Неоднозначність означення поняття “наука”
Із загального курсу філософії відомо, що сучасна філософія є досить складною, диференційованою системою соціогуманітарного знання. Філософія науки і філософія техніки - елементи цієї системи, її особливі галузі, що стали відносно самостійними лише у ХХ ст.
Їхнє основне завдання - філософськи осмислити відповідно науку і техніку, осмислити їхнє сучасне положення у світі.Також із загального курсу філософії відомо, що дати однозначне (або хоча б близьке до цього) означення таким вельми загальним і змістовно- ємним поняттям, як “культура”, “воля”, “наука”, “істина”, “час” і под. дуже важко, якщо взагалі можливо. Нас у цьому короткому списку буде цікавити насамперед поняття “наука”. Німецький філософ-класик Георг Гегель (1770 - 1831) писав з цього приводу, що «правильность даваемого определения... зависит от... тех точек зрения, с которых его давали. Чем богаче подлежащий определению предмет, т.е. чем больше различных сторон он предоставляет рассмотрению, тем более различными оказываются даваемые ему дефиниции» [1].
Існує розповсюджена точка зору, згідно з якою в знанні стільки науки, скільки в ньому математики. Джерела такої позиції походять з далекої античності; її відстоювали такі мислителі, як Платон (427 - 347 до н.е.), Леонардо да Вінчі (1452 - 1519), Галілео Галілей (1564 - 1642), Імануїл Кант (1724 - 1804). І не випадково грецьке слово “шаїйезіз” означає “знання”, “наука”.
Прихильники іншої, також досить розповсюдженої точки зору, стверджують, що немає науки там, де немає зв’язку з практикою, з експериментом, де немає перевірки і підтвердження досвідом (спостереженням, вимірюванням, експериментом).
Один із засновників науки про науку, англійський вчений Джон Бернал (1901 - 1971), відзначаючи, що «дать определение науки, по существу, невозможно», однак, намічає шляхи, ідучи якими можна наблизитися до розуміння того, чим є наука.
Отже, наука у нього постає:- як інститут;
- як метод;
- як накопичення традицій знань;
- як фактор розвитку виробництва;
- як найбільш сильний фактор формування переконань і ставлення людини до світу [2].
У третьому виданні Великої Радянської Енциклопедії дається таке означення науки: це «сфера человеческой деятельности, функцией которой является выработка и теоретическая систематизация объективных знаний о действительности; одна из форм общественного сознания» [3].
Це означення вигідно відрізняється від інших тим, що поєднує в собі принаймні три фундаментальні (і внутрішньо властиві їй) складові:
- особливе (об’єктивне за змістом) знання;
- діяльність з його виробництва (нехай поки і не виявляються її особливості);
- те, що наука - соціальний феномен.
Відомий сучасний філософ Евандро Агацці (1934) відзначає, що науку варто розглядати як «теорию об определённой области объектов, а не как простой набор суждений об этих объектах» [4]. У такому означенні міститься заявка на розмежування наукового і повсякденного знання, на те, що наука може повною мірою відбутися лише тоді, коли доводить розгляд об'єкта до рівня його теоретичного аналізу.
Одна з причин, що ускладнюють означення науки, має історичний характер: вона пов’язана з вибором “точки відліку” історії науки. З питання про те, коли виникла наука, існує багато версій, однак у першому наближенні, їх можна звести до двох основних. Прихильники першої стверджують, що справжня наука виникла в епоху Нового часу, коли вона знайшла відносну самостійність, відокремившись від релігії, і коли сформувалося математизоване природознавство і широке використання експериментального методу. Тут дійсно виявилися винятково важливими експериментальний метод і перші ідеалізації, а також істотна роль математики в описі природи.
Прихильники другої версії початку історії науки стверджують, що наука виникла вже в античності, коли зародилася філософія, яка переборювала традиції міфологічного світогляду (від міфу - до Логосу), і разом із цим формувався науковий підхід до дійсності - прагнення пояснювати світ, виходячи з нього самого, пояснювати його таким, яким він є насправді, і при цьому намагаючись не приписувати не характерні йому якості та властивості.
