§ 6. Рівні знакового процесу. Об’єктна мова і метамова

Існує відмінність між відношеннями, які притаман-ні даному знаку і знаками, за допомогою яких ми до­сліджуємо ці відношення. Для того, щоб зафіксувати цей факт, в семіотиці вирізняють різні рівні аналізу знакової ситуації,

На першому рівні семіозису пггерпретатор безпосе­редньо включений у знаковий процес.

Таких рівнів семіозису може бути безліч. Кожен з них є певним рівнем абстракції розгляду того ж самого знако­вого процесу.

Найбільш виразно ієрархічність семіотичного процесу виявлена французьким вченим Роланом Бартом (1915 — 1980 PP-): “Я” здійснює дві різні дії, що відокремлені в часі, — одна дія полягає в тому, шо людина живе (лю­бить, страждає, бере участь у різних подіях), інша — по­лягає в тому, що вона все це описує (пригадує), роз­повідає”³. Така характеристика дещо несподівано засвідчує тлумачення життя людини в цілому як знаковий процес, в який безпосередньо включена людина і який людина аналізує на більш високому рівні.

Для розрізнення рівнів аналізу знакового процесу логіка запроваджує два поняття: метамова і об’єктна мова (рредметна мова, мова-об’єкт). *

ТТза"д6пбмогою засобів метамови можливо виразити все, що виражають засобами об’єктної мови;

2)за допомогою метамови можливо позначити всі знаки об’єктної мови (для кожного знаку об’єктної мови в метамові існують відповідні імена);

3)за допомогою метамови можливо говорити про властивості висловлювань об’єктної мови і про відношення, шо існують між ними;

4)за допомогою метамови можливо формулювати ви­значення, а також правила (синтаксичні, семантичні, прагматичні), що стосуються об’єктної мови.

Розглянемо характерний приклад, що ілюструє зв’язок між об’єктною мовою і метамовою.

сти українською мовою. Якщо вчитель пропонує учню перекласти якесь речення, то він використовує для цього речення певне ім’я, запозичене з метамови (української мови). Отже, наявною є і друга властивість метамови. Третя властивість метамови засвідчується можливістю, наприклад, пояснень багатозначності висловлювань англійської мови. Четверта характерна риса метамови ви­являє себе (в даному випадку) через можливість форму­лювання у відповідних підручниках за допомогою україн­ської мови (яка в зазначеній ситуації є метамовою) пра­вил, яким підпорядковується побудова висловлювань англійської мови (наприклад, граматичні правила узгод­ження часу та інші правила).

У логіці і математиці розрізнення між об’єктною мо­вою і метамовою є особливо чітким, оскільки в цих нау­ках об’єктна мова здебільшого є символічною, а в мета­мові поруч із символікою використовують також і слова природної мови.

З огляду на безконечну кількість рівнів семіозису можливо стверджувати наявність більш ніж двох “повер­хів” деякої мови. Дійсно, для того, щоб говорити про об’єктну мову (мову “першого поверху”) достатньо сфор­мулювати відповідну метамову (мову “другого поверху”). Проте, якщо виникає необхідність аналізу структури, вла­стивостей, правил метамови, то дослідник вимушений “підніматись на третій поверх” і звертатись за допомогою до метаметамови (тоді метамова буде об’єктною мовою по відношенню до метаметамови). Таку надбудову “по­верхів” можна продовжувати і далі, але для більшості ви­падків, виявляється достатнім розрізнення двох мов: об’єктної і метамови.

У формалізованих мовах визначення мов різних сту­пенів неминуче. В іншому випадку формалізовані мови не могли б виконувати своєї функції в науковому пізнанні. Крім того, змішування метамови і об’єктної мо­ви може привести до суперечностей і парадоксів. Останнє зауважння стосується не стільки формалізованих мов, скільки природної мови.

Парадоксом, у широкому його розумінні, називають міркування, яке хоча і виглядає правильним, але приво­дить до такого висновку, що неузгоджується з досвідом людини і суперечить загальновизнаним речам.

