3. Філософія дії і спільноти: Рорті і прагматизм
Прагматизм Рорті продовжує прагматизм В.В.О. Квайна, який уже в «Двох догмах емпіризму» закликає своїх колеґ переорієнтуватися в бік прагматизму. Кожна людина одержує певну спадщину знань, а крім того, вона перебуває під постійним бомбардуванням сенсорних стимуляцій; і ті міркування, якими вона керується, коли підлаштовує свою наукову спадщину знань під безперервні сенсорні стимуляції, є прагматичними, водночас будучи раціональними» 1.
Таким чином, Квайн схиляється до того прагматизму, про який Вільям Джеймс твердив, що це «єдина філософія без дурної балаканини», і саме такої орієнтації дотримується і Рорті.
Ричард Рорті народився в Нью-Йорку 1931 р. Цього американського філософа дуже добре знають у Франції. Автор праці «Наслідки прагматизму» (1982 p.), він бачить у мові ядро сучасної думки. В цьому він дуже близький до поглядів, які сформувалися в лоні аналітичної філософії: «Ми перестали розуміти реальність через поняття досвіду та свідомості, які були поняттями традиційної філософії. Мова стала центральним питанням, ядром сучасної філософії. Ось головний факт, який ставить усе з голови на ноги» 2.
1 QUINE W.V.O. «Les deux dogmes de l’empirisme», in: Pierre JACOB «De Vienne à Cambridge», PUF, p. 112.
2 RORTY R, in «Le Monde», 3-03-1992. /515/
Отже, треба відштовхуватися від мови, яка є не тільки ментальною репрезентацією, а й здатністю, що дозволяє реалізувати дії, досягати вищих цілей. У працях Рорті вимальовується новий прагматизм, який продовжує традиції Ніцше, Пірса, Джеймса та Дьюї.
Проте не слід і помилятися щодо смислу цього сучасного прагматизму: це філософія без абсолютів, у центрі якої стоїть мова, що мислиться як головна властивість людини, це доктрина, для якої всяка свідомість пов’язана з мовою (в цьому плані Рорті не нехтує здобутки аналітичної філософії), це думка, яка критикує споглядання і ставить дію в центр своєї проблематики.
І, нарешті, новий прагматизм розглядає знання як результат вільної і відкритої домовленості, що відповідає інтерсуб’єктивному консенсусові, настільки повному, наскільки можливо; одне слово, знання — це плід «ми» та інтерсуб’єктивного поля. Саме сукупність або множинність спільнот створює знання, а не дослідження якогось одного «я»: людина представляє «ми», а не ізольованого суб’єкта. Ідея, характерна саме для нашої доби і близька до епістемології Куна (див. с. 269) та до теорії «комунікативного раціонального розуму» Габермаса.Подаємо один з текстів Рорті, де викладено його головні ідеї. Він показує, яким є сьогоднішній прагматизм, сучасний плід аналітичної філософії.
СОЛІДАРНІСТЬ АБО ОБ’ЄКТИВНІСТЬ
«Коли люди замислюються над тим, як надати смисл своєму життю, розширивши його обрії, вони мають у своєму розпорядженні два способи поведінки. Перший полягає в тому, що вони починають розповідати, як вони сплачують данину тій чи тій спільноті. Ця остання може бути історичною і реальною, як, наприклад, та, де вони живуть, а може бути й іншою, віддаленою від них у часі або в просторі. Вона може бути також цілком уявною і складатися з десятка героїв або героїнь, узятих з історії, з літератури або з обох разом. Другий спосіб — це описувати себе у прямому відношенні до позалюдської реальності, [тобто в] прямому відношенні до смислу, не опосередкованого ані племенем, ані нацією, ані уявною групою приятелів. Я сказав би, що кожен спосіб ілюструє певний вид бажання: прагнення до солідарності, в першому випадку, до об’єктивності — в другому. Особа, яка прагне до /516/ солідарності, не замислюється про те, як відносяться факти та явища в обраній ним спільноті до фактів та явищ, зовнішніх щодо неї. Особа, що віддає перевагу об’єктивності, утримує дистанцію з реальними персонами, які її оточують, і не тому, що відносить себе до іншої групи, реальної чи уявної, а тому, що звертає свою увагу на ту чи ту річ, яку можна описати безвідносно до будь-якої людської істоти.
