2. Кілька головних характеристик сучасної науки і сучасної епістемології
Перш ніж дослідити математичну, фізичну та біологічну галузі, скиньмо оком на нові сприйняття і нові підходи: наука, побудована на припущеннях, що проникає в реальність не менш неозначену, як «замасковану» 1 (д’Еспанья); наука — плід припущень і спростувань (Попер); наука, створювана колективом і науковою спільнотою (Сер, Кун), а не лише індивідуальним суб’єктом; наука, яка налагоджує діалог між порядком і невпорядкованістю через парадигму складності (Морен) — ось кілька головних тем, що їм приділяє увагу сучасна епістемологія.
Перед нами виникає нове обличчя науки, що перебуває в процесі свого становлення, науки, яка зберігає, проте, чутливість до психологічних та соціологічних перешкод, виявлених Башляром і Канґілемом (див. вище, с. 125 і далі).Наука, побудована на припущеннях, — замаскована реальність
Наукові реальності — це строго необхідна аподиктична сукупність чи, навпаки, форми, побудовані на припущеннях, далекі від абсолютних істин? Сучасна думка радше схиляється до цього другого варіанту: реальність замаскована, невизначена, без нагальної необхідності — такою віднині постає вона перед нами. В математичній галузі — це кінець «абсолютних істин», занепад універсального: «Не існує жодного строгого визначення для строгості. Доведення сприймається за істинне, якщо воно дістає підтримку найкомпетентніших фахівців епохи або якщо воно будується на засадах, які на той час перебувають у моді. Але жоден стандарт сьогодні не є універсально прийнятним» 2.
1 Деякі епістемологи вважають, що до поняття «замаскована реальність» слід ставитися вельми обережно.
2 M. KLINE. «Mathematiques: la fin de la certitude», Ed. Christian Bourgois, p. 574.
Такий самий тверезий висновок зроблено й у сфері природничих наук. Тривалий час вважалося, що фізика як наука опирається на кумулятивний процес. Індуктивна за самою своєю суттю, побудована на досвіді та експерименті, ця дисципліна була /263/ впевнена, що виводить загальні закони із самих фактів.
Та ще у XVIII сторіччі Девід Г’юм похитнув цю мало обґрунтовану впевненість. Притча про гуску та селянина, дуже цікаво проаналізована в одній з недавніх праць, переносить нас у саме осереддя апорій знаменитого англійського емпірика. «Щодня гуска чує ходу селянина, який приходить її годувати. З цього вона виводить такий закон: «Звуки кроків селянина означають близьку годівлю». Та, на лихо, одного ранку селянин приходить, щоб скрутити їй шию. Ось приклад того, як небезпечно виводити загальний закон на підставі окремих спостережень» 1.1 В. JAROSSON. «Invitation à la philosophie des sciences», Points Sciences-Seuil, p. 159.
Карл Попер, як відомо, зробив усі висновки із г’юмівських застережень і оголосив індукцію міфом: успіх науки не може будуватися на правилах індукції. Індукція, тобто висновки, оперті на велику кількість окремих спостережень, не є феноменом, характерним для наукового методу. Наука виходить із припущень і йде прямо до висновку: вона вгадує, але не обґрунтовує.
Так, квантова фізика описує нам реальність недосяжну, поле можливого, про яке ми можемо здобути лише фраґментарне знання.
Невизначена реальність, замаскована й побудована на припущеннях, — ось що становить зміст сучасної науки, як це показують нам аналізи Попера та Еспанья.
Карл Попер у своїх «Припущеннях та спростуваннях» підкреслює цей гіпотетичний вимір, проаналізований у передмові до цієї праці, написаній у 1962 р.
НАУКА ФОРМУЄ ПРИПУЩЕННЯ
«Знання — і передусім знання наукові — прогресують завдяки необґрунтованим (і таким, які й не можуть бути обґрунтовані) сподіванням; вони відгадують, вони шукають розв’язань, вони формують припущення. Останні контролюються засобами критики, тобто спробами спростування, які включають у себе тести високої критичної строможності. Вони можуть витримати ці тести, але не будуть обґрунтовані в позитивному плані: неможливо з певністю визначити, що вони істинні /264/ чи бодай що вони «ймовірні» (в тому значенні, якого надає цьому терміну теорія ймовірностей).
