3. Християнська релігійна думка: Рене Жирар
Крім історичного «реваншу Бога», слід також відзначити повернення до життя всіх видів релігійної думки — як християнської, так і юдейської та ісламської.
Християнське одкровення зберігає всю свою актуальність, вважає Рене Жирар, антрополог і філософ, який бачить у християнстві послання, що найбільш активно формує протиотруту від насильства і може загальмувати вбивчу машинерію міметичного бажання.
Але що означає це останнє? Потяг до об’єкта, який лише відтворює бажання і волю іншого. Ми вважаємо себе незалежними: спроможними самостійно обирати між тим чи тим різновидом об’єкта; ми думаємо, що ми вільні у своєму виборі. Це чиста ілюзія, переконує нас Жирар. «Насправді ми обираємо лише об’єкти, яких бажає хтось інший, найчастіше спонукувані почуттями, що їх Стендаль назвав «новітньо-сучасними», плодами універсального марнолюбства — заздрістю, ревністю і безсилою ненавистю» 1. Таким чином, сама матерія наших бажань дивовижно змішується з тією, на яку давить бажання іншого. Це потяг, за самою своєю суттю, міметичний, наслідувальний, спрямований виключно туди, куди нам указує інший. Насправді бажання, доводить Жирар, обирає свої об’єкти через посередництво моделі, яка визначає і проявляє бажане. Таким чином виникає світ насильства й суперництва, де кожен прагне посісти місце іншого, щоб заволодіти тим, чого той бажає. Якщо я хочу того, чого хоче інший, моя модель втягує мене в суперництво й наштовхує на перешкоди. Мімезис, як пошесть, заражає і знесилює суспільну групу. Міметичне суперництво опановує всю громаду.1 GIRARD R. «Mensonge romantique et verite romanesque», Pluriel-Grasset prière d’inserer.
Отже, куди спрямувати цю шалену силу, пов’язану з міметичним бажанням? Як домогтися миру в тому місці, де звила собі кубло невпорядкованість, під впливом безсилої ненависті? Цю миротворчу функцію може здійснити жертва: спрямовуючи на когось одного силу руйнації, вона розряджає конфлікти; такою є добре відома логіка, відома як образ козла розгрішення, на якого навантажують усі гріхи та провини там, де ритуал наводить /604/ порядок.
У наших суспільствах, де панує недиференційована мішанина, де класи та суспільні ролі розчиняються і де сновигає злопам’ять, тільки жертва спроможна подолати насильство.В такий спосіб суспільство повертається на шлях нормального існування, проте тільки тимчасово: криза, породжувана мімезисом, періодично поновлюється — такими могутніми виявляються пов’язані з ним механізми насильства. І тільки юдео-християнство пропонує спосіб радикальної відмови від смертовбивчих сил мімезису: Христос єдиний, хто навчає, як подолати ці сили смерті й виключити зі свого життя те, що Жирар називає «кривавою фатальністю бажання». Отже, якщо ми читаємо Євангелії, концентруючи свою увагу лише на темі жертовності, ми проминаємо суть їхнього глибокого послання, ми нехтуємо смисл християнських текстів. Смерть Ісуса не зводиться тільки до жертви, вона спричинена міркуваннями, які не мають нічого спільного із силами смерті. Слово Христа — це засудження одвічного насильства, це спроба через Любов виключити з нашого життя первісну драму руйнації.
Обґрунтовуючи свій погляд, Рене Жирар відсилає нас до євангельського тексту. Він так пише про це в трактаті «Бесіди зі Світом. Том перший. Філософії»: «Перед реальністю атомної загрози особливо доречною видається мудрість євангельського тексту. Лише там насильство описується таким, яким воно є (тобто в тих формах, у яких воно розповсюджується у світі), і тільки там правдиво описано, що нам загрожує у світі, позбавленому жертовного захисту [...]. Я не пропоную якихось ліків. Я відсилаю вас до Євангелії [...]. Я тільки кажу: цей текст для кожного доступний, цей текст кидає нам виклик і бере нас у облогу [...]. Я думаю, що обіцянка Царства Божого в Євангеліях — це обіцянка чесна й реальна» 1.
У праці під назвою «Речі, приховані від утворення світу», де опубліковано його діалоги з Жаном-Мішелем Угурльяном та з Гі Лефором, двома психіатрами, які поділяють його ідеї, Рене Жирар викладає ці свої тези напрочуд ясно.
Спочатку подаємо рядки, в яких стверджується, що міметичне бажання спрямоване ніби в «ніщо» і підкоряється законам незламної логіки — логіки порожнечі.
