Соціокультурна сутність науки

Те, що наука є соціальним і культурним феноменом, є частиною суспільства й культури, означає: а) її залежність від різноманітних сил, течій і впливів, що діють у суспільстві; б) наука визначає свої пріоритети в соціальному контексті; в) вона тяжіє до компромісів; г) сама значною мірою детермінує громадське життя.

Що є ознакою соціальності науки? По-перше, вона соціальна історично, тому що сформувалася з потреб суспільства, у тому числі прагнення до більш визначеного й точного знання.

По-друге, наука соціальна тому, що вона суб’єктна, тобто її “роблять” люди, але не будь-які, а підготовлені в інтелектуальному й світоглядному плані.

По-третє, у ній своєрідно відображене суспільство, його стан, рівень розвитку. Наука виходить на новий рівень, коли вона стає професією. З кінця ХІХ століття вона стає значною мірою соціально-значущою. До неї підключається все більше людей. Сучасне суспільство не може існувати без науки, воно повною мірою вийшло на техногенний рівень розвитку.

По-четверте, наука розглядається і як особливий соціальний інститут - третя, соціокультурна компонента триєдності її природи. Ознаками науки як соціального інституту є:

- самі суб'єкти (вчені), що об’єднуються в наукові співтовариства;

- “поділ праці” вчених (розрізнення експериментальних і теоретичних, фундаментальних і прикладних досліджень);

- визначена система інформації та комунікації (журнали, конференції, препринти, Інтернет і под.);

- наукові установи (інститути, лабораторії, кафедри, наукові співтовариства);

- матеріальні засоби забезпечення наукової діяльності - інструменти, прилади, експериментальні установки і под.

2.4.1. Наука і мораль. Етика науки

З часів Девіда Юма філософія, у повній злагоді зі здоровим глуздом, жорстко розмежовує науку і мораль: наука встановлює факти, “те, що є”, “суще”, мораль же визначає, “те, що повинно бути”, “належне”. Причому “те, що повинно бути” ніяк не виведене логічно з “того, що є”. Ми вже відзначали в підрозділі 2.2., що необхідно розрізняти дескриптивні (номінативні) і нормативні (імперативні) висловлювання, і що другі не виведено з перших.

Наукові дослідження - особливий, властивий лише людині тип пізнавальної діяльності, спонукуваний тягою до пізнання світу і самого себе, - являють собою постійну перевірку моделей. Вчений - творець моделей накладає їх на реальний світ і обґрунтовує (а часом і відкидає) за допомогою експериментального методу. А щоб переконати колег прийняти запропоновану модель, прагне всіляко продемонструвати її об'єктивність і універсальність. Але навіть підтверджена і обґрунтована експериментом, наукова модель не може претендувати на вичерпне осягнення реальності. Крім того, наука не здатна визначати, як саме будуть використовувати отримане нею знання і чи будуть його використовувати взагалі: наука може встановлювати факти і незалежно від цілей.

У дій в сфері моралі призначення зовсім інше: вони покликані гармонізувати відносини між індивідами в суспільстві, встановлюючи правила “добра”, “гарної поведінки”. З давнини суперничають два філософських уявлення. Для одного добро - це відповідність ідеальному моральному закону, що походить від божества і даний людству в одкровенні. Для інших мораль має мирське походження і пропонує стратегії максимізації людського благополуччя.

Етика науки - система уявлень, що відображають зміст і значення етичної складової науки. Як особлива дисципліна, етика науки ставить своєю метою прояснення й вивчення етичних норм, які використовуються в науковому пізнанні, а також аналізує конкретні колізії морального характеру, що виникають у ході просування науки.

Оскільки наукове пізнання здійснюється в складному соціокультурному контексті, етиці науки доводиться враховувати велику безліч факторів і нюансів найрізноманітнішої природи, залучених у хід наукового пізнання (когнітивних, технологічних, культурних, соціально- політичних, релігійних).

Основне питання етики науки - проблема співвідношення наукового пізнання і ціннісного мислення. Існує розповсюджена точка зору, звана тезою ціннісної нейтральності науки. Вона полягає у твердженні, що наукова діяльність сама по собі байдужна до цінностей. Тому ціннісні судження про науку стосуються не її самої, а різних зовнішніх факторів.

З цієї точки зору відповідальності за застосування науки в деструктивних цілях (або з непередбаченими деструктивними наслідками) підлягають інші сфери громадського життя - влада, промисловість, бізнес. Теза ціннісної нейтральності сходить до вже згадуваного принципу Д. Юма, відповідно до якого твердження про те, що існує, і твердження про те, що має бути - логічно різнопланові; із суджень про факти не випливають які-небудь судження про належне.

Іншим вираженням тези ціннісної нейтральності є заява про те, що наука має тільки інструментальний зміст, тобто займається тільки засобами, а питання про цілі і зміст людських дій варто відносити до зовсім інших галузей - релігії, філософії, етики і под.

Будучи послідовно проведеною, теза ціннісної нейтральності науки повинна була б забезпечити повну автономію науки і звільнити вчених від обговорень етичних питань. Але ця теза є дискусійною. Існує ряд аргументів проти неї. Наведемо деякі з них.

