3. Сучасна соціологія

Куди йде соціологія! Переоцінюючи давні моделі та парадигми, запроваджуючи нову тематику суспільство/природа та впорядкованість/невпорядкованість, соціологія переживає період активного бродіння.

Коротко підсумовуючи, те, що прозирає з дна її численних течій, можна назвати рентгенографією наших сучасних суспільств, приречених на споживання знаків, на розмноження видимостей і на вияви «розніженої спокуси» (Бодріяр). /409/

Нові принципи й парадигми: суспільство і природа; порядок і невпорядкованість

Якщо й існує дисципліна, яка готує нас до приходу XXI сторіччя, то це соціологія — суспільна наука, що перебуває в постійному русі. Забракувавши давні парадигми, переоцінивши свої принципи, соціологія створює нове інтелектуальне поле.

Спочатку постає нова проблематика, що стосується взаємин між суспільством і природою: хіба ключ до розуміння суспільства не слід шукати в природі — і навпаки? Суспільна організація, об’єкт вивчення соціології, стає таким чином природним явищем, як це показують нам Едгар Морен і Серж Московічі.

Справді, протягом тривалого часу людські суспільні формації вважалися чимось винятковим у царстві живого, мурашники та бджолині рої відносили до явищ аномальних. Навпаки, сучасний аналіз бачить у суспільстві константу природного порядку: «Суспільство, мислиме як складна організація різних видів, заснована водночас на змаганні й солідарності, організація, яка включає в себе багату систему комунікацій, є явищем широко розповсюдженим у природі[...]. Це одна з фундаментальних форм самоорганізації живих систем, дуже поширена, дуже неоднаково, але й дуже розмаїто розвинена. Отже, людське суспільство виступає як варіант природного явища соціального порядку — варіант, що досяг дивовижно високого рівня розвитку» ¹.

Об’єднуючи природу й суспільство, вписуючи соціальний фактор у лоно живої організації, утворюючи моделі, які дають змогу вивчати, наприклад, суспільство приматів, соціологія здійснює свою справді коперниківську революцію. Звичайно, суспільство мавп ще не виявляє суто людські парадигми (це означало б потрапити в пастку ілюзій, притаманних соціобіології, див. вище, с.362), а проте рів між природою і культурою пощастило засипати.

Реабілітовано сьогодні й невпорядкованість. Тепер «бог Хаос» виявляє свою присутність не лише у природничих науках, до нього повернулися обличчям і науки суспільні. Поява невпорядкованості в лоні у розмаїтих виявах насильства приваблює пильну увагу соціолога.

¹ MORIN Edgar. «Le paradigme perdu: la nature humaine», Seuil, pp. 35 — 36. /410/

Так, Жорж Баландьє, соціолог і антрополог, переоцінює поняття невпорядкованості. («Невпорядкованість. Похвала рухові» — «Le Desordre; Eloge du mouvement», Fayard, 1988). Хіба не всі суспільства зустрічаються з подібним явищем? У традиційних організаціях невпорядкованість перетворюють на порядок або через жертву, яка спрямовує насильство й хаос у певні, чітко визначені канали, або через міф, символічну операцію і проекцію у світ уяви. В осередді новітньої сучасності усвідомлення невпорядкованості ще дужче посилюється: актуальні вияви невпорядкованості в суспільствах, над якими більше не панує традиція, набирають особливо потворних форм: брутальність, насильство, сліпий тероризм, а також розмаїта реакція проти спалахів невпорядкованості створюють постійну атмосферу хаосу в суспільствах, які шукають свою дорогу без орієнтирів і компасу.

Щоб зрозуміти, з яких позицій відбувається перегляд цих традиційних розшарувань, читач має спочатку ознайомитися з текстом Сержа Московічі, що являє собою уривок із праці «Суспільство проти природи» (1972 p.). Не існує живої матерії без суспільства. Ідея колективної організації видається іманентною для Біосу (по-грецькому — «життя»).

СУСПІЛЬСТВО ВПИСАНЕ В ПРИРОДУ

«Суспільство існує повсюди, де існує жива матерія, відносно організована: воно не виникло з появою нашого роду, і немає підстав вважати, що воно зникне, коли зникнемо ми.

