АНАЛІЗ СИСТЕМНИХ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКІВ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ ТА ЙОГО ІНВЕСТИЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Підвищення рівня конкурентоспроможності економічних систем значною мірою обумовлено зміною економічної ролі інновацій, темпів, напрямків і механізмів реалізації інноваційних процесів.

Для вітчизняної економічної науки інтерес до інноваційної дія­льності як самостійної проблеми - відносно нове явище. Традиційно велике значення в економічних дослідженнях має феномен науково- технічного прогресу, досліджуваний з позицій його впливу на весь народногосподарський комплекс, що було абсолютно закономірним внаслідок економічного устрою суспільства: переважання державної власності на засоби виробництва, планомірного ведення господарства в масштабах усієї держави, офіційної пріоритетності державних інтере­сів над інтересами окремих підприємств і тим більше - окремих спожи­вачів. Вивчення проблеми інноваційної діяльності набуло особливої ваги в наукових працях вітчизняних економістів з початком ринкових перетворень у країні. Перехід до ринкової економіки, що супроводжува­вся ослабленням державного впливу на економічне життя, дефіцитом державного бюджету, високим рівнем інфляції, розривом стабільних господарських зв’язків, обумовив переорієнтацію інтересу економістів до механізму реалізації інноваційних продуктів, розвитку інфраструк­тури ринку інновацій, поведінки суб’єктів інноваційної діяльності то­що. Необхідно відзначити, що донедавна в економічній науці виділялися переважно тільки два типи економічного розвитку:

• екстенсивний, який характеризується винятково кількісним при­ростом всіх елементів продуктивних сил і факторів виробництва, а також незмінним рівнем технологічного й технічного розвитку.

• інтенсивний, який характеризується якісними змінами в рівні роз­витку продуктивних сил і факторів виробництва, відновленням ос­новних фондів, підвищенням кваліфікації персоналу та ефективності господарської діяльності за рахунок поліпшення її організації.

Останнім часом в економічній літературі отримала широке поши­рення ідея виділення третього типу економічного розвитку - іннова­ційного, який повинен стати логічним продовженням інтенсивного типу розвитку. Інноваційна модель розвитку повинна ґрунтуватися на бе­зупинно здійснюваній сукупності прогресивних і якісно нових змін. Інноваційну діяльність поряд з інвестиціями й факторами виробництва відносять до основних структурних джерел економічного зростання. Основний акцент у рамках інноваційної моделі розвитку робиться на інвестуванні в інтелектуальний капітал, що формує механізм економі­чного зростання, що самоорганізується.

Більшість економістів схильні вважати, що основи конкуренції, закладені сучасними тенденціями глобалізації, формують спрямованість світових виробничих гігантів у бік виробництва високонаукомісткої продукції. У роботі М. Портера [12] обґрунтовано вплив на формуван­ня конкурентоспроможності таких п’яти основних факторів: наука й технології, капітал, якісна робоча сила, інфраструктура й інформація, причому науці й технологіям М. Портер надає першочергового зна­чення. Більшість експертів розділяють таку точку зору, визначаючи, що саме перевагою даного фактора, який забезпечує підвищення кон­курентоспроможності в умовах економічних відносин, що глобалізу- ються, викликана значна активізація інноваційного процесу. Наукові дослідження, результат яких втілюється в реальних інноваціях, є по­тужним стимулом розвитку мікро- і макросистем, а в умовах сучасних ринкових перетворень є основою формування конкурентних переваг.

Як відомо, зростання ВВП на 70-80 % залежить від науково- технічного фактора, і країни, що не володіють конкурентоспроможним ресурсним потенціалом, пов’язують свій майбутній розвиток саме із розробкою високих технологій. Для цього, безумовно, необхідний високий науково-технічний потенціал. Доведено, що при рівні науко- місткості ВВП у країні менше 0,4 % наука здатна здійснювати винятково соціокультурну функцію. Подолання зазначеного критичного значення змінює функціональне навантаження науки й дає їй можливість вико­нувати ознайомлювальну функцію. При збільшенні наукомісткості ВВП до 0,9 % і вище наука починає впливати на розвиток економіки й виконувати свою економічну функцію [13].

Динамічні зміни в сучасному суспільстві багато в чому визнача­ються ефективністю інноваційних процесів, що відбуваються в різних сферах життя. Розширення й розвиток інноваційної діяльності - одні з найважливіших факторів підвищення рівня конкурентоспроможності й національної безпеки країни.

