Методологія науки і наукова раціональність

Вже відзначалося раніше, що науковий метод має раціональний зміст, або інакше, серед його особливостей ми виділили раціональність. Розглянемо її докладніше.

За європейською цивілізацією споконвічно закріпилося значення раціональної цивілізації.

Виходить, що раціональність легше спростувати, ніж обґрунтувати, і віра в іманентну світу раціональність має всі достоїнства і недоліки, властиві вірі. «Вірую, тому що абсурдно»... - стверджував середньовічний філософ-богослов Тертуліан.

Однак, якщо пропустити всі кроки, пов'язані з пошуком самодостатнього обґрунтування раціональності, і почати (що досить поширено) з елементарного уявлення про неї, тоді з раціональністю в першу чергу варто зв'язати напрям думок і дій, що має апріорну розумність, доцільність, ясність, виразність. Раціоналіст хоче бачити світ закономірним, і він уявлявся таким. А коли за прикидками сучасної науки виявляється, що корова, яка пасеться у лузі, - це, в першу чергу, скажений танець електронів, які мають парадоксальні ефекти взаємодій на мікрорівні, і лише потім корова, в яких же судомах б'ється раціональність обивателя! Таким чином, раціональність - це найгостріша проблема менталітету і світосприймання, тема, що не втрачає своєї гостроти для численних суперечок і дискусій.

Сучасні вчені, міркуючи про специфіку розвитку науки, підкреслюють, що вона, насамперед, відрізняється своєю раціональністю, являє собою розгортання раціонального способу освоєння світу. Можна зустріти і більш голосні судження типу: наука крок за кроком створює нову когнітивно-методологічну систему раціональності. При цьому обсяг поняття “раціональність”, залишаючись не цілком з'ясованим, змушує ставити чергове запитання: а як це треба розуміти? У пошуках відповіді досить ефективними виявлялися визначення, які претендували на розкриття складних наукових проблем з точки зору здорового глузду. Із цих позицій раціональність - це, насамперед, певний спосіб “вписування” людини у світ.

Людина може співвідноситися зі світом за допомогою любові до природи, до Бога, до життя. Раціональність - це таке “вписування” у світ, що опосередковане попередньою роботою в розумовому, ідеальному плані і пов'язане з користю, надійністю, доцільністю і загальнозначимістю. Отже, якщо ви прихильник ідеї раціональності, то ви випереджаєте всі свої дії їхньою апробацією в розумовому, ідеальному плані. Ви спочатку трансформуєте реальну ситуацію в ідеальний об'єкт, робите різного роду уявні експерименти і прикидки і лише потім, одержавши задовільну схему діяльності, дієте.

Однак це в ідеалі. Навряд чи найтвердіший прибічник раціональності мучить себе такою непосильною розумовою роботою. Навряд чи він завжди виступає як чесний аналітик, що препарує ситуацію до дрібних її деталей. І як бути з тим, що раціоналіст повинен мати весь необхідний арсенал такої розумової препарації, грамотно і усвідомлено ним користуватися? Він повинен уміти відстоювати раціональність.

Раціональність постає як найбільш адекватний засіб проникнення на теоретичний рівень дослідження, де за лузгою явищ, видимості та уявляння дослідник намагається розпізнати сутність, основу, причину і закономірність даного феномена. Раціональність - це своєрідний код проникнення в теоретичний світ, де мислення знаходить ідентичні способи розпізнавання прихованих зв'язків і взаємодій.

З тези І. Канта про те, що закони чистого розуму мають абсолютну загальнозначимість, виходить, що всяка уявна істота, нехай це буде навіть ангел, якщо вона претендує на раціональність, повинна підкорятися тим самим законам мислення. Тоді раціональність, як і стверджують словники і довідники, означає здатність мислити і діяти на основі розумних норм, а в широкому сенсі - відповідність діяльності розумним правилам. Гарне твердження, що клавіатура, організована категоріями і формами інтуїції, здатна до створення не одного єдиного мотиву, а численних мелодій і різноманітних варіацій, цілком справедливе. Але воно образно свідчить про численні трансформації раціональності (буде багато мелодій різних стилів) навіть у рамках її розуміння як абсолютної загальнозначимості. І в цьому випадку вихідна і зручна модель (образ) розуміння раціональності як загальнозначимості виявляється всього лише робочою гіпотезою.