Західна культурна традиція організовується навкруг ідеї пошуків Істини. Ця ідея прийшла до нас від греків через історичну добу Просвітництва. Вона є прикладом пошуків смислу буття, що віддає перевагу об’єктивності коштом солідарності. Ідея Істини, яка становить головну тему цієї традиції, перетворює істину на мету, якої слід прагнути задля неї самої, а не тому, що вона може облагодіяти індивіда або його спільноту, реальну чи уявну. Мабуть, саме тому греки мали перебільшене уявлення про надзвичайне розмаїття людських спільнот, що їх міг породити такий ідеал. Страх опинитися в полоні вузьких місцевих інтересів, побоювання бути замкненим у межах групи, в якій ти народився лише волею випадку, усвідомлена потреба дивитися на цю останню очима чужинця разом породжують тон іронії та скептицизму, властивий, скажімо, Сократові чи Еврипідові. Геродот, коли він заповзявся серйозно вивчити життя варварів та детально описати їхні звичаї, мабуть, створив необхідну прелюдію до платонізму, який стверджує, що подолати скептичний погляд на світ можна тільки в тому випадку, коли ми визнаємо, що все людство прагне до однієї мети — мети, яка пов’язана із сутністю людської природи, а не грецької культури. У своєму поєднанні екзотизм Сократа та сподівання Платона породили ідею інтелектуала, тобто людини, яка перебуває в контакті з природою речей не через посередництво поглядів, засвоєних у своїй спільноті, а в більш безпосередній спосіб.
Якщо [...] об’єктивність зводиться до солідарності, — а саме так вважають «прагматики», тоді немає сенсу звертатися до будь-якої метафізики чи будь-якої епістемології. В такому випадку, якщо ми скористаємося виразом Вільяма Джеймса, істина — це те, у що нам зручно вірити. З цієї самої причини було б марно надавати смислу відношенню так званої «відповідності» між вірою та об’єктом, або коґнітивній спроможності, яка дозволяла б людям виявляти це відношення. Тоді не треба засипати провалля, яке відокремлює істину від обґрунтування завдяки обмеженості певного виду природної і міжкультурної раціональності, призначеної дозволяти критику однієї культури та заохочувати вихваляння іншої; залишається тільки різниця між тим, що добре, і між тим, що може таким бути.
З погляду прагматиків, коли ми говоримо, що те, у що розумно вірити сьогодні, можливо, не є істинним, то ми маємо /517/ на увазі, що завтра може з’явитися хтось такий, хто запропонує кращу ідею. Тобто, завжди є місце для підтвердженої віри, але тільки доти, доки не з’явиться новий доказ, нова гіпотеза, цілком новий словник. З погляду прагматизму, прагнення до об’єктивності не є бажанням вийти за вузькі межі спільноти, а просто бажанням досягти інтерсуб’єктивного консенсусу, настільки повного, наскільки це можливо, бажанням якомога ширше розтягти значення поняття «ми». А що воно проводить різницю між знанням та опінією людського загалу, то воно обирає лише між полями, де такої згоди досягти досить легко, і полями, де вона досягається дуже нелегко. [...]На моє тверде переконання, «не існує нічого, крім діалогу», не існує нічого, крім «ми», і нам треба звільнитися від останніх реліктів «транскультурної раціональності».
Ричард РОРТІ. «Солідарність чи об’єктивність?» (Richard RORTY. «Solidarite ou objectivite?», in «La Pensee americaine contemporaine», sous la direction de J.Rajchman et C. West, PUF, 1985 — 1991, pp. 61 — 62, 64 — 65, 79).
Оновлений у сучасну епоху працями Квайна та Рорті, прагматизм розвивається надзвичайно динамічно: це такий собі конструктивний антискептицизм. «Поки ви перебуваєте в полоні думки та уявлень, ви беззахисні перед загрозою скептицизму. Бо немає можливої відповіді на запитання, відповідає чи не відповідає реальності ваше уявлення про неї [...] Прагматизм дозволяє відмовитися від форм ідеалізму, усунувши цим будь-яку можливість скептицизму» (Рорті).
Успішний розвиток прагматизму вможливлює, таким чином, вихід за межі категорій понятійних уявлень і відновлення тісних і широких взаємин з фактами, як того хотів уже Вільям Джеймс.