3. Альтюсер

У цьому ряду марксистських діалетик ми розглянемо й думку Луї Альтюсера, який, за доброю логікою, мав би бути поміщений у третю частину книжки. Завершуючи марксизм, альтюсеризм — це мовби його останній спалах, що освітлює всі розглянуті вище відгалуження й утворює з ними одне ціле.

В шістдесятих роках Луї Альтюсер (1918 — 1990 pp.) зіграв одну з головних ролей у структуралістських дослідженнях. Він доклав усіх можливих зусиль, щоб успішно здійснити вельми нелегку операцію — довести повністю наукову природу марксизму, інтеґрувавши його для цієї мети в лоно структуралістської проблематики; запропонувати спосіб наукового прочитання «Капіталу», довести, що існує прірва між гуманістичними творами, які Маркс написав у юності, та неідеологічними працями, створеними в пору зрілості, — ось яку мету поставив перед собою дослідник, і то була дуже висока ставка, бо для Альтюсера йшлося про те, щоб урятувати марксизм і в цій другій половині нашого сторіччя перетворити його на евристичну й теоретичну базу сучасного знання. То був, у певному розумінні, задум Грандіозний, який вплинув на кілька поколінь студентів Вищої педагогічної школи, що на вулиці Ульм. Отже, поговорімо про альтюсеріанський теоретичний вибух, що стався задовго до того, як Луї Альтюсер перетворився для засобів масової інформації та для широкої публіки — це сталося в 1981 р. — на «божевільного філософа», вбивцю своєї дружини.

Але хто він, Луї Альтюсер? Це блискучий студент (католик і рояліст), учень Жана Ґітона і Жана Лакруа, з 1939 р. учень Вищої педагогічної школи, що на вулиці Ульм, у Парижі. Мобілізований до війська, він переживає кризу віри і поступово стає комуністом: історичний абсолют діалектики витісняє з його серця /161/ абсолют релігійний. Від Ісуса до Маркса — таким був шлях цього сина нашої доби, яка віддзеркалює його тривоги і його гризоти. Страдницьке життя Луї Альтюсера — хіба не було воно, на жаль, типовим, парадигматичним?..

Починаючи з 1948 р. Луї Альтюсер стає викладачем у Вищій педагогічній школі на вулиці Ульм і справляє глибокий вплив на свою блискучу аудиторію. У 1959 р. виходить його праця «Монтеск’є, політика та історія». Твори «Для Маркса» (1965 p.), «Читаючи Капітал» (1965 p., y співавторстві з Балібаром та ін.), «Ленін і філософія» (1968 p.), «Відповідь Джонові Льюїсу» (1973 р.) зробили глибокий внесок у духовну скарбницю епохи. Яким є зерно Альтюсерових тез? Підкреслити різницю між молодим Марксом-гуманістом і Марксом — творцем наукових концепцій (боротьба класів, виробничі відносини, виробничі сили тощо), показати, що марксизм — це наука, чужа всякому гуманізмові. Про що саме йдеться? Пролити світло на ті моменти у творах Маркса, які свідчать про його розрив з гуманізмом. На думку Альтюсера, вже з 1845 р. Маркс пориває з філософією, що будує історію на сутності людини. Щоб виявити цей розрив у науковій спадщині Маркса, Альтюсер застосовує поняття «епістемологічного розриву» (Башляр), яке він виводить за межі фізики і переносить у теорію Маркса. Відчуження, гуманізм, суб’єкт тощо — це поняття, від яких Маркс відходить у 1845 р. За цих умов «Капітал» можна визначити як науку про засоби виробництва. Як видається очевидним, Луї Альтюсер намагався «розв’язати» кризу марксизму в той момент, коли повіяли вітри історії, надавши цьому вченню протилежного змісту, аніж той, який підказувала «інтуїція» марксистів. Знову зв’язавши розірвану нитку, яка вела від традицій Просвітництва, помістивши Марксову думку в загальний потік цієї глобальної еволюції, твердячи, що «марксизм усемогутній, оскільки він правдивий», Альтюсер повів за собою чималу кількість блискучих інтелектуалів.

