3. Криза творчості
На кризу смислу накладається криза творчості (de l’?uvre), що глибоко позначила 70-і роки. Що ми розуміємо під словом «творчість»? Сукупність творів літературного, мистецького або іншого подібного виду, яку ми споглядаємо, форму, створену зусиллями людини, яка сприймається в естетичному плані.
Творчість, як і автор, нині переживає тяжкі часи. У своїй праці «Естетика й філософія» (1976 р.) Мікель Дюфрен, який опублікував 1953 р. «Феноменологію естетичного досвіду», пише про те, що наша новітня сучасність відкидає творчість; досліджуючи теорії, якими рясніють сучасні роздуми про мистецтво, він звертає нашу увагу на нехтування творчості, пише про те, що її прагнуть замінити чимось випадковим, перебіжним, бучним, миттєвим. У процесі цього розпаду подія стверджує свою перевагу над об’єктом створеним, уніфікованим і завершеним, над творчістю.
«Все, що є найпровокативнішого в сучасному мистецтві, — пише Дюфрен, — на нашу думку, об’єднується під прапором не-мистецтва. Не-мистецтво означає не тільки відмову надати мистецтву окремий статус [...] Це означає також відмову продукувати твори, тобто об’єкти повні, завершені, які займають певне місце в полі присутності. Об’єкти, виготовлені абияк, графіті, парафрази, подерті картини, музика, яка розпадається на окремі /584/ дисгармонійні звуки, вірші, зведені до фонем, деконструйовані тексти — можна навести безліч прикладів цієї відмови» 1.
Тут теж ідеться про кризу модернізму: коли чернетці, ескізові, чомусь незавершеному, романові, який написано в умисне недбалому й поквапному стилі, неоформленому враженню віддають перевагу над твором завершеним, відшліфованим і досконало побудованим, організованим навколо чітко обміркованого плану. Тут ми знову маємо справу з крахом давніх усталених істин, так наче мистецтво, вдаючись до всіх цих витребеньок, саме собі проголошує смертний вирок.
У такий спосіб писана продукція опиняється «поза книжкою», а мистецтво постає перед нами у вигляді не-мистецтва. Творчість помирає і на зміну їй приходять подія, гра, скороминуще мерехтіння. Розбита, зруйнована, творчість гине водночас із автором, чий скін нам уже був провістив Мішель Фуко 2.І все ж таки творчість існує досі, каже нам Мікель Дюфрен у тексті, який подаємо нижче. Звичайно, переміни в мистецькій практиці та в мистецтві поставили нас перед необхідністю ввести туди чимало речей, які не зводяться до творчості. Мистецтво «сире», спонтанне, мистецтво, що виходить за рамки усталених культурних норм, мистецтво божевільне — при цій нагоді можна згадати, наприклад, Алоїза, — все це, звичайно, не відповідає нашому традиційному уявленню про творчість. Скажімо, Ван Дюбюфе ще з 1945 р. досліджує це «необтесане мистецтво», що виготовляє вироби всілякого різновиду, зокрема й малюнки та живопис, які мають абсолютно спонтанний характер, причому автори таких витворів, як правило, люди цілком чужі мистецькій творчості. Та попри цю наявність «сирого» мистецтва, позначеного спонтанною винахідливістю, ми не можемо повністю відмовитися від поняття творчості, як про те сказано в наступних рядках. Творчість досі живе, незважаючи на метаморфози мистецтва та естетики.
1 DUFRENNE M. «Esthetique et philosophie», t. 2, Klincksieck, p.183.
2 Cf. «La pensee du dehors», «Critique», juin 1966. /585/
ЧИ ПОВИННІ МИ ВІДМОВИТИСЯ ВІД ПОНЯТТЯ ТВОРЧОСТІ?
«Чи то ми надамо поняттю творчості дуже широкого значення, щоб охопити всі вияви творчої діяльності, чи будемо ставити їй межі, але ми не можемо від неї відмовитися, як не можемо відмовитися від поняття «творець». Бо творчість, результати творчості є не тільки незамінним свідченням про культуру або про епоху, вони також представляють — і то в подвійному розумінні — свого автора. Спочатку творіння робить митця; воно спонукає його працювати; і навіть якщо митець уявляє собі своє творіння як невдачу й неможливість, воно не дозволяє йому відректися від нього, воно примушує його жити в роздвоєності та в невдачі.
Бо митець у свою чергу змушений робити творіння. Він не може про це забути; і якщо поклик творчості приносить автору цю примару невдачі, це бажання вмерти, він не вдовольняється тільки тим, щоб усе це виразити; творіння, яке він створює, не є симптомом, як нездійснений акт; якщо він божевільний, це не обов’язково прямо виражено в його творінні; він руйнує те, що було зроблено до нього, і також те, що було б зроблено без нього. Не можна вимагати від його праці досконалої прозорості, самоаналізу; митець радше грається, ніж працює, він залучає до гри елементи уявного. Насправді це гра дуже серйозна, «гра неосмислена», яка, проте, продукує смисл. Гра іноді смертельна, але іноді й весела; і чи не слід би нам осмислювати щастя мистецтва як свободу і славу творчості? Чи настане такий час, коли філософія більше не буде сумною?»Мікель ДЮФРЕН. «Естетика й філософія». (Mikel DUFRENNE. «Esthetique et philosophie», t.2, Klincksieck, 1976, p. 189).