ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КАРТИ

Основними колоніальними конкурентами у Південно-Східній Азії були голландці, французи, британці та іспанці (останніх витіснили амери­канці у їхній твердині Філіппінах). Японці також мали тут колоніальні цілі, але вони прийшли і пі­шли, не затримавшись, під час Другої світової війни.

Голландці отримали найбільшу винагороду — контроль над великим архіпелагом Індонезія (ко­лишня нідерландська Ост-Індія). Франція закріпи­лася на материку, контролюючи територію на схід від Таїланду і на південь від Китаю. Британці захо­пили півострів Малакка, здобули владу над північною частиною острова Борнео, а також об- лаштувалися у Бірмі. Інші колоніальні держави та­кож отримали точки опори, але ненадовго. Винят­ком була Португалія, яка утримувала свою східну половину острова Тімор, поки голландців не виг­нали з Ост-Індії.

Рисунок 11-4 показує колоніальну систему наприкінці XlX ст., перед тим як США перебрали контроль над Філіппінами. Зверніть увагу, шо тоді як Таїланд вижив як незалежна держава, він утра­тив території на користь Великої Британії у Малайї та Бірмі, а на користь Франції — у Кам­боджі та Лаосі.

Колоніальні наслідки

Колоніальні держави поділили свої володіння на адміністративні одиниці, як у Африці та інших місцях. Деякі з цих політичних структур стали не­залежними державами, коли відійшли метрополії. Франція, одна з провідних колоніальних держав материка, поділила свою імперію у Південно- Східній Азії на п’ять одиниць. Три з них розташо­вувалися вздовж східного узбережжя: Тонкій на півночі поблизу Китаю, з центром у басейні Хонг- ха (Червоної); Кохінхіна на півдні з дельтою Ме­конгу як головним осередком; і між ними двома — Аннам. Іншими французькими територіями були Камбоджа і Лаос. Із них п'яти одиниць утворилися три держави Індокитаю. Три східні прибережні те­риторії врешті-решт стали однією державою — В'єтнамом; інші дві (Камбоджа і Лаос) здобули не­залежність кожна окремо.

Британці керували двома значними тери­торіальними одиницями у Південно-Східній Азії (Бірмою і Малайєю) на додаток до великої части­ни Північного Борнео і численних малих островів у Південнокитайському морі. Бірма була приєдна­на до Індійської імперії Великої Британії; з 1886 по 1937 р. нею управляли з далекого Делі. Але ко­ли британська Індія стала незалежною у 1947 р. і поділилася на декілька країн, Бірма не стала час­тиною великого проекту, шо привів до створення Західного і Східного Пакистану (останній тепер Бангладеш), Цейлону (Шрі-Ланка) та Індії. У 1948 р. Бірмі було надано статус суверенної рес­публіки.

У Малайї британці упровадили складну систе­му колоній і протекторатів, яка по суті спричини­ла пізніше створення подібного комплексу — об­ширно! Федерації Малайзія. До неї увійшли ко­лишні британські колонії на півострові Малакка (Сінгапур був однією з них), дев'ять протекторатів на цьому ж півострові (колишні султанати мусуль­манської ери), британські залежні території Сара­вак і Сабах на острові Борнео і численні острови у Малаккській протоці та Південнокитайському морі. Федерація Малайзія була створена у 1963 р. у процесі політичного об’єднання материкової Ма­лайї, Сінгапуру і колишніх британських залежних територій на переважно індонезійському острові Борнео, які перед тим стали незалежними. Однак Сінгапур покинув Федерацію у 1965 р., шоб стати суверенним містом-державою, а ті частини, які за­лишилися. були реструктуризован! у півострівну та острівну Малайзію. Тому назву Малайя правильно застосовувати до географічної території півострова Малакка включно з Сінгапуром та іншими ближ­німи островами; назва ж Малайзія ідентифікує політико-географічну одиницю зі столицею Куала- Лумпур.

Голландці встановили контроль над індо­незійськими островами через свою Ост-Індську компанію, а багатства, які вони там придбали, забезпечили їм золоту еру. Від середини XVIl до

кінця XVlII ст. голландці розвивали сферу свого впливу в Ост-Індії майже без проблем, оскільки британці та французи були заклопотані справами на материку.

передала свої права владним органам Нідерландів. Голландський колоніалізм, таким чином, кинув зашморг на понад 17 000 островів Індонезії, прок­ладаючи шлях для створення найбільшої та найза- селенішої (сьогодні — 220 млн жителів) нацїї-дер- жави цього географічного світу.