Було докладено великих інтелектуальних зусиль, щоб знайти в природі корені суспільства — структури виключно людської: його уявляли як тріумф порядку над невпорядкованістю, тобто тріумф людського начала над тваринним, зрозуміло. Та описані мною спостереження свідчать про те, що людина, хай навіть вона прийшла до створення цієї системи іншими шляхами, ніж більшість живих істот, проте не здійснила нічого виняткового; вона підкорялася тенденції, спільній для всіх».

Серж МОСКОВІЧІ. «Суспільство проти природи» (Serge MOSCOVICL «La Societe contre nature», 1972, 10/18 — UGE, pp. 34 sq.).

A тепер подамо уривок із книжки Ж. Баландьє «Невпорядкованість»: вихваляючи рух і невпорядкованість, автор у такий спосіб розвінчує порядок.

РУХ І НЕВПОРЯДКОВАНІСТЬ

«Отже, рух і невпорядкованість, яка неминуче його супроводжує. Був час, коли цивілізації, культури, взяті в їхній загальній формі, поділялися згідно з місцем, яке вони відводили цим двом явищам. Аполонійці віддавали перевагу порядку, поміркованості, гармонії, і все, що несло в собі погрозу, набирало для них вигляду лиха або катастрофи. Діонісійці наголошували на плідності невпорядкованості, надуживань та збудження, вони асоціювали рух із життєвими силами, а його перехід до усталеного порядку — зі смертю. Це два великі образи долі, розділені за простим принципом: цивілізації та культури народжуються з невпо-/412/ рядкованості й розвиваються в стані порядку, вони живуть і першим, і другим, вони їх містять у собі, хоча у своїх конкретних виявах надають їм дуже неоднакової ваги — здебільшого залежно від обставин та всіляких кон’юнктурних перемін. У суспільствах, де панує традиція, міф уособлює порядок, але порядок, утворений з хаосу, з невпорядкованості, що він їх без кінця впорядковує та підкоряє. З приходом новітніх часів у довгій історії західних цивілізацій та суспільств з’являються нові образи й теми, всі пов’язані з рухом, переходами. Фаустівська ідея — це ідея сили, яка постійно змагається з перешкодами; боротьба стає самою суттю життя; без неї персональне існування втрачає сенс і може претендувати лише на найбуденніші цінності; людина фаустівського гарту формується в борні, і її прагнення не знають кордонів, вони безмежні. З появою прометеївської ідеї — тієї, яка обслуговувала суспільства, пройняті духом підприємництва та збагачення, — наголос було зроблено на спроможності людини колективно визволитися з-під гніту, й насамперед з-під гніту богів, спроможності опанувати й заволодіти світом завдяки власній винахідливості, технічним удосконаленням та мистецтву.

Жорж БАЛАНДЬЄ. «Невпорядкованість» (Georges BALANDIER. «Le Desordre», Fayard, 1989, pp. 237 sq.).

Нові методи: індивідуалізм, «якісний» підхід

Нові парадокси — але й нові методи; методологічний індивідуалізм прагне заявити про свої права: тоді як у вже далекій перспективі, коли панував історизм марксистського зразка, суспільні науки ставили собі на меті підкоряти колективні явища ґрандіозним законам розвитку (і в цей спосіб явища освітлювалися в глобальному історичному плані), сучасна думка віддалилася від цієї цілісної моделі, проспівавши відхідну глобальному підходу.

В цьому плані Попер виявив себе добрим пророком, бо ще в 1944 — 1945 pp., працюючи над «Злиденністю історизму», він закликав відмовитися від глобальних законів еволюції: «Всякий закон [...] має бути серйозно перевірений на багатьох випадках, /413/ перш ніж наука візьме його на озброєння. Але в нас немає жодних засобів, щоб перевірити гіпотезу універсального характеру чи відкрити природний закон, прийнятний для науки, якщо ми завжди приречені спостерігати один і той самий процес» ¹.

Оскільки історизм і панування глобальних законів історичного розвитку відмирають, то вельми вразливими для критики стали й холістські концепції, що мають стосунок до всього соціального поля, такі як «суспільний клас» або «суспільство». Індивідуалізм лягає в основу наукового методу: індивідуальні види поведінки дають ключ до глобальної сукупності через системи взаємодії, де суспільні суб’єкти перебувають у взаємозалежності. Тоді всяке соціальне явище виступає як результативна дія, складена з індивідуальних поведінок. Саме зіткнення між розбіжними процесами і проливає світло на явища колективного характеру. Холізм відкидається і наголос переміщується на індивіда.

