Особливості наукової діяльності (наукового пізнання)

Діяльність людей у будь-якій її формі (наукова, практична й т. д.) визначається цілою низкою факторів. Кінцевий її результат залежить не тільки від того, хто діє (суб'єкт) або на що вона спрямована (об'єкт), але й від того, як відбувається даний процес, які способи, прийоми, засоби при цьому застосовуються.

В епістемології науки (тобто теорії наукового пізнання або наукової теорії знання) часто використовується так звана трьохелементна модель пізнання, що включає, крім суб'єкта й об'єкта, також і засоби пізнання. Якщо історію наукового пізнання розділити на три епохи (як це часто робиться останнім часом) - класичну, некласичну і сучасну (яку називають також постнекласичною), - то пізнавальну ситуацію в кожній з епох коротко можна описати в такий спосіб.

Класична епоха (епоха класичної науки). Ідеалом визнається об'єктивний опис досліджуваного предмета (об'єкта), тобто репрезентація його таким, яким він є “насправді”. У засобах пізнання (наприклад, у способах опису) не повинно бути присутнім нічого від суб'єкта, ніяких суб'єктивних параметрів.

Некласична епоха (епоха некласичної науки). Відмова від об'єктивного опису об'єкта; при описі визнається відносність до засобів пізнання. Вперше це виявилося в релятивістській (відносність до засобів спостереження) і квантовій (відносність до засобів виміру) фізиці.

Сучасна епоха (епоха постнекласичної науки). У цю епоху наука стикається з новим типом об'єктів - з так званими “людиномірними” об'єктами на зразок біосфери, екосистеми і под. Як писав відомий російський філософ В'ячеслав Стьопін (1934), тут має місце «...соотнесённость получаемых знаний об объекте не только с особенностью средств и операций деятельности, но и с ценностно­целевыми структурами. Причем эксплицируется связь внутринаучных целей с вненаучными, социальными ценностями и целями» [6].

Наука - це специфічна діяльність людей, головною метою якої є отримання об'єктивно-істинних знань про реальність.

При визначенні науки акцентують увагу на тому, що це особливий спосіб пізнання реальності, що включає в себе як відчутну органами почуттів людини реальність, так і - ще частіше - наукові моделі цієї реальності, які можна перевірити. Звідси витікає, що головною відмінністю того, що називається наукою, від попередніх близьких до неї проявів людського духу, від умоглядного (особливо філософського) усвідомлення світу або від духовного (релігійного) проникнення в суть речей і явищ, служить науковий метод.

2.3.1. Поняття наукового методу

Людське мислення являє собою складний пізнавальний процес, що включає в себе використання безлічі різних прийомів, методів і форм пізнання. Відмінності між ними бувають доволі умовними, і нерідко всі ці терміни вживаються як синоніми, однак для більш точних рефлексій все- таки є сенс зауважити відмінності між ними.

Під прийомами мислення і наукового пізнання розуміються загальнологічні і загальногносеологічні операції, що використовуються людським мисленням у всіх його сферах і на будь-якому етапі та рівні наукового пізнання. Вони рівною мірою характеризують як повсякденне мислення, так і наукове, хоча в останньому здобувають більш певну і впорядковану структуру. Прийоми мислення, як правило, характеризують загальну, гносеологічну спрямованість напрямку думки на тому чи іншому етапі пізнавальної діяльності. Наприклад, при русі думки від цілого до частини, від часткового до загального, від конкретного до абстрактного і т. д.

Методами називають більш складні й більш визначені пізнавальні процедури, які, як правило, містять у собі цілий набір різних прийомів дослідження.

Метод (грец. - спосіб пізнання) - шлях до чого-небудь, спосіб діяльності суб'єкта в будь-якій її формі, і притому не тільки в пізнавальній; це спосіб досягнення мети, певним чином впорядкована діяльність суб'єкта.

Проблема методу ставилася і обговорювалася у філософії й науці віддавна. Френсіс Бекон (1561-1626) порівнював метод зі світильником, що освітлює мандрівнику дорогу в темряві (у тому числі в темряві незнання), і вважав, що не можна розраховувати на успіх у вивченні якого- небудь питання, ідучи помилковим шляхом. Філософ прагнув створити такий метод, який міг би бути “органоном” (знаряддям) пізнання, забезпечити людині панування над природою. Як такий метод він розглядав індукцію, що вимагає від науки виходити з емпіричного аналізу, спостереження й експерименту для того, щоб на цій основі пізнати причини й закони.