Критика наших припущень є визначальною: виводячи на світло наші помилки, вона допомагає нам зрозуміти труднощі, які постають на шляху розв’язання нашої проблеми. Саме в такий спосіб ми краще усвідомлюємо суть своєї проблеми і дістаємо змогу запропонувати більш узгоджені рішення: спростування теорії — тобто тієї чи тієї серйозної спроби розв’язати поставлену проблему — завжди є прогресом, який наближає нас до істини. І саме в цьому розумінні наші помилки можуть бути повчальними.Мірою того, як ми навчаємося на своїх помилках, наші знання розвиваються, навіть у тому випадку, якщо ми так ніколи й не будемо знати того, що прагнемо взнати, тобто ніколи не знатимемо напевне. Оскільки наші знання мають тенденцію зростати, ми не маємо жодних підстав зневірюватися в силі раціонального розуму. А що ми ніколи не матимемо цілковитої впевненості, то й не маємо жодного права виставляти себе авторитетами в цьому питанні, претендувати на виключну роль у його розв’язанні й робити його предметом пихи.
Ті з наших теорій, які чинять найбільший опір критиці і які, з нашого погляду, пропонують у даний момент найпереконливіші докази істинності, порівняно з іншими доступними нам теоріями, можуть, на підставі протокольної інформації своїх тестів, бути визначені як «наука» даної конкретної епохи. А що жодна з них ніколи не здобуде позитивного обґрунтування, то саме їхній критичний характер і проґрес, який вони дозволяють — той факт, що ми можемо обговорювати їхні претензії на краще розв’язання наявних проблем, ніж на те спроможні інші теорії, — і становлять раціональну основу науки».
Карл ПОПЕР. «Припущення і спростування» (Karl POPPER. «Cojectures et refutations», Payot, 1963/1972 — 1985, avant-propos, pp. 9 sq.).
Другий текст належить Бернарові д’Еспанья, заслуженому професорові Паризького університету «XI-Орсе» й авторові однієї з епістемологічних праць. Що таке реальність? Це філософське запитання, що стосується реальності, не менш замаскованої, ніж невизначеної, сьогодні перехопили фізики.
Ці рядки, взяті з трактату під назвою «Невизначена реальність, квантовий світ, знання і тривалість», намагаються обґрунтувати, як і попередній текст Попера, неоднозначний характер усього сущого. /265/ЗАМАСКОВАНА РЕАЛЬНІСТЬ
«Хоча реальність у собі і відмовляється сказати нам, що вона собою являє (або яка вона є), вона принаймні погоджується повідомити нам, до певної міри, якою вона не є. Вона не узгоджується з класичними схемами механіки, атомістичного матеріалізму, об’єктивістського реалізму, одне слово, вона не відповідає жодному з варіантів «близького реалізму» (вона могла б відповідати йому лише в тому випадку, якби абсолютно не залежала від будь-якого досвіду, але тоді ця остання гіпотеза сама по собі була б цілком довільною). Отже, ми маємо повне право кваліфікувати її здалеку. Тим більше, що, як нам здається і як не раз стверджувалося, більш або менш химерично сподіватися, що ми зможемо коли-небудь побудувати її строго адекватний науковий образ (це означало б очистити її від усього довільного) за допомогою понять, позичених у математики (Айнштайн у це вірив). Отже, видається цілком виправданим кваліфікувати її як непізнаванну або замасковану. Але з двох термінів цієї альтернативи другий виглядає набагато коректнішим. І справді, вище вже було зазначено, що якби реальність у собі була строго непізнаванною, вона нічого не могла б нам запропонувати, в тому розумінні, що, прийнявши цю гіпотезу, ми могли б сподіватися дістати якесь уявлення лише про ті поняття — і відповідно внести їх до свого наукового інструментарію — які, згідно з поглядами традиційного кантіанства, складають a priori нашого духу. Добре відомо, що еволюція фізики після Канта не підтвердила цього висновку. Це робить вельми вірогідною ідею, що реальність у собі, хоч і не є пізнаванною у звичному значенні цього терміна (значенні, що, як відомо, включає в себе поняття вичерпності), водночас не є строго непізнаванною; вона, скорше, замаскована.
