Визначення імовірнісної логіки

Логіка досліджує не тільки зв’язки між думками, але й причинні зв’язки між явищами, узгоджуючи твердження із фактами.

Причинний зв’язок - це зв’язок двох або більше явищ, коли одне з них є причиною появи іншого.

Логіка розробляє методи виявлення причинних зв’язків. Ці методи базуються на таких ознаках причинного зв’язку:

- кожне явище має причину, тому пошук її виправданий;

- причина завжди передує наслідку, причину якого прагнуть встановити;

- після причини неодмінно настає наслідок;

- за відсутності причини наслідок не настає;

- зміни у причині приводять до відповідних змін у наслідку.

В залежності від того, чи ведеться пошук необхідних наслідків за відомими причинами або, навпаки, можливих причин за відомими наслідками, прийнято розрізняти два види міркувань - дедуктивні та індуктивні.

Дедуктивне міркування - це виведення необхідних наслідків із відомих причин. Його інколи визначають як обґрунтування необхідних умов істинності вірогідного знання.

Індуктивне міркування - це виведення можливих причин із відомих наслідків.

В індуктивних міркуваннях, на відміну від дедуктивних, істинні засновки не гарантують істинного висновку. Це означає, що в індуктивних міркуваннях, побудованих за однієй) схемою, з істинних засновків можна отримати як істинний, так і хибний висновок.

І перше, і друге міркування побудовані за однією схемою. І в першому, і в другому міркуваннях засновки є істинними, але висновок першого міркування істинний, а висновок другого - хибний. Дійсно усі латиноамериканські країни - республіки, але у Західній Європі існують країни, які не є республіками. Це, наприклад, Велика Британія, Бельгія та Іспанія.

Оскільки за допомогою індуктивних міркувань одержують проблематичні за характером висновки, які потребують подальшої перевірки, їх також називають імовірнісними виводами.

Імовірнісний вивід - це вивід, в якому висновок підтверджується засновками з певним ступенем імовірності й немає повної вірогідності та може бути як істинним, так і хибним.

Усі імовірнісні виводи поділяються на:

- узагальнюючу індукцію та

- неузагальнюючу індукцію.

Узагальнюючою індукцією називається вивід, в якому здійснюється перехід від знання меншого ступеня спільності до знання більшого ступеня спільності, від тверджень про окремі факти до підсумовуючих висновків.

Неузагальнюючою індукцією називається вивід, в якому здійснюється перехід від знання певного ступеня спільності до нового знання, але того самого ступеня спільності - від одинич­ного до одиничного, від часткового до часткового й від загального до загального.

Різновидом неузагальнюючої індукції є виводи за аналогією (від грец. analogia - схожість, подібність, відповідність) або традуктивні виводи (від лат. traductio - переміщення).

Виводи узагальнюючої та неузагальнюючої індукції досліджує імовірнісна логіка.

Імовірнісна логіка - це логічна теорія, яка вивчає процес виведення узагальнюючих висновків з одиничних даних спостереження та експерименту. У ній формалізуються вислов­лювання, яким, окрім значень «істина» та «хиба», приписуються проміжні значення. Ці значення представляють гой чи інший ступінь імовірності висловлювання, ступінь його правдоподібності й підтвер­дження. Інша назва імовірнісної логіки - «ймовірнісно-індуктивна логіка».

Ідеї та принципи імовірнісної логіки можна знайти у працях грецьких філософів Демокріта (460 - 370) і Епікура (341 - 270), італійського філософа Томаззо Кампанелли (1568 - 1639), англійських філософів Френсіса Бекона (1561 - 1626) та Джона Стюарта Мілля (1806 - 1873). Подальший внесок у розвиток ймовірнісно-індуктивної логіки зробили німецько-американські філософи і логіки Ганс Рейхенбах(1891 - 1953) та Рудольф Карнап (1891 - 1970), російський логік Будамир П’ятницин (нар. 1925), фінський логік і філософ Яаакко Хінтикка (нар. 1929).

4.4.2.