У колоніальній опіці Південно-Східної Азії Філіппіни набули унікального досвіду. Ще у 1571 р. острови на північ від Індонезії перебували під іспанським контролем (їх назвали на честь ко­роля Іспанії Філіппа II). Іспанське правління по­чалося, коли іслам досягнув Південних Філіппін через Північне Борнео. Іспанці поширювали свою римо-католицьку віру з великим ентузіазмом, а між тим солдати тримали в покорі переважно ма­лайське населення. Маніла, заснована у 1571 р., ста­ла прибутковим проміжним пунктом на трансти- хоокеанському шляху між Південним Китаєм та Західною Мексикою. Іспанці отримували з Філіп­пін великі прибутки, але місцевим мало шо пере­падало. Величезні земельні володіння дарувалися лояльним до іспанців державним службовцям та церковникам. Опір часом переростав у революцію, і вже відбулося кілька повстань проти Іспанії, коли у 1898 р. вибухнула іспансько-американська війна.

У межах домовленостей після цієї війни США витіснили Іспанію з Філіппін. Однак це ше не був кінець революції. Тепер філіппінці підняли зброю проти своїх нових поневолювачів, і лише у 1905 р.

Сьогодні усі держави Південно-Східної Азії є незалежними, але століття колоніального прав­ління залишило значні наслідки. У міських ланд­шафтах, освітніх системах, державній службі та ба­гатьох інших сферах цей світ і далі несе відбитки свого колоніального минулого.

Культурно-географічні наслідки

Французи, які експлуатували значну частину Південно-Східної Азії, придумали назву для своєї імперії — Індокитай. Ця назва відповідає і решті цього світу, оскільки у ній проявляються два провідні азійські впливи за останні 2000 років. Періодичні експансії Китайської імперії, особливо вздовж східної периферії, так само як прибуття ве­ликої кількості китайських поселенців (див. встав­ку «Китайська діаспора»), заповнили регіон куль­турними нормами з півночі. Індійці прийшли із заходу морем і заснували колонії на півострові Малакка, у пониззі ріки Меконг, на Яві. Балі та Борнео.

Разом із мігрантами прийшла і їхня віра: спо­чатку індуїзм та буддизм, пізніше іслам. Мусуль­манська релігія, шо пропагувалася зростаючою кількістю арабських торгівців, які опинилися на цій арені, стала домінантною в Індонезії (сьогодні близько 90 % її населення сповідує іслам). Але у М'янмі, Таїланді й Камбоджі залишився перева­жаючим буддизм. У кульгурно поділеній Малайзії малайці є мусульманами, і майже всі китайці — буддистами, а більшість малазійпів індійського по­ходження — індуїстами. Хоча Південно-Східна Азія створила власні локальні культурні традиції, в них усе ж відчувається іноземний елемент.

Отже, частина «Індо» у назві Індокитай відно­ситься до культурних впливів Південної Азії: індуїстська присутність, важливість буддизму (що прийшов до Південно-Східної Азії через цей­лонських морських торгівців), індійська архітекту­ра і мистецтво (особливо скульптура), письмо та література, а також суспільні структури та моделі.

«Китай» у назві Індокитай підкреслює тут роль китайців. Імператори Піднебесної неодноразово домагалися земель Південно-Східної Азії, і мо­гутність Китаю глибоко проникла у цей світ. Соціальні й політичні негаразди у Китаї погнали мільйони людей на південь. Південнокитайські торгівці, мореплавці, рибалки та інші добиралися до берегів Південно-Східної Азії і засновували там поселення. З часом ці поселення приваблювали дедалі більше їхніх співвітчизників, і китайський вплив у цьому світі зростав (рис. 11-5). Не дивно, що відносини між новими поселенцями й тубіль­цями були часом напруженими і навіть жорстки­ми. Економічна потуга китайських меншин та їхня роль у політичному житті регіону спричиняли конфлікти.

Китайці спочатку мали вигоду від прибуття сюди європейців, які стимулювали розвиток CLibCbKoro господарства, торгівлі та промисло­вості: тут вони знаходили можливості, яких їм бра­кувало вдома. Китайці збирали каучук, працювали на пристанях і в копальнях, перевозили товари човнами тошо. Вони принесли з собою корисні навички як моряки, шевці, ковалі та рибалки.

Китайська діаспора

Китай був джерелом еміграції до Південно-Східної Азії протягом аж 2000 років, але найбільші потоки спостерігалися в останні шість століть (рис. 11-5). У часи зовнішньо зорієнтованої династії Мін (1368— 1644 рр.) та на початку династії Цін невеликі групи китайських емігрантів, часом гнані голодом на батьківщині, сунули морем но південь. Протягом ран­нього колоніального періоду (1670—1870 рр.) зрос­таючі комерційні можливості Південно-Східної Азії створили стимули, які привабили сюди більшу кількість людей.

