4. Християнська думка: Мішель Анрі і містицизм метра Екгарта
У період між виходом у світ своєї праці «Суть виявлення» (1963 р.) і до опублікування трактату «Бачити невидиме» (1988 р.) Мішель Анрі промовляє до нас глибоко ориґінальним голосом, започаткувавши рух, який продовжили Ж.-Л.
Маріон, Ж.-Л. Кретьєн, Р. Браг (див. нижче, с. 611 і далі). Від аналізу поглядів метра Екгарта в «Суті виявлення» до вивчення пластичної революції, яку здійснив на самому початку нашого сторіччя художник Кандинський (див. вище, с. 592), Анрі приділяв головну увагу божественному Одкровенню, яке, певною мірою, реалізується hic et nunc *. Таким чином Мішель Анрі, сам-один, опрацював теорію, яка допомагає нам «побачити невидиме». Відкинувши всякий жаргон, важкою, але зрозумілою мовою він описує Священне в нашому житті, показуючи нам — наприклад, через живопис Кандинського — «ієрогліфи невидимого».* Тут і тепер (латин.).
Ці осяйні знаки Мішель Анрі вперше виявив 1963 року в німецькому містицизмі XIV сторіччя й, зокрема, в метра Екгарта.
Домініканський чернець Йоган Екгарт, німецький теолог містичного спрямування (1260 — 1327 pp.), жив у Страсбурзі та в Кельні. Хоча він сам нічого не писав, проте учні зберегли його проповіді та повчання, головна тема яких — це іманентність Бога в наших душах, що можуть іти прямо до божественного, обминувши навіть природу та речі. Правда, в 1329 р. папа Іоанн XXII піддав прокляттю деякі пункти цієї доктрини, а саме, двадцять вісім її тез (зокрема ті, які шокували його своїм відвертим неоплатонізмом).
«Я ніколи не зміг би бачити Бога, — казав Екгарт, — якби через мене не бачив себе сам Бог». Таким чином душа на цьому світі, hic et nunc, не через трансцендентність, а в іманентності, в якій безпосередньо поєднуються істина й життя досягає Блаженства. Повернута на своє справжнє тло, душа перебуває в лоні самого Бога, з яким вона зливається воєдино.
Подаємо текст, у якому розтлумачуються ці теми; мусимо уточнити, що книжка Мішеля Анрі «Суть виявлення», звідки /610/ взято цей уривок, аж ніяк не може бути віднесена до теологічної літератури, йдеться про твір філософський, де автор приділяє велику увагу смислу афективності, в якій він бачить одкровення абсолюта.
«Одкровення абсолюта міститься в афективності» 1.1 HENRY M. «L’Essence de la manifestation», t. 2, PUF, p. 859.
В цьому дослідженні Анрі вступає в діалог із Гайдеґером і, всупереч його тезам, проголошує, що афективність — це іманентність, злиття із самим буттям. Якщо знання — це трансцендентність та інтенціональність, то афективність — це пряме одкровення буття. Саме в цьому контексті Мішель Анрі звертається до Екгарта, який бачив іманентність божественного в самому нашому житті, де являється істина.
ДУША ПІЗНАЄ БУТТЯ В БОЗІ
«Те, що виявлення абсолютного буття або Бога, а отже, і Його з’явлення душі, може відбутися тільки в самій реальності Бога, в самій реальності абсолютного буття, становить зміст того важливого висловлювання, яке ми запозичуємо з Біблії і розуміємо тут у його строгому значенні: «Господи, в твоєму світлі ми пізнаємо світло». Екгарт висловився цілком ясно: «Якщо я зможу бачити Бога, то тільки там, де бачить себе сам Бог». І ще він сказав: «Щоб моя душа могла пізнати Бога, треба, щоб вона була небесна». Екгарт також стверджував і не раз повторював, що феноменальність цього виявлення, в яке душа повинна увійти і в ньому перебувати — і в якому вона перебуває за самою своєю суттю, — щоб добутися до Бога, має представляти не Його образ чи уявлення про Нього, а саму реальність Бога або те, що становить Його найістотніше і найправдивіше буття, його буття в собі і, як вважав Екгарт, його Доброту. «Щоб... пізнати справжнє буття, треба пізнати його там, де воно є Буттям у собі, тобто Богом»; «щоб... пізнати Добро... треба пізнати його там, де це Добро є добре є собі», «все, що йому належить, добрий чоловік одержує від Доброти і в Доброті». «Саме там, — додає Екгарт, — він живе і пробуває, саме там він пізнає сам себе». Оскільки реальність буття, в якому вона пробуває, тотожне її феноменальності, душа, тією мірою, якою вона пробуває в цій реальності й конституюється нею, пізнає сама себе в ній і виявляє себе в своєму первісному виявленні, /611/ що є сутністю життя.
В сутності, каже Екгарт, «я пізнаю себе». А що реальність, у якій душа пізнає себе, є реальністю самого абсолютного буття, то саме цю реальність абсолютного буття вона й пізнає, коли пізнає себе. Ось чому в цій реальності, яка водночас становить і її власну реальність, і реальність абсолютного буття, душа досягає цього абсолютного буття, досягає Бога. Говорячи про цю реальність, яка становить сутність душі і формує її «благородство», Екгарт каже, що «через неї людина в чудесний спосіб добувається до Бога». Ідентичність у бутті феноменальності й реальності, приналежність реальності до свого виявлення, до душі як конституйованої цим виявленням буття в його реальності, і, нарешті, визначення цього виявлення буття як виявлення його реальності, все це міститься в лаконічній і сконденсованій фразі: «В Бозі... душа пізнає через буття». [...]Одкровення душі її власної реальності як реальності абсолютної є основою і суттю її Блаженства. А що останнє пробуває в такому одкровенні, в одкровенні душі її реальності, воно не має нічого спільного ані зі знанням, ані з тим, що проявляється в ньому, «воно не опирається ані на науку, ані на любов, а лише на ту таємну реальність душі, яка є її сутністю. «Хто зумів відкрити це таємне дно, той зрозумів, що досяг блаженства». Екгарт цілком ясно заявляє, що це таємне дно, на якому лежить блаженство, не має нічого спільного зі «знанням»: «Пізнати цю річ не можна,... не можна також пізнати, що там пробуває і діє Бог», та оскільки його структура відповідає структурі реальності та її одкровенню, воно становить основу одкровення та його сутності, воно знаходить втіху в собі, на зразок Бога». Та оскільки реальність, на якій засновується блаженство, є його власним одкровенням і в такий спосіб чимось уподібнюється до знання, то буде правильним сказати: «найбільше важить для нашого блаженства, щоб ми знали і пізнавали найвище добро»; бо «якщо людина щасливіша, аніж дерев’яне поліно, то тільки тому, що вона пізнає Бога і знає, як близько від неї Бог», і водночас тому, що структура цього одкровення радикально відрізняється від структури знання, адже «в глибині Бога... там, звідки душа черпає все, чим вона є, вона не знає нічого ані про знання, ані про любов... ані будь про що».
Мішель АНРІ. «Суть виявлення» (Michel HENRY. «L’Essence de la manifestation», t,2, PUF, 1963, pp. 542 — 543, 546 — 547). /612/