4. Соціологія: від німецької соціології до Реймона Арона

Протягом першої половини XX сторіччя наука про соціальні явища збагатилася значними внесками таких славетних учених, як Ґ. Зимель (1858 — 1918 pp.), німецький філософ і соціолог, Ф.

Ґеорг Зимель (1858 — 1918 pp.) є одним із засновників сучасної соціології. У своїй праці «Філософія грошей» /1900 p./ він виділяє гуманітарні та психологічні — а не тільки економічні — значення, які властиві світу грошей і самому цьому поняттю. Його «Соціологія» прояснює парадигми соціальної асоціації, а також ідею конфлікту. Накидавши контури теорії грошей, теорії конфліктів, а також теорії метафізики смерті («Суміш релятивістської філософи»), що, в певних аспектах, перегукується з філософією Гайдеґера, Ґеорг Зимель показав себе вельми ориґінальним мислителем.

Фердинанд Теніз, німецький соціолог (1855 — 1936 pp.), автор творів «Спільнота і суспільство» (1887) та «Вступ до соціологи» (1931 p.), проводить знамениту межу між спільнотою, яка будується на афективних і духовних узах, і суспільством, заснованим на раціональних інтересах та контрактах, на політичних угодах. Ера суспільства настає після ери спільнот і виглядає як форма занепаду. Цим аналізом німецький соціолог провіщає і передбачає теми Шпенґлера, зокрема протистояння між культурою і цивілізацією (ця остання, з погляду Шпенґлера, являє собою застиглу й мертву форму першої: кожна культура має тенденцію застигати в цивілізацію).

І, нарешті, Макс Вебер своїми книжками «Протестантська етика і дух капіталізму» (1904 р.) та «Наукові нариси» (1921 р.) справив глибокий вплив на всі сучасні течії. У першому з цих творів він показує, що кальвіністська етика — з її суворим ідеалом ощадливого життя — зіграла вирішальну роль у формуванні капіталізму: протестант нездатний утішатися своїм багатством, і таким чином сама доля призначає йому розпоряджатися своїм добром у інтересах суспільної користі. Тому протестантизм є наріжним каменем фундаменту капіталістичної економіки, оскільки існує взаємозв’язок між пуританською мораллю й економічною раціоналізацією. В загальному випадку кальвініст, який належить до однієї з пуританських сект, відкидає розкіш та неробство, а тому він спроможний аскетично управляти своїми статками, уникаючи непродуктивних та марних витрат. /145/ До речі, Макс Вебер застосовує до соціальних наук пізнавальний підхід Дилтея і таким чином тримається далеко від позитивістського ідеалу.

В «Сучасній німецькій соціології» (1935 р.) Реймон Арон візьме на себе обов’язок відрекомендувати Макса Вебера в нашій країні. Ця мала книжечка Арона залишається класичною у своєму жанрі.

Отже, Реймон Арон (1905 — 1983 pp.), французький філософ і соціолог, є спадкоємцем тривалої традиції. Першокласний мислитель, він ставить під сумнів позитивізм соціологічної дисципліни, яку Дюркґайм забезпечив, у Франції, науковими методами, такими любими для французької соціологічної школи, де сяють такі славетні імена, як Люсьєн Леві-Брюль (1857 — 1939 pp.) та Морис Гальбвахс (1877 — 1945 pp.), який був депортований і загинув у Бухенвальді.

Але Реймон Арон не тільки відкрив для французів материк німецької соціології, він виступає також як вдумливий аналітик політичних міфів та ідеологій. Своїм проникливим баченням міфологій він справив великий вплив на сучасників. Автор «Розмов» позначив свою епоху незалежністю свого розуму та міркуваннями, опертими на твердий і неупереджений раціональний розум.

«Намагаючись пояснити поведінку інтелектуалів, які не прощають жодної вади демократичним режимам і поблажливо ставляться до найстрашніших злочинів, якщо їх здійснено в ім’я добрих доктрин, я наштовхнувся спочатку на священні слова: «лівий», «Революція», «пролетаріат». Критика цих міфологем привела мене до роздумів над культом Історії, а потім примусила пильніше придивитися до соціальної категорії, якій досі соціологи /146/ не приділяли тієї уваги, що на неї вона заслуговує, — до інтелігенції» ¹.

