2. Комунікативна раціональність (Габермас)
Як уникнути апорій мислення? Якщо форми суб’єкта і свідомості мають сьогодні тенденцію вичерпуватися, то, говорить нам Габермас, необхідна децентралізація у відношенні до cogito, закритого в самому собі.
Отже, слід віддати перевагу комунікативному раціональному розумові, принципу взаєморозуміння та прозорій моделі суспільних відношень.Згідно з Габермасом, треба відмовитися від острівної усамітненості cogito і реабілітувати принцип діалогу. Говорячий суб’єкт вибудовується в дискусії та в діалозі, через відношення взаєморозуміння.
Юрґен Габермас (народився 1929 р.) належить до другого покоління Франкфуртської школи, чия критична теорія відійшла від ортодоксального марксизму, який породжує сталінізм, черпаючи натхнення і в менш категоричного Маркса, і в теорії Фройда, водночас намагаючись їх примирити. Отже, Юрґен Габермас, професор філософії та соціології у Франкфуртському університеті імені Гете, продовжує ту традицію думки, головними представниками якої були Теодор Адорно, Макс Горкгаймер та Герберт Маркузе (див. вище, с. 156 і далі).
Праця «Знання та інтерес» (1968 р.) реконструює передісторію новітнього позитивізму: в цьому творі автор намагається зрозуміти, як він утворився, щоб зручніше було критикувати його, як і його брата-близнюка, сцієнтизм. «Заперечувати мислення, як ми робимо, — це позитивізм» 1, який заміняє мислення простою теорією наук. Скасовуючи питання про умови, що формують знання, позитивізм цим самим відкидає і проблему смислу цього останнього.
1 HABERMAS J. «Connaissance et interêt», Tel-Gallimard, p. 31.
Отже, з 1968 p., через свої археологічні розкопки позитивізму, через вивчення історичних прошарків, які його породили, Габермас опрацьовує свою головну критичну лінію: він передусім атакує об’єктивістську ілюзію, дуже сильну в наших культурах, згідно з якою науки вірять у можливість проникнути «в сутність фактів, структурованих за певними законами», і в такий спосіб затемнюють реальну попередню конституцію цих фактів.
У праці «Техніка та наука як «ідеологія»» (1968 р.) Габермас так само порушує /509/ проблему об’єктивістського підходу — що наївно прив’язує теоретичні висловлювання до стану речей і таким чином лукаво підмінює трансцендентальну рамку, в якій вони мають місце. Це підозріле ставлення до об’єктивізму становить постійну орієнтацію критичної теорії Габермаса. Розрізняючи емпірико-аналітичні науки (фізику тощо), історико-герменевтичні науки (науки про людину) і науки критичної орієнтації (соціологія та ін.), Габермас підкреслює, що критичні науки відштовхуються від емансипаційного інтересу (маючи на меті людську свободу).Від 1970-х років Габермас змінює напрямок своїх зацікавлень: тепер він орієнтує свої розвідки на парадигму «комунікативної активності». Вийшовши друком у 1981 p., «Теорія комунікативної дії» являє собою амбітний підсумок праць, задуманих на основі нової моделі — роздумів над людською інтерсуб’єктивністю.
Ми вступаємо в діалог, ми спілкуємося, ми — розмовні істоти: такою є фундаментальна форма суспільного існування, яке, далеко не завжди розв’язуючи свої проблеми в конфліктах або боротьбі, переживає свій мовний досвід як упорядковану комунікацію. Виходячи з цього вирішального засновку, Габермас намагається дати експліцитне пояснення смислу універсальних правил, які управляють мовною практикою і забезпечують їй раціональну організацію, етико-соціальний імператив.
Як ми здійснюємо діалог? Які правила потрібні для взаємного порозуміння людей? Як можуть вони ефективно обмінюватися арґументами під час суперечки? Вони імпліцитно звертаються до універсальних норм, які впорядковують їхню мовну поведінку; вони спонтанно використовують широку раціональну модель відношень між соціалізованими суб’єктами. Саме це поняття інтерсуб’єктивного раціонального розуму Габермас визначає як комунікативний розум. Усякий обмін арґументацією припускає неупередженість, відповідальність співрозмовників, осмислений характер мови тощо, а отже, раціональність, мислиму як узгодженість і здатність орієнтуватися в дискусії, скоряючись певним вимогам обґрунтованості.
