2. Під сумнівом унітарні або моністські погляди на історію: Попер, Реймон Арон, Мерло-Понті
Це був також час усіляких винахідливих теорій, коли з’явилися думки, що спростовували казання профетичного тоталітаризму та догматичні уявлення про унітарну історію: знайомлячись із творчістю Попера, Арона та Мерло-Понті, ми від-/170/криваємо мінливий інтелектуальний краєвид, не раз омитий дощами критики.
Карл Попер був не тільки мислителем, що заповзявся дати точне визначення поняттю науковості, але й філософом, котрий у своїх статтях, опублікованих у 1945 — 1946 роках, розворушив усталені погляди на історію та політичну філософію. Зібрані в книжці «Злиденність історизму», ці есе порушують дуже важливу тему: в епоху, коли ще панувала ідея глобальної історії, що включала в себе сталі закони історичного розвитку, коли ця ідея ще буквально зачаровувала багатьох учених, Попер обстоює протилежну і цілком ориґінальну думку. Темі історичного передбачення, ідеалові утопічної перебудови суспільства, згідно з тим або тим глобальним планом, Попер протиставляє модель набагато скромніших і обачливіших дій, перспективу фраґментарну й реформістську. Цією демістифікацією утопічної спокуси, тобто прагненням визначити ідеальну форму майбутньої людської спільноти, Попер дивовижно сучасний і провіщає найсучасніші критичні оцінки (див. нижче, с. 552 і далі) утопії. Вороже ставлячись до утопічної моделі, яка часто відкриває прямий шлях до тоталітаризму, а також і до «історизму», Попер віддає перевагу «реформізму без ілюзій» і закликає будувати відкрите суспільство, вільне від будь-якого фаталізму.
Але що точно означає поняття «історизму»? Хоч це вірування, на перший погляд, видається протилежним утопізмові, але, в кінцевому підсумку, воно наближається до нього і зливається з ним: це тенденція стверджувати, що людська історія має певне призначення, що вона розвивається за певними, чітко означеними законами або навіть фатумом, це такий підхід у галузі суспільних наук, коли історичне предбачення стає їхньою головною метою; закони, необхідна еволюція, визначений напрямок — такими є зерна думки, що перебуває під впливом історизму, який Попер тлумачить дуже конкретно.
Що виникає внаслідок злиття утопізму та історизму? їх об’єднує не що інше, як глобалізм, прагнення підкорити дію глобальному і тотальному планові: облагодіяти все людство, весь людський рід, таким постає перед нами цей проект, ґрандіозний і водночас химеричний, тому що людина пізнає світ окремими частинками і вміє дати раду лише таким знанням. Заперечуючи будь-яке відкрите суспільство, плекаючи зародки тоталітарних режимів, історизм, разом зі своїм братом-близнюком утопізмом, стає на перешкоді справжньому політичному раціо-/171/налізмові. Ця укладена проти природи спілка між історизмом та утопізмом приводить до виникнення небезпечних історичних перспектив, до теорій, які мають на меті перебудувати всю реальність. У «Злиденності історизму» Попер дає глибокий аналіз цієї парадоксальної спілки: «Саме тотальність у найбільш радикальний спосіб відрізняє історизм від будь-якої фрагментарної технології, саме вона робить можливою його спілку з певними типами тоталітарної або утопічної соціотехніки. Ця спілка, безперечно, здається трохи дивною [...]. Попри це, ми досить часто знаходимо історизм поєднаним саме з ідеями, типовими для тоталітарної або утопістської соціотехніки, такими, наприклад, як ідея «проектів нового порядку» або ідея «централізованого планування» 1. Нехтуючи той факт, що жодне «ціле» не може утворювати об’єкт наукового дослідження, історизм та утопізм проповідують інтеґральне планування.Замінюючи цей профетичний тоталізм ідеєю фрагментарних процесів, Карл Попер демістифікує підвалини тоталітарної спокуси і проголошує зміни, які відбудуться в наш час.
Шістьма роками раніше, опублікувавши свій «Вступ до історичної філософії» (1938 p.), Реймон Арон, у менш полемічному плані, вже був поставив під сумнів моністичне бачення історичного процесу та його витлумачення в дусі детермінізму. З цього погляду він теж видається великим пророком, який провістив значні зрушення з умах: він водночас піддає сумніву монізм, доктрину, згідно з якою історія розвивається за єдиним принципом і зводиться до єдиної конститутивної реальності (наприклад, до виробничих сил у теорії марксизму), детермінізм, а також і філософію проґресу.
