1. «Відкриті» варіанти: від Дєрдя Лукача до Анрі Лефевра
Хоч у своїх істотних рисах марксизм і залишається матеріалістичною філософією, щоправда, невід’ємною від релігії земного блага, проте багатьма своїми сторонами він грає роль Протея і безперервно змінює свою структуру.
Так, наприклад, ревізіоністським поглядам Е. Бернштайна (1850 — 1932 pp.), німецького політика, що орієнтувався на реформістський соціалізм і передбачав поступовий перехід від капіталістичного суспільства до соціалістичного світу, протистоїть доктрина більшовиків, які віддали перевагу боротьбі за диктатуру пролетаріату. Коли Сталін після вигнання з Росії Троцького (1929 р.) став абсолютним господарем СРСР, марксизм набув форми, яка все більше застигала, так званого «марксизму-ленінізму», що складався з «діалектичного матеріалізму», перетвореного на доктрину Леніним (він запозичив вираз Плеханова), концепції, згідно з якою всесвіт становить матеріальну, суперечливу сукупність, де відбуваються діалектичні процеси, і з історичного матеріалізму, тобто матеріалістичного витлумачення історії (вираз «історичний матеріалізм» уперше застосував Енґельс, щоб визначити науку про суспільні формації). Марксизм, це відгалуження гегельянства, трудами Леніна і, особливо, Сталіна перетворюється на справжню філософську систему, методом якої проголошується діалектика, а загальною концепцією — матеріалізм.Проте на цьому тлі розігрується філософська вистава з дивовижно розмаїтими сценами, багата на аналізи, які не зводяться до простого «діамату» (діалектичного матеріалізму). В Угорщині Дєрдь Лукач (1885 — 1971 pp.) спочатку спрямовує свою увагу на естетичний аналіз, на якому відчувається вплив Платона, Дилтея і Вебера. «Душа і форми» (1911 р.) навіяна «платонівським» світобаченням, де надається великої ваги формі, відчутного вияву об’єднувального принципу — Ідеї: душа повинна реалізувати свою ідеальну долю і свої найглибші покликання. Тоді Лукач ще не став марксистським теоретиком.
«Теорія роману», написана в /154/ 1914 — 1915 pp., була вперше опублікована 1920 p., y ній прикладено результати, добуті гегельянською філософією, до естетичних проблем. Цей текст, від якого автор згодом відмовився, ставши з 1918 р. членом Угорської комуністичної партії, зіграв, проте, важливу роль у розвитку європейської думки. В 1923 р. вийшов великий твір Лукача, що став об’єктом стількох проклять — «Історія і класова свідомість», де зроблено спробу оновити марксизм, звертаючись до гегельянської діалетики. Цю книжку було визнано ідеалістичною і піддано шаленій критиці з боку розмаїтих марксистських ортодоксій. Те саме діялося й на V конгресі Комуністичного Інтернаціоналу (1924 p.). Книжку звинувачували в космополітизмі, неправовірності, ревізіонізмі, в усіх мислимих і немислимих гріхах, вона спричинила справжній вибух обурення серед охоронців офіційної марксистської доктрини. В чому ж зерно ідей, викладених у цій книжці? Лукач надає особливої ваги поняттям «тотальності», а також «реїфікації», процесові, який перетворює істоти на «res», тобто на речі, причому гегельянська діалектика є рушійною силою еволюції і нервом майбутньої пролетарської революції. Після Другої світової війни філософ, повернувшись до Угорщини, критикує «декадентські» течії. Депортований у Румунію після повстання 1956 р. (він був міністром у І. Надя), він наступного року поновлює свою наукову діяльність у Будапешті.В Італії Антоніо Грамші (1891 — 1937 pp.) розробляє цікаву теорію гуманістичного натхнення. Заарештований 1926 р. фашистами, він пише і у в’язниці свої праці, де переважає аналіз діяльної практики і де він високо оцінює творчі зусилля інтелектуалів: «історичний блок» інтелектуалів повинен прилучитися до політичної діяльності і взяти участь у Революції. Ізольований від догматичних тенденцій, які переважали в Партії, надаючи надзвичайно великої ваги ролі інтелектуалів, Антоніо Грамші створив ориґінальну доктрину про культурні та ідеологічні аспекти Революції; він помер 1937 p.
y в’язницях Муссоліні. У Франції Анрі Лефевр (1901 — 1991 р.) теж розвиває відкриті й динамічні аспекти діалектики, пов’язані з містифікованою свідомістю та конкретною критикою повсякденного життя.Всі ці праці, як ортодоксальні, так і «ухильницькі», мають стосунок до доктрини, яка протягом кількох десятиріч видавалася справді унікальним сховищем усіх можливих змістів. «Після Другої [світової війни] марксизм справляв враження єдиної доктрини, /155/ настільки всеосяжної, що навіть абсолютний нонсенс вона була спроможна включити в оптимістичне бачення Історії» (Люк Фері).