«Комунікативний раціональний розум» уявляється як спроможність дискурсивно розвивати свою думку, підкоряючи її інтерсуб’єктивним вимогам, прив’язаним до вільної полеміки відповідальних співрозмовників. Приклади, які наводить Габермас, самі спрямовують нас до такого визначення.«Наведу лише один приклад. Коли ви кажете щось не зовсім зрозуміле або поводитеся в таємничий для мене спосіб, я маю /510/ цілковите право запитати: «Що це ви робите?» або: «Що ви сказали?», припускаючи, що ви спроможні дати мені правдиве пояснення, якому я повірю або не повірю. Тобто я припускаю, що ви не брехун, не псих, не п’яний, і ви теж не можете не брати до уваги таке моє ставлення [...]. Звичайно, я можу його змінити, поставитися до вас із більшою підозрою, з якимось стратегічним умислом, прихованим або прямо вираженим. Але перше ставлення має більш фундаментальний характер, воно відповідає типовій ситуації застосування мови» 1.
Таким чином, крім діяльності, спрямованої на досягнення успіху (діяльність інструментального типу), існує діяльність, орієнтована на взаєморозуміння, на досягнення згоди між суб’єктами. В цьому останньому випадку переважають норми раціональної арґументації, які характеризують невимушену комунікацію і забезпечують еталон, що дозволяє оцінювати прозорість соціальних взаємин. У кінцевому підсумку, Габермас створює модель, спроможну прояснювати розлад у функціонуванні суспільних механізмів і дати справжнє розуміння структур колективного життя.
У «Філософській розмові про новітні часи» (1985 р.) Габермас дає експліцитне пояснення філософських засновків «Теорії дії» і поміщає свою доктрину в лоно теорії про модернізм. З погляду Габермаса, апорії фукоїзму проступають назовні: коли Фуко проголошує, що людина не існує, то хіба не виявляє він через своє поняття влади своєрідну константу, «єдину константу в надводних і підводних частинах мовної практики, які то підкоряються, то панують?» 2. Французьке «постніцшеанство», в строгому розумінні, глибоко суперечливе.
1 HABERMAS J. «A quoi pensent les philosophes?», in «Autrement», n°102, p. 28.
2 HABERMAS J. «Le Discours philosophique de la modernite», NRF-Gallimard, p. 350.
Якщо ми хочемо уникнути труднощів сучасної філософії, то напрошується зміна парадигми: оскільки вичерпуються форми суб’єкта та свідомості, як на те слушно вказують філософи «ніцшеанської традиції» (Фуко, Дерида та ін.), то треба децентралізувати наші моделі мислення стосовно суб’єкта або замкнутого в собі cogito і сприйняти ідею «комунікативного раціонального розуму». Саме про це й говориться в наступному тексті, де /511/ Габермас, спочатку розглянувши концепції модернізму та постмодернізму, а також труднощі, яких не змогли подолати Гайдеґер, Батай, Фуко та Дерида («ніцшеанці»), приходить до власної концепції.
КОМУНІКАТИВНА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ
«Що ми називаємо раціональністю? Це насамперед спроможність суб’єктів говорити і діяти з метою набутку і застосування недосконалого знання. Доти, доки категорії філософії свідомості примушують нас розуміти знання виключно як знання, що має стосунок до якоїсь речі, котра існує в об’єктивному світі, раціональність вимірюється поведінкою ізольованого суб’єкта, який орієнтується залежно від змісту своїх ідей та своїх висловлювань. Раціональний розум, сконцентрований на суб’єкті, визначає міру його раціональності, виходячи з критеріїв істинності та успіху, що реґулюють відношення, в яких суб’єкт, котрий пізнає і діє задля досягнення певної мети, перебуває зі світом можливих об’єктів або станів. Але від того моменту, коли ми починаємо розуміти знання як опосередковане комунікацією, раціональність вимірюється спроможністю осіб, які беруть участь у взаємному спілкуванні, самоорієнтуватися, скоряючись вимогам обґрунтованості, що накладаються на інтерсуб’єктивне спілкування. Комунікативний раціональний розум запроваджує критерії раціональності як функцію арґументаційних процедур, що мають за мету високо оцінювати претензії на пропозиціональну істинність, на нормативну слушність, на суб’єктивну щирість і, нарешті, на естетичну несуперечність.
Тобто із взаємозалежності між різними формами арґументації — іншими словами, вдаючись до прагматичної логіки арґументації, — ми можемо добути процедурне поняття раціональності, яке, завдяки тому, що воно інтеґроване не тільки в практичний та моральний вимір, а й у вимір естетичний та експресивний, виявляється багатшим за поняття раціональності телеологічної, вирізьбленої лише в коґнітивному та інструментальному вимірі. Це поняття є експлікативним конденсатом потенціалу раціонального розуму, що спирається на фундамент обґрунтованості мовного спілкування. Ця комунікативна раціональність нагадує про античні концепції логосу, оскільки включає в себе, на рівні конотацій, ту властивість, завдяки якій мовна комунікація може примиряти співрозмовників, не вдаючись до примусу, і створювати консенсус, коли ті, /512/ хто бере в ній участь, долають, завдяки раціонально вмотивованій згоді, концепції, спочатку позначені суб’єктивною упередженістю. Комунікативний раціональний розум виражає себе в децентралізованому розумінні світу».