1. Сама ця теза виникла лише відносно недавно у зв'язку зі становленням великої науки й залученням вчених у широкомасштабну модернізацію суспільства. Ця теза стала своєрідним ідеологічним прикриттям, що дозволяє експлуатувати наукове пізнання у всіляких (у тому числі морально непривабливих) цілях.

2. Відзначений раніше принцип Д. Юма про необхідність розмежування описових і нормативних висловлювань є чутливим. Відомий американський історик і філософ науки Т. Кун писав з цього приводу таке: «Множество современных философов показали, что существуют также весьма важные контексты, в которых нормативные и описательные предложения (тут синонімічно: висловлювання, твердження - В. Р.) переплетаются самым теснейшим образом. “Есть” и “должно быть” никоим образом не бывают всегда разделены так, как это казалось» [10]. У моральних дискусіях цілком можуть використовуватись посилання на факти.

3. Саме наукове пізнання насичене ціннісними установками; адже когнітивні регулятиви теж у деякому сенсі можуть вважатися параметрами ціннісного мислення. Так, існує точка зору, відповідно до якої сама наукова раціональність регулюється когнітивними цінностями, такими як простота, перевірюваність, широка застосовність і под.

4. Не відповідає дійсності ототожнення вченого з якимось абстрактним суб'єктом “чистого” пізнання. Насправді вчений - не комп'ютер, він не може бути запрограмований на вузькокогнітивну діяльність. Професія вченого - багатопланова; він виступає не тільки як дослідник, але і як викладач, експерт, просвітитель, суспільний діяч і под. Ніхто не звільняє його від загальнолюдських обов'язків цивільного і морального характеру.

5. Сама спроба вибудувати концепцію ціннісної нейтральності не тільки в науці, але в будь-якій галузі людської діяльності (тобто міркування в вираженнях “Я всього лише чиновник”, “Я всього лише солдат”, “Я всього лише вчений” і под.) морально неприйнятна. Насправді вона завжди маскує собою спробу домогтися якогось привілейованого положення у вигляді якоїсь обмеженої, звуженої відповідальності перед суспільством.

6. Інструментальне мислення не може бути суворо ізольоване від розгляду цілей і цінностей. Якщо навіть припустити, що це можливо відносно досить вузьких питань, то стосовно настільки широкого утворення, яким є наукова діяльність у цілому, це допущення не спрацьовує. У ході наукового пізнання відбувається взаємне залучення різних рівнів обговорення, у тому числі й ціннісного рівня, і їхнє взаємне коригування. Крім того, концепції, що намагаються ізолювати чисто інструментальне мислення, самі неявно опираються на ціннісні судження (наприклад, на таке: цілком виправдано те, що, розробляючи засоби, не варто замислюватися про цілі).

7. Науковий і етичний розум не відгороджені нездоланною стіною. Саме розум є їхнім спільним знаменником. Основні принципи і передумови раціонального міркування універсальні й не залежать від того, обговорюється теоретична або практична проблема; моральні питання, як і когнітивні, на думку сучасних філософів К. О. Апеля, Ю. Хабермаса, Р. Хеара, теж підлягають раціональному обговоренню і обґрунтуванню. Тому раціональність у розширеному сенсі об’єднує обговорення як пізнавальних питань, так і їхнього етичного контексту.

Відмітимо також, що тема поділу науки і етики виглядає трохи натягнутою (і віддає ідеологією, яка начебто свідомо пропагандується) з тієї точки зору, що в дійсності переважна більшість вчених є морально зрілими особистостями. Великий вчений - талановитий і захоплений дослідник, що віддає себе без залишку науці і в своїх дослідженнях, і в підготовці наукової молоді - це, як правило, людина духовно розвинена, мисляча, з широким кругозором. Моральне розкладання знаходить благодатний ґрунт там, де немає духу справжньої науки, де царює бездарність і ледарство.

Отже, якщо ми відкидаємо тезу ціннісної нейтральності науки як вихідний принцип, що протидіє етичному аналізу наукового пізнання, то далі відкриваються змістовні перспективи розгляду і вирішення різних соціальних, моральних та інших проблем, пов'язаних з науковим пізнанням у соціокультурному контексті.

Етика і деонтологія. У рамках етики виділяють особливу галузь, звану деонтологією (від грец. - неохідне). Цей термін запропонував у XIX ст. англійський філософ Ієремія Бентам (1748-1832) для назви теорії моральної поведінки. Деонтологія науки має більш вузьку і конкретну сферу застосування, ніж етика науки в широкому сенсі. Зрозуміло, у деонтології заломлюються різні етичні концепції, але в цілому вона досить спеціалізована, націлена на розгляд конкретної професії та її внутрішніх аспектів. Скажімо, медична деонтологія охоплює коло проблем, пов'язаних з професійною діяльністю медиків, насамперед проблем відносин медиків з пацієнтами та їхніми родичами, а також взаємин медичних працівників між собою.

