Поняття рефлексії. Філософська рефлексія над наукою і метанаукові дослідження

Латинське слово reflexio перекладається як відображення. Під рефлексією розуміють самопізнання, здатність людини усвідомлювати самого себе, свою діяльність, свою поведінку. Рефлексію не слід змішувати з фізіологічним поняттям “рефлекс” як відповідну реакцію організму на який-небудь вплив.

У першій третині ХХ сторіччя з’ясувалося, що стала необхідною з’єднувальна ланка між філософською гносеологією і “практикою теоретизування” у лідируючих науках. Виникає потреба в проведенні метанаукових досліджень (про їхні особливості піде мова нижче). Першою відповіддю на цей запит стала нова дисципліна (по суті - власне наукова, математична) - метаматематика, яку іноді називають “моделлю математики усередині самої математики”. Мова, звичайно, іде не тільки про конкретну модель, і навіть не тільки про моделювання, а про напрямок досліджень, у рамках якого питання про способи утворення математичних понять, про природу й структуру математичного доказу, про взаємини між математикою та логікою і т.д. ставляться на наукову (а не філософську) основу і вирішуються науковими ж методами. Необхідно підкреслити, що, незважаючи на “перенасиченість” математики філософськими проблемами, її основу все-таки становить наукова методологія - саме тому, що вона виникла як відповідь на практичні запитання, особливо пов'язані з розвитком самої математичної науки. Той факт, що метаматематика використовує свою особливу мову і спеціальний технічний інструментарій, дає привід багатьом математикам вважати її досить екзотичною дисципліною.

Наступним кроком у цьому напрямку була побудована Л. Вітгенштейном, Б. Расселом, М. Шліком, Р. Карнапом, О. Нейратом та іншими за зразком математики перша модель природничо-наукового знання (тобто ще одна “модель науки всередині самої науки”), яку пізніше назвали гіпотетико-дедуктивною моделлю (див. про неї докладніше в підрозділі 5.2.). Сьогодні її недоліки як неопозитивістської моделі науки добре відомі, і ми їх теж обговоримо дещо пізніше.

Застосування терміна “рефлексія” до науки може все-таки викликати деяке здивування і тому має сенс привести додаткові роз’яснення в цьому плані. Дійсно, хіба наука пізнає себе, хіба в цьому її головне завдання? Природознавство, як відомо, націлене не на вивчення науки, а на вивчення природних явищ. Але, строго кажучи, самих себе не вивчають і гуманітарні дисципліни. Наукознавство, наприклад, будує знання не про себе, а про фізику, хімію, біологію... Коротше кажучи, наука пізнає зовнішні стосовно неї явища, але ніяк не себе саму.

Проте наука не існує без опису експериментів і методів дослідження, без формулювання своїх завдань, без обговорення предмета окремих дисциплін... Більше того, при ближчому розгляді досить легко прийти до висновку, що фактично багато чого в науці зводиться до рефлексії. Розглянемо це більш докладно.

Якщо хоча б стисло переглянути з десяток навчальних курсів або монографій з різних галузей наукового знання, то можна знайти чимало відомостей і про історію цих галузей, і про закономірності їхнього розвитку. Немає ніяких підстав відносити все це до наукової рефлексії. Просто будь-який вчений, будучи хіміком або біологом, може в той же час цікавитися і живописом, і історією своєї науки, і теорією пізнання.

Однак навіть відкинувши всі ці привхідні компоненти наукових текстів і зосередивши свою увагу на науці як такій, ми не позбудемось уявлення, що наука - це і є рефлексія. Дійсно, чи можна провести різку межу між описом об’єкта і описом діяльності з об’єктом, між знанням про світ і знанням можливостей і меж людської діяльності?

Розглянемо ситуацію, у якій деякий хімік вивчає речовину Х певним способом (позначимо цей спосіб буквою 8), і він відобразив цю ситуацію в тексті, у тому числі й те, як саме він одержував Х. Чи варто розглядати цей уривок як опис діяльності хіміка, тобто як продукт його рефлексії чи перед нами характеристика речовини Х? Насправді має місце й перше, і друге одночасно й, більше того, навряд чи можна названі аспекти речовини Х і способу 8 повністю відокремити і протиставити один одному. Будь-які знання про світ пов’язані, в остаточному підсумку, з людською практикою, з людською діяльністю; без цього зв'язку вони, імовірно, просто не існують.

Проте є ситуації, коли опис діяльності з об’єктом (наприклад, з тією ж речовиною Х) має відносну самостійність. Припустимо, ми маємо описи декількох способів 8і, 8₂, 8₃... вивчення речовини Х. Якщо, наприклад, за допомогою філософських засобів аналізуються ці описи, то це - філософська рефлексія, і ми маємо справу з метанауковими дослідженнями.

Сучасна наука, як і колись, має багато невирішених проблем і не погоджених між собою концепцій, у ній можна зустріти і некоректно поставлені проблеми, й тупикові напрямки досліджень, і навіть неправильні рішення “нормальних” (у термінології Т. Куна, про концепції якого піде мова в темі 5) завдань, на перевірку яких у наукового співтовариства поки не вистачає ні сил, ні засобів. І все-таки, незважаючи на все це, наука як ціле, здатна захистити і відгородити себе від багатьох шкідливих впливів ззовні й руйнівних імпульсів зсередини.

У недалекому минулому стійкість “корабля науки” сприймалася як протилежна, позитивна сторона консерватизму наукових ідеологій. Велика принципово нова ідея зустрічалася “у штики”, але ці ж “штики” охороняли науку від необгрунтованих гіпотез і поспішних узагальнень. Сьогодні ситуація змінилася - багато в чому завдяки метанауковим дослідженням, інтенсивність яких зростала протягом усього ХХ століття. Результати цих досліджень дали науковим співтовариствам більш тонкі “вибіркові фільтри”, що пропускають перспективні починання і перепиняють шлях профанації, ірраціоналізму і містиці.

Одним з таких “фільтрів” є теоретико-методологічне поняття “наукова картина світу”. Щоб ми сьогодні не казали про невизначеність і туманність цього поняття, воно відіграє дуже важливу роль, насамперед у світоглядному і гносеологічному виправданні науки. Більш докладно про наукову картину світу піде мова в підрозділі 3.4.

1.4.