Філософія науки вивчає будову наукового знання, закономірності його розвитку, методи наукового дослідження.
Як особлива галузь філософських досліджень, філософія науки сформувалась у XIX ст. у працях родоначальника позитивізму Огюста Конта (1794 - 1866), у працях англійського філософа та історика науки Уільяма Уевелл (1794 - 1866), його співвітчизника Джона Стюарта Мілля (1806 - 1873) та низки інших філософів і вчених.
Зрозуміло, і до цього філософи чимало міркували про науку, але робилося це в рамках загальних уявлень про природу людського мислення, одним з вищих проявів якого оголошувалося наукове пізнання. Так, деякі автори до перших філософів науки зараховують уже давньогрецького філософа Аристотеля (384 - 322 до н.е.). Тому що він перший створив формальну логіку - інструмент (“органон”) раціонального наукового міркування; проаналізував і класифікував різні види знання: розмежував філософію (метафізику), математику, науки про природу і теоретичне знання про людину, відмежував від усього цього практичне знання - майстерність і технічне знання, практичний здоровий глузд.У XIX ст. наука з приватної діяльності одинаків і членів невеликих наукових академій стала перетворюватися на сферу професійних занять багатьох людей; при університетах, а потім і на промислових підприємствах почали виникати наукові лабораторії й дослідницькі центри. У цьому соціальному контексті з'явилися роботи, спеціально присвячені логіці науки, її історії, ролі наукового знання в суспільстві. На початку XX ст., у зв’язку з революційними процесами в математиці (проблема її основ), відкриттями у фізиці (теорія відносності, квантова механіка), біології (генетичні теорії) та інших науках інтерес до філософських проблем науки ще більше зріс.
У 1920-1930-х роках австрійські та німецькі філософи та вчені, члени “Віденського кружка” філософів-неопозитивістів оголосили логіку і філософію науки головною галуззю філософії й у своєму шануванні наукового мислення кваліфікували всю іншу філософію як спекулятивну метафізику, досить далеку від реальності.
Таку позицію - позитивістський сцієнтизм (від лат. зсіепйа - наука) - філософи науки, починаючи з 1950-х рр. почали активно критикувати. Тоді ж почалася розробка концепцій сучасної “постпозитивістської” філософії науки, для яких характерна увага до історичного розвитку наукового знання, його різноманітних зв’язків з філософською, релігійною і соціально- гуманітарною думкою.Додамо до сказаного важливу деталь. Згідно з відомим соціологом науки Р. Колінзу [13], є два переломних моменти в історії становлення і розвитку філософії науки та її зв’язку з епістемологією (теорією пізнання). Ці моменти - інституціонального характеру і стосуються положення університетів у суспільстві. По-перше, це «появление новой модели исследовательского университета в Пруссии начала XIX в., затем в других немецких государствах и с последующим распространением в Европе и мире...»; по-друге, це «...бурный рост числа университетов после 1960-х гг. в богатых обществах и далее везде (соответственно, “популяционный взрыв профессоров и текстов”...» [14]. Російський філософ Н. С. Розов вказує на те, що «с институциональными переломами практически совпадают два поворотных пункта в развитии теории познания: таковы критическая философия Канта с последующим взлетом немецкого идеализма (конец XVIII - начало XIX вв.) и кризис неопозитивистской программы, переходящий в новый этап развития философии науки. Последний поворот обычно связывают с широким резонансом “Структуры научных революций” Т. Куна в начале 1960-х гг., общим разочарованием в неопозитивистских идеалах, расцветом аналитической традиции, становлением постпозитивизма,
постструктурализма и т. д[2].» [15].
З огляду на попередній виклад, філософію науки будемо далі визначати як філософську дисципліну, предметом (і завданням) якої є філософська рефлексія над наукою. Можна сказати інакше: у філософії науки формується специфічний (наприклад, гносеологічний або епістемологічний) образ науки. Під терміном “образ науки” маємо на увазі не саму науку, а сформоване “сприйняття” науки, ставлення до того, як мислиться наука й наукове пізнання. У цьому сприйнятті наука виражається за посередництвом ряду принципів і норм опису, через мову, процедури обґрунтування й інші характеристики пізнання. Існуюче в суспільній свідомості сприйняття науки конденсується в еталонне, нормативне знання, що виражає основні риси структури пізнавальної моделі.
1.4.1.