Етика науки як аналіз широкого соціально-етичного контексту наукової діяльності та деонтологія науки можуть бути трохи спрощено подані як зовнішня і внутрішня етика наукової діяльності. Деонтологічні вимоги становлять професійний кодекс честі вченого. Стисло зупинимося на деяких з них.

Від вченого вимагається підвищене прагнення до точності, скрупульозності й акуратності, що виражається навіть у певному педантизмі. Це поєднання суворого ставлення і водночас відомої терпимості до думок інших учених. Відомо, що як переконаність у власній непогрішимості, яка виражається в неприйнятті будь-яких інших позицій, так і зайва благодушність щодо всіляких точок зору, є поганими помічниками вченого. Вчений повинен вміти ставитися максимально неупереджено і до своїх власних, і до чужих поглядів. Це означає і здатність відокремлювати ідеї від особистостей: уміння без образи витримувати і приймати критику на свою адресу, критикувати інших лише шанобливо і лише конструктивно. У науковій деонтології існує ніби негласна презумпція поваги; зрозуміло, у науковому співтоваристві хтось більш авторитетний, а хтось - менш, але формально поваги гідні всі вчені (у тому числі віддалені географічно або історично). Тому обов’язок наукової ввічливості полягає у точному цитуванні джерела, у вказівці на ті роботи, які істотно вплинули на формування власної точки зору, у висвітленні в своїх публікаціях кола споріднених робіт незалежно від свого особистого до них ставлення.

Крім того, прийнято дякувати на сторінках наукового тексту за допомогу (матеріальну, концептуальну) у проведенні власного дослідження.

Найважливішою деонтологічною вимогою є також наукова чесність, що забороняє вченому навмисне привласнювати собі чужі результати, маніпулювати даними, виставляти на суд співтовариства свідомо недостовірний матеріал, імітувати експериментальну діяльність, що насправді не проводилася, публікувати тільки позитивні результати своїх досліджень, замовчуючи негативні й под. Особа, що вдається до подібних дій, втрачає повагу професіоналів і автоматично перестає входити в наукове співтовариство, тому що воно організоване етико- деонтологічними відносинами і, по суті справи, лише ними.

Додамо, що наукова сумлінність набуває в наш час особливого значення, коли експерименти стали настільки надскладними і дорогими, що їх ніхто не зможе повторити. У цьому випадку сама науковість експерименту, як підкреслює відомий французький вчений Р. Том, «...стає справою чистої деонтології», що стосується правильного використання інструментів, точності протоколів звітів і под. Наука повинна бути чесною і гранично відкритою; у цьому плані експерименти в закритих лабораторіях, пов'язані з таємністю (комерційні, військової і под.), не можуть вважатися в точному значенні науковими [11].

Основні теми етичного обговорення науково-технічної діяльності. Обговорення науково-технічної діяльності в широкому ціннісно-етичному контексті стосується насамперед її цілей, засобів, наслідків, змісту [12].

В умовах, коли соціальні функції науки швидко множаться і урізноманітнюються, дати сумарну етичну оцінку науці як цілому виявляється недостатнім і неконструктивним, незалежно від того, позитивною або негативною буде ця оцінка. Етична оцінка науки зараз повинна бути диференційованою, стосуватись не стільки науки в цілому, скільки окремих напрямків і галузей наукового знання. Такі морально- етичні судження відіграють дуже конструктивну роль.

Сучасна наука містить в собі людські і соціальні взаємодії, у які вступають люди з приводу наукових знань. “Чисте” вивчення наукою пізнаваного об'єкта - це методологічна абстракція, завдяки якій можна отримати спрощену картину науки. Насправді об'єктивна логіка розвитку науки реалізується не поза вченим, а в його діяльності. Останнім часом соціальна відповідальність ученого є невід'ємним компонентом наукової діяльності. Ця відповідальність є одним з факторів, що визначають тенденції розвитку науки, окремих дисциплін і дослідницьких напрямків.

Проте не можна вважати, що етичні проблеми є надбанням лише деяких галузей науки. Ціннісні та етичні засади завжди були необхідні для наукової діяльності. У сучасній науці вони стають досить помітною і невід'ємною стороною діяльності, що є наслідком розвитку науки як соціального інституту і зростання її ролі в житті суспільства.

1. Цілі науки. Морально неприпустимими є такі безпосередні цілі наукової діяльності, як створення нових видів озброєння, особливо наднебезпечних (наприклад, вирощування вірулентних штамів мікроорганізмів), розроблення засобів цілеспрямованого впливу на людину (різного роду психотропних препаратів, випромінювань, маніпуляційної техніки), планування і проведення заходів, пов'язаних з масштабною зміною навколишнього середовища (глобальною зміною температури повітря, проведенням надпотужних ядерних випробувань), створення шляхом бездумного експериментування нових тварин, рослин і под. Всі подібного роду сумнівні заходи підлягають відкритому обговоренню і забороні. Наука, безумовно, не має права ставити собі прямі цілі, які аж ніяк не є нейтральними для людини, суспільства й природного середовища.