Подаємо кілька рядків із великої, проклятої книжки «Історія і класова свідомість», яка, будучи відкинута ортодоксами, стала джерелом нетхнення для багатьох умів, наприклад, для тих, які гуртувалися навколо Франкфуртської школи, для Маркузе, а також і для Мерло-Понті, котрий у своїх «Пригодах діалектики» аналізує тези Лукача. Для Лукача, твердить Мерло 1, марксизм є або має бути філософією цілісною і очищеною від догм. «Досить згадати це дослідження, просякнуте духом радості й сили, де оживає юність революції та молодість марксизму, щоб належно оцінити сьогоднішній комунізм 2 і відчути, від чого він відмовився, чого він зрікся» 3.
1 «Les Aventures de la dialectique», NRF-Gallimard, p. 46.
2 Написано в 1955 p. (прим. Ж. Рюс).
3 Op. cit., p. 80.
В наступному тексті Лукач аналізує категорію тотальності, яку він вважає вирішальною. Саме ідея зв’язного об’єднання всіх фактів (історичних та ін.) є провідною для марксистської філософії, саме вона становить суть її методу. До речі, пролетаріат є тотальністю за своїми намірами, духом неґативізму, що народився у своєму унітарному поступі, діяльністю, що брала на себе опіку над суспільством у цілому, а не над якимись його частковими інтересами. Лише пролетаріат включає в себе все і може досягти найвищої точки огляду реальності. Він спокутує провини людства і спасає його.
Початок тексту являє собою уривок зі статті «Роза Люксембург — марксист», кінець — із праці «Реїфікація і свідомість пролетаріату».ТОЧКА ЗОРУ ТОТАЛЬНОСТІ
«Не переважання економічних мотивів у тлумаченні історії відрізняє марксизм від буржуазної науки, а точка зору тотальності. Категорія тотальності, домінації, визначальної для всіх сфер і аж ніяк не для окремих частин, становить суть методу, який Маркс запозичив у Геґеля і який він трансформував у ориґінальній манері, щоб закласти її в підмурок цілком нової науки. Капіталістичне відчуження робітника /156/ від загального процесу на частини, які повністю відриваються від людської природи робітника, атомізація суспільства на індивідів, котрі роблять те, що їм наказано, без плану й без взаємного погодження і т. і., все це неминуче справляє глибокий вплив і на думку, науку та філософію капіталізму. І якщо ми поставимо перед собою запитання, які конкретно характеристики пролетарської науки роблять її фундаментально революційною, то з’ясуємо, що йдеться не тільки про протиставлення нею буржуазному суспільству революційного змісту, а в першу чергу про революційну сутність самого її методу. Панування категорії тотальності — ось носій революційного принципу в науці. [...]
Унікальний характер ситуації [пролетаріату] полягає в тому, що, виходячи з безпосередньості, він спрямовує свої наміри до тотальності суспільства, і не так важливо, чи це робиться уже психологічно усвідомлено, чи спочатку неусвідомлено; саме тому він не може — з огляду на свою логіку — зупинитися на відносно вищому етапі віднайденості, безпосередньості, а втягується в неперервний рух до цієї тотальності, тобто в діалектичний процес, у якому безпосередність постійно долає саму себе. [...] пролетаріат відразу проголошує свою опозиційність суспільству приватної власності в разючий, рішучий, радикальний і невтримний спосіб. І сама його активність свідчить про свою «вищу якість» тим, що «там, де інші рухи були спрямовані спочатку лише проти верховодів індустрії, тобто проти видимого супротивника, цей рух водночас спрямований проти банкіра, тобто супротивника прихованого».
Дєрдь ЛУКАЧ. «Історія і класова свідомість» (Gyorgy LUKACS. «Histoire et conscience de classe», Ed. Minuit, 1923 — 1960, pp. 47 — 47, 216 — 217).