Дослідники розходяться у своїх оцінках того, коли саме почався цей процес. Деякі навіть вважають, що його початок збігається з виникненням самого homo sapiens, його здатності до практичного перетворення світу. Більш обґрунтована точка зору пов'язує процес зародження наукового мислення з давньогрецькою античністю. Наприклад, “теорія” в античному розумінні цього слова ґрунтується, насамперед на умогляді, на переведенні уваги свідомості з речового й минущого на щось стійке і вічне. Поза всяким сумнівом, теоретична установка - це справжнє джерело науки. Вже в той далекий від нас час наука (яка розумілась ще тільки як здатність умоспоглядання) починає відігравати особливу роль у суспільстві. Людина навчається виводити закони, опираючись не тільки на віру в авторитети й шанування традицій, але й на розвинену раціональну аргументацію, в основі якої лежать умоглядні побудови.
Античність слід вважати початком відліку історії науки ще й тому, що в той час зароджується математика зі своїми засобами опису, доказу та обґрунтування, які також істотно відрізняються від міфологічного ставлення до дійсності. Формувалися перші правила теоретичного мислення, причому пріоритет був на боці математики. Тому що не випадково грецьке слово “шаїйезіз” синонімічне до слова “наука”. А першою науково-теоретичною системою можна вважати “Початки” Евкліда. Науковою, доказовою галуззю знання математика стала відмовившись від колишніх емпіричних основ та ідеї безпосередньої практичної застосовності своїх результатів; власне, таким чином, вона і завоювала величезний вплив, який явив собою демонстрацію здатності людського розуму давати незаперечні докази геометричних і арифметичних властивостей, причому робити це незалежно від досвіду. Тим самим математика проклала шлях від міфологічного до наукового мислення і з цього моменту вона стає гарантією того, що добре обґрунтоване знання стає можливим. Більше того, математика на багато років стала ідеалом наукового мислення взагалі.
Наука виникає в певному соціальному і культурному контексті, і цей контекст впливав і впливає не тільки на її розвиток, але й на її найбільш фундаментальні принципи, такі, наприклад, як критерії істини.
Якщо вищим призначенням науки є пошук об'єктивної істини, а не вирішення будь-яких прикладних завдань, то зовсім очевидно, що наука могла зародитися тільки в умовах демократії й завдяки їй. Дійсно, наука виникла в давньогрецьких полісах, де в умовах прямої демократії державним мужам було необхідно доводити співгромадянам правильність прийнятих політичних рішень. Принципи античної демократії, а при найбільш оптимістичному погляді - демократії як такої, були чудово сформульовані Периклом, який сказав, що хоча лише дехто здатен проводити політику, ми всі здатні судити про неї. Відповідно і Піфагор довів освіченим сучасникам, що сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи [5].У XVIII ст. європейські місіонери у Китаї, які захоплено розповідали освіченим китайцям про новітні досягнення природознавства, стикалися з повною відсутністю чуйного й зацікавленого ставлення до видатних досягнень науки Нового часу [6]. У Китаї не було ні демократії, ні правової держави, а при відсутності обов'язкових для всіх законів у суспільстві не могла народитися й думка про існування законів природи. Отже, як можна було серйозно ставитися до розмов про небесну механіку, якщо на небі все відбувається з волі Бога, подібно до того, як на землі все відбувається з волі імператора? Одночасно в нашій, європейській культурі важко не відзначити якнайсуттєвішу подібність між дисертаційною радою і судом присяжних.
Звернемо увагу на важливу відмінність європейської науки від східної. Мова йде про зв’язок науки і суспільства, науки та етики[1]. Перша наукова революція XVI - XVII ст. у Європі розірвала цей зв’язок, у той час як на Сході (як у Китаї, так і в мусульманських країнах) наука ніколи не відокремлювалася від етики. Про це зокрема багато писав у своїх дослідженнях відомий англійський вчений Джозеф Нідем (1900 - 1995).
Існує також точка зору, згідно з якою час виникнення науки пов’язують з зачатками астрономії, географії, механіки і медицини, що з’явилися під впливом господарських потреб. Наприклад, видатний вчений XX століття Володимир Вернадський (1863-1945) вважав, що наука вперше з'являється в стародавній Месопотамії: «По-видимому 5-6 тысяч лет назад были сделаны первые точные записи научных фактов в связи с астрономическими наблюдениями за небесными светилами» [7]. Іноді як місце виникнення науки обирається Древній Китай або Єгипет. Такі підходи опираються на прийняття будь-якого пізнавального акту, що дає продуктивне знання як наукове знання.
1.2.