2. Засоби наукової діяльності. Якщо постановка морально неприпустимих цілей є явно негідною, то питання, що стосується використання тих чи інших засобів, виявляється, як правило, більш складним. Часто намагаються виправдати непривабливі засоби цілком гідними цілями. Мабуть, найбільш яскраво ця проблема подана в медико-біологічних дослідженнях, коли експерименти, проведення яких пов’язане з ризиком для життя і здоров'я або зі стражданнями групи випробуваних, мають своєю метою одержання результатів, які можуть врятувати безліч інших людських життів. Питання зводиться до можливості зневажити шкодою стосовно окремих особистостей, якщо виграшем буде благополуччя багатьох людей і суспільства в цілому. Загальний принцип вирішення цього досить гострого питання офіційно сформульований у Конвенції “Про права людини і біомедицину”, прийнятій в листопаді 1996 р. Парламентською асамблеєю Ради Європи. У другій статті цього документа сказано, що інтереси і благо окремої людини повинні превалювати над інтересами суспільства і науки. Цей же підхід відображений у п'ятій статті, що чітко визначає умову проведення дослідницьких заходів (як і будь-яких медичних втручань у цілому). Цією умовою є так зване правило інформованої згоди (informed consent), що є наріжним каменем сучасної біоетичної доктрини. Воно полягає в тому, що необхідною вимогою, якій повинно підкорятися будь-яке медичне втручання, є попередня добровільна й інформована згода випробуваного, дана ним на підставі знання цілей, завдань, наслідків, ризиків, пов'язаних з даною процедурою. Причому повинні бути надійно захищені права й інтереси і тих, хто не здатний з об'єктивних причин дати таку згоду (діти, недієздатні дорослі й под.).

Етичні вимоги, що стосуються засобів проведення біомедичних досліджень, висуваються не тільки до людей, але й до тварин. Дійсно, раніше мали місце багато фактів жорстокого або цинічно-байдужного ставлення до лабораторних тварин. Тепер розробленням низку міжнародних документів, що регламентують це питання. Так, у 1985 р. Міжнародною радою медичних наукових суспільств (CIOMS) прийняті “Міжнародні рекомендації з проведення біомедичних досліджень з використанням тварин”. Їхньою основною ідеєю є вимога мінімізувати число використовуваних у дослідженнях тварин і обсяг страждань, яким вони піддаються.

Існують і менш помітні проблеми наукової діяльності, які, проте, теж зводяться до виправдання засобів наукових досліджень. До них належать такі теми, як проблема пріоритетності проведених розробок і проблема їхнього фінансування. Наприклад, досить неоднозначним є питання, наскільки морально прийнятно займатися розробленням дорогих технологій, які принесуть полегшення або підвищення якості життя лише незначній кількості людей, тоді як більш актуальні проблеми суспільства залишаться невирішеними. Крім проблем розподілу фінансів усередині науки, існує і складне питання про те, наскільки дорогим повинно бути утримання науки в цілому - адже кошти, які виділяються на розвиток науки, автоматично скорочують витрати на соціальні потреби. Прикладом цього можуть служити колосальні витрати на створення експериментального устаткування для розвитку фундаментальної фізики або космічні дослідження, для підтримки яких потрібна ціла індустрія. Проблеми подібного роду надзвичайно складні для обговорення, тому що торкаються безлічі інтересів і не можуть бути оцінені в якійсь єдиній площині. При прийнятті рішень з приводу фінансування доводиться використовувати велику сукупність критеріїв, що стосуються дійсної важливості й актуальності досліджень, їхньої очікуваної плодотворності й под.

Зрозуміло, громадськість має право виразити свою волю у вигляді незгоди на подібні розробки, і вчені повинні розуміти це. Як це не болісно для деяких вчених, але вони повинні усвідомлювати, що решта суспільства не зобов'язана заохочувати і фінансувати будь-які, нехай навіть досить цікаві, проекти. На науці лежить обов'язок звітувати перед суспільством у тому, якими засобами вона збирається досягати своїх пізнавальних цілей.

3. Наслідки наукової діяльності. Мабуть, саме цей аспект наукової діяльності обговорюється найбільш широко. Той, хто діє, повинен і відповідати за результати і наслідки своїх власних дій. Самоочевидним етичним положенням є такий «принцип, признаваемый обычным моральным сознанием: мы ответственны за последствия наших действий, даже если они не предусматривались осознанно нашей волей» [13]. Питання тут полягає в тому, наскільки вчені у змозі передбачати наслідки своїх відкриттів, винаходів. Багато хто вважає, що розумні вимоги до наукового пізнання полягають у тому, щоб вчений не тільки міг, але й був зобов'язаний передбачати наслідки своєї діяльності. Він повинен відповідати за наслідки своїх рішень нарівні з політиком, адміністратором, лікарем, педагогом і т. д. Це стосується не тільки досліджень явно прикладного характеру, але й фундаментальних.

