1. Криза європейського гуманізму: гріх проти духу (Гусерль)
7 травня 1935 р. Гусерль прочитав у Відні публічну лекцію, яка згодом у переробленому вигляді лягла в основу публікації «Криза європейського гуманізму та європейської філософії», присвяченої аналізу глобального занепаду нашої культури.
Погляд Гусерля сягнув дуже далеко, аж у ті десятиріччя, які стали нашим сьогоденням. В 1933 р. націонал-соціалісти прийшли /166/ до влади, і ця подія не тільки безпосередньо зачепила самого Гусерля (його як єврея 1933 р. викреслили зі списку заслужених професорів університету, в якому він викладав), але й спричинила багатомасштабніші наслідки. Ось як пише про це автор передмови до книжки Гусерля Штефан Штрасер: «[Гусерль] бачив небезпеку, яку становив занепад європейського гуманізму, того самого гуманізму, який перестав розуміти значущість духовного надбання, успадкованого від грецької античності, і навіть спотворив суть цього надбання. Персональна трагедія, яка спіткала Гусерля, полягала в тому, що саме тоді, коли він мав сказати більше і речі важливіші, аніж будь-коли, цій молоді, своєму народові, людям, у чиїх грудях палахкотів вогонь духовного життя, саме тоді в нього цілком відбирають можливість навіть особистої ефективної діяльності»! 1.1 S. STRASSER. Preface à «La crise de l’humanite europeenne et la philosophie», in «Revue de metaphysique et de morale», avril 1968, pp. 227—228.
Але про яку Європу йшлося? Очевидно, не про географічний простір, обмежений кордонами нашого континенту з простим накладенням на нього відповідних народів, а про таку собі ідеальну топографічну одиницю, куди входили і Сполучені Штати, й інші нації, злютовані в одну єдність спільністю духовного змісту. І ось цей простір, каже нам Гусерль, переживає сьогодні кризу, незважаючи на те, що нам не бракує ані ліків, ані реформаторських пропозицій. Як розуміти ці потрясіння? Чи не загубив Захід культурне надбання, яке належало йому по праву? Адже Європа має спільне місце народження, не за територією, а в розумінні духовному; вона народилася, у своїй єдності і зі своєю долею, з лона античної Греції VI сторіччя до Р.Х.
Саме в ті часи виникла ідея універсальної науки, що охоплювала все суще, тобто ідея філософії, думки вільної і теоретизованої, тобто очищеної від практичних потреб і спрямованої на умоглядний ідеал. Греки вважали дух підвалиною всього сущого. Таким є «nous» (дух) Анаксагора, якого Гусерль не цитує у своєму тексті, але який добре виразив цю елліністичну вищість і зверхність духовного принципу.Отже, Європа забула сьогодні, що наука, культура та цивілізації залежать від духу, який лежить у їхній основі. Коли думці загрожує «об’єктивізм» — віра в самодостатність у лоні /167/ науки, речей і природи, незалежно від пізнавального духу, — і «натуралізм» — коли існування сукупної істоти (свідомість-ідеїтощо) уявляють у образі природи — ось у такий стан духовного забуття і провалюється сьогодні Європа. «Або Європа загине, все далі відходячи від власного раціонального змісту, що становить її життєву суть, поринувши в ненависть до духовності та у варварство; або Європа відродиться до духовності й філософії, завдяки героїчним зусиллям раціонального розуму, який рішуче подолає натуралізм [...] Лише дух безсмертний» 1.
1 HUSSERL. «La crise de l’humanite europeenne et la philosophie», in «Revue de metaphisique et de morale», avril 1968, p. 258.
З цього пророчого тексту ми наводимо короткий уривок, де Гусерль нагадує нам, що наука природи є наукою духу.
СПРАВЖНЯ ПРИРОДА — ЦЕ ВИТВІР ДУХУ
«Дух і лише дух існує в собі й для себе; будучи єдиним і неповторним, він стоїть на самому собі й може, в рамках цієї автономності й лише в цих рамках, розглядатися в істинно раціональний спосіб, в істинно і радикально науковий. Що ж до природи, розглянутої в полі істини, яке створюють природничі науки, то вона має лише видиму автономність і за допомогою природничих наук лише видимо досягає раціонального пізнання самої себе. Бо справжня природа, як нам її трактують природничі науки, є витвір духу, який її досліджує, а отже, припускає існування науки про духовне Дух, за своєю суттю, — це спроможність пізнавати самого себе, а якщо йдеться про дух наукового пошуку — то й науково пізнавати самого себе; це міркування можна подвоювати до нескінченності.
