Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи «pro» і «contra»

У контексті процесу досягнення істини як смислу пізнавальної дія­льності важливе місце займає проблема «довіри» суб’єкту пізнання. Традиційно довіра індивідуальному суб’єкту розглядалася як можли­вість отримання достовірного знання переважно про об’єкт, що дослі­джується.

Ця проблема набула актуальності у відомій дискусії між представ­никами «наук про дух» і «наук про природу». Специфіка й особливості об’єкта в «науках про дух» (у культурі) є, як відомо, важливим предме­том дослідження в герменевтиці. Об’єкт як «внутрішній духовний світ» (В. Дільтей), буття, яким постає «сама людина» (М. Гайдеггер), реаль­ність як текст, відповідно є проблемами його розуміння та інтерпрета­ції. Це переводить питання про достовірність в іншу сферу - у сферу суб’єкта як «умови можливості» істинного знання, отже, довіри до суб’єкта, який інтерпретує, доводить, стверджує. Довіра - це свого роду аргумент, на якому засновується досвід істини - раціональної чи ірра­ціональної, трансцендентальної чи трансцендентної, об’єктивної чи суб’єктивної.

Розвиток системи пізнання довів, що істина для кожного індивіда, який перебуває в системі соціального життя, є результатом довіри суб’єкту, який її репрезентує внаслідок завершення певного етапу дос­лідження. Ми змушені довіряти суб’єкту як носію істини, оскільки він перебуває «всередині» реальності (що є об’єктом пізнання), яка струк- турується суб’єктом відповідно до його цілей.

Необхідно підкреслити, що обґрунтування принципу «довіри» до суб’єкта пізнання засновується на теорії аргументації. Вона найбіль­шою мірою показує свої логічні можливості на довірі до тих чи інших положень, з якими виступає і які стверджує суб’єкт пізнання. Водночас у процесі виявлення основних положень принципу «довіри» та його продуктивно-евристичної ролі у сучасній філософії та логіці, повинні бути осмислені і враховані досвід та аргументи, висунуті попередньою філософською традицією. Насамперед це традиція скептицизму.

Філософія скептицизму демонструє логічно обґрунтовану теорію аргументації недовіри до пізнавальних можливостей людини. Варто за­значити, що слово «скептицизм» і не містить цього смислу, а означає в перекладі з давньогрецької «пошук, розгляд, дослідження». Цей «еле­мент недовіри» ввів античний філософ Піррои, який узагальнив подібні ідеї в особливому вченні та обґрунтував принцип «утримання від су­дження». Він, як зазначав Діоген Лаертський, «взагалі вважав, що іс­тинне не існує...», «ніщо не є більшою мірою одним, ніж другим»; «на кожне слово є і зворотнє»¹¹⁷.

Античні скептики спростовували положення всіх філософських шкіл, прагнули самі і вимагали від інших не висловлювати власних су­джень. Вони доводили, що претензії різних філософських, взагалі тео­ретичних побудов на абсолютну істинність неправомірні, а істинність всіх знань є відносною. Недостовірність усілякого знання аргументувалася тим, що почуття вводять нас в оману, ми можемо сприймати неісную­че - галюцинації, сни, ілюзії; нас обманює і розум, нездатний вирішу­вати апорії.

Історія логіки засвідчує, що скептицизм - це один із найперших ви­дів аргументації. Так, скептикам належить перший «штриховий порт­рет» аргументуючого міркування, в якому використовуються дедуктив­ні властивості суперечності. Зокрема, це стосується «викривальних аргументів» Зенона Елейсъкого, його апорій, заснованих на цьому спо­собі логічної аргументації. Щоправда, логічну форму {а саме: (A∩-) ∩- A} пізніше було експліковано в школі Платона. Скоріше за все, цій школі також належить, і аргумент, репрезентований відомою форму­лою (А &—А) ∩ В. Заперечуючи «критерій грунтовності» Протагора, Платон зазначає, що якщо прийняти цей критерій, то ми будемо зму­шені допустити і законність суперечностей, отже, і довільність су­джень. Стосовно міркувань Зенона, то вони відповідають інтуїціоніст- ській (конструктивній) логіці, що допускає лише одну форму аргументації - «доказ негативних суджень через побудову, яка призво­дить до суперечності гіпотези про істинність позитивної посилки мір­кування»¹¹⁸. Це зумовлено тим, що побічні форми доказу позитивних тез урівнюють в правах позитивні та негативні способи тверджень у формі закону подвійного заперечення (латин. - duplex negatio affirmat), хоча це інтуїціоністськи несприйнятливо. Основне питання, пов’язане з довірою до duplex negatio (латин. - подвійного заперечення), - це пи­тання про логічний смисл заперечення.