Але сучасна соціологія розвиває і якісний підхід. Наприклад, такий соціолог, як Мішель Маффесолі, професор у Сорбонні, належить до тієї Генерації дослідників, які надають великої ваги якісному аналізу, пережитому досвіду, розмовам у кав’ярні або в ліфті.

Подаємо статтю «Індивідуалізм» з «Критичного словника соціології» («Dictionnaire critique de sociologie», PUF). Написані P. Будоном, професором П’ятого Паризького університету, та Ф. Бурріко, вченим, який переніс на французький ґрунт американську соціальну психологію та соціологію («Інституційний індивідуалізм» («L’Individualisme institutionnel», PUF, 1977), ці рядки допомагають зрозуміти методологічний індивідуалізм, згідно з яким кожне суспільне явище — це результат взаємодії сукупності індивідуальних поведінок.

¹ POPPER K. «Misère de l'histvricisme», Presses Pocket Agona-Plon, p. 137. /414/

ІНДИВІДУАЛІСТСЬКА МЕТОДОЛОГІЯ

«Пояснення називається індивідуалістським (у методологічному розумінні), коли Р¹ експліцитно подають як наслідок поведінки індивідів, що належать до суспільної системи, в якій спостерігається Р. Скажімо, Дюркгайм удається, всупереч своїм принципам, до індивідуалістського тлумачення, коли намагається пояснити, чому періоди економічного буму часто супроводжуються зростанням кількості самогубств: коли клімат оптимістичніший, індивід може піддатися спокусі підняти планку своїх сподівань і в такий спосіб побільшити ризик можливого розчарування. Токвіль застосовує мікросоціологічний аналіз подібного зразка, коли пояснює, чому революції начебто частіше вибухають за досить сприятливої кон’юнктури, коли умови життя та шанси всіх мають тенденцію до покращення. Безперечно, в обох випадках аналіз повертається до встановлення зв’язку між сукупним явищем Р (зростання відсотка самогубств, вибухи революцій) та іншими сукупними явищами, Р' Р'' тощо (економічне зростання, посилення соціальної мобільності). Але цей зв’язок виводиться з експліцитного подання поведінки індивідів. Ці приклади — і тисячі інших, які можна було б навести, — показують, що індивідуалістські теорії не чужі соціології і що до них нерідко звертаються навіть такі соціологи, як Дюркгайм, котрі відкидають індивідуалістський метод. Узагальнюючи, можна сказати, що ми маємо справу з індивідуалістською методологією тоді, коли існування або розвиток явища Р, або відношення між явищем Р і явищем Р' експліцитно проаналізовані як один з наслідків логіки поведінки індивідів, котрі беруть участь у явищах.

Декотрі епістемологи суспільних наук, передусім Фрідріх фон Гаєк і Карл Попер, наполягали на важливості принципу методологічного індивідуалізму в цих науках. З погляду вказаних авторів, пояснити суспільне явище — це завжди подати його як наслідок індивідуальних акцій [...]. Кореляція між явищем Р і явищем Р', хоч би якою вона була міцною, не може бути «експлікацією» Р. Необхідно також прояснити логіку індивідуальних акцій, які лежать в основі даної кореляції. Скажімо, така проста кореляція, як та, що показує ціни на сільськогосподарську продукцію з метеорологічними умовами, буде значущою тільки в тому випадку, коли її подати як результат мікроповедінок, що підкоряються правилам певної логіки. [...]

¹ P означає соціальне явище (у фр. ориґіналі — прим. Ж. Рюс). /415/

Отже, принцип методологічного індивідуалізму слід вважати за фундаментальний принцип не лише в економіці, а й у всіх суспільних науках: історії, соціології, а також у політології і в демографії. Неважко показати [...], що більшість класичних соціологів — ідеться про Вебера, Маркса чи Токвіля — визнавали його важливість».

Стаття «Індивідуалізм» (Article «Individualisme» in Raymond BOUDON et François BOURRICAUD. «Dictionnaire critique de sociologie», PUF, 1982, pp. 306 sq.).

