює правовий режим зон надзвичайної екологічної ситуації, оголошує такі зони на території республіки та визначає статус потерпілих громадян.

Повноваження Кабінету Міністрів України в сфері природо­користування і охорони навколишнього середовища:

• здійснює реалізацію визначеної Верховною Радою України екологічної політики;

• забезпечує розробку державних республіканських, міждер­жавних і регіональних екологічних програм;

• координує діяльність міністерств, відомств, інших установ та організацій України з питань охорони навколишнього природ­ного середовища;

• визначає порядок розробки та затвердження екологічних нор­мативів, лімітів використання природних ресурсів, викидів і ски­дів забруднювальних речовин у навколишнє природне середови­ще, захоронения (складування) відходів, інші види шкідливого впливу на довкілля;

• встановлює порядок та граничні розміри плати за користу­вання природними ресурсами, забруднення навколишнього при­родного середовища, захоронения (складування) відходів, інші види шкідливого впливу на довкілля;

• приймає рішення щодо категорійності та організації нових об’єктів природно-заповідного фонду країни;

• організує екологічне виховання та екологічну освіту гро­мадян;

• приймає рішення про зупинення або припинення діяльності підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності і підпорядкування) у разі порушення ними екологічного законо­давства;

• керує зовнішніми зв’язками України в галузі охорони навко­лишнього природного середовища.

Кабінет Міністрів України може здійснювати і інші повнова­ження у відповідності з законодавством України.

Державні органи спеціальної компетенції уповноважені конт­ролювати діяльність підприємств, установ, організацій і громадян тільки з питань охорони навколишнього середовища. Деякі з них мають внутрівідомчі, а інші — невідомчі контрольні повнова­ження. Розглянемо діяльність останніх.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його органи на місцях:

• здійснюють комплексне управління в галузі охорони навко­лишнього природного середовища в країні, проводять єдину нау­ково-технічну політику з питань охорони навколишнього природ­ного середовища й використання природних ресурсів, координу­ють діяльність міністерств, відомств, підприємств, установ, орга­нізацій в цій галузі;

• проводять державний контроль за використанням і охоро­ною земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морсько­го середовища та природних ресурсів територіальних вод, кон­тинентального шельфу й виключної (морської) економічної зони держави, а також за додержанням норм екологічної без­пеки;

• забезпечують роботу державної екологічної інформаційної системи;

• затверджують нормативи, правила, беруть участь у розробці стандартів щодо регулювання використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища від забруднення та інших шкідливих впливів;

• здійснюють державну екологічну експертизу;

• одержують безплатно від міністерств, відомств, підпри­ємств, установ та організацій інформацію, необхідну для вико­нання покладених на них завдань;

• видають дозволи на захоронения (складування) промисло­вих, побутових та інших відходів, на скиди шкідливих речовин у навколишнє природне середовище та спеціальне використання природних ресурсів відповідно до законодавства України;

• обмежують чи припиняють діяльність підприємств і об’єктів незалежно від їх підпорядкування та форм власності, якщо їх експлуатація здійснюється з порушенням законодавства про охо­рону навколишнього природного середовища, дозволів на вико­ристання природних ресурсів з перевищенням лімітів на викиди та скиди забруднюючих речовин;

• подають позови щодо відшкодування збитків і витрат, запо­діяних у результаті порушення законодавства про охорону нав­колишнього природного середовища;

• складають протоколи та розглядають справи про адміністра­тивні правопорушення в галузі охорони природного середовища й використання природних ресурсів;

• керують заповідною справою, ведуть Червону книгу Ук­раїни;

• координують роботу інших спеціально вповноважених ор­ганів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів;

• здійснюють міжнародне співробітництво з питань охорони навколишнього природного середовища, вивчають, узагальню­ють і поширюють міжнародний досвід у цій галузі, забезпечують виконання зобов’язань України за міжнародними угодами з пи­тань охорони навколишнього природного середовища.