Рене Декарт (1596-1650) методом називав “точні й прості правила”, дотримання яких сприяє накопиченню знання, дозволяє відрізнити помилкове від істинного. Він казав, що вже краще зовсім не думати про відшукання будь-яких істин, ніж робити це без усякого методу.

Великий внесок у розробку проблеми методу вніс Г. Гегель, який вважав, що метод - це знаряддя, засіб, який стоїть на боці суб'єкта, через який він співвідноситься з об'єктом пізнання.

Звернемо увагу й на думку, висловлену німецьким філософом Едмундом Гуссерлем (1859-1938). Пояснюючи, що «толчок к исследованию должен исходить... от вещей и проблем», він підкреслював, що наука повинна прагнути досягти «в самом смысле этих проблем предначертанных методов» [7].

Основна функція методу - внутрішня організація і регулювання процесу пізнання або практичного перетворення того чи іншого об'єкта. Отже, метод (у тій чи іншій своїй формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системою приписів, принципів, вимог, які повинні орієнтувати дослідника у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного результату в тій чи іншій сфері діяльності.

Поняття “науковий метод” розуміється як цілеспрямований підхід, шлях, за допомогою якого досягається поставлена мета - приріст наукового знання. Результативність методу пов'язують з особливостями його структури. У цьому плані метод взагалі - це система прийомів, правил і принципів, на основі яких упорядковується, виступає цілеспрямованою і усвідомленою діяльність людини; це комплекс різних пізнавальних підходів і практичних операцій, спрямованих на одержання наукових знань - об'єктивно-істинних і (по можливості) ефективних.

У даному визначенні методу виражена його операціональна сутність; метод містить у собі сукупність вимог, які характеризують порядок пізнавальних операцій. Крім операціонального аспекту, у науковому методі можна виділити, принаймні, ще два аспекти: предметно- змістовний та аксіологічний.

Предметна змістовність наукового методу полягає в тому, що в ньому відображене знання про об'єкт дослідження; метод ґрунтується на знанні, зокрема на теорії, що опосередковує відносини методу і об'єкта. Багато філософів визнають, що метод - це та ж теорія, але ніби повернена своїм вістрям на пізнання і перетворення об'єкта; це система нормативних правил, виведених з теорії (або взагалі з певного знання) з метою подальшого пізнання об'єкта. Предметна змістовність методу свідчить про наявність у нього об'єктивної (і об'єктної) основи. Метод змістовний, об'єктивний.

Операціональний аспект методу вказує на його залежність вже не стільки від об'єкта, скільки від суб'єкта. На формування правил-приписів впливають рівень наукової підготовки фахівця, його вміння перевести уявлення про об'єктивні закони в пізнавальні прийоми, його досвід застосування в пізнанні тих або інших прийомів, здатність їх удосконалювати; впливають на вибір і розроблення правил міркування зручності та “економії мислення”.

Однак не слід перебільшувати значимість цього аспекту, трактуючи науковий метод переважно в інструментально-утилітарному плані. Відомий сучасний фізик Дж. Займан писав із цього приводу так: «Обычно в утилитарное время к методам относятся потребительски: решают задачи, а методы привлекают в служебной роли, как рабов; выполнят они свою задачу - их отбрасывают» [8].

Аксіологічний аспект методу виражається в ступені його надійності, економічності, ефективності. Перед вченим часом постає питання про вибір одного з двох або декількох близьких за своїм характером методів. Вирішальну роль у виборі можуть відіграти міркування, пов'язані з більшою ясністю, загальнозрозумілістю або результативністю методу.

Відмітимо, що в основі поняття методу лежить розрізнення форми і змісту мислення. Кожна річ може бути аналітично розділена на матерію і форму (аристотелевський глечик як форма й глина). Подумки поділяючи ці в дійсності нероздільні характеристики речі, людина може створювати науку про властивості матерії - фізику і науку про просторові форми - геометрію.

