2. Пастки, наставлені метафізикою і діалектикою

Але чи можна прирівняти нігілізм до такого собі дорожного інциденту? Чи достатньо буде лише проаналізувати його як процес? Чи не маємо ми прив’язати такі явища, як втрата /15/ смислу, виснаження думки, до однієї з фундаментальних фігур, до самої логіки метафізичного наміру?

Ніцше, розкривши саму суть метафізичного проекту, так тісно поєднаного з нігілізмом, привів нас безпосередньо в наш сучасний період.

Нігілізм, знак Нічого й одкровення Небуття, насправді є завершенням метафізики, визначеної як підхід і дисципліна, що стоїть над чуттєвими феноменами та реальностями, поміщаючи істину поза видимостями, в іншому світі, тобто у світі Сутностей або Буття... Метафізика позначає печаттю небуття видимі форми нашого Всесвіту: вона знецінює, обмовляє і заперечує чуттєве життя та світ, осуджуючи в такий спосіб феноменальність. Створюючи «потойбічні світи» і наділяючи їх перевагами, вона знецінює реальність і розкриває в самому осередді цієї останньої Ніщо. Нігілізм завершує метафізичну думку. Отже, клініцист європейського нігілізму відкриває найглибші підвалини цього останнього, а саме: метафізичний проект, що творить «потобійчні світи» та інші фантоми.

Отак підводячи нас до «зневіри» (зневіри у вартості метафізики через аналіз психологічних форм та почуття невдоволення, які її породжують), Ніцше, можна сказати, обвалює стіни традиційної думки. Вирушаючи на битву проти ідеї істинності, яку слід шукати поза феноменами, він накреслює обрис новітнього і «постновітнього» погляду на світ. Не може існувати ніякої реальності поза реальністю, ніякої глибини, що освітлювала б видимості, ніякої платонівської печери, звідки в’язень вибрався б до світла. Сентенції з «Веселої науки» відлунюватимуть ще довго: «Що тепер означає для мене видимість? Звичайно ж, не щось протилежне якійсь сутності... Звичайно ж, це не мертва маска, яку можна не тільки надіти на якогось невідомого ікса, а й зірвати її з нього! Видимість для мене — це саме життя і сама дія, життя, яке достатньо сміється із самого себе, аби я відчув, що не існує нічого, крім видимості, такого собі летючого вогника, танця ельфів — і нічого більше».

Але Ніцше усуває також діалектику тверезого розуму і в такий спосіб ущент розбиває ті рамки, в які помістили думку /16/ Просвітництво та геґельянська феноменологія. Справді-бо, класична метафізика набуває в трактуванні Геґеля форми раціональної діалектики, прогресивної генези абсолютного Духу. Саме Раціональний Розум, цей іманентний світові принцип, управляє реальністю та всім сущим. Так виковується Історія, розвиток Ідеї, тотальний духовний процес, де Дух набуває через «закони» діалектики дедалі більшої прозорості. Це гегелівське розгортання Абсолютного й Істинного є водночас діалектичним (воно підкоряється «процесу дії заперечення») і телеологічним (воно виражає мету пришестя Абсолютного). Підриваючи всю діалектику раціонального розуму, всю телеологічну думку, послідовно стверджуючи антидіалектику, Ніцше прямо готує еру зневіри щодо великих оповідей, які все пояснюють, цих промов леґітимації реального. Будівля діалектичної й раціональної історії обвалюється під ударами ніцшеанського молота.

Пропонуємо читачеві текст, який має стосунок до цих проблем. Взятий із посмертно опублікованих фрагментів Ніцше, він критикує реальний світ, розглядаючи його як продукт невдоволення та безпорадності перед життям. Психологія метафізики, ідея смутку та безсилля, що творять потойбічний світ, визначатимуть головний напрямок філософських творів аж до нашого часу.

НЕВДОВОЛЕННЯ І ВІРА В БУТТЯ

«Людина шукає «істину»; тобто вона шукає світ, який би сам собі не суперечив, який би не обманював і не змінювався, світ-істину, світ, у якому ми не страждали б; суперечність, ілюзія, зміна — причини страждань! Вона не сумнівається в тому, що не існує такого достоту світу, яким він мав би бути; але їй би хотілося знайти до нього шлях. Де людина шукає тут ідею реальності? Чому вона знаходить у ній лише страждання перемін, ілюзій, суперечностей? Чому вона більше не знаходить у ній своє щастя?..

Звідки така зневага, ненависть до всього, що відбувається, зазнає змін і трансформацій, і чому ми надаємо такої вагомості всьому тому, що залишається? На перший погляд, прагнення до істинного є не чим іншим, як бажанням мати світ, де все було б тривким. /17/

Чуття обманюють, раціональний розум виправляє помилки: отже, принаймні до такого дійшли висновку, раціональний розум — це дорога до того, що є тривким; найменш конкретні ідеї мають бути найбільш близькі до «світу-істини». Саме від чуттів ми здебільшого дістаємо удари лиха — вони оманливі, звабні, руйнівні.

Щастя може бути ґарантоване лише тим, що є: переміна і щастя взаємовиключають одне одне. Отже, найпіднесеніша, найблагородніша амбіція — це прагнення ототожнити себе з буттям. Саме там слід шукати формулу, яка вказує дорогу до найбільшого щастя.

Тому робимо висновок: такий світ, яким він мав би бути, існує; наш світ, світ, у якому ми живемо, — помилка; цей світ, який ми вважаємо своїм світом, не повинен би існувати.

Віра в буття утверджується лише як наслідок: справжня і найперша спонукальна причина — це брак віри в становлення, підозріливість щодо становлення, зневага до становлення...

Люди якої породи думають таким чином? Це порода непродуктивна і стражденна, це порода тих, хто стомився від життя. Якби ми уявили собі цілком протилежну породу людей, то такі люди не мали б потреби вірити в буття: більше того, вони зневажали би буття як щось, позначене смертю, нудьгою, байдужістю...

Віра в те, що світ, яким він мав би бути, справді існує, це віра людей непродуктивних, котрі не бажають створити такий світ, яким він мав би бути. Вони вважають, що він уже існує, вони шукають засобів добутися до нього. «Бажання істинного» — це безсилля в бажанні творити».

НІЦШЕ. «Воля до влади» (NIETZSCHE. «La Volonte de puissance», trad H. Albert, revue par J. Russ, t. 2, § 285, Mercure de France, 1887 — 1903, pp. 42 sq.).