У пошуках такого смислу Секст Емпірик поєднує скептицизм з ем­піризмом. Він припускає можливість згоди з певними речами на основі чуттєвих уявлень, тобто суто емпірично. Він реабілітує досвід, віднов­лює в правах здоровий глузд, а незворушність і атараксія подані в нього результатом утримання від суджень з приводу істини.

Прагнення античних скептиків до повної «незворушності» в су­дженні та пізнанні змінилися трансцендентною пристрастю й аргумен­том віри, що знайшло вираз в середньовічній логіці. Однак розвиток європейської науки вимагав подолання схоластики і догматизму, чітко­го розрізнення знання і віри, а також визнання когнітивної значимості «методу сумніву». На початку епохи Нового часу скептицизм відро­джується, оскільки філософувати (отже, пізнавати) - означає сумніва­тися. Французький філософ П Бейль високо оцінював ідеї Секста Ем­пірика, поєднуючи скептицизм, утримання від суджень, тезу про рівносильні аргументи «за» і «проти» з визнанням «природного світла» всезагального розуму і логіки. На основі цих позицій він проводить ар­гументовану критику філософських систем Р. Декарта, Б. Спінози, Г. Лейбніца}²⁰

В епоху Нового часу ідеї скептицизму знаходять специфічний роз­виток у філософії Д. Юма, який висуває аргументи «за» щодо його не­обхідності в пізнанні. З точки зору мислителя, усіляке знання вироджу­ється у імовірність, оскільки існує невизначеність в самому предметі пізнання (перший сумнів); проявляється слабкість нашої здатності су­дження (другий сумнів); існує можливість помилки у процесі оціню­вання достовірності (третій сумнів). «Думаючи про природні погрішно­сті свого судження, - писав Д.

Для Д. Юма важливим було дослідити, яким чином наші розум і по­чуття зберігають завжди певну міру впевненості відносно предмета, який пізнається; яким чином ми зберігаємо певну віру, що є достатньою як для звичайного життя, так і для реалізації філософських цілей. Нара­зі ідеї Д. Юма, його аргументи на користь сумніву як умови довіри до результатів пізнання оцінені в нових контекстах і постають як «репре­зентативний реалізм», або «онтологічний феноменалізм». Виявляється, що скептичні (і не скептичні) ідеї в юмізмі мають значення для сучасної філософії та методології науки, серед яких: проблема аналітичного і синтетичного, а також індукції, демаркації науки і метафізики тощо. Як підкреслює P. Popmi, XVII століття (Новий час) «дало скептицизму но­ві плани на життя за рахунок своєї епістемології, а не філософії розуму. Будь-яка теорія, яка розглядає пізнання з точки зору точності репрезен­тації і яка вважає, що достовірність може бути раціонально властива лише репрезентаціям, робить скептицизм неминучим»¹²³.

Таким чином, скептицизм являє собою інтелектуальну культурну традицію, аргументи якої продуктивно використовувалися філософсь­ким мисленням для подолання суперечностей у процесі пізнання. Мис­ляча людина за потреби набуває здатності до сумніву, скепсису і самоі­ронії. Це є однією із фундаментальних її властивостей, що зміцнює до неї довіру, а не руйнує її можливість пізнавати реальність.

Необхідно враховувати, що в античні часи існувала й інша традиція, пов’язана з оцінкою когнітивних можливостей людини.

