Основні функції науки

Щоб повніше відповістити на запитання, навіщо потрібна наука й чому суспільство фінансує не тільки зміст науки, але і її розвиток, розглянемо її основні функції.

У наші дні наука робить все більш значущий і істотний вплив на реальні умови нашого життя, у якому нам так чи інакше слід орієнтуватися і діяти.

Наука - багатофункціональна система. Виділяють гносеологічні (епістемологічні) і соціокультурні функції. Серед соціокультурних функцій науки зазвичай розглядають такі:

- культурно-світоглядну;

- функцію безпосередньої продуктивної сили;

- функцію “соціальної сили”.

Остання припускає, що методи науки та її дані будуть використані для розроблення перспективних планів і програм соціального і економічного розвитку. Наука проявляє себе у функції соціальної сили при вирішенні глобальних проблем сучасності (виснаження природних ресурсів, забруднення атмосфери, визначення масштабів екологічної небезпеки), у системному впливі на громадське життя, техніко- економічний розвиток. У цій своїй функції наука торкається також і соціального управління.

Цікавий приклад, який підтверджує, що наука часто намагалася подати себе як додаткова соціальна сила, пов'язаний з першою демонстрацією такого чисто “споглядального” інструменту, як телескоп, який Галілей, представляючи сенаторам Венеціанської республіки, пропагував як засіб, що дозволяє, як він казав, “розрізняти ворожі кораблі двома або більше годинами раніше”.

Функція науки як безпосередньої продуктивної сили вказує на важко доступні для огляду масштаби і темпи науково-технічного прогресу, на найтісніший зв'язок науки й техніки, на потужний потенціал науки, що кардинально змінює характер матеріального виробництва і промисловості.

Так, дослідження останніх десятиліть, проведені вченими, розкривають негативний вплив парникового ефекту на життя всієї нашої планети. Такі висновки вчених спричиняють політичні наслідки. Лідери країн Євросоюзу, прислухаючись до думки вчених і навіть всупереч економічній доцільності й державним інтересам, приймають політичне рішення про скорочення викидів вуглекислого газу в атмосферу. Це може бути частковим прикладом політичного компоненту сучасної науки та її політичної функції в житті суспільства в цілому.

Іноді дослідники звертають увагу також на проективно- конструктивну функцію науки, оскільки вона випереджає фазу реального практичного перетворення і є невід'ємною стороною інтелектуального пошуку будь-якого рангу. Проективно-конструктивна функція пов'язана зі створенням якісно нових технологій, що в наш час надзвичайно актуально.

Реалізація ж культурно-світоглядної функції пов'язана з тим, що наука задає орієнтири про структуру і будову Всесвіту, виникнення й сутність життя, походження людини. Потрібні були драматичні події, пов'язані зі спаленням Дж. Бруно, зреченням Г. Галілея, неприйняттям вчення Ч. Дарвіна про походження видів, перш ніж наука стала вирішальною сферою культури, а потім й освіти, що визначає світоглядний статус людини.

Кажучи про культурну функцію науки, підкреслимо, що без науки ми мали б зовсім інший тип культури. Сучасний тип культури породжує науковий пошук, а наука і її досягнення, у свою чергу, впливають на культуру, постійно обновлюючи її, надаючи їй постійного модернізаційного імпульсу. Однак громадськість, як правило, не вдається в ці тонкощі. Суспільство вимагає від науки звіту у вигляді якоїсь сукупності чітко визначених корисних ефектів, які повинні виправдати існування науки (і, звичайно, виправдати її фінансування). Тому під час обговорення ролі науки в суспільстві вимагають конкретної відповіді, навіщо потрібна наука.

До числа гносеологічних (епістемологічних) функцій науки зазвичай включають опис, пояснення і передбачення.

Оскільки основна мета науки завжди була пов'язана з виробництвом і систематизацією об'єктивних знань, то до складу необхідних функцій науки включався опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності на основі закономірностей, що відкриваються наукою.

