§ 2. Відношення іменування. Принципи відношення іменування

Між іменем та його предметним значенням (дено­татом) існує певне відношення (ім’я називає свій дено­тат) !,.відношення іменування.

Відношення іменування регулюють три основні принципи: принцип однозначності, принцип предмет­ності і принцип взаємозамінюваності.

1. Принцип однозначності. Кожне ім’я повинно позна­чати лише один предмет чи клас предметів. У природніх мовах принцип однозначності часто порушують через те, що в таких мовах існують багатозначні вирази: одні і ті ж самі імена можуть мати декілька значень. Таке явище має назву омонімії. У міркуваннях бажано уникати вживання багатозначних виразів з огляду на можливість виникнення логічної помилки, яку називають еквівокацією. Її сутність полягає у використанні одного (певного) імені в одному і тому ж міркуванні в різних значеннях. Наприклад: “Рух

— вічний. Ходіння в школу — рух. Отже, ходіння в школу

— вічне”.

Софізм “Рогатий”, який ми аналізували в першому розділі, також грунтується на навмисному припущенні помилки еквівокації. Висловлювання “те, що не губив” можна тлумачити по-різному. Інколи воно означає “те, що мав і не загубив”, а інколи — просто “те, що не загу­бив (незалежно від того, чи мав щось чи не мав)”. В першому засновку софізму “Рогатий”: “Ти маєш те, чого не губив” зворот “те, що не губив” повинен означати “те, що ти мав і не загубив”, інакше цей засновок виявиться хибним. Але в другому засновку: “Ти роги не губив”, той самий зворот — “те, що не губив” — набуває іншого зна­чення, бо висловлювання “Роги — це те, що ти мав і не загубив” є очевидно хибним.

2. Принцип предметності. Будь-яке висловлювання го­ворить про денотати тих виразів, що нходять до нього. Мають на увазі те, що зв’язки та відношення, про які йдеться у висловлюванні є зв’язками і відношеннями між предметами, а не між іменами цих предметів.

У випадку згадування — ім’я може позначати саме себе, тобто використовуватись як ім’я самого себе. Тут ім’я виконує матеріальну роль у контексті, Наприклад, у висловлюваннях “Людина” — слово української мови”, “Людина” — це іменник”, “Людина” — слово, шо скла­дається із шести літер”, предметним значенням імені “людина” є не якась конкретна людина, а саме слово “людина”.

Якшо у деякому міркуванні одне і те ж саме ім’я од­ночасно і вживають, і згадують, то це призводить до логічної помилки, яка є частковим випадком еквівокації. Розглянемо, наприклад, таке міркування:

У першому засновку міркування ім'я “студент” вжи­вають; воно вказує на цілком певну множину людей. У другому засновку це ж саме ім'я вже згадують, тобто воно іменує (називає) саме себе. Така плутанина в різних функціях імен призводить до хибного висновку міркування.

3. Принцип взаємозамінюваності. Якшо два імені ма­ють одне і те ж саме предметне значення (один і той са­мий денотат), то будь-яке з них можна замінити іншим, причому висловлювання, в якому відбувається така заміна, не змінить свого значення істинності.

Наприклад, імена “Київ” і “столиця України” мають одне і те ж саме предметне значення. Тому, якщо у ви­словлюванні “Київ розташований на Дніпрі” замінити ім'я “Київ” на ім'я “столиця України”, то нове висловлю­вання “Столиця України розташована на Дніпрі” не

змінить свого значення істинності: воно, як і перше ви­словлювання, залишиться істинним.

Принцип взаємозамінюваності часто називають прин­ципом екстенсіональності (від слова “екстенсія” — об­сяг), оскільки він є підставою для розрізнення двох типів контекстів: екстенсіонального та інтенсіонального (від слова “інтенсія” — смисл).

^КСі^нсіональний контекст — це контекст, для якого важливими є лише денотати мовних виразів, що входять до TtbOTo. Предметне значення такого контексту залежить тільки від предметних значень імен — його складників. У зв’язку із цим у таких контекстах принцип взаємозамінюваності зберігається: заміна імен з однако­вими денотатами не призводить до зміни значення істинності висловлювання, в якому така заміна імен про­вадилась.

Інтенсіональний-Контекст — це контекст, для якого важливими є не тільки денотати мовних виразів, що до нього входять, але. й їх смисли. Предметне значення та­кого контексту залежить як від предметного, так і від смис-лового значення імен — його складників. У зв’язку із цим принцип взаємозамінюваності в таких контекстах порушується: заміна імен з однаковими денотатами при­зводить до зміни значення істинності висловлювання, в якому така заміна Імен провадилась.

Наприклад, цифра “9” і “число планет Сонячної сис­теми” — це імена, шо мають однаковий денотат (оскіль­ки число планет Сонячної системи дорівнює дев’яти: Земля, Венера, Марс, Меркурій, Юпітер, Нептун, Плу­тон, Уран, Сатурн).

Розглянемо висловлювання “9 необхідно більше 7”. Воно є істинним. Замінимо в ньому ім’я “9” на ім’я “число планет Сонячної системи”. Отримаємо нове ви­словлення: “Число планет Сонячної системи необхідно більше 7”. Це висловлювання не є істинним, воно — хиб­не, тому що немає ніякої необхідності у тому, щоб число планет Сонячноі системи було більше семи.

Розглянуті явища невідповідності між тим, що по­винно бути згідно з ^Принципом взаємозамінюваності і факхичним станом справ, були названі Рудольфом Кар­напом_антиноміями відношення іменування.

Спочатку було встановлено, що інтенсіональними є контексти, що містять непряму мову. Наприклад, вислов­лювання “Король Γeopr^TV хотів знати, чи є Вальтер Скотт автором “Веверлею” є інтенсіональним відносно

імен “Вальтер Скотт” та “автор “Веверлею”. Ці імена мають однакові денотати. їх заміна призводить до пору­шення значення істинності первісного контексту: воно з істинного стає хибним (“Король Георг ΓV хотів знати, чи є Вальтер Скотт Вальтером Скоттом?”).

Надалі з'ясувалось, що клас ідаенсіональних кон- текстів є значно ширшим. До нього належать всі так звані прагматичні контексти, шо містять терміни, які виража­ють відношення.людини до якихось предметів: “знає”, "хоче*, “сумнівається”, “думає” і т. ін. (нтенсіональними є також деякі типи контекстів, в яких виражають.необ­хідні зв’язки між явищами.