Парадокс.у більш вузькому і більш сучасному зна­ченні цього слова — це два протилежних твердження, для кожного з яких наявні переконливі аргументи.

У логіці королем парадоксів вважають парадокс “Брехун”. Його відкриття пов’язують з ім’ям давньог- рецього філософа (мегарської школи) Евбуліда (IV ст. до н. е.)⁴. Існують різні варіанти формулювання цього парадоксу. Наведемо один з найпростіших. Уявимо ситу­ацію, коли якась людина виголошує лише одну фразу: “Я кажу неправду”. Виникає проблема: як оцінити цю фразу, тобто, яку відповідь давати на запитання: “Чи є вислов­лювання деякої людини “Я кажу неправду” істинним, чи воно є хибним?”. Якщо це висловлювання (“Я кажу не­правду”) є хибним, тоді людина говорить правду і, відповідно, її висловлювання є істинним. Якшо ж це ви­словлювання (“Я кажу неправду”) є істинним, а той, хто виголошує його стверджує, що воно хибне, тоді його ви­словлювання є хибним.

Отже, виявляється, що якщо людина (стверджуючи “Я кажу неправду”) говорить неправду, то вона говорить правду і, навпаки, якшо вона говорить правду, то вона говорить неправду.

Один спосіб усунення цього парадоксу був запропо­нований польським логіком і математиком Альфредом Тарським (1902 — 1984 рр.). Він вважав, шо цей парадокс є характерним прикладом труднощів, які виникають при змішуванні двох мов: об’єктної мови та метамови. В при­родній мові між ними різниці не існує: і про позамовну дійсність, і про висловлювання, що описують цю дійсність ми говоримо', використовуючи одну і ту ж саму природну мову.

Якщо дослідити парадокс “Брехун” з точки зору чіткого розрізнення об’єктної мови і метамови, то вияв­ляється, шо твердження “Я кажу неправду” не може бути сформульованим за допомогою об’єктної мови (в нашому випадку, це — українська мова). У ньому стверджують хибність того, що сказано за допомогою української мо­ви, а не факт дійсності. Тому його треба перенести до метамови і виразити за допомогою мови, що відрізняється від української.

Отже, строго кажучи, якщо ми хочемо сказати, що означає зворот “висловлювання, яке є істинним (хибним) в деякій мові”, то крім виразів цієї мови необхідно кори­стуватися також виразами, які в ній відсутні. Терміни “істинно” і “хибно” виражають не властивості речей, а властивості висловлювань щодо цих речей і тому ці терміни є термінами не об’єктної мови, а метамови.

АльФоед Таоський (на підставі таких міркувань) за- семантично замкненій мовіне існує чітких границь між об’єктною (предметною) мовою і метамовою. Очевидно, що будь-яка природна мова підпадає під рубрику семан­тично замкненої мови, чого не можна сказати про штучні, формалізовані мови, які є семантично незамкне- ними з огляду на чітку, однозначну і свідому фіксацію в них двох рівнів: об’єктного рівня і метарівня.

У семантично незамкнених мовах твердження щодо семантичних властивостей деякої об’єктної мови (тобто оцінки типу “істинно, що “хибно, що...”), так само як і імена висловлювань об’єктної мови, формулюють за допомогою відповідної метамови. В таких (семантично незамкнених) мовах неможливо сформулювати вислов­лювання, що стверджує свою власну хибність (що якраз відбувається в ситуації парадоксу “Брехун”).

Проте, спосіб усунення парадоксу “Брехун”, запропо­нований А. Тарським, припустимий лише для штучних, формалізованих мов. Для природніх мов цей спосіб не є прийнятним (принаймні, не є реальним). Суперечність і парадоксальність природніх мов усунути практично не­можливо, що є своєрідною платою мов повсякденного спілкування за свої багаті виражальні можливості.