Таким чином, починає свій розвиток і домінування суб’єктивного, що керує всією новоєвропейською спільнотою та її світорозумінням. З часів Р. Декарта людина стає єдиним суб’єктом, який задає міру і визначає, що потрібно вважати сущим. «Людина тут - не відособлене егоїстичне Я, а суб’єкт, і цим сказано, що людина вступає на шлях нічим не обмеженого.розкриття сущого»¹²⁵. Якщо так, то причетність людини, суб’єкта пі­знання до внутрішньосвітового досвіду є принциповим моментом для ро­зуміння його зв’язку з істиною. Це сприяє виникненню підґрунтя для дові­ри до суб’єкта пізнання. Однак «головним для прийняття принципу довіри суб’єкту, - вказує П. А. Мікешина, - залишається фундаментальна думка про те, що основою істини знання, виявлення істинного (дійсного) предме­та постає сам суб’єкт як цілісність, яка не зводиться до гносеологічного і абстрактно-раціоналістичного суб єкта».

На основі вищесказаного, суб’єкт постає правомірною і необхідною основою для істини, що актуалізує проблему довіри до суб’єкта пізнан­ня. Він - не володар істини і не її розпорядник, а «умова можливості» і основа її досягнення та виявлення або в предметі, або в знанні. По суті, вся історія пізнання є нескінченним висуванням та обговоренням аргу­ментів «за» і «проти» стосовно пошуку відповіді на питання: чи довіря­ти можливостям людини, яка пізнає? Безумовно, розгляд цих аргумен­тів у ґенезі філософської та логічної думки становить власне весь смисл історико-філософського процесу.

З точки зору логіки ця проблема безпосередньо корелює з пробле­мою «суперечності». Сучасний розвиток теми суперечності бере начало від перших парадоксів, виявлених у наївній теорії множинності. Саме тоді відомий вчений Anpi Пуанкаре заявив, що поняття «існувати» в ма­тематиці може мати лише один смисл - відсутність суперечностей. Та­ка постановка питання дозволяла використовувати без обмежень «усі види так званих апагогічних побічних доказів, які засновуються на де- 127

дуктивних властивостях суперечностей».

Перші приклади таких доказів вже Арістотель сформулював як до­кази «через приведення до неможливого» (reductio ad impossible), до-

даючи, що приведене до неможливого протилежне судження (яке супе­речить тезі - Л. К.) є істиною «не наперед визначеною, а умовно взя­тою»¹²⁸. Арістотель не вказує, на які логічні закони спираються побіч­ні (непрямі) докази. Проте уточнення цього питання стало основою для розподілу побічної аргументації на різні ступені побічності, а також ро­змежування логіки на класичну, яка допускає вільне використання всіх форм аргументації від випадку, що суперечить (наприклад, всі форми зворотної контрапозиції), та інтуїціоністську (конструктивну), що до­пускає лише одну її форму - доказ негативних суджень через побудову, що приводить до суперечності гіпотезу про істинність позитивної по­силки міркування. Це поставило питання про логічний смисл запере­чення («ні», «проти»). На цю ситуацію звертає увагу X. Зігварт: «Сут­ність заперечення вичерпується лише в тому разі, коли до закону суперечності приєднується положення, що заперечення заперечення дає 129 • • •

ствердження», отже, підставу для довіри до результатів пізнання.

Хоча прийняття цього закону в двох його підвидах (підформах) ще не достатньо для породження класичного смислу заперечення, однак закон подвійного заперечення, урівнюючи позитивний і негативний способи твердження, розкриває, по суті, формальний (і циклічний) смисл заперечення в класичній логіці: будь-яке число заперечень мож­на виключити зі складу судження або включити в склад судження без зміни значення істинності. Цей формальний підхід до питання про за­перечення, що склався вже в традиційній (арістотелівській) логіці, ро­зуміє твердження і заперечення як зовсім паралельні та рівноцінні фор­ми висловлювання. Така позиція є характерною і для класичної математичної логіки, що з самого початку вводить заперечення у склад основних операцій мислення і не виявляє інтересу до генетичного хара­ктеру заперечення, до того, яким чином виникає заперечення у проце­сах міркування і розмислу. У цій «логіці duplex negatio (подвійне запе­речення) розглядають або в якості наслідку закону виключеного третього, або як вже утворений формальний факт»¹³⁰.