Прийнято вважати, що фундаментальні дослідження далекі від реального життя, а здійснювані в цій галузі відкриття не можуть бути оцінені з точки зору можливості їхнього впровадження в практику. Але насправді в наш час змістовний контекст тієї чи іншої наукової дисципліни в багатьох випадках цілком дозволяє передбачати результати відкриття, у тому числі й планованого. Адже сьогодні наука розвивається цілеспрямовано, і чисто теоретичні міркування все частіше керують власне емпіричним пошуком, так що, наприклад, у фізиці багато теоретичних розрахунків настільки досконалі, що навряд чи можуть відбутися якісь принципові дослідні несподіванки. Тому обов'язок передбачати, чим обернеться для людства та чи інша фундаментальна розробка, для вчених переднього краю науки є особливо актуальним.

Тема наслідків (передбачуваних і непередбачуваних) наукової діяльності є доволі хворобливою. Тут досить згадати такі загальновідомі факти, як трагічні наслідки відкриттів ядерної фізики (особливо застосування атомної зброї) або сучасні екологічні нещастя (забруднення атмосфери і Світового океану, порушення озонового шару і под.), багато з яких прямо пов'язані з інтенсивною науково-технічною діяльністю. Сьогодні наука використовує настільки потужні й погано контрольовані сили, що часто недбалість експериментатора або збій обслуговуючої техніки можуть призвести до масштабних деструктивних наслідків. Не буде перебільшенням твердження, що вчені у своєму пізнавальному інтересі здатні поставити на карту занадто багато - стабільність екологічних параметрів, здоров'я й благополуччя всіх жителів Землі. Саме тому багато дослідницьких проектів сучасності викликають інтенсивні й гострі дискусії. Згадаємо гучні дебати 1970-х рр. навколо генної інженерії або тему, що додалася нині, клонування. Сучасні можливості в галузі високих енергій, репродуктивних технологій, біохімічного синтезу і под. занадто серйозні для того, щоб їх можна було залишати без пильної уваги громадськості.

4. Сенс наукової діяльності. Не можна не згадати про те, що існує й проблема виправдання наукового пізнання як такого незалежно від його зовнішніх цілей і результатів. Що значить наука для того, хто нею займається, що вона значить для суспільства в цілому як сфера діяльності, яка вбирає в себе кращі інтелектуальні сили? У чому її сенс і внутрішня якість?

Якщо навіть вважати, що наука несе нам тільки благо (що в дійсності не завжди досягається), то залишається питання, у чому сенс наукового пізнання як такого. Якщо етика традиційно характеризується як вчення про благо, то саме в етичному контексті доречно запитати, чи є благом саме сучасне наукове підприємство в цілому? Які вищі цілі ставить перед собою наука? Якщо наука націлена на владу, на панування, то чи є цей проект морально цінним? Куди йде та цивілізація, яка орієнтована переважно на науку і пов'язує з нею свій проект нарощування влади?

Це серйозні питання, що ставляться до найглибших основ нашої культури. Все це вимагає усвідомлення й обговорення. Науково-технічний розбіг цивілізації повинен бути осмислений у її світоглядних, сенсожиттєвих засадах.

Наукове пізнання: свобода і контроль. Теми, порушені вище, концентруються, по суті справи, навколо одного центрального питання - питання про контроль наукової діяльності. Це дійсно делікатна тема. З одного боку, науковий пошук за визначенням припускає вільну інтелектуальну атмосферу. З іншого боку, наука - частина громадського життя, і вона не може бути ізольована від єдиного соціального універсуму.

В епоху становлення нової науки існував тривалий (який охоплював XVI - XVIII ст.) період боротьби вчених за отримання автономії від інших сфер громадського життя (насамперед від релігії). Але тепер, коли, навпаки, “сцієнтизація” громадського життя набула воістину глобальний характер, вимагати автономії науки - значить ломитися у відкриті двері. Існує, щоправда, проблема зовнішньої залежності наукових досліджень від бізнесу, влади і под., але це зовсім інша тема. Ми тут маємо на увазі відкритість науки для етичної оцінки. Теза “більше свободи для науки” на перевірку означає лише вимогу повної безконтрольності того, що робиться в науці. Особливості сучасних суспільно-цивілізаційних процесів такі, що без постійного і пильного публічного контролю сьогодні не повинна залишатися жодна сфера соціального життя, будь то наука або промисловість, державні структури або бізнес, охорона здоров'я або військова справа. Все повинно піддаватися перехресній легітимації, взаємній критиці й взаємному обмеженню претензій. У цій ситуації вимога свободи наукового дослідження реально може означати лише вимогу максимально можливих у даних конкретних обставинах і пов'язаних із широким соціальним контекстом необхідних умов наукової діяльності.

Для Заходу періоду 60 - 70-х рр. XX ст. була характерна різка втрата довіри суспільства до інституту науки. Ці кризові явища збіглися із загальним емансипаційним рухом громадськості проти всіляких, у тому числі прихованих, форм влади і технологій панування. Критикувалася безконтрольність політичних сфер, різні зловживання владою, ідеологічна ангажованість культури, освіти, засобів масової інформації. Наука як найважливіший фактор державної політики теж потрапила в поле гострої критики. У той період було багато гучних викриттів, безчинств і скандалів. Як приклад досить згадати хоча б сумно відомий рух “антипсихіатрії”, який доходив до акцій вандалізму на адресу психіатричних клінік з боку збудженої громадськості.