«Що означає цей так званий проґрес? Між суспільством колективістським, яке розглядає само себе як абсолютну цінність, і суспільством ліберальним, що має на меті розширення сфери індивідуальної свободи, немає спільної системи виміру. Визначити, котре з них попереду, а котре позаду, можна, тільки прирівнявши їх до норми, яка має бути вищою за історичні розбіжності. Але така норма завжди буде гіпостатичною проекцією того стану, в якому дана конкретна спільнота перебуває або якого вона хотіла б досягти» 2.1 K. POPPER. «Misère de l’historicisme», Presses Pocket Agora-Plon, p. 93.
2 «Introduction à la philosophie de l’histoire», NRF-Gallimard, 1957, p. 149.
Вороже настроєний до всякого монізму, як і до всякого «раціоналістичного прогресизму», Арон пропонує плюралістичне й реля-/172/тивістське витлумачення історії, яке в той час прикро вразило наукове журі, що слухало його доповідь («Вступ до історичної філософії» був його докторською дисертацією, яку він захищав перед тим журі), а проте воно означало вельми плідний розрив із догмами 30-х років. Уже після війни, в 1955 p., Арон опублікує «Опій інтелектуалів» (див. вище, с. 144), де також обстоюватиме важливість філософії і виправдовуватиме критичний аналіз, спрямований проти всіх ортодоксій та кумирів епохи (Держави, партії, робітничого класу, пролетаріату тощо). Відійшовши від догматичного марксизму та його кортежу з міфів і розпливчастих понять, Реймон Арон показав приклад багатьом із тих, які згодом обрали цей самий шлях.
Того ж таки 1955 р. Моріс Мерло-Понті публікує «Пригоди діалектики». Описуючи ті пастки, які може наставити діалектика, замкнена у фальшивих історичних реаліях, відмовляючись вбачати в історії справжній процес становлення суспільства, відкидаючи діалектичний синтез, який би узагальнював історичний розвиток, Мерло-Понті також дивиться на речі новим поглядом. Перебуваючи поза ілюзіями реалізованої діалектики, Мерло закликає до аналізу нового типу.
«Нам треба розглядати сучасні суспільства як набори розрізнених інструментів, як «культурні угоди», укладені більш-менш краще або гірше працьовитим людством, чия рівновага не є чимось наперед визначеним. І саме на цьому захаращеному будівельному майданчику нам доводиться, після ретельного підбиття підсумків та порівнянь, намагатися заснувати щось нове». Відійшовши згодом від Комуністичної партії (прихильником якої він був раніше), Мерло-Понті заперечує всякий аналіз, у основі якого лежить ідея зв’язного й прозорого майбутнього. Чи слід робити ставку лише на якесь нове майбутнє, на проблематичний «кінець історії»? Вони не можуть означати нічого іншого, як «зворотне віддзеркалення нашої туги і нашої самоти» 1. Таким чином, Мерло-Понті пропонує замінити активним мисленням те сліпе зачарування марксизмом та комунізмом, цим опієм інтелектуалів, якому піддалася ціла ґенерація.
1 M. MERLEAU-PONTY. «Les aventures de la dialectique», NRF-Gallimard, p. 10.
Як і Попер, як і Арон, але зовсім з іншого боку, Мерло відкидає унітарне бачення світу та віру в страшний суд історії. /173/ Його політичний аналіз живитиме думки Клода Лефора та К. Касторіадіса (див. нижче, с. 175).
Подаємо два тексти, щоб допомогти читачеві краще розібратися в цих значних змінах у сфері філософської думки; перший належить Карлові Поперу і присвячений історизму — в ньому водночас наголошується на архаїзмі цієї концепції, її емоціональному вимірі та несвідомому консерватизмі, який її оживляє. Узятий зі «Злиденності історизму», цей текст нагадує нам про те, що історизм заснований на методі, який з повним правом можна назвати злиденним, що це підхід застарілий і від нього не варто сподіватися жодних плідних результатів.
ЕМОЦІЙНИЙ ЗАКЛИК ІСТОРИЗМУ
«Історизм — це дуже давній рух у царині думки. Його найстародавніші форми, такі, як учення про життєві цикли людських спільнот і рас, виникли навіть раніше, аніж первісна телеологічна концепція, згідно з якою існують приховані наміри за видимо сліпими вироками долі.