На Державну гідрометеорологічну службу Міністерства охо­рони навколишнього середовища покладено наступні функції:

• забезпечувати спостереження за станом забрудненості при­родного середовища;

• регулювати використання повітряного басейну міст і промис­лових центрів, державний контроль за джерелами його забруд­нення, додержання норм граничних викидів забруднювальних речовин в атмосферу;

• проводити спостереження за транскордонним забрудненням повітря;

• здійснювати радіаційний моніторинг у районах розташуван­ня AEC України;

• складати карти радіаційного забруднення територій;

• попереджувати про небезпечні і стихійні гідрометеорологіч­ні явища, забруднення атмосферного повітря.

Міністерство охорони здоров’я України здійснює:

• державний контроль за проведенням заходів, спрямованих на ліквідацію і відвернення забруднення навколишнього середо­вища, в тому числі атмосферного повітря, грунтів, поверхневих і підземних вод, які використовуються для харчових, побутових і рекреаційних цілей;

• систематичне вивчення впливу отрутохімікатів на водні ор­ганізми і ґрунти, визначення гранично допустимих концентрацій і викидів забруднювальних речовин в навколишнє середовище.

7. Компетенція органів спеціального управління з викорис­тання окремих видів ресурсів:

Державний комітет України з земельних ресурсів:

• здійснює державний контроль за додержанням земельного законодавства і порядком користування землею;

• координує проведення земельної реформи, створює умови для всіх форм власності на землю;

• відповідає за організацію охорони і раціональне викорис­тання земель, проводить моніторинг земель;

• наглядає за виконанням комплексу протиерозійних заходів.

Державний комітет України з водного господарства:

• державне управління в галузі водного господарства, забез­печення єдиної технічної політики, впровадження у водне госпо­дарство досягнень науки і техніки, нових технологій і передового досвіду;

• розробка і встановлення режимів роботи водосховищ комп­лексного призначення, водогосподарських систем і каналів, за­твердження правил їх експлуатації;

• розробка та участь у реалізації державних, міждержавних і регіональних програм використання й охорони вод та відтворен­ня водних ресурсів;

• забезпечення потреб населення й галузей економіки у вод­них ресурсах та здійснення їх міжбасейнового перерозподілу;

• радіологічний і гідрологічний моніторинг водних об’єктів комплексного призначення, водогосподарських систем міжгалу­зевого та сільськогосподарського водопостачання;

• проектування, будівництво і експлуатація водогосподарсь­ких систем та об’єктів комплексного призначення;

• заходи щодо комплексного екологічного оздоровлення по­верхневих вод та догляду за ними;

• державний облік водокористування та державного водного кадастру;

• погодження дозволів на спеціальне водокористування;

• міжнародне співробітництво у галузі використання й охоро­ни та відтворення водних ресурсів прикордонних вод;

• заходи, пов’язані з відверненням шкідливої дії вод і ліквіда­цією її наслідків, включаючи протипаводковий захист населених пунктів та земель;

• контроль за дотриманням режимів роботи водосховищ та водогосподарських систем.

Державний комітет України з нагляду за охороною праці:

• бере участь у розробці програм видобутку корисних копалин;

• надає гірничі відводи на всі види користування надрами;

• здійснює державний нагляд за розробкою родовищ корис­них копалин;

• видає дозвіл на експлуатацію родовищ та спеціальні дозволи на користування надрами для розробки підземних вод;

• веде державний облік підземних вод;

• веде державний моніторинг підземних вод;

• погоджує умови спеціального водокористування в разі ви­користання підземних вод;

• погоджує дозволи на виконання проектних і будівельних робіт, пов’язаних з видобуванням підземних вод.

Державний комітет лісового господарства України курирує:

• ведення лісового господарства, включаючи питання охоро­ни, захисту, раціонального використання лісових ресурсів та від­творення лісів;

• розробку норм, правил та інших нормативних документів у галузі охорони, захисту та відтворення лісів;

• розробку та організацію комплексних державних і регіона­льних програм у галузі охорони, захисту, використання та від­творення лісів.

У відповідності з законодавством України управління еколо­гічною безпекою на місцевому рівні здійснюють обласні, міські і районні ради, їх виконавчі і розпорядчі органи (місцеві органи влади) і спеціально уповноважені державні органи.