На мікрорівні інновації є матеріальною основою підвищення ефективності виробництва, якості й конкурентоспроможності проду­кції, зниження витрат. Інноваційність стає іманентною якістю фірм, що визначають рівень економічного розвитку національної економіки.

На макрорівні спостерігається процес переходу від мобілізаційного (ресурсного) типу економічного розвитку до інноваційного. Формується нова інноваційна модель розвитку економіки, що є результатом пе­реходу до домінування в економіці таких елементів, як інформаційні й комунікаційні технології, зовнішній і внутрішній трансферт інновацій, розвиток ринку інновацій і інтелектуальної власності. Характерними ри­сами економіки є розвиток наукомістких виробництв, підвищення ролі людського фактора, перехід на інтенсивний тип відтворення.

Як свідчить світовий досвід, лідерами технологічного й соціально- економічного розвитку є ті країни, що мають розгалужену й ефективно функціонуючу інноваційну інфраструктуру, в той час як країни, які не здатні виробляти конкурентоспроможну продукцію, приречені поста­вляти на світовий ринок природні багатства та товари, виробництво яких є трудовитратним, енергоємним та екологічно шкідливим.

Той факт, що інноваційна діяльність вкрай важлива для розвитку економіки України, неодноразово визнавався й визнається українським урядом. На сьогоднішній день завданням держави стає не просто декла­ративно визнати це, а створити умови, що стимулюють інноваційну діяльність і роблять її привабливою для більшості суб’єктів ринку.

Основною проблемою в Україні на сьогодні є відсутність єдиної концепції управління інноваційним розвитком, що дозволила б реалі­зовувати управлінські заходи системно, а не здійснювати окремі, найчастіше не пов’язані між собою дії. В Україні нині система управ­ління науково-інноваційною сферою має незавершений характер, для неї характерна розірваність управління науково-технічною й інноваційною діяльністю, практично відсутні органи, які аналізують результати нау­ково-технологічної діяльності, здійснюють контроль за ефективністю виконання програм і проектів, результативністю фінансування та ін. Го­ловними перешкодами на шляху вирішення завдань інноваційного роз­витку в Україні є такі: дефіцит фінансових ресурсів, низька конкурен­тоспроможність продукції деяких галузей економіки, нерозвиненість системи малого інноваційного підприємництва, відсутність сучасної інноваційної ринкової інфраструктури та ін. Головні завдання держа­вного регулювання інноваційної діяльності, які викладені в Законі України “Про інноваційну діяльність” [14] і проекті Концепції фор­мування фінансово-кредитного механізму розвитку інноваційної еко­номіки в Україні [15], проілюстровані на рис. 1.2.

Рис. 1.1. Характерні особливості інноваційної політики промислово розвинутих країн

Рис.

У сучасних умовах повноцінна інтеграція України у світове співтовариство неможлива без наявності адекватної науково-техніч­ної бази, а також механізмів, що забезпечують сприйняття інно­вацій. З огляду на те, що внесок науково-технічного прогресу в приріст валового внутрішнього продукту в промислово розвинутих країнах світу за різними оцінками становить від 75 до 100 %, інтенсивні фактори роз­витку набувають вирішального значення для економічної динаміки. Під впливом інновацій змінюється структура економіки, за рахунок зрос­тання ефективності використання ресурсів вони перерозподіляються між сферами діяльності, відбувається поступове витіснення деяких виробництв і галузей, трансформується економічна організація суспі­льства, з’являються нові елементи в спектрі основних господарських структур, зазнає змін і зміст державного регулювання економіки. Од­нак проведення широкомасштабної інноваційної політики завжди ви­магає досить великих капітальних вкладень і здатності інвестиційного сектора реагувати на появу нововведень.

Розвиток ринкової економіки вимагає від господарюючих суб’єктів, з одного боку, підвищення їхньої конкурентоспроможності, а з іншого - забезпечення стабільності функціонування в умовах економічного се­редовища, що динамічно змінюється. Основу поступального розвитку економічної системи в цілому й окремих господарюючих суб’єктів становить розширене відтворення матеріальних цінностей, що забез­печує приріст капіталу й, відповідно, зростання національного доходу. Одним з основних засобів забезпечення цього зростання є інвестицій­на діяльність, що враховує процеси вкладення інвестицій, тобто інве­стування, а також сукупність практичних дій щодо реалізації інвес­тицій - інвестиційний процес.