Я думаю, буде легше уявити собі це поняття замаскованої реальності, що видається мені кардинальним, коли ми вдамося до аналогії, підказаної Бертраном Раселом, і порівняємо реальність у собі — або незалежну реальність — з концертом, тоді як реальність емпірична — сукупність явищ — буде прирівняна до запису цього концерту на грамплатівці або магнітній касеті.
Незаперечно те, що структура платівки не є незалежною від структури концерту. Але водночас очевидно, що перша, розгорнута в просторі у формі крихітних западин та горбочків, розміщених уздовж борозенок, не може прямо й просто бути ототожнена з другою, яка розгорнута в часі. Отож було б очевидним абсурдом твердити, ніби концерт і платівка — це одна й та сама річ. Більше того, марсіанин, який висадиться на Землю, знайде платівку і досконально вивчить її /266/ структуру, не зможе, хоч би яким він був обдарованим, відтворити концерт. Але хіба ми зможемо твердити, що проведене дослідження не дасть йому про нього жодного уявлення? Звичайно ж, таке твердження буде хибним, адже він добув би досить точні відомості про його структуру з погляду квантитативних характеристик. А якщо він має уяву і наділений чуттям слуху, то не виключено, що він здогадається про те, що система западин та горбочків, які він досліджує, відтворює звуковий ряд. Можливо навіть, він зможе уявити в певних подробицях, як ті звуки реалізуються. Але якщо він зверне на цю дорогу, він повинен розуміти, що в його припущеннях неминуче буде велика частка довільності».Бернар д’ЕСПАНЬЯ «Невизначена реальність, квантовий світ, знання і тривалість» (Bernard d’ESPAGNAT. «Une incertaine Realite, le monde quantique, la connaissance et la duree», Gauthier-Villars, 1985, pp. 269 sq.).
Складний підхід: від простого до неоднозначного, від впорядкованості до невпорядкованості
Віддаючи перевагу невизначеності, сучасний підхід не визнає також редукції, однобічного пояснення складного через просте. Він відкриває не лише прості за своєю природою одиниці, такі особі елементарні частинки, а й складні сукупності, прикладом яких є хвиля, поєднана з корпускулою у квантовій механіці. У випадку мікрофізики ця неоднозначність особливо впадає у вічі: «Базовий об’єкт стає невизначеним, неоднозначним або й суперечливим [...]. У випадку макрофізики категорії часу й простору втратили свої чіткі й виразні характеристики і проникають одна в одну.
Ми відкриваємо, що універсум природи надзвичайно складний у своїй нескінченній структурі й у своїй космічній повноті» 1.1 Е. MORIN. «Science avec conscience», Fayard, pp. 277 sq.
Ми відійшли дуже далеко від «простої природи» Декарта, від об’єктів раціональної інтуїції, що видавалися очевидними у світлі раціонального розуму. Але сучасна наука, відмовившись від редукції, переоцінює навіть невпорядкованість, що розглядається у своєму зв’язку з порядком. Невпорядкованість, хаос, турбулент-/267/ність — ось нові парадигми, з якими нам тепер часто доводиться мати справу. Далекий від того, щоб управлятися строго реґулярними законами, всесвіт інтеґрує в себе нереґулярне, ухильне, незвичайне й таємниче. О чудеса, творені «богом Хаосом»! «Хаосологічні» моделі проникають у сучасну науку, в математику і навіть у психопатологію.
Щоб дати точний приклад такого комплексного і «хаосологічного» підходу, який сьогодні по-новому висвітлює велику кількість явищ, можна розглянути теорію часу на всіх рівнях: фізичний час, метеорологічний час, а також час історії та людської суб’єктивності, які постають перед нами як розвихрені, хаотичні, складні, нелінійні, спотворені, несподівані. Саме це відзначає Мішель Сер у своїх «Роз’ясненнях», що являють собою діалоги з Бруно Латуром. Цей мислитель — колишній студент Морської школи і Вищої педагогічної школи, що на вулиці Ульм, професор історії наук у Першому Паризькому університеті, професор Стенфордського університету з 1984 p., член Французької Академії, автор багатьох праць, зокрема знаменитої серії «Гермес» (вид. Мінюї) — розповідає в «Роз’ясненнях» про своє навчання, але також про метод, що відбиває сучасну манеру дивитися на плин часу як на хаотичний процес.