Лише в процесі чистого пізнання, який застосовується в науках про духовне, вчений може уникнути звинувачення в тому, що його діяльність залишається схованою від його власних очей. Тому абсурдно з боку наук про духовне змагатися з природничими науками за рівні права. Відтоді, як вони визнають за останніми самодостатню об’єктивність, вони самі скочуються до об’єктивізму. Річ у тім, що на сучасному етапі їхнього розвитку науки та численні дисципліни, які їм підлягають, позбавлені найвищої і справжньої раціональності, тієї, що робить можливою концепцію світу, оперту на дух [...]. Не знаходячи в усіх планах свого існування автентичної раціональності, людина, з /168/ огляду на це, відчуває нестерпну розгубленість перед власним буттям та безліччю його цілей. Останні нерозривно поєднані в одну-однісіньку ціль: лише тоді, коли дух, переставши наївно прагнути назовні, повернеться в себе і залишиться в собі і тільки в собі, він зможе задовольнитися».Едмунд ГУСЕРЛЬ. «Криза європейського гуманізму і європейської філософії» (Edmund HUSSERL. «La crise de l’humanite europeenne et la philosophie», in «Revue de metaphysique et de morale», avril 1968, pp. 255 — 256).
Ми пропонуємо читачеві також короткий уривок із твору Гусерля, опублікованого раніше, ніж «Криза європейського гуманізму і європейської філософіі». Це — «Картезіанські роздуми». У вступі до цієї праці Гусерль аналізує кризу філософії так, як вона бачилася йому в 30-і роки. Діагноз Гусерля надзвичайно суворий і категоричний: він пропонує поділ, дуже характерний для нашої сучасної філософської думки. В плані філософії ми перебуваємо, каже Гусерль, у стані невпорядкованої активності та розсіяння; таке творення без усякого зчеплення, що забуло про картезіанську турботу про єдність, про повернення до «абсолютної раціональної основи» (cogito), притаманне і нашій сучасній філософії, цій покраяній на незв’язні фрагменти думки, що в цілковитому безладді разпросторюється в безконечність.
Як бачимо, криза європейського гуманізму і криза філософії поєднуються, призводячи до втрати змісту, такого специфічного для нашої епохи явища: ми живемо в часі, що розколюється, в часі, який утратив дух і смисл.
ДЕКАДАНС ФІЛОСОФІЇ
«Стан розколу, в якому перебуває нині філософія, невпорядкована автивність її зусиль примушують замислитися. З погляду єдності науки, західна філософія від середини XIX сторіччя перебуває в стані очевидного занепаду супроти минулих віків. Єдність зникла повсюди: як у визначенні мети, так і в постановці проблем та методу. На початку сучасної ери релігійна віра все більше трансформувалася в суто зовнішню умовність, нова віра опанувала і піднесла помисли інтелектуального /169/ людства — віра в незалежну філософію і незалежну науку. Відтоді вся людська культура вимушено стала розглядатися й оцінюватися у світлі науки і з тих самих причин реформуватися і трансформуватися в нову й незалежну культуру.
З плином часу ця нова віра зубожіла й перестала бути справжньою вірою. І небезпідставно. І справді, що ми тепер маємо замість живої і єдиної філософії? Маємо виробництво філософської продукції, що зростає до нескінченності, але якому бракує внутрішньої зв’язності. Замість серйозної боротьби між різними теоріями, сам антагонізм яких достатньо свідчить про внутрішню єдність, про спільність основ і про непохитну віру їхніх авторів у істинну філософію, ми маємо лише видимість теорій та критики, видимість справжнього співробітництва та взаємодопомоги у філософській праці. Взаємні зусилля, усвідомлення відповідальностей, дух серйозної співпраці з перспективою одержання об’єктивно цінних результатів, тобто результатів, очищених взаємною критикою і здатних протистояти всякій пізнішій критиці, — нічого цього більше не існує. А чи можливі тепер справжні наукові дослідження і справжнє співробітництво? Чи не існує нині не менше різних філософій, аніж різних філософів? Щоправда, ще збираються так звані Філософські конгреси; філософи там зустрічаються, але не філософії. Останнім тепер бракує спільної духовної «точки», якою вони могли б торкатися і взаємно збагачуватися. Можливо, єдність ліпше зберігається всередині певних «шкіл» і «тенденцій», але вже сам цей партикуляризм свідчить про слушність нашої характеристики загального стану філософії, принаймні в цих істотних пунктах».
Едмунд ГУСЕРЛЬ. «Картезіанські роздуми» (Edmund HUSSERL. «Meditations cartesiennes», Vrin, 1929 — 1947, p. 4).