Буквально з перших кроків своєї історії наука намагалася дати - і давала, і дає - по можливості адекватний опис явищ навколишньої дійсності, причому описує їх такими, якими вони є “насправді” - тобто незалежно від суб'єкта. Опис наука дає відповідною спеціальною мовою за допомогою своєрідних форм наукового знання (закони, моделі, гіпотези, теорії й под.), про які було згадано в підрозділі 2.2.

Під поясненням зазвичай мають на увазі процедуру встановлення сутності досліджуваного об’єкта або явища, підведення його під закон з визначенням причин і умов, джерел його розвитку й механізмів їхньої дії. Іншими словами, з поясненням асоціюються, принаймні, два елементи (об'єкти) - пояснюване (те, що пояснюється, або, як кажуть у філософії науки, - експланандум) і пояснююче (те, на підставі чого виробляється пояснення, або - експлананс).

Пояснення зазвичай тісно пов'язане з описом і становить основу для наукового передбачення. Тому в самому загальному вигляді поясненням можна назвати підведення конкретного факту або явища (експланандума) під деяке узагальнення (тобто експлананс - наприклад, закон або причину).

Відмітимо, що одним з основних пояснювальних принципів класичної науки був принцип редукції, згідно з яким пояснення складної системи зводиться до аналізу її елементів і взаємодій між ними. А методологічна позиція, яка абсолютизує такій спосіб дослідження, називається редукціонізмом. Принцип редукції, використовується не лише в класичній науці.

У філософії і методології науки найбільш розроблена дедуктивно- номологічна модель наукового пояснення Поппера - Гемпеля - Оппенгейма, відповідно до якої пояснюване явище підводиться під певний закон - у цьому полягає одна з її особливостей. У даній моделі пояснення зводиться до “дедукції явищ” із законів (точніше, дедукції висловлювань про явища в рамках “мови спостережень”, про яку піде мова в підрозділі

3.5. і 5.2). Як закони в цій моделі розглядаються не тільки причинні, але й функціональні, структурні та інші види регулярних і необхідних відносин. Дедуктивно-номологічна модель пояснення описує, скоріше, кінцевий результат, а не реальний процес пояснення в науці, що завжди пов'язаний з досить трудомістким дослідженням і творчим пошуком.

Однак не всі пояснення мають як експлананс закон, тобто не всі вкладаються в рамки дедуктивно-номологічної моделі. В галузі гуманітарних і соціальних наук використовується так зване раціональне пояснення. Його суть полягає у виявленні внутрішніх, суттєвих засад діяльності. Наприклад, при поясненні вчинку деякої історичної особистості дослідник намагається розкрити ті мотиви, якими керувався діючий суб'єкт, і показати, що у світлі цих мотивів вчинок був раціональним (розумним).

Набагато більшу сферу охоплює телеологічне пояснення. Воно вказує не на раціональність дії, а просто на його прагнення, на мету, що переслідує індивід, що здійснює дію, на наміри учасників історичних подій.

Останнім часом при обговоренні у філософії науки пояснювальної функції вказують на таку своєрідну логічну процедуру, як абдукція (від лат. abduction - відведення). Це такий спосіб міркування, який орієнтовано на пошук правдоподібних пояснювальних гіпотез^[9]. Вперше у методологію наукиабдукцію ввів американський логік і філософ Ч. С. Пірс. Порівню­ючи її з традиційними формами умовиводів, відмітимо, що індукція розглядає гіпотези і вимірює ступінь їхнього узгодження з фактами, у той час як абдукція полягає в дослідженні фактів і в побудові гіпотези, яка їх пояснює. Абдукція орієнтована на дослідження процесу пошуку наукових гіпотез, за допомогою яких можна було б розкрити внутрішній механізм, який лежить в основі спостережуваних явищ, і тим самим знайти їм пояснення.

Передбачувальна функція науки - одна з найважливіших. В силу своєї здатності виходу за межі наявної практики і роботи з ідеальними об'єктами, саме наука і здатна виконувати прогностичну функцію, розробляючи науково обґрунтовані моделі майбутнього розвитку природного, соціального й духовного буття.

Таким чином, основною, конституюючою саму будівлю науки, є функція виробництва істинного знання, що розпадається на супідрядні функції опису, пояснення, прогнозу.