ЧАС СПЛИВАЄ ХАОТИЧНО
«Час ніколи не біжить ані по одній лінії [...], ані за певним планом, його траєкторія надзвичайно складна й усіяна різними перешкодами, так ніби йдеться про зупинки, розлами, глибокі ями, ділянки блискавичного прискорення, розриви, провали, і все це розкидане мовби випадково чи принаймні у видимому безладі. Тому й історичний розвиток справді нагадує те, що описує теорія хаосу; коли доходиш цього розуміння, то неважко погодитися, що час не розвивається по одній лінії і що, отже, можуть існувати в культурі речі, які на лінії розташовані далеко одні від одних, а насправді вони близькі, або навпаки, речі дуже близькі на лінії, а насправді далекі. Так, Лукреція і сучасну теорію флюїдів розділяє величезна відстань, а мені вони здаються близькими сусідами.
Щоб пояснити ці два сприйняття, слід прояснити теорію часу; класична теорія — це теорія лінії, безперервної чи покраяної на відрізки, /268/ тоді як моя теорія матиме очевидні ознаки хаотичності. Час спливає в надзвичайно складний, позначений несподіванками і безладом, спосіб...»
Мішель СЕР. «Роз’яснення» (Michel SERRES. «Eclaircissements», François Bourin, 1992, p. 89).
Від індивідуального суб’єкта до наукової спільноти
Але хто добуває знання в науках? Хто його створює — окремий суб’єкт, ізольована монада, така собі проста субстанція?
Ось іще одна крута переміна, зміщення перспективи. Коли Кант у кінці XVIII сторіччя аналізував структуру знання, розрізняючи феномен і дух, який його переробляє, центральним у ній виступав суб’єкт, що здійснює процес пізнання та організовує досвід завдяки апріорним формам сприйняття та категоріям (причинність та ін.). В сучасних видах аналізу процес пізнання здійснює науковий колектив. Таким чином змінюється не лише зміст науки, а й форма суб’єкта, який її конструює і який тепер виступає в образі колективу. Це вже не «я», а «ми»: «В науках віднині суб’єкт — це ми» (Мішель Сер).
Суспільні групи, інтердисциплінарні команди, лабораторії замінили сьогодні ізольованого суб’єкта, цього монадичного дослідника, який зник з обрію. І хоч цей суспільний процес не є цілковитою новиною, хоч наука здавна створювалася колективними зусиллями, проте в наші дні цей процес прискорюється: більше не йдеться про «суб’єктивну трансцендентність», а про трансцендентність суспільну, про наукову спільноту, про «плід солідарності», як висловився Річард Рорті, американський прагматик.
Томас Кун (народився 1922 p.), американський історик і філософ науки, який викладає в Массачусетському технологічному інституті, особливо підкреслює значення поняття наукової спільноти. Всяка наука і всяка теорія у певну епоху ставить в центрі своїх досліджень парадигму, тобто домінантну епістемологічну модель: наприклад, у фізиці релятивістська парадигма поступово витіснила з ужитку, в XX сторіччі, ньютонівську модель. Та коли парадигма домінує над спільнотою, вона інтеґрується в те, що Кун називає нормальною наукою, тобто кристалізованою і поточною формою наукової праці, що спирається на підручники і лекції. І тоді наука починає творитися клективами, групами, які об’єднуються навколо домінантної на той час парадигми і не мають жодного бажання відступатися від неї, гуртуючись у «наукові школи», «наукові гуртки» тощо. Отже, Кун ставить у центр /269/ своїх досліджень цю ідею наукової спільноти, яка утворюється протягом певного моменту навколо тієї або тієї парадигми й існує доти, доки ця остання увійде в кризу (див. нижче, с. 310 і далі). Кун, як і соціологи науки, надає виняткової ваги цій «суспільній трансцендентності», цій активності наукових спільнот, які творять (а іноді присипляють) науку.
В наступному тексті, що являє собою уривок із «Структури наукових революцій», Кун визначає цю «нормальну науку», здійснювану групами, що користуються однією парадигмою.