Ефективне вкладення капіталу з метою його збільшення (інвесту­вання) є гострою проблемою в сучасному світі різноманітних і складних економічних процесів і відносин між громадянами, підприємствами, фінансовими інститутами, державами на внутрішньому й зовнішньому ринках.

Джерелом інвестицій є фонд нагромадження, або частка націона­льного доходу, що зберігається, яка спрямовується на збільшення й розвиток факторів виробництва, а також фонд відшкодування, викорис­товуваний для відновлення зношених засобів виробництва у вигляді амортизаційних відрахувань. Всі інвестиційні складові формують у такий спосіб структуру коштів, що безпосередньо впливає на ефективність ін­вестиційних процесів і темпи розширеного відтворення.

Інвестиції та їхня динаміка слугують своєрідним барометром стану національної економіки. Від них залежить економічне зростання і макроекономічна стабільність. Вони дають можливість формувати структуру народногосподарського комплексу, що відповідає вимогам ринкової кон’юнктури. Інвестиції слугують фінансовими джерелами для вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, допомагають забезпечити інтенсивне зростання рівня та якості життя членів суспільства. У зв’язку з тим, що інвестиції відіграють значну роль у здійсненні процесів суспільного відтворення, останнім часом дана проблема є однією з найбільш обговорюваних у науково-практичній сфері.

Як відомо, інвестиційна підтримка пріоритетних напрямків роз­витку економіки, нових технологій та інноваційних процесів є основою економічного зростання. Без стабілізації інвестиційного клімату не­можливо призупинити деструктивні процеси в науці і виробництві, забезпечити високі темпи розвитку економіки України, підвищити конкурентоспроможність країни на світовому ринку. Саме тому дослі­дження концептуальних засад і практичних механізмів оптимального поєднання інвестиційного та інноваційного факторів забезпечення сталого розвитку в Україні є вкрай актуальним.

У механізмі забезпечення інноваційної діяльності важливе місце належить економічним відносинам, що складаються з приводу форму­вання і використання інвестиційного потенціалу суспільства в цій сфері. Під інвестиційним потенціалом інноваційної діяльності мається на увазі сукупність фінансових ресурсів, що суспільство може виділити для реалізації інноваційних програм. Як відзначають вітчизняні і за­кордонні дослідники, реалізація можливостей соціально-економічної системи щодо вирішення проблем свого розвитку значною мірою зале­жить від ефективності використання інвестиційних ресурсів, оскіль­ки їх дефіцит створює значні перешкоди для переходу на інтенсивний (інноваційний) шлях розвитку економіки. Саме тому проблема залу­чення інвестицій і реалізації на цій основі механізмів господарювання, спрямованих на структурно-інноваційне відновлення економіки, не втрачає своєї актуальності для всіх країн.

Перехід економіки на інноваційний шлях розвитку вимагає досить великих інвестицій у виробництво наукомістких і конкурентоспромо­жних товарів, цілеспрямованого фінансування нових технологій та ін. На думку вітчизняних дослідників, для досягнення приросту конку­рентоспроможного виробництва на 5 % необхідно інвестувати 25 % ВВП в інноваційний процес, науково-технічні дослідження, розробку технологій [16]. Розміри і структура інвестицій, якість і темпи їх здій­снення є визначальними в процесах технічного і технологічного від­новлення, а це, у свою чергу, забезпечує технологічну безпеку країни і стратегічний успіх розвитку економіки в цілому, оскільки формує конкурентоспроможність країни на світовому ринку. Причому важли­во відзначити, що під конкурентоспроможністю країни у цьому сенсі слід мати на увазі не тільки здатність генерувати інновації, але й шви­дко їх упроваджувати, тобто вирішальне значення має не тільки нау­ково-технічний потенціал держави, а й здатність інвестиційного сектора реагувати на появу нововведень.

Разом з тим потрібні не тільки кількісні, але й якісні зміни в інве­стуванні. Структурно-інноваційне відновлення економіки України по­винне здійснюватися відповідно до загальносвітових тенденцій для того, щоб у кінцевому підсумку країна змогла зайняти відповідне місце у світовому ринковому господарстві. Це може бути досягнуто за умови, коли, як мінімум, 70-80 % інвестицій будуть, з одного боку, інновацій­ними, з іншого - такими, які б стимулювали прогресивні структурні змі­ни в українській економіці [17]. Таким чином, інноваційна діяльність повинна бути нерозривно пов’язана з інвестуванням, адже створення інноваційного продукту є процесом, що вимагає великої кількості часу і фінансових ресурсів, тобто інвестицій.