Однак для довіри до суб’єкта пізнання зовсім по різному сприйма­ється те, чи виникає заперечення із показань органів почуттів, постаю­чи мисленнєвим відображенням емпіричного факту, чи воно має смисл судження, що суперечить якому-небудь іншому судженню, тобто прос­то є запереченням або відповіддю на яке-небудь раніше висловлене твердження. У першому випадку фундаментальним поняттям є «від­мінність», що реалізується, а у другому - гіпотеза, що не завжди реалі­зується (підлягає верифікації).¹³¹

У результаті стає очевидно, що рівноправність твердження та запе­речення закономірно порушується, якщо думка виходить за межі мож­ливості елементарної перевірки і наочного досвіду, коли питання про істинність або хибність вирішується не емпіричною перевіркою, а логі­чним міркуванням. Тоді «правила логіки набувають апріорного харак­теру і виникає проблема довіри до цих правил»¹³², а разом з нею і про­блема довіри до суб’єкта, який уособлює і репрезентує ці правила.

Наведені положення історії та теорії логіки стосовно обґрунтування принципу довіри в контексті аргументації «суперечності - несупереч- ності» знаходять продовження в науці. Доцільність прийняття принци­пу довіри до суб’єкта знаходить істотну підтримку в основних поло­женнях епістемології. Дослідження в цій сфері дозволяють виокремити головні аргументи на користь принципу довіри до людини, яка пізнає (до суб’єкта пізнання). Водночас це надає можливість виявити, чи дійс­но цей принцип має апріорний характер, а також показати його віднос­ність. Власне, на обґрунтуванні принципу довіри до суб’єкта пізнання проходить апробація і теорія аргументації як умова смислоутворення.

Уся аргументація епістемології в аспекті еволюційної теорії пізнан­ня ґрунтується, на думку Л. А. Мікешипа, на таких посилках: людина належить природному світу і повинна розглядатися і аналізуватися по­ряд з іншими його сферами, епістемами і складовими; сама адаптація до цього світу і все життя людини є процесом пізнання; моделі еволю­ції та самоорганізації складних систем необхідно застосовувати і до пі­знавальної діяльності людини. На основі вищенаведених передумов ви­никли, утворилися, сформувалися аргументи, що «підтримують доцільність і правомірність постановки питання про довіру суб’єкту пі­знання».¹³³

Перший - гносеологічно-методологічний - аргумент ґрунтується на тому, що в міркуваннях про довіру до суб’єкта пізнання необхідно ос­новуватись на зваженому методологічному положенні «гіпотетичного реалізму» (Д. Кемпбелл), згідно з яким, потрібно спиратися на припу­щення про існування реального світу, структури якого можуть бути ча­стково пізнані, а переконливість же самого припущення може бути пе­ревірена. Для багатьох учених-дослідників не викликало сумніву те, що їхні істини - це не «абсолютні істини», а «робочі гіпотези», які можуть і повинні бути змінені, трансформовані або відкинуті, якщо вони супере­чать новим фактам. Однак суб’єкт пізнання кожного разу у процесі по­шуку просувається вперед, поглиблюючи і уточнюючи свої знання про реальний світ. За такого підходу «знімаються» невиправдані очікування повного співпадання або повного неспівпадання реального світу і на­шого уявлення про нього і, відповідно, пізнавальна діяльність суб’єкта і довіри до нього не оцінюється еталоном «абсолютної істини».