НАУКА — ВИТВІР СПІЛЬНОТИ
«В цьому есе термін нормальна наука означає студії, міцно оперті на одне або кілька наукових досягнень минулого, досягнень, що їх певна група науковців розглядає як надійну відправну точку для інших досліджень. У наші дні наукові підручники для початкових або вищих шкіл дають звіт про такі досягнення, хоча рідко описують їх у їхній ориґінальній формі. Вони дають загальний виклад прийнятої теорії, згадуючи про більше чи менше число її успішних застосувань, порівнюють ці застосування зі спостереженнями та дослідами, які правлять за приклади. Хоча такі книжки стали повсякденним явищем лише на початку XIX сторіччя (і навіть набагато пізніше у випадку наук, які не так давно увійшли в стадію зрілості), деякі класичні тексти теж зіграли подібну роль. Серед них можна назвати «Фізику» Аристотеля, «Альмагест» Птолемея, «Principia» і «Оптику» Ньютона, «Електрику» Франкліна, «Хімію» Лавуазьє і «Геологію» Ліелла 1 — всі ці книжки і багато інших тривалий час служили меті імпліцитного визначення проблем та методів, які рекомендувалися в тій або в тій галузі наукового пошуку для багатьох ґенерацій дослідників. Якщо вони змогли зіграти цю роль, то це сталося завдяки двом істотним спільним характеристикам, які вони всі поділяли: по-перше, їхні здобутки були достатньо значущими, аби привабити значну кількість учених у конкурентій боротьбі з іншими формами наукової діяльності; по-друге, вони відкривали достатньо широкі перспективи, щоб забезпечити кожну таку нову групу дослідників проблемами, які чекали свого розв’язання.
1 Шотландського геолога (1797 — 1875 pp.), який виступав проти крtаціоністських теорій (прим. Ж. Рюс). /270/
Наукові здобутки, що поділяють ці обидві характеристики, я віднині називатиму парадигмами, терміном, близько спорідненим із нормальною наукою. Обираючи його, я цим хочу підкреслити, що певні широко відомі приклади реальної наукової діяльності — приклади, що охоплюють закони, теорії, застосування та експериментальну методику, — утворюють моделі, які сприяють виникненню особливих і зв’язних традицій наукового пошуку, таких, приміром, що їх історики описують під рубриками: «Птолемеївська астрономія» (або «Коперниківська...»), «Аристотелівська динаміка» (або «Ньютонівська...), «корпускулярна оптика» (або «квантова оптика») і т.д. Саме вивчення парадигм, чимало з яких набагато спеціалізованіші, аніж щойно перелічені мною, головним чином готує студента до вступу в члени чітко означеної наукової спільноти, з якою він працюватиме згодом. А що він приєднається до людей, які будували споруду свого знання на тих самих підвалинах, то у своїй конкретній праці йому рідко доведеться протистояти їм у якихось фундаментальних питаннях Люди, що здійснюють свої дослідження в одній і тій самій парадигмі, вдаються у своїй науковій практиці до тих самих правил і тих самих норм. Така заанґажованість і така згода, забезпечувані парадигмою, становлять необхідні передумови нормальної науки, тобто утворення і подальшого розвитку тієї або тієї традиції наукових студій».
Томас КУН. «Структура наукових революцій» (Thomas KUHN. «La Structure des revolutions scіentifiques», Champs-Flammarion, 1962/1970 — 1983, pp. 29 sq.).
До речі, сучасні дослідження американського філософа-прагматика Річарда Рорті, який викладає у Вірджинському університеті, також приводять до висновку, що наука твориться солідарними зусиллями, а не індивідуальною працею фахівця, мислимого як окремий суб’єкт. Будучи продуктом добровільної згоди та відкритих дебатів, наука завжди пов’язана з колективом.
НАУКА — МОДЕЛЬ ЛЮДСЬКОЇ СОЛІДАРНОСТІ
«Ми не можемо не погодитися з тим, що науки, як і мистецтва, завжди даватимуть нам картину нещадної конкуренції між теоріями, /271/ напрямками та альтернативними школами. Кінець людської діяльності приводить не до відпочинку, а до діяльності ще активнішої і багатої Нам слід розглядати людський поступ як можливість, надану людським створінням робити все цікавіші й цікавіші речі і самим ставати дедалі цікавішими, а не прямувати до якогось певного місця, нібито в якийсь спосіб заздалегідь приготовленого для нас. Відкинути узвичаєну концепцію раціональності на користь прагматичної концепції означало б покінчити з уявленням про те, що істина — це річ, за яку ми маємо нести відповідальність. Замість цього ми повинні сприймати «істинний» як слово, застосовне до вірувань, щодо яких ми спроможні дійти спільної згоди, слово, яке буде абсолютним синонімом терміна «обґрунтований». Більше того, визнання факту, що ми можемо дійти спільної згоди щодо вірувань, які не є істинними, буде тотожним твердженню, що хтось може запропонувати кращу ідею.
