Види імен

Залежно від того, вказує ім’я на окремий предмет чи вирізняє якийсь предмет із множини предметів, усі імена поділяють на:

— власні і

— загальні.

Власні імена позначають (індивідуальні) предмети.

Наприклад, «Платон», «Автор «Енеїди», «Варшава».

Загальні імена виділяють один предмет із множини предметів. Наприклад, «держава», «місто», «книга», «при­родний супутник».

Порівнюючи власні імена з загальними іменами, які по­значають множини, звернемо увагу на те, що загальні іме­на вказують на невизначеного представника із множини предметів — якусь державу, якесь місто і т.д. По суті, за­гальні імена на відміну від власних, не мають смислу і значення.

Наприклад, якщо слово «місто» є іменем для «Києва», «Варшави», то виявляється, що воно є іменем над імена­ми, оскільки кожний об’єкт, який воно називає, має влас­не ім’я.

Змістом загального імені є те загальне, яке притаманне кожному окремому предмету з даної множини.

Досить переконливо пояснив ситуацію з правильним ро­зумінням загального імені Б. Рассел. Він вказував, що слово «людина» позначає не багатьох людей, а невизначену людину.

Тому є сенс говорити, що загальне ім’я не позначає, а представляє певний (довільний) предмет із множини, так як змінна х у математиці представляє якесь дові­льне число. У цьому розумінні можна трактувати за­гальні імена як своєрідні предметні змінні, це, по-перше, а по-друге, наслідком цього факту є те, що загальні імена не являються іменами у власному розумінні цього слова, бо не є іменами і предметні змінні.

Усе це дає змогу зробити висновок, що клас імен не охоплює всю множину мовних виразів, а збігається лише з категорією постійних термів. Це свідчить про різноманіт­ність відношень між словесними знаками та об’єктами. Відношення іменування (позначення) є лише одним із цих відношень.

Тому, коли йдеться про смисл, значення, принципи іме­нування, то мається на увазі характер зв’язку власних імен (постійних термів) з предметами, які вони представляють.

Власні імена у природній мові виражаються не тільки словом або словосполученням («Шекспір», «Батьківщина ВШекспіра»), а й цілими реченнями за допомогою опера­тора означеної дескрипції, який називають йота-опера- тором і у природній мові записують у вигляді виразу «той, хто...». Наприклад, «той, хто написав поему «Енеіда», «Той, хто першим відкрив Америку». Форма виразу «той, хто...» не явно передає власне ім’я в природній мові.

Візьмемо для прикладу ім’я, яке звучить так: «Той, хто є автором «Кобзаря». Денотат цього імені — реальна лю­дина на прізвище Шевченко, народився він 1814 р. в селі Моринцях на Черкащині; був кріпаком у Енгельгарда; один з видів Шевченкової творчої діяльності була поезія, що й спричинило появу на світ «Кобзаря».

Аналізуючи це ім’я, легко можна переконатися, що тут внутрішньо закладено той нюанс (аспект, наголос, відті­нок), за допомогою якого можна відрізнити одне ім’я від іншого при однакових денотатах. Саме цей нюанс, виділе­ний з усього масиву інформації про предмет (яким ми во­лодіємо на даний час), і становить смисл імені.

Або візьмемо речення: «Той, хто є автором картини «Катерина», яке є також ім’ям з цим же денотатом, але в цьому випадку смислом буде вже інший відтінок інформа­ції, а саме: Т.Шевченко мав талант художника, був другом Сошенка, який звернув увагу на здібності молодого Тараса, закінчив Петербурзьку академію художеств.

Очевидно, що є імена, смисл яких встановити досить просто. Але ситуація ускладнюється, коли ім’я розгляда­ється поза контекстом, скажімо, слово «Киів». Денотатом може бути і місто, і військовий корабель, і готель. Щоб однозначно встановити смисл імені, потрібний додатковий аналіз і пояснення.

Якщо смисл імені визначається конкретною ситуаці­єю або контекстом, воно називається п р о с т и м або неописовим.

Наприклад, «Юпітер», «Дніпро», «Україна».

Якщо смисл імені визначається його побудовою, воно називається с к л а д н и м або описовим.

Наприклад, «Учень Платона», «вчитель Олександра Македонського», «столиця Франції» тощо.

Виділення різних відтінків у масиві інформації про денотат створює ситуацію, коли один і той самий денотат має різні імена (саме це і є характерним для описових імен, де кожне нове ім’я — це новий смисловий від­тінок).

Але досить часто одне й те саме ім’я вказує на різні де­нотати. Це вже не розщеплення масиву інформації про де­нотат на відтінки (як у випадку із складними іменами), а знаходження нових масивів інформації, що дає можливість чітко відмежовувати одні денотати від інших. Саме це є властивістю для неописових (простих) імен.

Таким чином, процедура виявлення смислу і денотату імені передбачає наявність контексту мовного виразу.

Під к о н т е к с т о м для довільного виразу А ма­ється на увазі такий вираз, в який входить А без по­рушень синтаксичних правил мови, яка використову­ється.

Зрозуміло, що контекстами для А будуть частини ре­чення, цілі речення або фрагменти тексту. Наприклад, ві­зьмемо власні імена «Арістотель», «Вчитель і друг Аріс- тотеля», «Вчитель Арістотеля та автор теорії ідей». У всіх прикладах є власне ім’я «Арістотель». Вирази, в які входить ім’я «Арістотель», без порушень синтаксичних правил даної мови називається контекстом для цього імені.

3.