До спеціально уповноважених державних органів відносять:

• органи охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів (обласні управління екологіч­ної безпеки, міські і районні екологічні інспекції), які входять у систему Міністерства охорони навколишнього природного сере­довища України;

• міські та районні санітарно-епідеміологічні станції Мініс­терства охорони здоров’я України;

• органи з використання і охорони водних ресурсів Державно­го комітету України з водних ресурсів;

• органи з використання і охорони земельних ресурсів Держав­ного комітету України з земельних ресурсів;

• органи геологічного контролю Державного комітету природ­них ресурсів України;

• органи гірничого нагляду Державного комітету України з нагляду за охороною праці;

• лісову охорону Державного комітету лісового господарства України;

Місцеві органи влади в межах своєї компетенції:

• дають згоду на розміщення на підвідомчій території підпри­ємств і організацій;

• затверджують проекти планування і забудови населених пунктів, їх генеральні плани і схеми промислових вузлів;

• видають і відміняють дозволи на спеціальне використання місцевих природних ресурсів;

• організовують розробку і затверджують місцеві екологічні програми;

• затверджують ліміти викидів в атмосферу, скид стічних вод і розміщення відходів;

• організовують збір, переробку, утилізацію і захоронения промислових і побутових відходів;

• погоджують плани роботи підприємств і організацій з охо­рони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів;

• організовують вивчення навколишнього природного середо­вища;

• надають підприємствам, організаціям і громадянам інфор­мацію про стан навколишнього природного середовища і захво­рювання населення;

• здійснюють контроль за додержанням природоохоронного законодавства;

• обмежують, призупиняють чи припиняють господарську ді­яльність підприємств і організацій у випадках порушень ними природоохоронного законодавства;

• організовують роботу з ліквідації екологічних наслідків ава­рій і стихійних лих.

Організаційні функції управління природокористуванням в міському середовищі здійснюють відділи екології при міськви­конкомах. Звичайно, вони входять до складу управління з капіта­льного будівництва і житлово-комунального господарства.

Спеціально уповноважені державні органи в межах своєї ком­петенції:

• здійснюють управління і контроль за використанням і охо­роною атмосферного повітря, поверхневих і підземних вод, зе­мель, надр, лісів;

• видають дозволи на спеціальне використання природних ре­сурсів;

• встановлюють ліміти і видають дозволи на викиди в атмос­феру, скид стічних вод і захоронения відходів;

• обмежують чи припиняють діяльність підприємств і органі­зацій, якщо їх експлуатація ведеться з порушенням природоохо­ронного законодавства;

• застосовують адміністративні санкції щодо осіб, винних в порушенні природоохоронного законодавства.

В містах функціонують управління чи відділи (інспекції) спеціально уповноважених державних органів у галузі природо­користування, підпорядковані відповідним міністерствам і ві­домствам України. Координація діяльності всіх органів в галузі природокористування здійснюється органами екологічної без­пеки Міністерства охорони навколишнього природного середо­вища України.

Директивне регулювання чи екологічна регламентація госпо­дарської діяльності — це вплив на організаторів, інвесторів і учас­ників виробництва з допомогою юридичних, нормативних і адмі­ністративних обмежень, регламентів і заборон, які мають обов’яз­ковий характер. До нього відносяться:

1. Регулювання розміщення виробництва:

а) заборона на будівництво промислових підприємств чи ін­ших об’єктів виробничої і соціальної інфраструктури в межах те­риторій;

б) обмеження росту виробничих потужностей у відповідності з екологічною техномісткістю території.

2. Регламентація техногенних потоків:

а) встановлення гранично допустимих емісій — викидів, ски­дів, складування відходів — для всіх груп джерел;

б) встановлення нормативів і квот очистки викидів і скидів;

в) специфікація технології виробництва і очистки відходів із забороною застосування застарілих і несучасних технологічних засобів, заборона чи обмеження виробництва відходомісткої по технології виробництва продукції.

3. Вимоги до екологічної якості продукції:

а) заборона чи обмеження випуску продукції, яка антиекологіч- на за своїм основним впливом та побічним ефектом;

б) обмеження виробництва продукції, використання якої дає велику кількість неутилізованих відходів;

в) дотримання норм домішок і забруднювальних речовин в продукції, яка виробляється. Ці ж вимоги пред’являються і до сфери торгівлі.

Порушення вказаних обмежень і норм у відповідності з зако­ном супроводжується адміністративною і кримінальною відпові­дальністю і штрафами.

5.3.