Кілька зон дослідження: віддання переваги, влада, стратегії

А які зони відкриваються перед тією соціологічною дисципліною, що приділяє головну увагу якісному аналізу та пережитому досвіду? Вона досліджує конфлікти, постійні об’єкти соціології, за допомогою нових методів.

Конфлікти можуть переживатися насамперед через процедури віддання переваги, соціальні стратегії, більш або менш приховані, які, за своєю суттю, призначені виражати відношення ієрархії та субординації. Так, П’єр Бурдьє, професор Колеж де Франс (з 1982 p.), автор праць «Розмноження» («La Reproduction», Minuit, 1970, avec Passeron), «Що означає говорити» («Ce que parler veut dire», Fayard, 1982) та інших досліджує цю дуже складну тактику, через яку домінантні групи виражають свої розмаїті вподобання, наприклад, літературні або естетичні, щоб ліпше актуалізувати свою владу («Віддання переваги» («La Distinction», 1979), передаючи своїм спадкоємцям привілеї, якими володіють вони самі: шкільні звичаї та ритуали — це також «пом’якшені» процедури утримання капіталу (інтелектуального, фінансового). У «Спадкоємцях» (1966 р.) Бурдьє і Пасерон ретельно досліджують ці культурні заходи (музику, театр та ін.), що аж ніяк не є невинними. Діагноз, даний у цій книжці, підтвердився і на подіях травня 1968 p., і значно далі від цього розламу...

Відтоді ці методи аналізу застосовуються до вивчення всіх різновидів символічної влади. «Розкласифіковані по своїх розрядах, соціальні суб’єкти розрізняються за властивими їм ознаками — між яскравим і банальним, між гарним і потворним, між шикарним і показушним, між достойним і вульгарним, — /416/ через які здобуває вираз і проступає назовні їхнє місце в об’єктивній класифікації» ¹.

З цього погляду смак визначає естетичну перевагу суб’єкта, показуючи, до якого соціального класу він належить, перевагу, що виступає тут як засіб відзнаки. Весь соціальний простір є пронизаний цими боріннями, цими стратегіями домінації, цими різними способами виявлення «символічної влади» (пов’язаної з мовою, з культурою, з добрими манерами тощо). Суспільні класи постійно перебувають у стані «субтильної» конфронтації, щоб уникнути того, чого вони не бажають «терпіти», тобто проникнення в їхній табір культурних елементів із нижчих соціальних прошарків. Завдяки своєму аналізу «розмноження» та «віддання переваги» Бурдьє глибоко оновив методологію сучасних соціологічних студій.

Бюрократичний табір теж пронизаний цими конфліктами та стратегіями влади, як показує нам Мішель Крозьє, автор праць «Бюрократичний феномен» (1963 p.), «Заблоковане суспільство» (1970 р.) і, у співавторстві з Ерхардом Фридбергом, «Діяч і система» (1977 p.): рухлива влада розміщується в точці перетину організованої системи і свободи діяча. Вона далека від того, щоб бути субстанцією, і означає повсякденний механізм пошуку стратегій у межах певних норм. Цей аналіз чимось нагадує методи Мішеля Фуко (див. нижче, с. 490).

Мішель де Серто, антрополог і соціолог, психоаналітик і член Ордену єзуїтів, теж досліджує конфлікти: він робить різницю між стратегією і тактикою. Якщо перша означає раціональне обчислення відношень між силами, то друга є зброєю слабкого та інструментом пересічної людини, що винаходить повсякденне (це така собі домогосподарка, яка в супермаркеті не дає себе заморочити ритуалами споживання, а вміє використати на свою вигоду соціальне поле). Вона здобуває користь із сил, які їй чужі, й на льоту розуміє, як вони можуть їй прислужитися. Таким чином, подія, соціальний тиск стають «нагодами» для привласнення простору, для витончених хитрощів волі та вміння жити в споживацькому суспільстві. Тактика — це хитрощі пересічної людини.

¹ BOURDIEU P. «La Distinction», Ed. de Minuit, prière d’inserer. /417/

Спочатку подаємо уривок із праці П’єра Бурдьє «Віддання переваги. Соціальна критика судження». Бурдьє аналізує смисл «леґітимних манер» («володіти давніми привілеями» тощо), відзначає, що вони пов’язані певними відношеннями з часом, і описує світ «витонченого смаку», фамільярні стосунки з певною сферою людей, «відзначених перевагами».