Другий аргумент стверджує, що до пізнавальної діяльності людини мають бути коректно застосовані положення про «вроджені» структу­ри, а також про апріорні та апостеріорні форми. Потрібно звернути ува­гу, що коли йдеться про «онтологічне апріорі», то в контекст включа­ється «не лише логіка онтологічних припущень, але і онтологічний на­стрій філософського розуму»¹³⁵. Власне, останнє і є тим філософським розумним (продуктивним) настроєм, на основі якого формується довіра до цього «філософського розуму». По-перше, у цьому настрої, налаш­туванні все існує «для нас». Іншими словами об’єкти, які були відчуже­ні, відсторонені, абстраговані та вважалися апріорно існуючими реча­ми, стають знайомими речами, очевидними даностями, природними установками. По-друге, філософія (у процесі пізнання) передбачає «яс­не усвідомлення трансцендентального (“природного”) характеру онто­логічного апріорі теоретичного світу. Світло ідеї істинності, у якому світ постає таким, яким він є “по природі” (світ ейдосів, божественних замислів, об’єктивних rex extensa), розуміється не як “природне світло розуму”, а у своїй історичності, як мінливий “просвіт” (Гайдеггер)». Парадокс полягає у тому, що простором того, хто пізнає (філософує) - в горизонті універсальності (вічності) існуючої свідомості - постає не метафізичний, а жль-історичний світ.¹ У цій ситуації свідомість (суб’єкт пізнання) співприсутня, причетна до цього світу, що і є аргу­ментом на користь довіри до результатів її пізнавальної діяльності - знання, яке претендує на істину.

Наразі, у контексті довіри до людини, що пізнає, інтерес викликає проблема «вроджених» когнітивних структур, яку К. Лоренц вважав співмірною з ідеями І. Канта про «апріорі». Так, К. Лоренц звернув увагу на те, що видатний філософ не передбачав існування «відповід­ності», а тим більше логічного зв’язку, між «річчю в собі» і апріорними формами споглядання, а також категоріями мислення. До того ж, сам І. Кант не вважав, що може бути природно-наукове обґрунтування ідеї апріорності. Окрім того, що особливо важливо, він не допускав розу­міння цієї ідеї як «апріорності» еволюційно сформованої системи орга­нів почуттів, пізнавальних здібностей в цілому, передуючих пізнаваль­ному досвіду індивіда, і які роблять цей досвід можливим. Як стверджував К. Лоренц, природознавці завжди передбачають реальний взаємозв’язок між «річчю в собі» і феноменами нашого суб’єктивного досвіду. «Дійсний взаємозв’язок між річчю в собі та специфічною апрі­орною формою її існування детермінований тим фактом, що остання утворилася як адаптація до законів речі в собі в процесі тісної взаємодії з цими постійно діючими законами впродовж сотень тисяч років ево­люційної історії людства. Така адаптація забезпечила наше мислення внутрішньою структурою, що значною мірою відповідає реальностям зовнішнього світу».

Вирішуючи цю проблему, Г. Фоллмер, один з провідних представ­ників еволюційної теорії пізнання, також зробив висновок, що І. Канту не вдалося поєднати структури досвіду і пізнання. Тому мислитель вважав, що необхідно підтримати висловлене Д. Кемпбеллом положен­ня про необхідність еволюційної інтерпретації кантівського синтетич­ного апріорі. Але звідки народжуються апріорні форми споглядання і поняття? На це питання Г. Фоллмер відповідає чітко: структури пізна­вальних здібностей людини - це продукт еволюції; вони є вродженими і спадковими, незалежними від усілякого індивідуального досвіду. При цьому «форми споглядання і категорії відповідають світу як суб’єктивні, включені в нас задатки та їх використання точно узгоджу­ється із законами дійсності просто тому, що вони сформовані еволю­ційно в ході адаптації до цього світу і його законів. Вроджені структури роблять зрозумілим те, що ми можемо робити відповідні і водночас не­залежні від досвіду висловлювання»¹³⁸. Суб’єктивні пізнавальні струк­тури, хоча і не повною мірою, але узгоджуються з реальними структу­рами, що і робить можливим виживання людини як в природному, так і соціокультурному вимірах.

Отже, цей аргумент говорить про те, що довіра до суб’єкта пізнання підкріплюється існуванням еволюційно сформованого «апріорі» - пев­ним чином розвинених у людини пізнавальних органів і здібностей, що орієнтують на об’єктивні властивості, структури і закономірності дійс­ності, які повинні постати перед індивідом в істинному значенні. Останнє пов’язано з інтуїціонізмом, для якого пізнання законів істин­ності (основної проблеми логіки) за потреби пов’язано з існуванням зо­внішнього світу (реальної дійсності). Однак «визначення істинності ва­ріюється згідно з філософською точкою зору, але незмінно передбачає певну концепцію реальності»¹³⁹. У результаті ми робимо висновок, що логіка для інтерпретації пізнавальних результатів має потребу не лише у застосуванні апріорних чи апостеріорних форм для доказу істинності своїх положень, але і в онтології.