Світовий досвід свідчить, що ефективне використання інвестицій сприяє формуванню загальнонаціональних інвестиційних ринків, за­безпечує впровадження сучасних технологій, оживляє ринки товарів і послуг, впливає на процеси макроекономічної стабілізації, дозволяє ви­рішити соціальні проблеми в суспільстві. Від стану інвестиційної сфери залежить конкурентоспроможність економіки, її структурна перебудова, реалізація стратегії переходу від існуючої екзогенно-залежної моделі до ендогенно-орієнтованої, спрямованої на інноваційний розвиток.

У системі сучасного розширеного відтворення інвестиційне забез­печення інноваційного розвитку стає ключовою проблемою. Інвести­ційний капітал забезпечує реалізацію інноваційного процесу, а інновації породжують додатковий капітал і, відповідно, нові інвестиції. Іннова­ційний характер розвитку економіки вимагає нагромадження основного капіталу за рахунок збільшення обсягів інвестицій.

Американський економіст І. Фішер довів, що результатом будь- якого відкриття є перевищення норми доходу над витратами, зростання процентної ставки і пожвавлення інвестицій. Воно буде тривати доти, поки підприємці одержують бажані прибутки від інноваційної діяль­ності (на думку І. Фішера, середні темпи зростання інвестицій в осно­вний капітал повинні становити не менше 9-10 % на рік). Він називає цю межу граничною продуктивністю інновацій. Іншими словами, ін­вестиції будуть направлятися в інноваційний процес доти, поки вони будуть забезпечувати прибуток [18].

Розглянемо вплив інноваційних процесів на зміну характеру від­творення основних фондів і, як результат, - на інвестиційну діяль­ність. На нашу думку, цей вплив виявляється в зміні таких загальних параметрів відтворювального процесу, як інвестиційне навантаження на економіку, темпи приросту основних фондів, співвідношення витрат на нагромадження, заміну і функціонування основних фондів. Якщо розглядати процеси руху фондів і продукції в комплексі, то підсумкові результати переходу на інноваційний шлях розвитку відображаються в зміні співвідношення “фонди - продукція”. Складність аналізу цих тенденцій полягає в різнонаправленому впливі інноваційних процесів на відтворення основних фондів. Слід зазначити, що більш широке охоп­лення якою-небудь інновацією різних сфер економіки спричиняє швидке розширення основних фондів і перерозподілу національного доходу на користь нагромадження. Тут діють дві протилежні, але взаємодо­повнюючі тенденції.

З одного боку, чим ефективніше працює нова техніка, тим вигід­ніше збільшувати масштаби її застосування, і, відповідно, підвищува­ти норму нагромадження.

З іншого боку, чим значніша економія витрат праці, обумовлена інноваційним розвитком, тим більше існує можливостей одержувати з цього джерела ресурси для здійснення довгострокових, але менш ефе­ктивних проектів, тобто, чим ефективніше розвиваються одні види техніки, тим більше можливостей для розвитку інших, менш ефективних видів.

Таким чином, можна дійти висновку, що як інтенсивний, так і екстенсивний характер здійснення інноваційних процесів призводить до подальшого зростання обсягів основних виробничих фондів і до під­тримки норми нагромадження. Причому, чим багатшим є суспільство, тим більша можливість нагромадження і динаміки основних фондів бути підлеглими соціальним вимогам. В умовах інноваційного розвит­ку фондоозброєність у галузях невиробничої сфери, пов’язаних з розви­тком науки й освіти, повинна зростати особливо швидкими темпами, щоб перекрити їхнє відставання від сфер матеріального виробництва за рівнем оснащеності праці.

Дія всіх описаних вище тенденцій призводить до збільшення капітальних вкладень і підтримки високого інвестиційного навантажен­ня на економіку. Крім того, якщо врахувати, що процеси урбанізації, розвитку сільського господарства, підвищення мобільності населення і зростання рівня життя призводять до розширення масштабів будівниц­тва, то інноваційні процеси - до випереджувального зростання інвести­цій у порівнянні з національним доходом. У більшості промислово розвинутих країн спостерігається саме така тенденція. При цьому чим вище темпи економічного зростання, тим більшим стає це випереджен­ня, тобто відтворення основних фондів відбувається більш швидкими темпами, ніж збільшення їх фізичного обсягу. У свою чергу, підвищення коефіцієнта відновлення призводить до скорочення відносних витрат, виділених на ремонт застарілого устаткування.