Гострі соціально-етичні проблеми, викликані науково-технічною модернізацією, дійсно далеко зайшли, і були гранично оголені в ці десятиліття. Громадськістю було рішуче висунуто вимогу контролю над наукою і вченими. Це стало імпульсом до активного пошуку нових форм взаємини науки і суспільства. І з тієї пори відбулися помітні зміни.

Сьогодні тема суспільного контролю за науковою діяльністю вже не викликає таких гострих суперечок. Невід'ємною частиною наукової діяльності стало обговорення її проблем у соціально-етичному контексті. Відзначимо, що значна частина ініціативи в цьому належить самим же вченим. Існує ряд громадських організацій і рухів, створених безпосередньо вченими для проведення соціально-політичних заходів, що стосуються питань підтримки миру, забезпечення екологічної безпеки і под., наприклад, створений у США ще в 1950-і рр. інститут учених за публічну інформацію і багато інших. Функціонують також численні етичні комітети з особистою участю вчених, проводяться різні експертизи (екологічні, гуманітарні та ін.) для оцінювання наукових проектів і проведених досліджень.

Результатом усвідомлення важливості етичного аналізу наукової діяльності є сукупність обмежень на наукові дослідження з етичних міркувань. Істотною частиною діяльності етичних комітетів та інших громадських організацій є контроль за дотриманням подібних обмежень. Самі по собі ці обмеження широковідомі. Вони стосуються насамперед соціальних і медико-біологічних досліджень. Так, недостойними є дослідження, які порушують права людини, зазіхають на її свободу, гідність, право на приватне життя і под. Далі - експерименти, пов'язані із введенням в оману випробуваних (наприклад, для боротьби з тими дослідженнями, що здатні принизити гідність людини) чи змусити її соромитися (наприклад, з тим, що стосується інтимної сфери). Недостойні експерименти, пов'язані із залученням випробуваних у морально неприйнятні дії. З цієї точки зору досить сумнівними є, наприклад, проведені в 1960-і рр. відомі психологічні експерименти С. Мілгрема, у яких випробуваний повинен був завдавати іншим людям удари електричним струмом (хоча дія струму тільки імітувалася).

Отже, обговорення етичного боку планованих досліджень є сьогодні загальноприйнятою практикою.

Однак у цілому питання про те, хто й у яких формах повинен здійснювати контроль над наукою, залишається далеко не простим. Зрозуміло, такий контроль неможливий без участі вчених. Адже самі вчені (і тільки вони) можуть виступати експертами з проблем наукового пізнання. Але, крім того, обговорення наукових проблем вимагає залучення широкої громадськості. Розумний контроль наукової діяльності повинен опиратися на продуману систему заходів, адміністративних, правових, економічних, політичних. Сьогодні вчений не може собі дозволити замкнутись у своєму лабораторному інтересі, але він повинен уміти консультуватися із громадськістю, роз'ясняти й аргументувати, обґрунтовувати свої погляди, витримувати критицизм соціальних й етичних міркувань. Реальна практика організації наукових досліджень у лідируючих країнах показує, що вчені самі активно піднімають питання про доцільність й етичну прийнятність тих або інших проектів, беруть участь у роботі різних експертиз, уміють виступати в засобах масової інформації, а також відстоювати свої права в структурах влади (парламенті, уряді).

Г острою залишається і проблема дійсного оцінювання дослідницьких проектів. Адже їхній всебічний розгляд вимагає розгорнутого міждисциплінарного підходу, участі представників різних галузей (не тільки наукової). У результаті при подібного роду експертизах часто відбувається зіткнення ціннісних перспектив. Тому головним питанням виявляється розумне узгодження розбіжних установок і переваг.

Аналіз сукупності цілей, засобів і цінностей - об'єктивно досить складна річ. Виділити якийсь основний критерій оцінювання зазвичай виявляється неможливим. У підсумку обговорення й узгодження відбуваються досить складними шляхами, що включають докладне вивчення суті конфлікту, пошук розумного компромісу, використання багатокритеріальних способів оцінювання. Звичайно, будь-яке зіткнення інтересів різних сфер завжди важко залагодити. Але все можна вирішити або хоча б максимально прояснити за наявності установки на співробітництво.

Отже, сучасне співтовариство вчених - не замкнута у своєму пізнавальному інтересі привілейована соціальна група, а професійна еліта, яка активно бере участь в публічних обговореннях, у суспільних структурах і заходах. Завдяки володінню спеціальними знаннями й можливостями, вчені є суб'єктами підвищеної відповідальності перед суспільством. Правда, у деяких сучасних країнах і спільнотах це - скоріше поки тільки ідеал.

Проблема відповідальності сама по собі дуже складна. Адже сьогодні в будь-яких заходах задіяно багато людей. Але колективна відповідальність є досить невизначеним поняттям. При виконанні широкомасштабної діяльності відповідальність осіб звичайно розсіюється, і часто при розслідуванні різних інцидентів її покладають на другорядних працівників. І, навпаки, існує відома традиція визначати одноосібно відповідальним за все керівну персону. Головна проблема визначення відповідальності полягає в тому, щоб вона була реальною: кожний повинен реально відповідати за власний внесок у загальну справу. Це значить, що повинні бути розроблені механізми, які чітко пропонують, хто за що відповідає й у яких формах.