Можна передати цей самий напрямок думки й іншими словами, сказавши, що прагматики схильні відмовитися від ідеї про те, що люди несуть відповідальність за прояви сил, які їм непідвладні. Ми прагнемо створити культуру, де питання щодо «об’єктивності істини» та «раціональності науки» однаковою мірою не матимуть глузду. Прагматики хотіли б замінити прагнення до об’єктивності — тобто бажання увійти в контакт із реальністю, яка є чимось більшим, аніж спільнота, що з нею ми себе ототожнюємо, — прагненням солідарності з цією самою спільнотою. Вони вважають, що звичка більше покладатися на спроможність переконувати, ніж на силу, звичка шанувати думку своїх ближніх, цікавість і потяг до реальних даних та до нових ідей є єдиними чеснотами, які мають сповідувати люди, залюблені в науку. Вони не думають, що існує інтелектуальна чеснота, відома під назвою «раціональності», яка була б вищою за ці моральні переваги.
З цього погляду, ми не маємо жодних підстав занадто хвалити людей науки нібито за те, що вони «об’єктивніші», «логічніші», «методичніші» або «ближчі до істини», аніж інші люди. Навпаки, існує багато причин високо цінувати створювані ними інституції, де вони працюють, і брати їх за модель для інших галузей культури. Адже ці інституції яскраво й точно ілюструють ідею «згоди без примусу», ілюструють її в усіх деталях. Посилання на такі інституції наснажує ідею «вільних і відкритих дебатів», які не можуть не наблизити нас до істини. Але кажучи, що в дебатах подібного виду ми не можемо не наблизитися до істини, ми аж ніяк не висуваємо тих чи тих метафізичних претензій, які стосувалися б зв’язків людського раціонального розуму з природою сущого. Ідеться тільки про те, що найкращий спосіб з’ясувати, у що саме нам варто /272/ вірити, — це уважно ставитись до якомога більшого числа ймовірних припущень та арґументів.
Але відкидання узвичаєних понять раціональності можна резюмувати в ідею; наука має справжню цінність лише тією мірою, в якій вона є моделлю людської солідарності. Таким чином інституції та практика, навколо яких гуртуються різні наукові громади, можуть правити за джерело пропозицій щодо найдоцільнішої організації інших ділянок культури».
Річард РОРТІ. «Наука як солідарність» (Richard RORTY. «La Science comme la solidarite», in «Science et solidarite», Ed. de l’Eclat, 1987 — 1990, pp. 54 sq.).
Висновки: невизначеність і поступ наук
Наше сторіччя — це доба загальної невизначеності в науковій галузі, невизначеності, яка не тільки не гальмує активності досліджень, а навпаки, додає їй кисню. Отже, у філософському плані являє неабиякий інтерес той факт, що було виявлено неспроможність довести за допомогою лише внутрішніх засобів тієї або тієї теорії несуперечливість арифметики, а отже, й усієї математики. Та попри цю неспроможність, доведену строго математично, вся спільнота математиків переконана, що ніхто й ніколи не зможе водночас довести якесь твердження і його заперечення. Тому слід розглядати реальну математичну практику без жодного скептицизму, а навпаки, як процес, що розвивається цілком динамічно. Нерозв’язні проблеми приводять лише до нових розгалужень наукового пошуку. Так само в експериментальних науках усі визнають існування законів (що неможливо довести) і працюють, переконані, що ніколи не буде виявлено феномен, який не підлягає жодним законам.
Отже, визначеність основ не є необхідною умовою для поступу наук. Цим і пояснюється той факт, що попри сумніви, які виникли в наукових сферах, наука не зупинялася у своєму розвитку в нашому сторіччі.