В подальших рядках Реймон Арон пише про десакралізацію, яку здійснює соціологічна дисципліна, що, як і всяка наука, розмежовує певною відстанню «пережите» і «мислиме». Соціологія деміфологізує світ і життя, вона виводить на світло таємну правду соціальних дійових осіб і, таким чином, виступає в ролі великого «антиілюзіоніста».

¹ «L’Opium des intellecttiels», Calmann-Levy, p. 9.

Наступний уривок узято з «Історичних умов соціолога», вступної лекції, прочитаної з урочистої нагоди — початку занять у Колеж де Франс 1 грудня 1970 p., тобто цей текст з’явився значно пізніше розглядуваного тут періоду. Проте він дає характеристику глобальній доктрині мислителя, який уже з 1935 p., коли вийшла «Сучасна німецька соціологія», творив ориґінальну концепцію критичної філософії та соціології. Отже, ми подаємо тут один із текстів Реймона Арона, який від 1959-го по 1967 рік був професором Сорбонни, потім перейшов у VI секцію Практичної школи Вищих Студій, потім до Колеж де Франс, куди його обрали в 1969 р.

СОЦІОЛОГІЯ ДЕМІФОЛОГІЗУЄ СВІТ

«Соціологія, як і всяка наука, хоч і з інших причин, робить те, що Макс Вебер називав деміфологізацією світу [...]. Наука очищає природу від її чарів, від усього того, що робить її близькою нам і рідною, від того, що діє на наші відчуття і плекає наші мрії. Вона відкриває нам усесвіт, який підкоряється законам детермінізму, строго об’єктивного або надуманого, і який учені ніколи не закінчать розшифровувати, всесвіт, що вже ніколи не буде схожий на космос, яким його уявляли античні мислителі, космос, чия гармонія правила за модель і за гарантію людського порядку.

Ґастон Башляр, усупереч своїй вірі в найвищу цінність раціонального розуму, не міг не знати про цю деміфологізацію світу: «О, ми, безперечно, чудово знаємо про те, що ми втрачаємо. Зненацька — це цілий усесвіт, який втрачає барви, це вся наша їжа, яка повністю губить пахощі, це наш психічний природний порив, що уривається, ламається, втрачає /147/ віру й престиж. Нам так було треба зберегти цілісне бачення світу! Але саме цю потребу і треба подолати. Ось так! Не при повному світлі, а на краю темряви один промінчик, переломлюючись, звіряє нам свої таємниці» ¹.[...]

Соціологія також належить до цієї історичної традиції, такої характерної для нашої цивілізації, традиції, для якої головне — з’ясувати автентичну істину і яка ніколи неспроможна погамувати спрагу душі. Хоч і по-іншому, аніж природничі науки, соціологія, як ми вже згадували, розмежовує певною відстанню світ, у якому ми живемо, і світ, яким ми його мислимо. Вона безжально наклеює ярлик «невмотивовані» на наші звичаї, на наші вірування, навіть на ті з них, які ми вважаємо за священні. Вона поміщає під певні, точно визначені рубрики пережитий нами досвід, у всьому його унікальному багатстві, в усій його бездонній глибині. Вона хоче знати лише ті дії, які повторюються, лише явно чи неявно виражені класи; кожен стає одним із багатьох, анонімом, нецікавим, якщо він залишається сам-один зі своїми особливостями, маргінальним або нетиповим, якщо він уперто поєднує в собі риси, які в переважній більшості випадків не поєднуються в одній особі.

Реймон АРОН. «Історичні умови соціолога».(Raymond ARON. «De la Condition historique du sociologue», Gallimard, 1971, pp. 47 — 48, 50 sq.).

¹ «La formation de l’esprit scientifique», Paris, 1938, p. 241.

Подаємо ще один текст Реймона Арона, який у наступних рядках аналізує, як відбувається перехід від понять до міфів. Щоб краще зрозуміти суть такої демістифікації, читач має також ознайомитися зі змістом наступного розділу, присвяченого марксистським теоріям XX сторіччя. Міф Революції, міф пролетаріату, міф Історії: чимало подібних тем, пов’язаних із марк-/148/сизмом, Реймон Арон ставить під сумнів, пророкуючи кінець доби ідеологій, відплив метаоповідей.