При формуванні західної раціоналістичної філософії за аналогією з речами подібному поділу піддалися і нематеріальні предмети: думки, вчинки. Наприклад, мислення при всьому різноманітті змісту завжди опирається на невелику кількість форм і законів, вивченням яких займається логіка. Логіка вивчає форми, закони і засоби правильного мислення, тобто ідеальну модель мислення, спрямованого на максимально адекватне відтворення дійсності - істину. Мислення приводить до істини при дотриманні принаймні двох умов: а) істинність думки за змістом; б) логічна правильність міркування. Саме друга умова є предметом вивчення логіки.

Науковий метод містить у собі процедури організації знання, процедури узгодження знання, процедури одержання знання і под. Однак будь-який метод - це насамперед формальна частина пізнання, що поєднується зі змістом лише в реальному процесі пізнання.

Деякі філософи дорікають науковому мисленню і науковій методології за надмірну жорсткість їхніх засобів, правил і принципів. Творче мислення буває з мінімальним обмеженням - особливо в мистецтві, філософії, міфології, містиці. Ці сфери людської діяльності в деяких випадках здатні стимулювати також і народження наукових ідей. Але в оцінюванні “кінцевого продукту”, в оцінюванні якості обґрунтування наукового результату потрібна максимальна визначеність і строгість.

На перший погляд, такий підхід суперечить реальним фактам - нові наукові ідеї часто здаються “божевільними” і, у всякому разі, ламають звичні стереотипи. Але сучасний науковий стиль мислення вимагає дуже уважного і дуже дбайливого ставлення до альтернативних підходів, і разом з тим, припускає нетерпимість до стереотипів і стандартів, особливо якщо за ними не стоїть нічого, крім звички, авторитету шкіл або інертності наукових ідеологій. Звідси підвищений інтерес до історії науки, що, повертаючись у минуле, допомагає знаходити паростки нових напрямків наукової думки, незаслужено забутих або несправедливо відкинутих. Звідси ж - швидкий розвиток “соціології пізнання”, найважливішим прикладним завданням якої є усунення перешкод, які наука як соціальний інститут створює науці як виду пізнавальної діяльності.

Раніше говорилося про зв'язок методу і теорії та неприпустимості їхнього протиставлення. Також помилково протиставляти метод і форму, науковий метод і форму наукового знання. Ефективність, сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю форми наукового знання, що ніби “стискається в метод”. В свою чергу, нерідко “метод розширюється в систему”, тобто використовується для подальшого поглиблення і розгортання знання, для подальшої його матеріалізації на практиці.

Відзначимо ще одну важливу особливість наукового методу. Як відомо, його головна функція - отримувати нове наукове знання. Видатний німецький філософ ХХ століття Мартін Хайдегер (1889 - 1976) не раз відзначав, що метод - це образ дій. Тут доречно звернути увагу на своєрідну подвійність знання: відображаючи дійсність, воно є результатом пізнання, і в той же час воно може виступати (у дусі відомої діалектичної традиції) засобом одержання нового знання.

Коли деяка наукова проблема не може бути розв’язана старими методами або досліджуваний об'єкт має таку природу, до якої старі методи не застосовні, тоді умовою вирішення завдання стає створення нових засобів і методів. Методи в дослідженні є одночасно і передумовою, і продуктом, і запорукою успіху, залишаючись неодмінним і необхідним знаряддям аналізу. Подібні ж міркування можна використати для виправдання відзначеної вище тези про неприпустимість протиставлення методів і форм наукового пізнання, якщо також мати на увазі згадану діалектичну традицію.

Проте варто відрізняти чисто описові висловлювання від приписових висловлювань. Тому що вже відомий англійський філософ Девід Юм (1711 - 1776) відстоював положення про те, що неможливо робити приписові висновки з чисто описових передумов, які лежать в основі наукового факту або теорії. Він доводив, що імперативні твердження не можна виводити з номінативних, оскільки це - істотно різні типи висловлювань.

Підбиваючи підсумок, відзначимо найбільш важливі функції наукової діяльності:

- пошук істини у всіх її аспектах;

- збір наукових фактів;

- вирішення завдань; розв’язання проблем; висування гіпотез і побудова наукових теорій;

- обслуговування техніки і технології; (техніка, особливо сучасна, базується на науці);

- формування картини світу, наукового світогляду;

- вдосконалення сфери освіти.

2.4.