Різні моделі (образи) раціональності. Сучасні методологи, фіксуючи різні типи раціональності: закриту, відкриту, універсальну, спеціальну, “м'яку”, надраціональність та ін., а також особливості соціальної, комунікативної, інституціональної раціональності, схилилися до прийняття полісемантизму, багатозначності поняття “раціональність” [13]. Її сенс може бути зведений:

а) до сфер природної впорядкованості, відображеної в розумі;

б) до способів концептуально-дискурсивного розуміння світу;

в) до сукупності норм і методів наукового дослідження і діяльності.

Саме останнє, як очевидно, і приводить до можливості зіставлення раціональності і методології науки.

В сучасній філософії науки наукова раціональність розглядається як вищий тип мислення, як дотримування законів логіки та принципів побудови адекватних концептуальних систем, як зразок для всіх сфер духовної культури. Раціональність нерідко ототожнюється з доцільністю. Раціональний спосіб вписування людини в світ опосередкований роботою в ідеальному плані.

Раціональність відповідальна за спеціальні процедури трансформації реальних об'єктів в ідеальні, що існують тільки в думці.

Говорячи про відкриття раціональності, мають на увазі здатність мислення працювати з ідеальними об'єктами, здатність слова відображати світ розумно, поняттєво. У цьому сенсі відкриття раціональності приписують античності. Але якщо діяльність з конструювання ідеальних об'єктів може йти в безкрайні польоти фантазії, то наукова раціональність, тобто уявне конструювання ідеальних об'єктів, яке визнає наука, обмежує дану свободу думки.

З одного боку, наукову раціональність пов'язують з історією розвитку науки (і особливо природознавства), з удосконалюванням систем пізнання і з методологією. У цьому зіставленні раціональність немов “покривається” логіко-методологічними стандартами. З іншого боку, раціональність виявляється синонімічною розумності, істинності. І тут на перший план висуваються проблеми з'ясування критеріїв, основ і обґрунтувань істинного знання, вдосконалення мови пізнання. На думку видатного радянського філософа і методолога Бориса Грязнова (1929 - 1978), раціональна система наукового знання повинна бути, по-перше, гомогенною, по-друге, замкнутою й, нарешті, по-третє, являти собою причинно-наслідкову структуру [16].

Раціональність також розуміється як властивий суб'єкту універсальний засіб організації діяльності. Згідно з відомим німецьким соціологом і філософом Максом Вебером (1864 - 1920), раціональність - це точний розрахунок адекватних засобів для даної мети; тобто раціональна та діяльність, результат якої відповідає поставленій суб'єктом мети. Згідно з іншим видатним філософом початку ХХ століття Людвігом Вітгенштейном (1889 - 1951), раціональність - це найкраща адаптованість до обставин. А англо-американський філософ і методолог, представник постпозитивізму, Стівен Тулмін (1922 - 1998) розглядав раціональність як логічну обґрунтованість правил діяльності [17].

Деякі методологи звертають увагу на те, що раціональність можна трактувати потрійно: як відповідність “законам розуму”, як “доцільність” і як мету науки [18]. У першому випадку ядром поняття раціональності стануть закони логіки. Коли методологи міркують про раціональність, то вони мають на увазі насамперед наукову або логіко-методологічну раціональність. Але коли раціональність зводиться до сукупності правил, то історичний наукознавчий аналіз починає ніби “нашіптувати” про ті численні колізії, коли те або інше методологічне правило порушувалося, а вчений при цьому мав реальні наукові прирощення.

- індуктивістська (Р. Карнап, М. Хесс);

- дедуктивістська (К. Гемпель, К. Поппер);

- еволюціоністська;

- сітчаста (Л. Лаудан);

- реалістична (В. Ньютон-Сміт).

Можна додати також модель, засновану на прийнятті принципу критичного раціоналізму, і концепцію, що опирається, як на своє ядро, на науково-дослідну програму (І. Лакатос^[21] ), і концепцію тематичного аналізу науки (Д. Холтон).