СВІТ ДОБРОГО СМАКУ

«Леґітимні манери завдячують свою значущість тому факту, що вони виражають умови володіння найрідкіснішими набутками, тобто соціальну владу над часом, що негласно визнається за найвищу форму переваг: володіти «давніми привілеями», тобто сьогоднішніми речами, які походять із минулого, з нагромадженої, тезауризованої, кристалізованої історії, шляхетними титулами та вельможними прізвищами, замками або «історичними будівлями», картинами і колекціями, старими винами і старовинними меблями — це панувати над часом, над тим, що просто так нікому не дається в руки, через посередництво всіх цих речей, спільною ознакою яких є те, що їх набувають лише протягом тривалого часу, з часом, супроти часу, тобто у спадок або, якщо дозволено так висловитися, відбирають у далекого минулого або добувають завдяки талантам і нахилам, котрі, як і смак до старовинних речей, теж набуваються лише з часом і активне застосування котрих можливе тільки за умов майже необмеженого дозвілля, тобто цілковитої волі розпоряджатися своїм часом. [...]

Не буває, власне кажучи, матеріальної спадщини, яка водночас не була б спадщиною культурною, і фамільні статки мають функцію не тільки фізично засвідчувати давність і безперервність роду й у такий спосіб освячувати його соціальну ідентичність, невід’ємну від його постійності в часі, а й також практично сприяти його моральному відтворенню, тобто передачі цінностей, чеснот та навичок, які лежать у основі леґітимної приналежності до буржуазних династій. Унаслідок такого щоденного спілкування зі старовинними речами або реґулярного відвідування антикварних колекцій чи картинних галерей, чи, простіше, входження у світ знайомих і інтимних об’єктів, що «перебувають там, — як писав Рільке, — без будь-якої задньої думки, добрі, прості, очевидні», унаслідок такого стилю життя набувається те, що ми називаємо «добрим смаком», а це, зрештою, не що інше, як близькі стосунки з вишуканими речами; це також відчуття належності до витонченішого і вихованішого /418/ товариства, до світу, який знаходить виправдання своєму існуванню у своїй досконалості, своїй гармонії, своїй красі, до світу, який дав Бетховена й Моцарта і який постійно народжує людей, спроможних грати їхні твори і захоплюватися ними; це, нарешті, близькі взаємини, закарбовані під зовнішніми манерами, в смаках і несмаках, у симпатіях і антипатіях, у фантазіях і у фобіях, неявні взаємини, які більше, аніж висловлені вголос думки, злютовують у глибинах підсвідомості єдність суспільного класу».

П’єр БУРДЬЄ. «Віддання переваги. Соціальна критика судження» (Pierre BOURDIEU. «La Distinction. Critique sociale du judement», Ed. de Minuit, 1979, pp. 78, 83).

А тепер подаємо уривок із «Діяча й системи» Крозьє та Фридберга, де влада мислиться як стратегічне відношення. В останньому абзаці автори показують, що влада належить усім, що кожному дістається клаптик свободи, що немає такої ситуації, яка повністю сковувала б волю акторів суспільної драми.

ВЛАДА — ЦЕ МОБІЛЬНЕ ВІДНОШЕННЯ І, В ЖОДНОМУ РАЗІ, НЕ СУБСТАНЦІЯ

«[...] Влада, про яку тут ідеться, не може бути прирівняна до тієї, якою наділені певні структури державного управління, чи організаційної, чи соціальної за своїм характером, не є вона також атрибутом чи властивістю, чиї засоби можна приватизувати, як ото колись спробували приватизувати засоби виробництва через націоналізацію. За своєю суттю, вона не що інше, як результат, завжди випадковий, мобілізації дійовими особами джерел відповідних невизначеностей, що їх вони контролюють у структурі даної гри для їхнього використання у взаєминах та угодах із іншими учасниками цієї гри. Тобто — це відношення, яке виступає специфічним і автономним засобом розмаїтих цілей дійових осіб, а тому завжди пов’язане зі структурою гри: ця структура справді визначає відповідність джерел «природних» і «штучних» невизначеностей, що їх ці останні можуть контролювати.