ПРИМІТКИ

1) На сьогоднішній день найбільш розвиненою є на­самперед семіотика мови і літератури, підмурки якої були закладені представниками європейського структуралізму 1920 — 30-х років (Празька лінгвістична школа і Копен­гагенський лінгвістичний гурток: Трубецькой, Якобсон, Мукарджовський, Брендаль та ін.). Варто зазначити вне­сок російської “формальної” школи: Тинянов, Шклов- ський, Ейхенбаум; а також незалежних дослідників: Білий, Пропп, Бахтін, Лотман та ін. Найбільш розвине­ними сучасними напрямками семіотичних досліджень є: американська школа Ч. Moppica; у Франції — етно­графічна (антропологічна) школа К. Леві-Стросса, семіо- логія Р. Барта, психоаналітична семіотика Ж. де Лакана, семіологія кіно К. Менца; в Італії — семіологія кіно П. Па- золіні та ін. Сьогодні проводяться численні семіотичні дослідження архітектури, живопису і т. ін., виходять дру­ком ріноманітні семіотичні часописи. В 1974 році на І Міжнародному конгресі семіотики, який відбувся в Мілані (Італія), була створена Міжнародна асоціація се­міотики.

2) Відношення між знаком, смислом і денотатом можливо представити у вигляді схеми. Така схема була запропонована англійськими філософами Огденом і Pi- чардсом у книзі “Значення значення” (1923 р.). їх схема дістала назву “семантичний трикутник Огдена і Річардса”.

Знак (А) позначає денотат (C) і виражає деяку думку — смисл (В). Суцільні лінії свідчать про те, що між еле­ментами А і В, В і C існують реальні відношення, тобто А спричинює (виражає) В, а В спричинює (вказує на ) С. Пунктирна лінія, що поєднує елементи А і С, вказує на­явність нереального або опосередкованого (деяким смис­лом) відношення між знаком і його предметним значен­ням.

3) Барт Р. Драма, поэма, роман // Называть вещи своими именами. — M.: 1986. — С. 137.

4) Мегарська школа — одна із сократичних шкіл в давньогрецькій філософії, шо була заснована учнем Со­крата Евклідом з міста Мегари (помер після 369 р. до н. е.). До цієї ж школи належали Евбулід, Стілпон, Діодор Кро­нос. Цю школу сучасники називали еристичною школою, а її представників — еристиками (“ті, хто сперечається”). Саме в Мегарській філософській школі зафіксовані логічні парадокси і, зокрема, парадокс “Брехун”, який справив величезне враження на стародавніх греків. Філософ-стоїк Хризіп (281 — 208 рр. до н. е.) присвятив парадоксу “Брехун” три книги. Переказують, що якась людина на ймення Філет Коський був доведений цим па­радоксом до розпачу і покінчив життя самогубством. За іншими переказами, учень Евбуліда Діодор Кронос (помер біля 307 р. до н. е) наприкінці свого життя вирішив не їсти доти, доки не віднайде спосіб вирішення парадоксу “Брехун”. Він не зміг домогтися своєї мети і незабаром помер.

Середньовіччя тлумачило цей парадокс як “нероз- в’язуване речення”. У Новий час на проблему “Брехуна” взагалі не звертали уваги. Лише сучасний етап розвитку логіки дозволяє аналізувати цей парадокс за допомогою строгих логічних термінів. Проблемі парадоксу “Брехун” присвячена величезна кількість наукових досліджень. Його нерідко називають королем логічних парадоксів.

Згадаємо один цікавий епізод з життя двох славетних англійських філософів: Бертрана Расела (1872 — 1970 рр.) і Джорджа Едварда Мура (1873 — 1958 рр.). Расел якось запитав Мура, чи завжди той говорить правду. Після то­го, як Myp дав заперечну відповідь, Расел сказав, що відповідь Мура була єдиною неправдою за все його (Мура) життя. Цей відомий діалог двох філософів неваж­ко обернути на парадокс: якщо б життя Мура являло со­бою безперервний ланцюг істинних висловлювань, тоді ця заперечна відповідь була б першою сказаною Муром неправдою, а його зізнання у неправді було б, одноразо­во, новим підтвердженням його правдивості. Його (Мура) “ні” було б істинним, якщо і тільки якщо воно було б хибним.