2. На околицях марксизму: Франкфуртська школа
Починаючи з 1923 p. y Франкфурті починає реґулярно збиратися гурт дослідників, щоб поміркувати над проблемами марксизму; цей «Інститут соціальних досліджень» (саме так називалася організована згаданими вище особами школа) в 1931 р.
був реорганізований філософом Максом Горкгаймером. З приходом до влади нацистів чимало вчених Інституту — у своїй більшості, євреїв — емігрували до Сполучених Штатів, звідки повернулися /157/ вже по війні. В серпні 1950 р. Інститут відновив свою діяльність у Франкфурті.Вчені цієї школи часто ставали знаменитими. Макс Горкгаймер (1895 — 1973 pp.) аналізує у своїй праці («Діалектика раціонального розуму», 1947 p., написана у співавторстві з Адорно та ін.) саморуйнування раціонального розуму, що безперервно породжує нові форми варварства та тоталітаризму. Теодор Адорно (1903 — 1969 pp.), народжений у середовищі музикантів, цікавиться музикознавством й естетикою (див. нижче, с. 579), але приділяє також увагу критиці сучасного суспільства: як і Горкгаймер, він досліджує діалектику інструментального раціонального розуму, що смакує своє панівне становище і, певною мірою, заражений «хворобою» влади. Вальтер Беньямін (1892 — 1940 pp.), що вийшов з родини багатих єврейських антикварів, захоплюється естетичним аналізом («Витвір мистецтва в епоху свого механічного відтворення», 1936 p., «Шарль Бодлер», посмертно виданий твір та ін.) і знаходить трагічний кінець: емігрувавши до Франції, він, під загрозою потрапити в руки гестапо, приймає отруту у вересні 1940 р. Формально не входячи до Франкфуртської школи, Беньямін був дуже близький до неї у своїй науковій діяльності, як і Ерик Фромм, психоаналітик, що прагнув об’єднати Маркса і Фройда і брав участь, у 1936 p., y працях Інституту, присвячених проблемі влади. Однією з найвизначніших постатей, пов’язаних із Інститутом, був Герберт Маркузе (1898 — 1979 pp.).
Перед тим, як у роки посилення нацизму емігрувати до Сполучених Штатів, він також робить свій внесок у «Студії з проблем влади» (1936 p.), перш ніж відійти від Інституту в 40-х роках. Піддавши критичному аналізові суспільство достатку і поєднавши у своїх дослідженнях геґелівську діалектику, Маркса і Фройда, він стає знаменитим (зокрема, своєю працею «Одновимірна людина», 1964 p.). Він справив тоді значний вплив на бунтівних студентів тієї епохи. І, нарешті, в цій рухливій галактиці сяють зірки Ернста Блоха (1885 — 1977 pp.), близького до Інституту деякими зі своїх поглядів, і Юрґена Габермаса (народився 1929 p.), який входить до другої генерації вчених Франкфуртської школи і чий внесок у науку ми розглянемо далі, с. 507.«Критична теорія» Франкфуртської школи в основному досліджує ідеологічні підвалини класичної думки та класичної філософії /158/ і робить це, не виходячи за обрії марксизму, що розглядається як опорна точка всякої теорії. Але в них ідеться про марксизм недогматичний, очищений від будь-якого економізму й загалом насичений найрухливішими аспектами гегелівської діалектики. Переставши бути застиглою догмою, марксистська думка відкривається для подвійної проблематики, центральної в дослідженнях Інституту: для критики раціонального розуму і для прояснення проблеми домінації. Крах раціонального розуму і раціонального світогляду (що деґрадують у сучасне варварство — як приклад, можна навести Аушвіц) приводить до загального аналізу домінації. Чому зазнали невдачі сили раціональності? Хвороба раціонального розуму спричинена не якимсь нещасливим випадком, вона тісно пов’язана з властивостями сили, що є її знаряддям, з тиранією понять та ідеологій, які виходять із того ж раціонального розуму. Якщо раціональність руйнується, то це пояснюється законом спотворення, невід’ємним від її застосування. Народжений від імпульсивного прагнення людини запанувати над природою, раціональний розум несе в собі властивості тиранічної практики. Горкгаймер говорить про одвічну хворобу, яка вражає раціональний розум безпосередньо.