Отже, нам слід відмовитися від суто неґативної і репресивної концепції влади, яка утвердилася протягом останніх років. [...] /419/

Задана організаційна ситуація ніколи повністю не сковує дійову особу. Вона завжди зберігає за собою клаптик свободи (яка означає джерело невизначеності у відношенні до своїх партнерів, як і у відношенні до організації в цілому), і таким чином кожна дійова особа має певну владу над іншими дійовими особами, яка буде тим більшою, чим дужче впливатиме на них джерело невизначеності, нею контрольоване, тобто чим сильніше діятиме воно на їхні власні спроможності грати і здійснювати власні стратегії. І її поведінку можна і треба аналізувати як виявлення раціональної стратегії, що ставить собі за мету якнайліпше використати свою владу, аби побільшити свій «виграш» через свою участь у організації. Іншими словами, вона щомиті намагатиметься вигідно скористатися зі свого «клаптика свободи», аби здобути користь зі своєї «участі», намагаючись «маніпулювати» своїми партнерами та організацією в цілому в такий спосіб, щоб ця «участь» була для неї прибутковою».

Мішель КРОЗЬЄ, Ергард ФРИДБЕРГ. «Дійова особа і система» (Michel CROZIER, Erhard FRIEDBERG. «L’Acteur et le système», Points Politique-Seuil, 1977, pp. 30 — 31, 91).

Рентгенографія сучасних суспільств

Що собою являють, у кінцевому підсумку, сучасні суспільства? Дивна й оманлива картина постає перед нами, коли ми вдивляємося в наш сучасний простір: стільки видимостей, стільки ілюзій, а проте всі цілком реальні.

Ось, наприклад, зони, де править мода, — такі собі імперії ефемерного, за висловом Жіля Липовецького. Мода стає могутнім чинником індивідуалістської спіралі, що розкручується в наших суспільствах (див. вище, с. 209 і далі). Суб’єкт будує свій образ у одяговому варіанті, характерному для «фривольного суспільства». Дехто вважає, що та мода вдягатися, яка була для нас обов’язковою ще тридцять років тому, значною мірою зникла в наших західних суспільствах. Проте ми повинні згадати про теми роздумів Липовецького.

В нашому сучасному просторі так само панує і домінує «комунікація» (більш або менш автентична), бо органи масмедіа через свої потужні засоби розповсюдження інформації заповнюють його безліччю знаків і багаторазово побільшують можливість людських /420/ контактів. Катастрофічне зростання кількості послань та образів має тенденцію вносити невпорядкованість в усталений плин життя. Наша реальність видається справді дивовижною, створеною зі знаків та видимостей...

Жан Бодріяр аналізує ці соціальні форми, що бентежать уяву. Від появи своєї праці «Система об’єктів» (1968 р.) він приділяє увагу використанню знаків. Автомобілі, всілякі найновіші об’єкти та технічні пристрої слугують не стільки для задоволення повсякденних потреб, як виконують важливу знакову функцію — позначають соціальний статус людини. Ми споживаємо престиж і соціальний код, а не речі практичного використання. Знаки, безперервно девальвуючись, відсилають тепер лише до самих себе. Таким чином втрачається будь-який зв’язок із реальністю. «Ми перебуваємо в екстазі комунікації» ¹.

Цей позбавлений глибини екран є знаряддям «слабкої спокуси». Сильній спокусі у стилі Лакло або маркіза де Сада протиставляється цей «добре змащений» вид суспільних контактів, через які нас спокушають педагоги, політики або телевізійні «зірки».

В кінцевому підсумку, ця рентгеноскопія наших суспільств спонукає нас говорити про кінець соціальної реальності як відчутної сутності! У вакханалії образів усе розпливається, все розсіюється; в цьому хаосі соціального буття образи та відношення безперервно змінюються.

В «Імперії ефемерного» Жіль Липовецький, соціолог, автор «Ери порожнечі» (1983 p.), описує моду як елемент соціальної гри, що її він вважає замкум склепіння індивідуалістських суспільств.

¹ BAUDRILLARD J. «Les Strategies fatales», Le Livre de Poche-Grasset, p. 73.