Всі названі моделі і концепції корелюють з концепціями філософії науки, про які піде мова в наступній темі 5. Вони також припускають, що ті чи інші їхні представники здійснюють раціональну реконструкцію реальної історії науки^[22], підганяючи її під уже прийнятий алгоритм, і одержують, тим самим, єдину лінію розвитку науки. Якщо визнати, що наука розвивається відразу декількома способами і одна модель накладається на іншу, а не стає за нею в чергу і, тим більше, не витісняє свою суперницю, тоді ми або знову впремося в тупикове питання: як можливий розвиток науки або, залишивши все інше осторонь, погодимося з висновком П. Фейєрабенда^[23] - “Anything goes!” (“Припустимо все!”).

Як бачимо, зв'язок наукової раціональності і реальної історії розвитку науки не такий вже і простий. У джерелах евристичності, настільки необхідної для відкриття нового, раціонального менше, ніж позараціонального, нераціонального та ірраціонального. Виходить, що раціоналізм так і не знайшов адекватного пояснення акту творчості. Глибинні шари людського Я не почувають себе підлеглими розуму, в їхній, так би мовити, бурхливій стихії несвідомого злиті і почуття, і інстинкти, і емоції.

Некласичний і сучасний (постнекласичний) образи наукової раціональності. Відомий російський філософ Стьопін пов’язує раціональність з історичними етапами розвитку науки: «Три крупных стадии исторического развития науки, каждую из которых открывает глобальная научная революция, можно охарактеризовать как три исторических типа научной рациональности, сменявшие друг друга в истории техногенной цивилизации. Это - классическая рациональность (соответствующая классической науке в двух ее состояниях - додисциплинарном и дисциплинарно организованном); неклассическая

рациональность (соответствующая неклассической науке) и

постнеклассическая рациональность» [19].

В рамках некласичної наукової раціональності намагаються враховувати співвідношення природи об'єкта із засобами і методами дослідження. Вже не виключення всіх перешкод з боку супутніх факторів і засобів пізнання, а уточнення їхньої ролі і впливу стає важливою умовою в справі досягнення істини.

Всім формам раціональної свідомості властивий пафос максимальної уваги до реальності. Якщо з погляду класичної картини світу предметність раціональності - це насамперед предметність об'єкту “самого по собі”, описуваного таким, яким він є “насправді”, даного суб'єкту у вигляді завершеної, сталої дійсності, то предметність некласичної раціональності - це пластичне, динамічне відношення людини до реальності, у якій має місце її активність, що виражається, наприклад, у справедливості принципу відносності (відносності до засобів спостереження і до засобів вимірювання).

Сучасний (постнекласичний) образ раціональності показує, що поняття раціональності ширше поняття раціональності науки, тому що містить в собі не тільки логіко-методологічні стандарти, але ще і аналіз цілераціональних дій і поведінки людини. У самій філософії науки виникла ідея плюралізму розчиняє раціональність у технологіях часткових парадигм. І, як виразилась П. Гайденко, на місці одного розуму виникло багато типів раціональності [20]. Тим самим, сучасний тип раціональності характеризується співвіднесеністю знання не тільки з засобами пізнання, але і з ціннісно-цільовими структурами діяльності [21].

Цей новий тип раціональності містить у собі нові орієнтації: нелінійність, необоротність, нерівноважність, хаосомність та інші властивості реальності, які дотепер невпевнено визнавалися як рівноправні члени концептуального аналізу. Ці методологічні орієнтації можуть бути названі і новими імперативами століття.

“Безкрайність” нової раціональності. Відмова від монологізму (тобто визнання одного-єдиного логічного шляху пізнання) і визнання безлічі конкуруючих підходів, що підтверджують “поліфундаменталізм”, інверсійність, принципову відкритість систем, розгалужену графіку їхнього опису, супроводжується спростуванням принципів редукціонізму, елементаризму, лінійності. Все це робить сучасну наукову раціональність безкрайньою і розгалуженою як крона міцного дерева. У новий, розширений обсяг поняття “раціональність” включена інтуїція, невизначеність, евристика та інші, нетрадиційні для класичного раціоналізму, прагматичні характеристики, наприклад, користь, зручність, ефективність. У новій раціональності розширюється об'єктна сфера за рахунок включень у неї систем типу: “штучний інтелект”, “віртуальна реальність”, які самі є породженнями науково-технічного прогресу. Таке радикальне розширення об'єктної сфери йде паралельно з його радикальним “олюдненням”. І людина входить у картину світу не просто як активний її учасник, а як системоутворюючий принцип. Це говорить про те, що мислення людини з її цілями, ціннісними орієнтаціями несе в собі характеристики, які зливаються з предметним змістом об'єкта. Тому постнекласичне розуміння раціональності має на увазі своєрідне сполучення або навіть єдність суб'єктивності і об'єктивності. Сюди ж проникає і соціокультурний зміст. Категорії суб'єкта і об'єкта утворюють систему, елементи якої набувають сенсу тільки у взаємній залежності один від одного і від системи в цілому. У цій системі можна побачити і проголошуваний ще з давнини ідеал духовної єдності людини і світу.

