Історичні типи взаємозв’язку філософії й науки
Протягом всієї історії науки, звідки б її не починати - з античності або з епохи Нового часу - зв’язок науки з філософією не переривався. Інша справа, що трактування цього зв'язку не було однаковим.
Зведемо різноманіття таких трактувань до трьох основних типів; їх можна також називати моделями співвідношення науки й філософії.Перший тип назвемо натурфілософським. Тут пріоритет належить філософії: філософське знання є більш важливим і значущим, ніж знання конкретно-наукове. Прихильники цієї моделі (один з яскравих був, наприклад, Гегель) думають, що будь-яке наукове знання можна одержати, “вивести” з філософії, а якщо це на сьогоднішній день не можна здійснити, то необхідно більш заглиблено розвивати філософію. Не випадково в одному з тезисів-гасел цієї моделі була славнозвісна гегелівська теза: “філософія - наука наук!”.
Другий тип, як правило, називають позитивістським за типом філософської системи, у рамках якої питання про співвідношення філософії й науки, а також питання про демаркацію наукового й філософського знання були особливо гострими. Тут перевага надається науці, причому маються на увазі, головним чином, ідеали природничих наук.
Третій тип характеризується “зваженими”, нерадикальними, оцінками співвідношення філософії й науки. Його прихильники орієнтуються на науковий аналіз, але з оглядом також і на цінності філософських традицій, їхні міркування й аргументації (категорії, ідеї діалектики, філософські принципи та ін.). На відміну від натурфілософської моделі (типу), прихильники даної моделі (типу) не абсолютизують роль і місце філософії в науковому пізнанні. З їхньої точки зору філософія може забезпечити лише загальне бачення проблемної галузі науки, може визначити й оцінити різні підходи, але реалізація конкретного підходу в її вимірі - справа самої конкретної науки. Ця “зважена” модель ближче до реальної історії науки, більш адекватно відображає взаємний вплив науки й філософії.
Наведемо хоча б три приклади-ілюстрації.У дослідженнях англійського фізика Майкла Фарадея (1791 - 1867) з електромагнетизму, які сприяли розвитку наших уявлень про види матерії, помітний вплив філософії Фрідріха Шилінга (1775 - 1854). Теоретичні пошуки геніального фізика ХХ століття Альберта Ейнштейна (1879 - 1955), які привели до розвитку наших уявлень про рух, простір і час, проходили під впливом історико-наукових і філософських робіт Ернста Маха (1838 - 1916) - відомого німецького філософа, представника другого етапу розвитку позитивізму.
Прикладом “зваженого” трактування співвідношення філософії та науки також можна вважати історію становлення квантової механіки і утвердження її як фундаментальної фізичної теорії. З одного боку, ця теорія досить помітно вплинула на філософію ХХ століття - своїми методологічними принципами (відповідності й доповняльності), ідеєю відносності до засобів вимірювання, некласичним розумінням реальності, причинності, наочності, спостережуваності, ролі математики в науковому пізнанні й под. (про ці принципи та ідеї ми будемо докладніше говорити нижче).
З іншого боку, - і про це пишуть менше - у процесі формування цієї теорії її творці відчули вплив також і філософських ідей. Наприклад, за словами відомого фізика-теоретика, нобелівського лауреата, Річарда Фейнмана (1918 - 1988), вже на початку шляху до відкриття фундаментального фізичного закону, «...именно философия помогает строить догадки.» [8], тим паче, у таких пізнавальних ситуаціях, коли важко зробити остаточний вибір. Так, великий сучасний історик і методолог науки Макс Джеммер у своїй відомій книзі з історії квантової механіки пише, що вплив філософського клімату часто виявляється вирішальним при створенні нових концепцій і «.что определенные философские идеи конца девятнадцатого века не только подготовили интеллектуальный климат для формирования новых концепций современной квантовой теории, но и сыграли в этом процессе решающую роль» [9]. Важливе місце в цьому процесі він відводить філософським працям Ш.
Ренувьє, Е. Бутру, С. Кьєркегора і Г. Гьофдінга. Зокрема ідея стрибків атома з одного енергетичного рівня на інший була навіяна автору цієї ідеї видатному фізику Нільсу Бору (1885 - 1962) філософією його співвітчизника Сьорена Кьєркегора (1813 - 1855). Французький філософ Шарль Ренувьє (1815 - 1903) був одним з перших мислителів того часу, що поставив під сумнів класичний принцип причинності, рівною мірою відкидаючи як реалістичне, так і кантіанське його трактування [10].Аналогічної думки дотримувався також французький філософ Етьєн Бутру (1845 - 1921), який вважав, що в процесі вимірювань ми ніколи не можемо фіксувати ті точки, де явище дійсно починається і закінчується. Тому принцип, відповідно до якого будь-яке окреме явище пов'язане з будь-яким іншим окремим явищем (маємо на увазі принцип причинності), він вважає гіпотетичним. Відмітимо, що відмова від класичного детермінізму на атомному рівні відігравала важливу роль у філософії відомого американського філософа Чарльза Пірса (1839-1914), який вважав, що природні явища не є регулярними і що будь-яке безладдя не менш впорядковане, ніж існуюча структура [11].
Відомий сучасний фізик-теоретик Аркадій Мігдал (1911 - 1991) так інтерпретує співвідношення фізики і філософії: «Серьёзная научная работа невозможна без философии, но философии “конкретной” или “прикладной”. Я понимаю под прикладной философией не нечто, стоящее “над” наукой, а качественную сторону исследований, помогающую наметить очертания предполагаемого решения и в конце работы осмыслить полученные результаты и дать им правильную интерпретацию» [12].
1.3.