МОДА — ЧИННИК ІНДИВІДУАЛІСТСЬКОЇ СПІРАЛІ

«Головне явище в наших суспільствах [...] — це надзвичайно широке узагальнення функцій моди, її розповсюдження на колись чужі для неї сфери, виникнення суспільства, реструктуризованого згори донизу спокусами та ефемерними сутностями, самою логікою моди.[...] Мода /421/ перестала бути естетичною втіхою, декоративним додатком до колективного життя, вона тепер — замок його склепіння. Мода, в структурному плані, завершила свій історичний розвиток, вона досягла піку своєї могутності, вона змогла перебудувати все суспільство за своїм зразком і подобою: вона була на його периферії, а тепер опинилася в самому його центрі, й на цих сторінках я хотів би пролити світло на це історичне вознесіння моди, зрозуміти, як вона утверджувалася, через які пройшла етапи, як досягла апогею своєї могутності.

Таким чином мода запанувала над нашими суспільствами, спокуса та ефемерія стали, менше ніж за півстоліття, принципами, які організують сучасне колективне життя, ми живемо в суспільствах фривольної домінанти, що є останньою ланкою багатовікової капіталістично-демократично-індивідуалістської авантюри. Чи варто цим перейматися? Чи свідчить такий розвиток подій про вільний, але неухильний занепад Заходу? Чи можна в ньому вбачати ознаку деканансу демократичного ідеалу? Немає нічого банальнішого, нічого розповсюдженішого, як шпигати, хоч і не без підстав, треба визнати, новий режим демократій, який не має великих колективних проектів, що мобілізують весь народ на досягнення тієї або тієї мети, демократій, розпещених приватними радощами споживання, інфантилізованих дріб’язковою масовою культурою, рекламою, політичними спектаклями. Неподільне владарювання спокуси, кажуть нам, нищить культуру, призводить до загального отупіння, до загибелі вільного й відповідального за свої дії громадянина; розпачливий лемент про небезпеку моди найбільше поділяється широкими верствами інтелігенції. Ми не піддалися цьому співу сирен і пропонуємо тут зовсім інше, парадоксальне тлумачення сучасного світу, що відкриває, поза «спотвореннями» моди, свою глобальну позитивну могутність як перед лицем демократичних інституцій, так і перед лицем незалежності думок. Мода не перестає дивувати нас: хоч би як зловісно впливала вона на життєспроможність духу та демократій, вона виступає передусім як чинник індивідуалістської спіралі та консолідації ліберальних суспільств».

Жіль ЛИПОВЕЦЬКИЙ. «Імперія ефемерного» (Gilles LIPOVETSKY. «L'Empire de l’efemère», NRF-Gallimard, 1987, pp. 14 — 16).

A тепер наводимо текст, у якому йдеться про еру «слабкої спокуси». Це уривок із книжки Бодріяра «Про спокусу». Цей професор соціології з Нантерського університету аналізує сучасне «змащення» соціальних взаємин. /422/

СЛАБКА СПОКУСА ЯК ЗАСІБ СОЦІАЛЬНОГО СПІЛКУВАННЯ

«Ми маємо сьогодні еру спокуси. Але вже не йдеться про ту прірву, яка манить, яка засмоктує і куди може впасти будь-хто з нас, не йдеться про смертельно небезпечну розвагу (мабуть, тому, що вже немає ані реальності, від якої ми могли б відвернутися, ані істини, яку могли б заборонити), не йдеться навіть про зваблення невинності та доброчесності (для цього в сучасному світі не вистачить ані моралі, ані розбещеності), а залишається тільки спокушати... задля самої спокуси? «Спокушайте мене». «Ви мені дозволите вас спокусити?» Спокушати — це те, що залишається, коли всі ставки взято назад. Це вже не насильство над смислом, не його мовчазне винищення, а форма, яка залишається мові, коли більше немає чого сказати. Це вже не карколомне падіння в безодню, а маленька втіха, якою обмінюються істоти, наділені даром мови, у знервованому соціальному спілкуванні. «Спокушайте мене». «Ви мені дозволите вас спокусити?»

В цьому розумінні спокуса є повсюди, потаємна чи відверта, вона змішується з проханнями, з середовищем, з простим і чистим взаємообміном. Вона виявляє себе у взаєминах учителя й учня (я тебе спокушаю, ти мене спокушаєш, більш нема чого робити), у взаєминах політика з його аудиторією, у взаєминах влади та її підлеглих (О, спокуса влади і влада спокуси!), у взаєминах аналітика та об’єкта, який він аналізує, тощо.

