Принципи відношення іменування

Процес вживання імен не є довільним. Хоча, на перший погляд, здається, що це саме так. Справді, зіставлення якогось імені з предметом повністю залежить від людини, яка користується цим іменем, але при всьому цьому потрі­бно дотримуватися такої вимоги: різні предмети треба називати різними іменами.

Р. Карнап у праці «Значення і необхідність» форму­лює три принципи відношення іменування.

Принцип о д н о з н а ч н о с т і: якщо ми приймає­мо певний вираз у даному контексті в ролі імені, то він повинен бути іменем лише одного об’єкта.

Цей принцип випливає з визначення імені. Не заперечую­чи факту багатозначності імен (явища дуже поширеного у природній мові), цей принцип вимагає, щоб у спеціалізова­них мовах, насамперед у мовах науки, кожне ім’я мало одне значення і один смисл. А якщо вже доводити цю думку до кінця, то доцільно вважати імена з різними денотатами різ­ними іменами, оскільки власне іменем є вираз, який спів­відноситься з якимось одним відокремленим предметом.

Принцип п р е д м е т н о с т і: складне ім’я вира­жає відношення між значеннями простих імен, що в нього входять. Іншими словами, відношення, зв’язки, які виражає складне ім’я, є відношеннями, зв’язками не між іменами, а між предметами, які позначаються простими іменами, що входять у це складне ім’я.

Принцип в з а є м о з а м і н ю в а н о с т і: коли просте ім’я, що входить у складне, замінити іменем з тим самим денотатом, то отримане складне ім’я ма­тиме те саме значення (денотат), що й вихідне. Може статися, що принцип взаємозамінюваності є прямим нас­лідком принципу предметності. За умови, що об’єктами думки у складному імені є не прості імена, а предмети, які вони позначають, то нібито само собою зрозуміло, що зна­чення складного імені залежить тільки від значень прос­тих, з яких воно складається. Але трапляються ситуації, які суперечать цьому.

Скористаймося прикладом Б.

Згідно з принципом взаємозамінюваності, можна замінити ім’я «автор «Веверлея» на ім’я «Вальтер Скотт», оскільки у них однакові денотати. Ця заміна не повинна призвести до зміни істинності вихідного речення. Але насправді це не так.

По-перше, такого факту не було, а отже, речення, отримане внаслідок заміни, не буде істинним («Якось Георг ІУ запитав, чи справді Вальтер Скотт є Вальтером Скоттом»). Тут, по суті, порушується принцип взаємоза- мінюваності, оскільки зазначені власні імена мають одна­ковий денотат, але мають різний смисл.

По-друге, ім’я «автор «Веверлея» у даному контексті набуває своєрідного характеру, який визначається саме природою контексту.

Розглянемо інший приклад: «Автор «Кобзаря» був спів­робітником Київського університету». Очевидно, імена «автор «Кобзаря» і «Тарас Шевченко» мають один і той самий денотат. Коли ми замінимо одне іншим то отримає­мо речення з тим самим значенням, що й наведене нами тільки що: «Тарас Шевченко був співробітником Київсь­кого університету». Виходить, що тут повністю викону­ється принцип взаємозамінюваності.

Така розбіжність у реалізації принципу вазємозаміню- ваності зумовлена різницею контекстів, у яких вживають­ся замінювані імена.

Контекст, значення якого змінюється при заміні в ньому певного імені на інше з тим самим денотатом, називається н е п р я м и м або інтенсіональним щодо певного імені. Так, у першому прикладі маємо інтенсіона- льний контекст щодо імені «автор «Веверлея».

Контекст, значення якого не змінюється внаслідок заміщення в ньому якогось імені з тим самим денота­том, називається п р я м и м.

У природній мові, як правило, інтенсіональними кон­текстами є контексти, які містять непряму мову. Крім цього, інтенсіональними контекстами є так звані психоло­гічні контексти, які містять відношення людини до яки­хось предметів або явищ. У цих контекстах вживаються слова: «знає», «думає», «вважає», «сподівається», «розріз­няє», «бачить» тощо.

Розгляд принципів іменування і поділу контекстів на екстенсіональні та інтенсіональні логічно пов’язаний з питанням про те, яке місце займають ці проблеми в логі­ці. Щоб з’ясувати це питання, треба прокоментувати го­ловні результати дослідження поняття смислу Готлобом Фреге.

Відомо, що логіка, насамперед двозначна, класична (як логіка висловлювань, так і логіка предикатів), має об’єм­ний екстенсіональний характер. У цій логіці справедливим є принцип об’ємності, який дає можливість ототожнюва­ти різні властивості або відношення за умови, що вони стосуються одного й того самого предмета.

Іншими словами, згідно з принципом об’ємності, два предикати (властивості або відношення) не розрізняються, якщо вони мають один і той самий об’єм (такими, напри­клад, є предикати «бути рівностороннім трикутником» і «бути рівнокутним трикутником»).Такого трактування принципу об’ємності Фреге досягнув, запровадивши у ло­гіку уявлення про предикат як про логічну функцію.

Визначення предиката як логічної функції означає, що це така функція, яка ставить у відповідність пред­метам (двійкам, трійкам і т.д.) певної предметної об­ласті істину або хибу.