У сучасних умовах, з огляду на те, що науково-технологічні потужності настільки великі, що їхній вплив може призвести до катастрофи регіонального або глобального характеру, тема розподілу відповідальності стає досить гострою. У наші дні вона активно обговорюється багатьма авторами (Г. Кляйном, X. Ленком, Дж. Леддом, П. Томпсоном, П. Френчем та ін.). Сучасна концепція відповідальності має потребу в перегляді - у переході від традиційної відповідальності винного до відповідальності попереджуючої, охоронної. Загалом кажучи, чим більші технологічні можливості має діюча особа, тим більшого обсягу знань, необхідних для передбачення ймовірних наслідків, від неї потрібно вимагати, і тим більшу відповідальність за ці наслідки вона повинна нести, хоча це положення викликає додаткові труднощі.

Питання про відповідальність в умовах сучасних технологічних можливостей залишається відкритою проблемою, що вимагає серйозного аналізу. На жаль, ця проблема поки далека від вирішення. Але, кажучи про розробку конкретних механізмів відповідальності, варто відмітити, що вже сам факт відкритості науково-технічних заходів для суспільного контролю благотворно впливає на стан справ. Адже там, де споконвічно практикуються таємність, закритість, вседозволеність, завжди складається зручна обстановка для різних зловживань і несумлінності.

Етичні питання спеціальних наук

З огляду на колосальний обсяг сучасних наукових знань, ми сьогодні не можемо задовольнитися якоюсь узагальненою етикою науки. Етичні концепції специфікуються стосовно прикладних проблем, які стосуються тих чи інших наукових галузей. Сучасне обговорення етичних питань вимагає, щоб учасники діалогу мали предметні знання конкретних наук. В останні десятиліття інтенсивно розвиваються приватні напрямки етики науки. Назвемо деякі з них.

Екологічна етика. В англомовній літературі використовується також назва “енвайронментальна” етика (від англ. environment - навколишнє середовище). Це напрямок, що досліджує соціально-етичні аспекти екологічних проблем. Сучасна екологія являє яскравий приклад дисципліни, насиченої ціннісним змістом. Життя, природне середовище, планета в цілому, виступають як цінності, що вимагають дбайливого ставлення і захисту.

Значну роль у становленні еко-етичного підходу зіграла діяльність академіка Микити Моїсєєва (1917-2000). Особливо важливі його розрахунки, що моделюють наслідки ядерної війни (так званий феномен “ядерної зими”). М. М. Моїсєєв показав, що сьогодні поняття екології, моральності й політики ніби сплелися воєдино.

У ряді публікацій він вводить поняття екологічного імперативу як безумовної вимоги, висунутої до людства. Екологічний імператив зобов'язує нас заборонити будь-які війни, підтримувати збереженість основних параметрів природного середовища - чистоти поверхні Землі, повітря, Світового океану. Невиконання екологічного імперативу є порушенням найважливіших природних констант, наслідком якого буде неминуче й необоротне руйнування біосфери, несумісне з умовами життя на Землі. Екологічний імператив як найважливіший орієнтир сучасного мислення вимагає радикального перегляду політики, дипломатії, господарювання, освіти і под. «Нравственный и экологический императив - нераздельное целое», - не раз підкреслював М. М. Моїсєєв.

Біомедична етика (біоетика) - досить розгалужена і насичена галузь досліджень, що стосуються моральних аспектів сучасної медичної науки і практики, медичних технологій, політики охорони здоров'я. Останнім часом біомедична етика інтенсивно розвивається, реагуючи на нові можливості медичної науки (такі, як трансплантологія й репродуктивні технології), а також обговорюючи традиційно гострі питання евтаназії, колізій, пов'язаних з генетикою, психіатрією, і багато інших тем. Біомедична етика через особливий драматизм проблем, пов'язаних з людським життям, здоров'ям, інтимною сферою, вимагає подальшого розвитку, серйозного ставлення і медиків, і широкої громадськості до питань, що піднімаються нею. Сьогодні біомедична етика стає обов'язковим предметом у медичній освіті. Але її розвиток у нашій країні поки істотно відстає від світового рівня. У західних країнах цій дисципліні приділяється велика увага: біоетикою займаються спеціалізовані центри й інститути (Міжнародний інститут біоетики в Сан-Франциско, біоетичний центр у Монреалі та ін.), проводяться численні наукові конференції, виходять монографії, видаються спеціальні журнали.