І хоча відгадування таких прихованих намірів є дуже далеким від наукового мислення, воно залишило незаперечні сліди на всіх теоріях історизму, навіть найсучасніших. Усі варіанти історизму виражають почуття спрямованості в майбутнє, підштовхувані силами, яким годі чинити опір.Проте сучасні прихильники історизму, здається, не усвідомлюють того факту, наскільки давня їхня доктрина. Вони вірять — і хіба їхнє обожнення модернізму могло дозволити їм мислити інакше? — що їхнє власне мливо історизму є найостаннішою і найсміливішою реалізацією людського духу, реалізацією такою дивовижно новою, що мало людей спроможні її зрозуміти. Вони справді вірять, що це вони відкрили проблему переміни — одну з найдавніших проблем умоглядної метафізики. Протиставляючи свою «динамічну» манеру мислення «статичній» манері мислення всіх попередніх ґенерацій, вони вважають, що їхній проґрес став можливим унаслідок того факту, що ми живемо нині в умовах революції, яка настільки прискорила швидкість нашої еволюції, що стало можливим експериментально досліджувати переміну в часових межах одного людського життя. Все це, звичайно, чистісінька міфологія. Важливі еволюції відбулися задовго до нашого часу, й уже з епохи Геракліта переміну відкривали знову й знову безліч разів. /174/
Виставляти ідею такого похилого віку як сміливу й революційну свідчить, на мою думку, про несвідомий консерватизм; і ми, всі ті, хто спостерігає цей великий ентузіазм до перемін, ми повинні запитати себе, чи не йдеться тут лише про один бік амбівалентної поведінки і чи не існує тут внутрішнього опору, не менш сильного, який треба долати. Якщо це правда, то це пояснює той майже релігійний запал, з яким проповідують, що ця стародавня і хистка філософія є останнім одкровенням науки. Зрештою, мабуть, саме прихильники історизму по-справжньому бояться перемін: і можливо, не що інше, як страх перемін, робить їх такими цілковито неспроможними раціонально реагувати на критику і робить інших людей такими чутливими до їхньої науки.
Все відбувається так, наче прихильники історизму намагаються втішити себе, сумуючи за втратою незмінного світу, тим, що запевняють себе й інших, ніби переміни можна передбачити, бо вони реґулюються незмінним законом».Карл ПОПЕР. «Злиденність історизму» (Karl POPPER. «Misère de l’historicisme», Presses Pocket-Fgora Plon, 1944/45 — 1956/88, pp. 200 sq.).
Другий текст ми взяли з епілогу до «Пригод діалектики» Моріса Мерло-Понті. Розглянувши діалетику, як її розуміє Лукач (в розділі другому), чий аналіз не був сприйнятий ортодоксами, обговоривши «ультра-більшовизм» Сартра, який приєднався в 1952 р. до комунізму, Мерло-Понті в епілозі до своєї книжки розвінчує ілюзії глобального застосування діалектики та міф кінця історії. Перипетії діалектики від покоління 1917 р. до марксизму 50-х років не свідчать про те, що діалектика — міф, але попереджають, що в жодному випадку не слід завершувати її кінцем Історії.
ДІАЛЕКТИКА НЕ ЗАВЕРШУЄТЬСЯ КІНЦЕМ ІСТОРІЇ
«Чи можна після розгляду всіх викладених вище пригод діалектики зробити висновок, що вона — міф? Але ілюзія полягала тільки в тому, що одному окремому історичному явищу, виникненню і зростанню пролетаріату, надали тотального значення всієї людської історії, повіривши, ніби історія може сама організувати власне відродження, ніби влада пролетаріату означатиме власне пригнічення, тобто заперечення /175/ заперечення. Це означало повірити, що пролетаріат сам по собі є діалектикою і що спроба віддати йому владу, попередньо очищена від будь-якої діалектичної оцінки, була б рівноцінна спробі поставити при владі саму діалектику. Це було б те саме, що зіграти подвійну гру в істину та в авторитарну практику, де, в кінцевому підсумку, воля втрачає свідомість свого революційного завдання й істина перестає контролювати його здійснення. Сьогодні, як і сто років тому, як і тридцять вісім років тому, залишається істинним, що ніхто сам по собі не є вільним чи підневільним, що є багато різновидів свободи, які суперечать один одному й не можуть існувати один без одного, що історія є історією їхніх змагань і що ці змагання відбиваються і впадають у вічі в інституціях, у цивілізаціях, у кільватерних струменях великих історичних подій, що можна зрозуміти їх і впорядкувати, якщо не в систему, то згідно з точною і вирішальною ієрархією і в перспективу суспільства істинного, однорідного, адекватного суспільству реальному, як епізоди одного життя, кожен з яких означає досвід і може перейти в наступні... Отже, спростовувати слід не саму діалектику, а претензію завершити її кінцем історії або перманентною революцією, режимом, який, будучи власним запереченням, не має більше потреби бути запереченим іззовні, а загалом — не має ніякого «зовні».
Моріс МЕРЛО-ПОНП «Пригоди діалектики». (Maurice MERLEAU-PONTY. «Les aventures de la dialectique», NRFGallimard, 1955, pp. 276 — 277).