Наприкінці свого правління колоніальні режими почали обмежувати китайську імміграцію, так зробив і незалежний Таїланд. Китайці стали впливовою верствою посередників і контролювали дедалі більші обсяги комерції, що не припало до вподоби як ко­лонізаторам, так і місцевому населенню. У часи Дру­гої світової війни і подальшої деколонізації китайці зазнавали утисків у Південно-Східній Азії, особливо в Малайї під японським контролем, а в Індонезії у 1960-х роках, коли китайців розглядали виключно як комуністів.

Не враховуючи змішаних шлюбів, сьогодні Південно-Східна Азія може містити десь до ЗО млн китайців (понад половину сукупної чисельності світової китайської діаспори). Коли Китай запо- З чаткував нову економічну політику, діаспора багато інвестувала у СЕЗ і відкриті міста, відіграючи велику роль у стимулюванні економічного зростання на батьківщині.

Але успіх пов'язаний із ризиком. Невдоволення китайським «експансіонізмом» призвело до появи дискримінаційного законодавства у Малайзії. Коли у 1998 р. економіка Індонезії збанкрутувала, поліція пасивно спостерігала за кривавими погромами у китай­ських ділових районах. Багатші китайці втекли з країни, чим лише поглибили економічну кризу в Індонезії.

РИСУНОК 11-5

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Як і більшість великих міст Південно-Східної Азії, Бонґкок містить обширний і процвітаючий китайський сектор. Не менше 14 % із 63,1 млн населення Таїлан­ду мас китайське походження; більшість китайців живуть у містах. Ця людність добре інтегрована у місцеву спільноту; змішані шлюби дуже поширені. «Чайнатаун» Бангкока є особливим районом, який не сплутаєш із жодним іншим. Тайські вивіски та вітрини поступилися місцем китайським; товари також специфічні: наприк­лад вироби із золота. Уся атмосфера — від вуличних базарів до книжкових крамниць — суто китайсько. Ця галаслива й рухлива частина багатонаціонального Бангкока — яскравий приклад китайського комерційно­го успіху в Південно-Східній Азії».

Китайці також бралися за бізнес; незабаром вони не лише домінували у роздрібній торгівлі регіону, а й утримували значні позиції у банківництві. про­мисловості та мореплавстві. Тому китайці завжди були непропорційно важливішими порівняно зі своєю кількістю у Південно-Східній Азії. Євро­пейці використовували їх для своїх проектів, але з часом виявляли в них серйозних конкурентів, тому навіть намагалися накласти обмеження на іммі­грацію китайців. Коли США встановили контроль над Філіппінами, вони також вирішили припини­ти приплив китайців на ці острови.

Коли європейські колоніальні держави посту­пилися місцем незалежним, китайські сектори на­селення становили від 50 % від сукупного у Ма­лайзії (1963 р.) до майже 1 % у М’янмі. У Сінгапурі китайці сьогодні становлять 76 % населення з 4,1 млн; коли Сінгапур відокремився від Малайзії у 1965 р.. китайський компонент в останній суттєво знизився (сьогодні це близько 25 %). В Індонезії відсоток китайців невисокий (не більше З %), але сукупне населення таке велике, шо навіть цей малий відсоток означає понад 6 млн осіб. У 1998 р. ця крихітна меншина, як повідом­лялося, контролювала 70 % економіки Індонезії. У Таїланді багато китайців одружилися з тайками, і китайська меншина (14 %) стала наріжним каме­нем тайського суспільства, домінуючою у торгівлі та комерції.

Загалом китайські спільноти Південно-Східної Азії тримаються осібно у своїх відокремлених гро­мадах у містах і містечках. Вони зберігають свою культуру і мову з допомогою громадських клубів, шкіл і навіть резидентських передмість, шо є ки­тайськими як не за законом, то за характером. Один час китайці були посередниками між євро­пейцями і південноазійцями, коли місцеві люди вороже ставилися до білих людей. Однак після відходу європейців китайці стали головною мішен­ню антагонізму, шо підсилювався їхньою участю у лихварстві, банківництві й торговельних моно­поліях. Більше того, існує уявна чи реальна загро­за політичного імперіалізму китайців уздовж північних флангів Південно-Східної Азії.

Отож Китай в Індокитаї репрезентує розмаїття проникнення. Монголоїдні риси, принесені зі Східної Азії на південь, змішалися з місцевою ма­лайською породою, щоб започаткувати перехід від людності китайського типу на півночі Материко­вого регіону до малайського типу з темнішою шкірою на віддаленому індонезійському сході. Хо­ча індійські культурні впливи залишилися сильни­ми, практично вся Південно-Східна Азія перейня­ла китайський стиль одягу, пластичного мистецт­ва, тип житла, човнів та інші культурні атрибути. Протягом минулого століття і особливо у його другій половині нова китайська імміграція принес­ла навички й енергію, шо забезпечили багатьом місцевим народам відносне багатство та вплив.