Комп'ютерна етика - особлива галузь досліджень, що займається етичними проблемами, які виникають у зв'язку з розвитком комп'ютерних технологій. Розширення комп'ютерних можливостей (особливо тих, що надано глобальною мережею Інтернет) служить не тільки на благо, але тягне й низку негативних наслідків. Інформаційна революція, яка зараз відбувається, викликає до життя нові гострі проблеми. Так, у сфері комп'ютерної етики обговорюються такі питання, як доступність і поширення мережевими засобами різної соціально і етично негідної інформації (пропаганда насильства і под.), виправданість створення тотальних баз даних про громадян, комп'ютерні злочини, відповідальність учених, що займаються розробкою нових технологій, і публічний контроль за їхньою діяльністю та інші теми.

Вплив науки на постановку нових етичних проблем. Сам хід наукового пізнання впливає на виникнення й постановку нових етичних проблем. Вторгаючись у найнесподіваніші області, наука створює непередбачувані етичні ситуації. Наприклад, сучасні репродуктивні технології в медицині розмивають традиційні уявлення про зачаття, про функцію батьків, про біосоціальні засади родини; в результаті серйозна небезпека нависає над цінностями сімейного життєвлаштування. Багато науково-технологічних нововведень, які відбуваються на наших очах, можуть викликати соціальні наслідки, що далеко йдуть, і загрожувати нам новими кризами духовно-морального порядку.

Вплив науки на різні соціально-етичні сторони громадського життя досить багатогранний. Адже результати наукових досліджень впливають на формування оцінних суджень у багатьох галузях діяльності. Так, наука може продукувати і поставляти інформацію, що має для людей соціально загострений зміст: про генетичну неповноцінність, про психічні або фізіологічні особливості людей. Те ж стосується досліджень в галузі соціології, педагогіки, демографії, етнопсихології й под., які прямо або побічно ведуть до концепції нерівності людей (скажімо, це стосується досліджень, які виявляють роль освітніх, етнічних, расових та інших факторів у відмінності між індивідами або соціальними групами). Загалом кажучи, вся інформація, що стосується безпосередньо взаємин між людьми, є емоційно і ціннісно навантаженою.

Таким чином, питання про етичну складову наукових знань, що розкривається з максимальною повнотою, виявляється пов'язаним з практично неозорою сукупністю передумов, укорінених в універсумі соціокультурних установок. Тому етика науки є відкритою галуззю досліджень. Ми не можемо затвердити етику науки у вигляді раз і назавжди заданого стандартного списку правових документів і норм. Вона піднімає набагато більше тонких питань, які тільки на перший погляд здаються ціннісно нейтральними. І ми не можемо здогадатись, у якій галузі можуть виникнути нові етичні колізії найближчого майбутнього. Етиці науки і в майбутньому доведеться оперативно реагувати на наукові новації, піддавати їх всебічному розгляду. На сьогоднішній день етика науки, мабуть, має більше заявлених проблем, ніж задовільних рішень. Однак нас повинно обнадіювати те, що вже сама увага до виникаючих проблем є ознакою конструктивної налаштованості. Зараз чітко зрозуміло принаймні те, що хід науки змушує суспільство по-новому (і часом досить болісно) усвідомлювати й осмислювати фундаментальну проблему людини, найглибші питання про зміст і значимість людського життя і людської історії.

Важливі риси вигляду сучасної науки пов'язані з тим, що сьогодні вона є професією. Однак ще не дуже давно наука була вільною діяльністю окремих вчених. Вона не була професією і ніяк спеціально не фінансувалася. Як правило, вчені забезпечували своє життя за рахунок оплати їхньої викладацької роботи в університетах. Сьогодні вчений - це особлива професія. У XX столітті з'явилося поняття “науковець”. Зараз у світі більше 5 млн. людей професійно займаються наукою. Професіоналізація науки пов'язана з її інституалізацією.

Інституціональне розуміння науки підкреслює її соціальну природу і об'єктивує її буття як форму суспільної свідомості. Втім, з інституціональним оформленням пов'язані й інші форми суспільної свідомості: релігія, політика, право, мистецтво і т. д.

Наука як соціальний інститут або форма суспільної свідомості, пов'язана з виробництвом науково-теоретичного знання, являє собою певну систему взаємозв'язків між науковими організаціями, членами наукового співтовариства, систему норм і цінностей. Однак те, що наука є інститутом, у якому десятки і навіть сотні тисяч людей знайшли свою професію, - результат недавнього розвитку. Тільки в XX ст. професія вченого стає порівнюваною за значенням, наприклад, з професією церковника і законника.

Наука як соціальний феномен і як частина культури, не може не відчувати їхнього впливу. Нові соціокультурні процеси нерідко приводять до певних деформацій у поведінці сучасного вченого. Прикладом може служити дослідження російського наукознавця Ю. М. Плюсніна. «Новый стиль поведения учёного, - пише він в одній зі своїх статей, - генетически связан уже не столько с процессом производства научного знания, как это имеет место для типа классического учёного, сколько с продуманными и вариативными процедурами предъявления этого знания обществу. Изменился ключевой (целевой) признак, являющийся стержнем, вокруг которого выстраиваются и научный этос, и принципы научной карьеры учёного. “Производство научного знания” из цели профессиональной деятельности переходит в разряд её средств, а целью становится презентация продуктов научного знания профанам - обществу и его значимым (для научного сообщества) представителям» [14]. (Виділено автором).

2.5.