Це вивчення раціонального розуму, хворого на власну хворобу, пов’язану із застосуванням сили, має певні аналогії з інтересами Фуко (див.
нижче, с. 489 і далі). З цього погляду Франкфуртська школа запровадила метод ориґінального клінічного аналізу раціонального розуму та його спроможностей. Вона дала ефективну критику сучасному суспільству та раціональному розумові, що деґрадує в самому осередді процесу, в якому він бере участь. Читач ознайомиться тут із текстом, узятим з праці Макса Горкгаймера «Затемнення раціонального розуму» (1947 p.). Цей мислитель, після того як він написав «Раціональний розум і збереження» (1941 p.), досліджує в «Затемненні раціонального розуму» історичні та антропологічні джерела домінації раціонального розуму.ХВОРОБА РАЦІОНАЛЬНОГО РОЗУМУ
«Якщо ми хочемо поговорити про хворобу, яка вражає раціональний розум, треба буде усвідомити, що ця хвороба не вразила /159/ раціональний розум у якийсь точно означений історичний момент, а що вона невід’ємна від самої природи раціонального розуму в умовах такої цивілізації, якою ми її досі знали. Хвороба раціонального розуму пояснюється тим, що цей розум народився з імпульсивного прагнення людини панувати над природою й «одужання» залежить від знання первісної причини занедужання, а не від лікування найпізніших симптомів. Справжня критика раціонального розуму неминуче проллє світло на найглибші прошарки цивілізації і дослідить найпервісніші фази її історії. Від тих часів, коли раціональний розум став знаряддям панування людини над людською і екстралюдською природою — тобто від самих його початків — він зазнав невдачі у своїх спробах відкрити істину. Це пояснюється тим фактом, що він перетворив природу на простий об’єкт і не зумів виявити сліди самого себе в такій об’єктивації навіть тоді, коли мислив у поняттях матерії та речей або намагався все пояснити через Бога і духовність. Можна твердити, що колективне безумство, яке сьогодні проявляється в безлічі форм — від концентраційних таборів до цілком невинних, на перший погляд, явищ масової культури, — було вже присутнє в зародку в примітивній об’єктивації, в зацікавленому спогляданні світу як здобичі первісної людини.
Параноя, цей вияв безуму, який дав матеріал для побудови логічно бездоганних теорій манії переслідування, не є просто пародією на раціональний розум, вона так чи інакше проявляється в кожній формі раціонального розуму, що являє собою лише пошук наперед визначеної мети.Таким чином, розлад раціонального розуму далеко не обмежується очевидними органічними відхиленнями, якими характеризують його сьогодні. Раціональний розум може реалізувати те, що є в ньому раціонального, тільки через роздуми про хворобу світу, таку, якою її створює і відтворює людина. В такій самокритиці раціональний розум водночас залишиться вірний самому собі, утримавшись від застосування до прихованих рушійних сил принципу істинності, який ми завдячуємо лише йому. Підкорення природи обернеться поневоленням людини і навпаки, і так триватиме доти, доки людина не зрозуміє сутність власного раціонального розуму і того фундаментального процесу, через який вона створила і підтримує антагонізм, що загрожує її знищити. Раціональний розум може бути чимось більшим, ніж природа, але тільки в тому випадку, якщо він чітко й конкретно усвідомить свою «властивість» — яка має тендецію прагнути домінації, ту саму тенденцію, котра в парадоксальний спосіб відчужує її від природи. Таким чином, будучи знаряддям замирення, вона є також чимось більшим, /160/ аніж знаряддя. Зміни напрямку, наступи й відступи цього зусилля віддзеркалюють розвиток визначення філософії».
Макс ГОРКГАЙМЕР. «Затемнення раціонального розуму» (Max HORKHEIMER. «Eclipse de la raison», PAYOT, 1947 — 1974, pp. 182 sq.).