Відповідно до теорії нагромадження і теорії розширеного відтво­рення, створення вартості додаткового продукту й утворення фонду нагромадження відбуваються в сфері обігу виробничих фондів і роз­поділу загальної маси прибутку. Обіг виробничих фондів є стосовно процесів нагромадження і розширеного відтворення вихідною базою. Разом з тим саме при інвестуванні в інноваційну діяльність продукти­вно споживається велика частка фонду нагромадження і створюються нові основні виробничі фонди, нові виробництва. Інша частина фонду нагромадження, призначена для цих же цілей, спрямовується на при­ріст обігових коштів підприємства, приєднується до їх загальної маси і функціонує, здійснюючи обіг разом з основними виробничими фондами. Загальний прибуток, отриманий від основної діяльності, за інших рівних умов є формою вираження вартості додаткового продукту, що створе­ний промислово-виробничим персоналом підприємства. Водночас саме в ній відбивається вартість додаткового продукту, що створена суб’єкта­ми інноваційної діяльності.

Інноваційні процеси здійснюють різнонаправлений вплив на від­творення основних фондів. Так, паралельно екстенсивним формам інноваційного розвитку формуються тенденції, що протидіють збіль­шенню капітальних вкладень і знижують інвестиційне навантаження на економіку. Прикладом цього є створення принципово нової технології, здатної суттєво знизити обсяг інвестиційних вкладень на одиницю корисного ефекту. У цьому випадку звичайно відбувається зміна поко­лінь техніки і процес економії живої праці доповнюється економією упредметненої праці, що, як правило, у кінцевому підсумку призво­дить до зниження масштабів нагромадження і приросту основних фон­дів у їхньому вартісному вимірі. Це означає, що ефект, який створюється новою технікою, може зростати швидше, ніж її вартість. У таких умовах особливо вигідно збільшувати обсяги і рівень відтворення існуючих основних фондів. Більш того, усю техніку нового покоління краще направляти на заміну, а не на приріст існуючих фондів, оскільки будь- яке збереження старої техніки призведе до втрати можливої економії.

Природно, якщо нова техніка не призводить до додаткової економії, виникає необхідність відшкодовувати ці відносні втрати збільшенням кількості основних фондів і підвищенням частки нагромадження, що збільшує інвестиційне навантаження на економіку.

Ще К. Маркс (задовго до того, як теорії інноваційного розвитку одержали широке поширення) у запропоновану ним модель інвести­ційного процесу включив інновації як фактор, що протистоїть тиску ринку на виробника, і як засіб, що забезпечує дію основного мотиву інвестування. На його думку, інновації нівелюють дію закону змен­шення продуктивності факторів, вирішують проблему обмеженості ресурсів. Нагромадження з метою інвестування відбувається в ре­зультаті конкурентної боротьби за певні переваги, зокрема - і над­прибутки, які забезпечують впровадження інновацій. Відповідно до ідеології К. Маркса, взаємозв’язок інвестицій і інновацій виявляється в тому, що інвестування здійснюється в основному з метою досягнен­ня науково-технічного прогресу, що забезпечує інвестору можливість здешевити основний капітал і зменшити його витрати на одиницю продукції [19].

За останні роки з’явився цілий ряд наукових праць, що досліджу­ють системні взаємозв’язки інновацій та інвестицій. Зокрема, великий інтерес становлять роботи Ф. Агійона, професора Гарвардського універ­ситету й одного з провідних спеціалістів у світі з теорії економічного зростання [20]. Відповідно до досліджень Ф. Агійона економічне зрос­тання визначається двома основними факторами, а саме: близькістю економіки до технологічного фронту і здатністю агентів до інноваційної діяльності. Чим швидше економіка тієї або іншої країни наближається до технологічного рівня США (за термінологією Ф. Агійона - до тех­нологічного фронту), тим більшу значущість здобувають інновації порівняно з інвестиціями (іншими словами, власна розробка нових технологій стає усе більш значущою порівняно з їх запозиченнями в інших країнах). Якщо економіка країни знаходиться далеко від техно­логічного фронту, то стратегічно більш доцільно буде здійснювати ве­ликомасштабні і довгострокові інвестиційні проекти, як, наприклад, це було в Японії і Південній Кореї. У цьому випадку вирішальним фак­тором стає можливість залучення великих обсягів інвестиційних ре - сурсів. У міру наближення економіки цієї країни до технологічного фронту все більшу роль у підвищенні її конкурентоспроможності на світовому ринку починають відігравати інноваційні розробки, реалі­зація невеликих венчурних проектів. У цьому випадку вирішальним фактором стає наявність науково-дослідного персоналу, інноваторів, великої кількості висококваліфікованих менеджерів.