МІСІЯ ПРОЛЕТАРІАТУ

«Лівий, революція, пролетаріат — ці модні поняття є запізнілими повтореннями великих міфів, що колись оживляли політичний оптимізм, таких, як проґрес, раціональний розум, народ.

Ліве політичне крило, яке об’єднує всі партії, що сидять по один бік амфітеатру, і якому приписуєть об’єктивні цілі або вічне покликання, існує за умови, що майбутнє має більшу цінність, аніж сьогодення, і що напрямок становлення суспільств зафіксований для всіх однаковий і назавжди. Міф про лівих спирається на міф про проґрес, він зберігає його історичну візію, проте губить частину його впевненості: ліві завжди матимуть перед собою правих, які перегороджують їм шлях до мети і яких ніколи не можна ані перемогти, ані навернути на свою віру.

З цієї боротьби, результат якої невідомий, народжується як фатальна неминучість міф про Революцію. Лише силою можна здолати опір інтересів або класів, вороже нестроєних до «омріяного завтра». Виглядає на те, що Революція і Раціональний Розум кардинально протистоять одне одному: перша закликає до насильства, другий — до порозуміння. Або люди починають дискусію, і, в кінцевому підсумку, одна сторона переконує іншу в своїй правоті, або вони відмовляються від розмов і беруться за зброю. Але насильство було і є останнім засобом раціоналістичного нетерпіння певного виду. Ті, хто знає, якого вигляду мають прибрати людські інституції, дратуються через сліпоту до себе подібних, вони втрачають віру в дієвість слова і забувають про те, що ті самі перешкоди, спричинені сьогодні природними нахилами індивідів та колективів, виникатимуть і завтра, ставлячи революціонерів, господарів Держави, перед альтернативою компромісів або деспотизму.

Місія, приписувана пролетаріатові, безперечно, пов’язана з давньою вірою в доброчесність простого народу. Вірити в народ колись означало вірити в людство. Вірити в пролетаріат — це те саме, що вірити в очищення душ у горнилі випробування лихом. Через нелюдські умови життя — до загального спасіння. Народ і пролетаріат символізують істину простолюду, але народ, зрештою, — це поняття універсальне — принаймні в тому розумінні, що привілейовані теж включаються до загалу, — а пролетаріт є лише одним з класів і може злитися із суспільним загалом лише внаслідок кривавих битв. Той, хто виступає /149/ від імені пролетаріату, дивиться на історію як на безперервну війну рабів зі своїми поневолювачами, що триває впродовж багатьох століть, він не вірить у природний і мирний суспільний поступ, а всі надії покладає на останній і рішучий бунт знедолених, що змете рабство.

Ці три поняття допускають і більш тверезе тлумачення. Ліві — це партія, яка не хоче миритися з несправедливістю і яка протиставляє виправданням влади право, оперте на міркування здорового глузду. Революція часто уявляється подією ліричною або романтичною (передусім у спогадах), іноді неминучою, прагнути якої було б так само небажано, як і засуджувати її: важко сподіватися на те, що панівні класи чогось навчилися з історії, або на те, що вдасться усунути від влади негідних правителів, не порушуючи законів і не закликаючи до збройного повстання. Пролетаріат, у значенні робітничої маси, яку створила велика індустрія, не одержував ні від кого (за винятком одного інтелектуала, що народився в Німеччині й усередині минулого сторіччя перебрався до Великобританії) місію «спрямувати історію на правильний шлях», і він являє собою в XX сторіччі не так величезний клас, що складається з жертв суспільної несправедливості, як когорту трудящих, якими управляють менеджери і яких вербують у свої лави демагоги

Ці три поняття втрачають свій раціональний зміст і стають міфами внаслідок однієї інтелектуальної помилки.

Прагнучи довести безперервність лівих ідей упродовж історії або приховати той факт, що не було такої епохи, коли ліві зберігали б єдність, умисне забувають про діалектику режиміз, про перетікання цінностей від однієї партії до іншої, про засвоєння правими ліберальних ідей, спрямованих проти планування та централізму, про необхідність обирати серед суперечливих цілей ті, які ведуть до розумного компромісу».

Реймон АРОН. «Опій інтелектуалів» (Raymond ARON. «L’opium des intellectuels», Calmann-Levi, 1957, pp. 106 sq.).