В екстенсіональній логіці предикат вважається заданим, якщо вказано його об’єм, тобто, якщо вказано, яким са­мим предметам предикат співвідносить «істину». Це дає можливість ототожнити властивість з множиною предме­тів, а відношення — з системою предметів (тобто, множи­нами пар, трійок і т. д. предметів). А якщо це так, то вла­стивості й відношення можна трактувати як відповідні об’єми.

Об’ємне, екстенсіональне трактування властивостей і відношень цілком влаштовувало математику.

Саме об’ємний характер мало логічне числення, яке по­будував Фреге для обгрунтування арифметики. Звертаю­чись до поняття смислу, Фреге ставив за мету надати екс­тенсіональний (об’ємний) характер не тільки логічному численню, яке він використовував спеціально для обгрун­тування арифметики, а й звичайному мисленню, звичайній мові, оскільки вони використовуються для цілей логіки. Іншими словами, Фреге шукав шляхів об’ємного тракту­вання смислу, розгляду смислу як своєрідного предмета.

Аналізуючи природну мову, Фреге зіткнувся з контекс­тами, в яких, на перший погляд, порушувався принцип об’ємності. Тобто з контекстами, означеними вже як інтен- сіональні. Поряд з психологічними, модальними контекс­тами особливо яскравим прикладом інтенсіональних кон­текстів є непряма мова. Випадок з Георгом ІУ, про який говориться у прикладі Рассела, свідчить, що необережне поводження з інтенсіональними контекстами неминуче призводить до антиномій відношення іменування.

Розглядаючи антиномії іменування, Фреге показує, що в інтенсіональних контекстах при вживанні імені, відносно якого цей контекст є інтенсіональним, денотат цього імені змінюється. Денотатом імені при непрямому його застосу­ванні стає смисл імені при прямому його вживанні. А це означає, що, відповідно до принципу придметності, в інте- нсіональних контекстах виражаються відношення не між предметами (звичайними денотатами імен), а між їхніми смислами. У цьому випадку принцип взаємозамінюваності зберігається і для інтенсіональних контекстів, але із засте­реженням, що замінити ім’я а в непрямому контексті мо­жна іменем в лише тоді, коли в має той самий смисл, що і а в прямому його вживанні.

Іншими словами, у тих випадках, якщо ознаки, які складають смисл імені, допомагають лише виділити, знайти предмет серед інших предметів (при цьому сам предмет береться в цілому з усіма його властивостя­ми), то ми можемо замінити це ім’я на інше, не звер­таючи уваги на його смисл.

Коли ж ознаки не тільки виділяють предмет, а й сам предмет розглядається з боку цих ознак, то заміна імені а на ім’я в можлива лише за умови однаковості їхніх смис­лів (наприклад, «автор «Веверлея» і «людина, яка напи­сала «Веверлея»). У цих випадках йдеться про інтенсіона- льні контексти.

Тобто, коли ім’я вживається в інтенсіональному кон­тексті, то контекст, зрозуміло, висловлюється про позна- чуваний цим іменем предмет (звичайний його денотат), але як про предмет з тими самими характеристиками.

Для ілюстрації звернемося до прикладу Куайна, який наводить Р.Карнап у праці «Значення і необхідність». Ма­ємо висловлювання:

1. «9 необхідно більше 7».

Візьмемо таке висловлювання:

2. «Число планет = 9».

Якщо за принципом взаємозамінюваності замінити «9» на «Число планет», то отримаємо висловлювання:

3. «Число планет необхідно більше 7».

Коли подивитися чисто зовнішньо на висловлювання 3, то воно як висновок із 1 і 2 буде хибним. Але якщо враху­вати те, що у висловлюванні 1 говориться, що «9» саме як число необхідно більше як «7», то у висновку отримаємо висловлювання, яке матиме смисл, що «Число планет, саме як число, необхідно більше 7». Отримане висловлю­вання істинне, і тут не виникає ніякої антиномії.

Розгляд прикладу Рассела з Георгом ZV, а також бага­тьох прикладів, пов’язаних з проблемою смислу, які зустрі­чаються в літературі, не означає, що логіка прагне з’ясу­вати чи цікавився Георг ZV авторством «Веверлея» і як тре­ба було йому вийти із скрутного становища, у яке він по­трапив. Ці приклади в доступній, іноді анекдотичній формі, засвідчували складні теоретичні проблеми логічної науки.

Проблема смислу, на яку серйозно вперше звернув увагу Фреге і яка заявила про себе у вигляді анекдотичних не- доречностей, була тісно пов’язана з питанням про шляхи розвитку логіки.

Один шлях розвитку логіки пролягав через побудову спеціальних логічних числень, які враховували б інтен- сіональні контексти, а другий — через розвиток екстен- сіональної логіки. Але цей розвиток повинен враховува­ти два моменти:

а) екстенсіональна логіка з її вихідними принципами, положеннями є надзвичайно сильною абстракцією щодо реального процесу пізнання мислення;

б) відстоюючи принцип об’ємності, на якому грунту­ється екстенсіональна логіка, треба пам’ятати, що по­будувати раз і назавжди закінчену систему логіки, при­датну для будь-яких мов, неможливо.

Інтенсіональні контексти не можна усунути із змістов­ної мови, оскільки вони виражають невизначеність, що є в логіці, як і у будь-якій іншій галузі. Побудова все нових логічних систем ставить завдання перекласти на мову ло­гіки все більше змісту наших знань або, іншими словами, глибше формалізувати зміст мислення, проте на кожному етапі залишається і залишатиметься невизначений, невра­хований залишок.