Третій аргумент випливає з попереднього, згідно з яким, «вроджені» структури пізнання є адаптивними структурами. Адаптація виступає важливим механізмом пристосування суб’єктивних структур пізнання до об’єктивного світу, що робить можливим продуктивне функціону­вання індивіда у ситуаціях природного і соціокультурного життя. Вче­ні, які є представниками цього напряму, стверджують, що людина вже з народження налаштована для пізнання, тобто може бачити і пізнавати об’єкти, «об’єктивувати» світ, абстрагувати, вибудовувати класи і по­няття. Зрозуміло, що людині потрібен і більш пізній індивідуальний до­свід, який надає додаткові «підпрограми» і нові дані. Усе це говорить про те, що гарантованість пізнавальної діяльності обґрунтовується її еволюційно-адаптивною зумовленістю об’єктивного співвіднесення з реальним світом інтелектуальних здібностей і пізнавальних практик

людини. Завдяки цим практикам і здібностям застосовуються нові спо­соби аргументації, що повинні дати достовірне знання, яке відповідає адаптованій реальності. Оскільки адаптована реальність як об’єктивна реальність є продуктом соціально-культурної та наукової творчості, то суб’єкт пізнання репрезентує достовірне знання, що підтверджує сис- „ • 340

тема його доказів.

Четвертий аргумент доводить пріоритет пізнання, позбавленого то­тального впливу внутрішніх (фізичних і ментальних) станів і пережи­вань. Проголошуючи свої «гносеологічні пролегомени», К. Лоренц ви­ступає проти розуміння суб’єктивного як упередженого, примітивного (марновірного), залежного від випадкових оцінок. Учений вважає, що людина здатна виходити за межі абсолютної суб’єктивності, оскільки володіє фундаментальною здібністю певною мірою враховувати, ком­пенсувати і навіть виключати суб’єктивне в процесі пізнання зовніш­ньої дійсності. Ця здатність і той утворений образ дійсності говорить про їх значущість в практичному контексті. Це і є гарантом довіри до

• • • • /-? • 141

тих даних, які «дають відокремлені від суо єктивності знання», - за­значає К. Лоренц. Таким чином, довіра є гарантом достовірності знання.

П’ятий аргумент акцентує увагу на тому, що епістемологія, спираю­чись на «гіпотетичний реалізм», істотно уточнює можливості об’єктивного, або достовірного, знання. Досліджуючи адаптивний ха­рактер пізнавального апарату, вона виявляє не лише його обмеженість, але й досягнення. Фіксуючи константні та принципові параметри, цей «апарат» здатен відбивати об’єктивні структури, певним чином відпо­відаючи реальності, принаймні ізоморфно. Структурний ізоморфізм, або взаємно-однозначна подібність суб’єктивних перцептивних форм і об’єктивних параметрів реального світу повною мірою підтверджується дослідженнями «біоепістемологів». Г. Фоллмер пояснює цю ситуацію в поняттях «проективної теорії пізнання», що заперечує можливість де­дуктивного слідування від образу до проектованого предмету. Мисли­тель не наполягає на отриманні образу як копії реального світу, що ха­рактерно для теорії пізнання як відображення, але говорить «про ізоморфності об’єкта і образу, про узгодженість образу і об’єкта лише в окремих аспектах, і в кінцевому рахунку про можливість отримання із образу лише гіпотетичної інформації про проектований предмет».¹⁴²

Отже, кожне сприйняття, кожна «проекція» - це правомірна спроба реконструкції реального світу, що носить гіпотетичний характер, вима­гає перевірки і доказу або спростування. Еволюційне вчення про пі­знання підтверджує принципові положення теорії пізнання і логіки як теорії відтворення і творення, що близькі до природонаукового пояс­нення можливості пізнання. Однак воно й істотно їх коректує, оскільки робить базовими поняттями «проективність», «ізоморфізм», «гіпотети-