1 GIRARD R. «Entretiens avec le Monde 1. Philosophie», pp. 107 sq. /605/
МІМЕТИЧНЕ БАЖАННЯ
«Ж.-M. У.: Як ми могли переконатися, міметичні суперники сперечаються за якийсь об’єкт, і вартість цього об’єкту зростає внаслідок такого суперництва за володіння ним. Чим більше загострюється конфлікт, тим вищою робиться його ставка. На думку сторонніх спостерігачів, там узагалі немає ніякої ставки. Вартість, надана об’єктові на самому початку суперництвом за нього, не тільки постійно зростає, а й відокремлюється від об’єкта, щоб зафіксуватися на перешкоді, яку кожен із супротивників ставить для іншого. Кожен прагне перешкодити іншому домогтися свого насильством, бо хоче домогтися цього ж таки насильством сам. Якщо запитати в супротивників, чого вони воюють, вони пошлються на таке поняття, як престиж. Для кожного з них ідеться про те, щоби здобути престиж, який може дістатися іншому, здобути магічну силу, аналогічну полінезійській «мана» або грецькому «кудос», що витає у формі насильства між супротивниками 1.
Р. Ж.: Воювати за престиж, за честь — це по суті воювати ні за що. Треба, щоб за відсутності будь-якого конкретного об’єкта престижне «ніщо» видавалося чимось найважливішим, і не тільки для одного із супротивників, а для всіх. Це означає, що супротивники, перш ніж замиритися внаслідок втручання якоїсь потужної сторонньої сили — якщо таке взагалі коли-небудь станеться, — поділяють спільну візію, яку можна назвати візією метафізичного насильства».
Рене ЖИРАР. «Речі, приховані від утворення світу» (Rene GIRARD. «Des Choses cachees depuis la fondation du monde», Le Livre de PocheGrasset, 1978, pp. 429 sq.).
1 BENVENISTE E. «Le Vocabulaire des institutions indo-europeennes», II, 57 — 69. «La Violence et le Sacre», 212 — 215.
Далі наводимо рядки Рене Жирара, який у післямові до «Пекла речей» — праці, написаної двома його учнями, Полем Дюмушелем і Жаном-П’єром Дюпюї, — пише про глибокий смисл міметичного бажання, цієї сили, що спонукає нас хотіти того об’єкта, якого бажає наша модель.
Звідси виникають ситуації суперництва й ненависті, внутрішньо пов’язані з міметичним бажанням, що аж ніяк не підсвідоме (о наївність Фройда!), а цілком прозоре і самопізнаванне. Кожен пригадає власний досвід /606/ міметичного бажання і зрозуміє, наскільки добре обґрунтований аналіз Жирара.БАЖАННЯ І СУПЕРНИЦТВО
«Міметичне бажання стає невичерпним джерелом «комплікацій», у найширшому значенні цього терміна, включаючи сюди й медичний аспект, насамперед тому, що суб’єкт цього бажання, якщо він вільний це робити, майже завжди, в кінцевому підсумку, забажає того самого об’єкта, що і його модель, власне, об’єкта цієї моделі; тобто він перетворюється на суперника даної моделі, причому це відбувається за умов непорозуміння, коли, найчастіше, він тлумачить дедалі більший опір цього суперника, а незабаром і свій власний опір йому, як усе промовистіші знаки вартості об’єкта, а згодом і самого посередника. Інтерес цього процесу не є в його внутрішній витонченій організації, а в тому, що через послідовні ускладнення він забезпечує генезу та пояснює форму й еволюцію феноменів, про які ми спочатку навіть і не подумали б, що вони мають бодай якийсь зв’язок із міметичним бажанням. Бажання аж ніяк не є «підсвідомим», як того хоче Фройд, воно навдивовижу прозоре у відношенні до самого себе; воно безперервно навчається, модифікує свої засоби і навіть, до певної міри, свої цілі в міру того, як одержує нову інформацію. А проте немає більшого засліплення, аніж ця прозорість, немає схибленішого розуму, аніж раціональний розум бажання, бо воно виявляє себе настільки раціональним, наскільки це можливо без того, тоб відмовитися від самого бажання, причому постійно дає собі «останній шанс», який полягає в тому, щоб у найсильнішому опорі, найворожішому протиставленні або найглибшій байдужості знайти найперспективнішу модель, а отже, й здавлювати її в усе тугіших і тугіших обіймах. Оскільки в такій ситуації усі співпрацюють, щоб досягти найфатальніших результатів, то вона багата на парадокси.
Саме тут ми знаходимо сферу самоздійснюваного пророцтва (self-fulfilling prophecy), що є також сферою як так званої невротичної сексуальності та «снобізму» в стилі Марселя Пруста, так і споживацької та інфляційної економіки».Рене ЖИРАР. «Післямова» до «Пекло речей» Поля ДЮМУШЕЛЯ та Жана П’єра ДЮПЮЇ (Rene GIRARD. «Postface», in Paul DUMOUCHEL, JeanPierre DUPUY. «L’Enfer des choses», Seuil, 1979, pp. 260 sq.). /607/
І, нарешті, подаємо уривок із трактату «Речі, приховані від утворення світу», де говориться про те, що християнська релігія спроможна і повинна зупинити вбивчу машинерію бажання.