Юрґен ГАБЕРМАС. «Філософська розмова про новітні часи» (Jürgen HABERMAS. «Le Discours philosophique de h. modernite», NRF-Gallimard, 1985 — 1988, p.371 sq.).
Тепер подаємо рядки Юрґена Габермаса, взяті з його книжки «Мораль і комунікація». В цій праці Габермас поглиблює свою теорію інтерсуб’єктивності. Тут він нагадує, що існує два види раціональності, одна орієнтована на успіх і друга — на взаєморозуміння (комунікативна раціональність, що прагне до злагоди).
ОРІЄНТАЦІЯ НА УСПІХ, ОРІЄНТАЦІЯ НА ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ
«Суспільні взаємодії є більш або менш кооперативними і стабільними, більш або менш конфліктними або нестабільними. Питанню, яке ставить теорія суспільства і яке стосується можливості самого існування суспільного ладу, відповідає питання, яке ставить теорія дій і яке стосується можливостей (принаймні двох) осіб, що беруть участь у взаємодії, скоординувати свої зусилля в такий спосіб, щоб alter зумів поєднати свої дії з діями ego без утворення конфліктів чи бодай без ризику розриву взаємодії.
У тому випадку, коли діячі орієнтуються виключно на успіх, інакше кажучи, коли вони концентрують свою увагу тільки на наслідках своїх дій, вони намагаються досягти цілей, що мотивують їхні дії, впливаючи задля цього — всілякими зовнішніми засобами, за допомогою «палиці або пряника», погрозами або звабливими обіцянками — на умови, які визначають ситуацію і, при нагоді, на рішення та мотиви свого візаві. Координація роботи, здійснюваної суб’єктами, що трудяться в цей спосіб, тобто стратегічно, залежить від того, як поєднуються між собою егоцентричні розрахунки вигоди. Ступінь кооперативності і стабільності в такому випадку буде результатом міркувань, які визначають інтереси учасників. Такій ситуації я протиставив би те, що назву «комунікативною активністю», яка має місце тоді, коли /513/ діячі домовляються узгодити плани своїх дій ізсередини й домагатися своїх відповідних цілей лише за умови, що між ними існуватиме або зможе підтримуватися злагода стосовно ситуації та передбачуваних умов».Юрґен ГАБЕРМАС. «Мораль і комунікація» (Jurgen HABERMAS. «Morale et communication», Cerf, 1983 — 1986, p. 148).
Далі наводимо рядки, які ясно засвідчують прихильність Юрґена Габермаса до прагматики. Цей мислитель перебуває під глибоким впливом теорії мовних актів Остина1. Він бачить у прагматиці інструмент, який дозволить побудувати філософію комунікації: мова — це діяльність, або стратегічна, або комунікативна.
1 Габермас підкреслює, що Остин розумів силу висловлювання як іраціональну компоненту, бо як раціональний елемент він досліджував тільки зміст висловлювання. Звідси необхідність переоцінки цієї сили висловлювання, якій не приділив належної уваги Остин.
Додамо, що прагматика Юрґена Габермаса заслуговує називатися «універсальною прагматикою», адже комунікативна раціональність, пов’язана з мовою та з мовними актами, прагне до універсальності, до встановлення норм, які годилися б для всіх і могли бути прийняті всіма суб’єктами, що беруть участь у дискусії.
СТРАТЕГІЧНІ І КОМУНІКАТИВНІ МОВНІ АКТИ
«Я називаю комунікативними такі взаємодії, в яких учасники доходять згоди, щоб розумно координувати плани своїх дій; досягнута таким чином узгодженість далі визначається мірою інтерсуб’єктивного визнання вимог обґрунтованості. Коли йдеться про експліцитно лінґвістичні процеси взаємопорозуміння, діячі, досягши згоди з якогось питання, встановлюють вимоги обґрунтованості або, точніше, вимоги істинності, справедливості або щирості, залежно від того, чи вони мають на увазі щось таке, що відбувається в об’єктивному світі (тобто сукупності станів речей, які реально існують), у світі соціальної спільноти (тобто сукупності інтерперсональних взаємин, законно запроваджених усередині соціальної групи), або у суб’єктивному персональному світі (тобто су-/514/купності пережитого досвіду, до якого має доступ кожен індивід). Але тоді як у стратегічній діяльності один впливає на іншого емпірично (або погрожуючи йому карами, або обіцяючи винагороду) з метою досягти бажаного результату взаємодії, в комунікативній діяльності учасники спонукають один одного діяти спільно за допомогою раціональної арґументації, і це досягається внаслідок тих зобов’язань, які бере на себе кожен, хто приєднується до мовного акту».
Юрґен ГАБЕРМАС. Там само (Jürgen HABERMAS, ibid, p. 79).