Єзуїти вже прославилися тим, що зуміли використати спокусу у формах релігійного спілкування, тим, що заманювали юрми людей у лоно римо-католицької церкви, зваблюючи їх суто світською й естетичною красою бароко, або брали в облогу совість можновладців, користуючись для цього послугами фривольних жінок Єзуїти справді створили перший зразок сучасного суспільства масової спокуси, вони перші застосували стратегію впливу на бажання мас. Вони мали успіх і після того, як розвіються суворі чари політичної економії та виробничого капіталізму, після того, як відійде в небуття пуританський цикл капіталу, цілком можливо, розпочнеться єзуїтсько-католицька ера просякнутої лагідними лестощами деміургії, ера досконалої технології спокуси і зваби.

Ідеться не про спокусу як пристрасть, а про попит на спокусу. Про пробудження бажання і здійснення бажання замість взаємин, які формуються під дією влади, знання, переносу почуттів на інший об’єкт, любовної пристрасті, яка давно остигла. Куди дівається діалектика господаря і раба, коли господар спокушається рабом? Сьогодні спокуса — це /423/ тільки ефузія відмінностей, лібідний падолист мови. Невиразна угода між пропозицією і попитом, спокуса перетворилася на звичайну обмінну вартість, і вона служить обміну спілкувань, змащенню соціальних взаємин».

Жан БОДРІЯР. «Про спокусу» (Jean BEAUDRILLARD. «De la seduction», Folio Essais-Denoël, 1979, pp. 240 sq.).

І, нарешті, третій текст, уривок із «Фатальних стратегій», характеризує нас як пасивних спостерігачів, позбавлених ілюзій і будь-якої істинної уяви. Така хроніка сучасного світу.

ЕКРАН БЕЗ ГЛИБИНИ

«Ми не глядачі, не актори — ми пасивні спостерігачі, позбавлені ілюзій.

Ми існуємо наче під анестезією, бо на політичній сцені немає ані естетики (у сильному значенні цього слова), ані ставок, ані правил гри. Бо інформація та масмедіа — це не сцена, тобто не відповідний простір, де ставлять якусь виставу, а екран без глибини, це тільки стрічка, перфорована посланнями та сигналами, які той, хто приймає, зчитує за тими самими правилами перфораційного коду.

Ніщо не зможе компенсувати цю втрату будь-якої сцени і будь-якої ілюзії — в автоматичній симуляції соціального буття, в автоматичній симуляції політики. Не зможуть — і то передусім — компенсувати її і промови політиків з їхньою штучною, силуваною і патетичною жестикуляцією — порнографів байдужості, офіційна безсоромність яких подвоює і підкреслює безсоромність усесвіту, позбавленого ілюзій. А втім, усім до цього байдуже. Ми перебуваємо в екстазі політики та історії — досконало інформовані й цілком безпорадні, досконало солідарні й паралізовані, досконало застиглі у світовій стереофонії, трансполітизовані живцем.

Сьогодні не існує ніякої трансцеденції, а тільки іманентна поверхня розгортання операцій, гладенька операційна поверхня комунікації. Фаустівська і прометеївська ера, ера виробництва і споживання поступилася місцем мінливій ері мереж, нарцисичній і багатоформній ері розгалужень, контактів, суміжностей, зворотного зв’язку, перехідних зон. Наслідуючи /424/ телевізію, весь навколишній світ і наше власне тіло утворюють лише контрольний екран».

Жан БОДРІЯР, «Фатальні стратегії» (Jean BAUDRILLARD. «Les Strategies fatales», Le Livre de Poche-Grasset, p. 71 sq.).

Висновки

Аналіз соціальної уяви дослідження численних вимірів споживання знаків, дешифрування суспільств, над якими більше не панує традиція, — в цих описах соціологічна теорія розкриває загадкові грані новітньої людини. Пильно придивляючись до незліченних метаморфоз повсякдення, сучасна соціологія обстежує пережитий досвід — наш, перманентний пережитий досвід — значно глибше, аніж колишні соціальні науки, і таким чином відкриває нові шляхи у своєму теоретичному просторі.