Тяжка концептуальна праця Альтюсера увійшла в сутичку з фактами, «такими впертими», — як висловився колись Ленін! Спростування історичних ілюзій, послідовні невдачі різних комуністичних режимів стали сиґналом того, що марксизм виявився аж ніяк не всемогутнім.

¹ Див. посмертно видану автобіографію філософа «Майбутнє триває довго» («L’Avenir dure longtemps», Stock, 1992).

Подаємо текст, який допоможе ознайомитися з цією думкою, що віддзеркалила нашу епоху та її поневіряння, стала образом глибоких тріщин і розколин у радянському та комуністичному світі. Цей уривок із праці «Для Маркса» аналізує розрив Маркса з гуманізмом особистості та суб’єкта. Показавши, що перший етап філософської діяльності Маркса проходив під впливом гуманізму, близького до Канта, що другий її етап (1842 — 1845 pp.) позначений гуманізмом у стилі Фойєрбаха, Альтюсер аналізує момент Марксового розриву з антропологією.

МАРКСИЗМ — ЦЕ НЕ ГУМАНІЗМ

«Від 1845 р. Маркс радикально пориває з усіма теоріями, які будують історію та політику на сутності людини. Цей унікальний розрив включає в себе три невід’ємні теоретичні аспекти:

1. Формування теорії історії та політики, опертої на радикально нові поняття: поняття суспільної формації, виробничих сил, виробничих відносин, суперструктури, ідеологій, детермінованих економікою, специфічними детермінованостями інших рівнів тощо.

2. Радикальна критика теоретичних претензій будь-якого філософського гуманізму.

3. Визначення гуманізму як ідеології. [...]

Розрив з усяким філософським гуманізмом і всякою філософською антропологією не є чимось другорядним; він невід’ємний від наукового відкриття Маркса.

Він означає, що одним і тим самим актом Маркс відкидає проблематику колишньої філософії і ставить проблематику нову.

Відкидаючи сутність людини як теоретичне підґрунтя, Маркс [...] вилучає філософські категорії суб’єкта, емпіризму, ідеальної сутності тощо з усіх сфер, де вони панували. Не лише з політичної економії (вилучення міфу про homo oeconomicus, тобто про індивіда, який має точно визначені можливості і потреби, будучи суб’єктом класичної економії); не лише з історії (вилучення суспільного атомізму та політико-етичного ідеалізму); не лише з моралі (вилучення кантіанської моралі); але також і з самої філософії: адже матеріалізм Маркса виключає емпіризм суб’єкта (і його зворотню сторону: трансцендентальний суб’єкт) та ідеалізм поняття (і його зворотню сторону: емпіризм поняття).

Ця тотальна теоретична революція не привласнює собі право відкидати колишні поняття, не замінюючи їх новими. Маркс, по суті, засновує нову проблематику, нову систему ставити запитання світові, нові принципи і новий метод. Це відкриття міститься безпосередньо в теорії історичного матеріалізму, де Маркс не просто висуває нову теорію історії суспільств, а водночас, неявно, проте неодмінно, дає нову філософію з нескінченним числом імплікацій. Таким чином, коли Маркс міняє в історичній теорії давню пару термінів «індивід — людська сутність» на нові поняття (виробничі сили, виробничі відносини тощо), він насправді водночас пропонує нову концепцію «філософії». Замість колишніх постулатів (емпіризм — ідеалізм суб’єкта, емпіризм — ідеалізм сутності), які лежали в основі не лише ідеалізму, а й домарксистського матеріалізму, він запроваджує діалектично-історичний матеріалізм діяльної практики: тобто теорію різних специфічних рівнів людської практики (практики економічної, практики політичної, практики ідеологічної, практики наукової) у їхніх взаємозв’язках, що походять від специфічних зв’язків, що об’єднують людське суспільство. Одне слово, на місце «ідеологічного» й універсального поняття фейєрбахівської практики Маркс ставить конкретну концепцію специфічних відмінностей, яка дозволяє вмістити кожну окрему практику в різні специфічні умови соціальної структури».

Луї АЛЬТЮСЕР. «Для Маркса» (Louis ALTHUSSER «Pour Marx», François Maspero, 1965, pp. 233 — 236.). /164/