Для країн з транзитивною економікою найпоширенішими є дві проблеми: по-перше, небезпека занадто раннього переходу від “інвес­тиційного” зростання до “інноваційного”, тобто спроба занадто рано відмовитися від захисту нових галузей; по-друге, небезпека не перейти до “інноваційного” зростання взагалі (іншими словами, потрапити в “па­стку”, тобто в ситуацію, коли занадто багато ресурсів інвестується в традиційні, довгострокові проекти і занадто мало - в інноваційні). На думку Ф. Агійона, така пастка тим імовірніше, чим більше проблем ви­никає з обмеженням ліквідності і відсутністю конкуренції. Небезпека занадто швидкого переходу до інноваційної моделі розвитку може бути ліквідована за рахунок масштабних державних інвестицій.

В економічній літературі виділяють дві моделі взаємодії і взаємно­го впливу інноваційних та інвестиційних циклів:

1. Традиційна модель, яка передбачає, що інвестування етапів життєвого циклу інновації здійснюється послідовно : після закінчення попереднього етапу починається інвестування наступного, причому з великими часовими інтервалами між ними. Припустимою є неузгодже­ність інвестиційного й інноваційного циклів, відбувається не рівнобіжне інвестування всіх або декількох етапів життєвого циклу інновацій, а так звана “естафета” інвестицій. Організаційно-економічний меха­нізм інвестування в інновації працює вкрай незлагоджено : перерви іноді мають тривалий характер, змінюються як замовники, так і спеціа­лізація майбутніх підприємств, проектовані виробничі потужності та ін., у результаті чого інновації як товар позбавляються багатьох ознак раніше проектованих споживчих вартостей.

2. Модель суміщення інноваційного й інвестиційного циклів, яка передбачає, що всі стадії інноваційного циклу мають потребу в інвесту­ванні, тобто в процесі реалізації інноваційної ідеї відбувається наскрізне інвестування циклу створення й освоєння нововведення. Механізм су­міщення інноваційного й інвестиційного циклів повинний бути під - порядкований одній загальній ідеї - одержанню результату у вигляді інноваційного продукту. При цьому варто розуміти, що, з одного боку, на кожній відносно самостійній стадії інноваційного циклу може ви­никнути самостійний результат, що представляє самостійний товар з його споживчою вартістю, а з іншого боку, будь-який такий інновацій­ний цикл у безперервному ланцюзі його взаємоперетворень є стосовно кінцевого продукту (інновації) лише його проміжною формою, тоб­то проміжними продуктами. У цьому випадку інвестиційна політика освоєння нововведення має двоїстий характер: вона орієнтована не тільки на кінцевий продукт - результат нововведення, але в деяких випадках спрямована на ефективне відтворення інновації на кожній з відносно самостійних стадій. Це означає, що інноваційний цикл може бути перерваний, якщо інвестор бачить доцільність перетворення в то­вар, наприклад, методики дослідження, технології та ін., що особливо важливо для інформаційних нововведень.

Використання другої моделі взаємодії та взаємного впливу ін­новаційних і інвестиційних циклів у процесі створення нової про­дукції дає такі переваги:

• скорочення тривалості інвестиційного циклу, що пов’язує його з інноваційним циклом, його структурою і кінцевою метою. Можли­вість скорочення інвестиційного циклу, безумовно, є вкрай бажаною для інвесторів, оскільки, як доводить практика, у вітчизняній еконо­міці як інноваційні, так і інвестиційні цикли мають досить велику тривалість у часі, що призводить до морального старіння створю­ваних нововведень, до роботи інноваторів “на полицю”. У випадках, коли відсутня синхронність у протіканні циклів, у практиці реалі­зації проекту, звичайно, відбувається штучне скорочення деяких стадій, так звана “підгонка” результатів;

• максимальне сприяння оптимізації передвиробничих стадій інно­ваційного циклу;

• більш активне використання нововведення (на кожній з відносно самостійних стадій життєвого циклу інновації може бути викорис­таний відносно самостійний продукт із його споживчими якостями);

• максимальне урахування маркетингових і моніторингових можли­востей реалізації нововведення;

• зниження ступеня ринкового ризику за рахунок створення наукоміст- кої продукції із широким спектром застосування;

• створення умов для реінвестицій при безперервному потоці інно­ваційних циклів.