ЦАРСТВО ЛЮБОВІ
«Р.Ж.: Перечитаймо Нагірну проповідь, і ми побачимо, що суть і призначення Царства Божого цілком очевидні. Йдеться про те, щоб помирити братів-ворогів, щоб покласти край міметичній кризі, закликавши всіх відмовитися від насильства. Якщо не рахувати колективного вигнання, яке всіх мирить, бо всі опиняються в однакових умовах, тільки безумовна і, якщо треба, однобічна відмова від застосування насильства може покласти край суперечкам між двома особами. Царство Боже — це повне й рішуче усунення всякої помсти і всяких каральних заходів у стосунках між людьми.
На цьому принципі Ісус побудував усе своє повсякденне життя, він перетворив його на абсолютний обов’язок, на поведінку, якій немає альтернативи і яка ніколи не вимагає взаємності. «Ви чули, що сказано: «Око за око і зуб за зуба». А я вам кажу не противитися злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою — підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою — віддай і плаща йому» (Матвія 5, 38-40).
Сучасні інтерпретатори добре бачать, що все це приводить, у Царстві Божому, до визволення людей від насильства, та оскільки вони складають собі про нього хибне уявлення, то не розуміють суворої об’єктивності засобів, які пропонує Ісус. Люди уявляють собі, що насильство — це або такий собі паразит, якого легко позбутися за допомогою добре обміркованих профілактичних заходів, або, навпаки, невитравна риса людської природи, інстинкт або фатальна вада, з якою дарма змагатися.
З погляду Євангелій усе відбувається інакше. Позбутися насильства — це мета, присвятити себе якій Ісус закликає всіх людей, і Він розглядає її залежно від її справжньої природи, від ілюзій, які вона розбуджує, від способу, в який вона розповсюджується, і від усіх тих законів, у слушності яких ми мали нагоду тисячу разів переконатися в процесі цих бесід.
Насильство — це рабство; воно накидає людям оманливе бачення не тільки божества, а й усього іншого. Саме тому вогіо являє собою закрите Царство. Відійти від насильства означає вирватися з цього Царства, щоби проникнути в інше Царство, про існування якого більшість /608/ людей навіть не здогадуються, — в Царство любові, що є Царством істинного Бога, того самого Ісусового Отця, про якого в’язні насильства не мають найменшого уявлення.
Щоб відійти від насильства, треба, очевидно, відмовитися від ідеї розплати; отже, треба відмовитися від поведінки, яка завжди здавалася нам природною і законною. Наприклад, нам видається справедливим відповідати на добрі діла добрими ділами, а на погані — поганими, але саме це й робили всі людські спільноти нашої планети, і результати нам добре відомі. Люди переконані, що позбутися насильства можна тоді, коли ми відмовимося від будь-якої насильницької ініціативи, але ж оскільки ніхто ніколи не вважає, що він її бере на себе, оскільки всяке насильство має міметичний характер і є результатом або вважає себе результатом попереднього насильства, до початкової точки якого воно й відсилає, ця відмова є тільки видимістю й ніколи нічого не може змінити по суті. Насильство завжди розглядається як законний каральний захід. Отже, відмовитися нам треба від права на каральні заходи і навіть від того, що в багатьох випадках уявляється цілком виправданим правом на самозахист. Оскільки насильство має міметичну природу, оскільки ніхто ніколи не почуває себе відповідальним за його перший спалах, лише безумовна відмова від нього може привести до бажаного результату.
«І коли добре чините тим, хто добро чинить вам, — яка вам заслуга? Бо те саме і грішники роблять. А коли позичаєте тим, що й від них сподіваєтеся взяти, — яка вам заслуга? Позичають-бо й грішники грішникам, щоб одержати стільки ж. Тож любіть своїх ворогів, робіть добро, позичайте, нічого не ждучи назад, — і ваша за це нагорода великою буде...» (Луки 6, 33-35).
Якщо ми витлумачимо євангельську доктрину, виходячи з наших власних спостережень над насильством, ми побачимо, що вона проголошує в надзвичайно стислий і надзвичайно ясний спосіб усе, що повинні робити люди, аби вирватися із зачарованого кола закритих суспільств, племінних або національних, філософських або релігійних. Нічого в ній не бракує і нічого немає зайвого. Ця доктрина — абсолютно реалістична».
Рене ЖИРАР. «Речі, приховані від часів утворення світу» (Rene GIRARD. «Des Choses canchees depuis la fondation du monde», Le Livre de Poche-Grasset, 1978, pp. 288 sq.). /609/