«При неклассическом понимании предмета рациональности (как осо­знания специфики пребывания субъекта в открытых проблемных ситуа­циях, как необходимости саморазвития субъекта во взаимодействии с вне­шним миром и иными сознаниями)... свобода оказывается осознанной необходимостью, но не необходимостью объектной детерминации, а необходимостью творческого акта раскрытия новых горизонтов мироотношения, прорыва в новые слои Бытия», - підкреслює дослідник даної проблеми В. С. Швирьов [22].

У колишній парадигмі прогноз внутрішнього і зовнішнього складу події ґрунтувався на допущенні про “замкнуті” системи. Обставини, що фіксують принципово “незамкнуті” ситуації, у яких підрахунок альтернатив утруднений в силу їхньої нескінченної множину, з виду упускалися. Цей широко розповсюджений прийом логічної раціоналізації, спрямований на погашення невизначеності, вступав у конфлікт з реаліями буття. Світ складається з відкритих, незамкнутих систем! У кожній з подій є сукупність більш дрібних її компонентів, частина яких готує одні результати, а інша припускає інші. В “незамкнутих” системах неможливе лінійне перерахування всіх складових цілісної події, які дробляться, змінюються і породжуються в самому процесі взаємодій. Це служить підставою для появи побічних продуктів, несподіваних, непередбачених ефектів. Розбіжність цілей і результатів - досить частий процес, що зустрічається повсюди. Кінцевий результат гетерономний, у ньому поєднуються щонайменше три нашарування: зміст спочатку поставленої мети, побічний продукт взаємодій і ненавмисні наслідки доцільної діяльності. Вони свідчать про багатовимірні прояви природної і соціальної стохастики (складної випадковості, некласичної імовірності, хаосу). Визнання багатофакторної детермінації, нелінійної тактики співвіднесення альтернатив - “візитна картка” нової, сугубо раціональної стратегії наукового пошуку.

Тим самим, сучасний вчений змушений враховувати фіксацію і аналіз результатів, породжених поза і окрім його свідомого цілепокладання, в тому числі і те, що останні можуть виявитися куди багатшими, ніж вихідна мета. Незаплановане цілепокладанням, ненавмисним чином втрутившись у результат, буття розкриває світ незацікавлено універсально. Виділений як предмет вивчення фрагмент буття насправді не є ізольованою абстракцією. Мережею взаємодій, струмами різноспрямованих тенденцій і сил він пов'язаний з нескінченною динамікою світу. Г оловні і побічні, центральні і периферійні, магістральні і тупикові напрямки розвитку, маючи свої ніші, співіснують у постійній нерівновагій взаємодії.

Можливі ситуації, коли явище, що розвивається, не несе в собі в готовому вигляді форми майбутніх станів, а одержує їх ззовні як побічний продукт взаємодій, що відбуваються за рамками самого явища або, принаймні, на периферії даних рамок. І якщо раніше наука могла дозволити собі відтинати подібні бічні галузі, які здавались несуттєвими, то зараз це неприпустима розкіш.

Виявляється, взагалі непросто визначити, що означає “неважливо” або “нецікаво” в науці, а отже, досить важко окреслити межу раціонального і вже зовсім неможливо існувати тільки в традиційних умовах “суворої раціональності”. Виникаючи на периферії зв'язків і відносин, на тлі перехрещування різних ланцюгів заподіяння в мережі загальної взаємодії (у тому числі і під впливом факторів, які незначним чином виявили себе в минулому), побічні випадкові продукти і події можуть виступити як джерело новотвору і бути навіть більш істотними, ніж спочатку поставлена мета. Вони свідчать про незнищенне прагнення буття до здійснення всіх своїх потенцій. Тут відбувається своєрідне вирівнювання можливостей, коли все, що має місце бути, заявляє про себе і вимагає визнаного існування.

4.6.