Розглядаючи взаємозв’язок інвестицій і інновацій, не можна не відзначити таку особливість. Якщо підприємець хоча б раз проінвес- тує який-небудь інноваційний проект і одержить від цієї операції по­зитивний результат, то він буде прагнути і далі збільшувати масштаби цієї діяльності. У серйозних наукових виданнях і популярній літературі останніх десятиліть усе частіше лунають заклики до активного впро­вадження інновацій, збільшення масштабів інноваційної діяльності та витрат на дослідження і розробку нових продуктів, що пояснюється тими надприбутками, які дає інноваційний бізнес. Однак на практиці компанії стикаються з тим, що просте збільшення інвестиційних вкла­день в інновації не означає автоматичного зростання продажів, частки ринку або прибутку. Статистика підтверджує ці висновки: за минуле де­сятиліття кількість впроваджень нових споживчих товарів у США зрос­тала на 7 % за рік, досягнувши 32 000 найменувань, у той час як продажі зростали тільки на 3 %.

У зв’язку з цим останнім часом у закордонній економічній літера­турі неодноразово висувалася ідея про існування так званого “фено­мену зменшуваної ефективності інновацій” [21]. Мова йде про те, що кожна додаткова грошова одиниця, витрачена на розробку нового про­дукту, приносить усе менший і менший ефект. Іншими словами, екстен­сивне розширення обсягів інвестування в інновації характеризується зменшуваною величиною ефективності інвестицій, оскільки, як пра­вило, підприємства прагнуть спочатку профінансувати найефективніші проекти, потім менш ефективні і так далі, поки не починають фінан­сувати більш сумнівні проекти. Існування даного феномену пояснює численні випадки, коли збільшення витрат на дослідження і розробки в компаніях не призводять до відповідного збільшення продажів. Ці компанії не зростають по суті, вони збільшують витрати на нові ідеї і розробку нових продуктів, не змінюючи процеси, системи або структу­ри, що визначають ефективність інвестицій.

Дослідження останніх років свідчать, що ефективність іннова­цій не залежить від розміру компанії або загального розміру інвес­тицій у НДДКР. Дійсно, кращі інноватори в цілому мають відносно менші бюджети наукових досліджень; найефективніші компанії, що одержують від нових продуктів найвищий прибуток на кожну грошо - ву одиницю, інвестовану в НДДКР, витрачають на дослідження і роз­робки 4,8 % від обсягу продажів, а найменш ефективні - у середньому 5,9 %. У кожної компанії є вбудована крива - крива інноваційної ефе­ктивності, яка обмежує ефективність інвестицій, крім того, компанії в одній і тій же галузі значно відрізняються за ефективністю інновацій. Таким чином, механізмом, що забезпечує конкурентоспросможність фірми, є не кількісне збільшення обсягів інвестування в НДДКР, збі­льшення кількості профінансованих інноваційних проектів, а підви­щення ефективності базових витрат, здійснення заходів, що призводять до зростання показника рентабельності інвестицій для фірми.

Досліджуючи проблеми інвестиційного забезпечення інноваційного процесу, не можна не зазначити, що інвестиційний капітал, який на­правляється в інноваційну сферу, є високоризиковим за формою і цілями надання. Розглянемо цю проблему більш детально.

По-перше, слід брати до уваги мету і характер використання кош­тів в інноваційному процесі. Існує великий ризик втратити авансований капітал, з урахуванням ряду причин, а саме: непередбачуваності ре­зультатів творчого процесу, без якого немислиме нововведення; мож­ливої помилковості ідеї, що лежить в основі інноваційного проекту; труднощів технічної реалізації проекту; непередбачуваності реакції рин­ку на появу новинки та ін. Важливо відзначити, що найвищий рівень інвестиційного ризику відповідає саме інноваційній діяльності, оскі­льки при розгляді НТП в поле зору потрапляють тільки ті інноваційні проекти, що дійшли до стадії масового виробництва і продажів, тоб­то одержали визнання ринку (імовірність їхнього успіху становила 100 зі 100 %). Якщо нововведення не було прийняте ринком або зовсім не було створене внаслідок незавершеності інноваційного процесу, воно не сприяло прогресивним змінам у суспільстві, а отже, не бралося до уваги при розгляді НТП. Саме тому можна стверджувати, що рівень ри­зику інвестування у ті розробки, які досліджуються при аналізі тенден­цій НТП, суттєво більш низький, ніж загальний ризик інвестування в інновації.

По-друге, слід враховувати фактор часу, тобто пам’ятати, що ін­вестування в інновації характеризуються значним часовим лагом від моменту авансування коштів до моменту одержання комерційної віддачі від них.

По-третє, слід взяти до уваги форму надання капіталу. Інновацій­ний процес слугує засобом вирішення існуючих проблем підприємств у сфері їхньої основної діяльності. Інвестиції в нововведення при цьому здійснюють оборот у складі фінансового або торговельного капіталу, що опосередковує основну діяльність компанії-інноватора. Грошовий ка­пітал, що авансується в інноваційну діяльність, включається в кругообіг промислового або торговельного капіталу, як правило, через особли­вий ринок капіталів у формі, що припускає особливі умови одержання позики.

По-четверте, можна стверджувати, що високий рівень ризику інвестиційного капіталу, який направляється в інноваційну сферу, обумовлений монопольною ціною наданих коштів, що є результатом специфічного поділу права монопольного володіння результатами інноваційної діяльності між кредиторами та інноваторами. Висока не­визначеність результатів інноваційної діяльності не передбачає іс­нування чітких гарантій щодо відшкодування позикових коштів, що закономірно припускає збільшення “ціни” кредиту, а також вступ пози­кодавця в права співволодіння нововведенням. У зв’язку з цим просте­жується така тенденція: залучення позикових коштів для інвестування інновацій можливо в тому випадку, якщо фінансова віддача від викорис­тання створюваного нововведення буде більш відчутна порівняно з тією, що може бути отримана в альтернативних сферах інвестування.

По-п'яте, високий рівень ризику інвестування в інновації обу­мовлений мінливістю і розмаїтістю суб’єктів (джерел) інвестування: кошти державного бюджету, фінанси корпорацій, банківські ресурси, кошти інвестиційних фондів спеціального призначення, капітал іно­земних інвесторів тощо.

Таким чином, підбиваючи підсумок, відзначимо, що, на нашу дум­ку, інноваційна економіка - це економіка, яка заснована на пошуку, під­готовці і реалізації інвестицій, що збільшують ступінь реалізації потреб суспільства. Впровадження інновацій, прогресивних технологій і но­вої техніки - це особлива сфера руху інвестиційного капіталу в системі розширеного відтворення. На нашу думку, радикально змінити траєкто­рію розвитку вітчизняної економіки може формування комплексного механізму господарювання, зорієнтованого на нові технології й інтенси­вний (інноваційний) тип економічного розвитку. При цьому необхідно відзначити, що важливим є не стільки відокремлений розгляд джерел інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності, скільки їхня зба­лансованість залежно від особливостей інноваційного процесу на окре­мих його фазах, а також залежно від того, який інноваційно-інвес­тиційний механізм використовується в кожній конкретній ситуації, яка інноваційна інфраструктура склалася на ринку. Іншими словами, крім загальної величини інвестиційних ресурсів, їх джерела, структура і роз­поділ є, на думку автора, самостійними факторами зростання виробничої й інноваційної активності.

Мова повинна йти про формування комплексного інноваційно- інвестиційного механізму господарювання, що покликаний забезпечити організацію сполучної ланки між наукою і виробництвом, впровадження передових ноу-хау, технологій на регіональних і галузевих підприємст­вах державного і приватного секторів. Реалізація даного механізму передбачає проведення узгоджених заходів і дій, орієнтованих на до­вгострокову перспективу і спрямованих на досягнення збалансованос­ті основних напрямків діяльності й оптимального технологічного і ресурсного забезпечення. Комплексний інноваційно-інвестиційний механізм господарювання передбачає, що практично кожен цикл від­творення і кожна одиниця інвестицій мають бути носіями нововве­день, що поліпшують або змінюють технології виробництва з метою збільшення їх кінцевої (економічної і соціальної) ефективності.

Це можливо за умови безперервного інноваційного проектування майбутнього відтворення на альтернативній основі, коли не допуска­ється неефективне використання ресурсів на відтворення застарілих технологій. Інтеграція інноваційної й інвестиційної функцій у єдиний механізм господарювання є передумовою для розвитку інноваційної діяльності як за рахунок фінансово-кредитного забезпечення замовни­ків, так і за рахунок коштів, безпосередньо одержуваних у вигляді реінвестицій від безупинно здійснюваних інноваційних проектів.

2.