чний реалізм», а також вводить поняття «інтерсуб’єктивність», підкре­слюючи комунікативність пізнання. Аналіз комунікативного аспекту пізнання показує, що смисл і значення істинного знання не досягаються спрощеною структурою комунікативного акту. Насамперед «нам потрі­бно виокремити саму процедуру продукування і сприйняття тексту. Ар­гументація не може бути сприйнята, якщо вона не виражена в якому- небудь тексті комунікатором, а для цього текст повинен бути проекто­ваним і продукованим». А сприйняття тексту як наукової істини, по­ложення, принципів тощо є необхідною умовою його розуміння.

У цій концепції об’єктивність пізнання як умова його несуперечли- вості не пов’язується жорстко з отриманням «копії» реальності. У ній усвідомлюється, що сприйняття, задаючи предметні смисли почуттям і мисленню, тобто висуваючи гіпотезу, здійснює первісну, базисну інте­рпретацію даних, а тому є певним дослідженням, конститутивним для пізнання і достовірного знання. Як доводить Г. Фоллмер, вже у сприй­нятті міститься складна взаємодія вроджених здібностей, культури і на­вчання, що повинно «враховуватися в теорії пізнання і логічних дока­зах». Іаким чином, дається принципова конструктивна оцінка ролі самого суб’єкта пізнання, починаючи з чуттєвого пізнання.

Якщо не брати до уваги той факт, що наш пізнавальний апарат ево­люціонував у кореляції з об’єктивними структурами і процесами реаль­ного світу, і визнавати лише певну його «відображувальну» здатність, то, відповідно до аргументів класичного раціоналізму і абстрактної гносеології, необхідно максимально «вичистити» наші пізнавальні структури і сам розум від деформуючих знання властивостей і здібнос­тей суб’єкта. Якщо ж прийняти аргументи представників еволюційної теорії пізнання, то це означає визнати саму цілісну людину з її сформо­ваними пізнавальними структурами і правилами логічного мислення як «умову можливості та необхідності» для продуктивної пізнавальної ді- яльноси, для «отримання OO ЄКТИВНОІ ІСТИНИ».

В еволюційній епістемології, що досліджує процес формування умов можливості достовірного людського знання, усвідомлюється об­меженість органів чуття, а також вихідних образів сприйняття і повсяк­денного досвіду. Традиційні аргументи, що підтверджують цей факт, є загальновідомими, але висуваються нові факти і міркування, які зовсім не зводяться до критики і розкриття можливостей чуттєвого пізнання. Разом із тим еволюційна епістемологія є невід’ємною частиною євро­пейського (класичного) раціоналізму, який характеризують «по-перше, логічна впорядкованість сфер мислення, узгодженість понять, впоряд­кованість у використанні теорем та аргументів. По-друге, він орієнто- вании на емпіричне підтвердження знання». Отже, акцент еволюціо­ністів на чуттєвому пізнанні та значущості природного у досягненні достовірного знання не відділяють від аргументації, концептуалізованої у європейському раціоналізмі, що демонструє «сучасний стан європей­ського мислення»¹⁴⁷, - зазначає Е. H Шульга.

Шостий аргумент основується на тому, що, довіряючи людині, яка пізнає, потрібно пам’ятати про «адекватність» пізнавального апарату людини тим умовам, у яких він був розвинений в процесі еволюції. Од­нак він може не відповідати більш пізнім реальним структурам і є не завжди придатним для правильного розуміння кожної з них, що загалом досить тривіально. Разом з тим недостатньо осмислено той факт, що суб’єкт (людина) пізнання реалізує свої можливості в «світі середніх вимірів», «мезокосмі», а евклідова геометрія, і фізика І. Ньютона від­повідають цьому світу. Так, І. Кант створив «теорію пізнання світу се­редніх вимірів», не усвідомлюючи або не володіючи інформацією про те, що наукове пізнання може виходити за межі досвідного, а пізнава­льні структури адаптовані до реального світу. Особливого роду «сере- динність» нашого положення вважав необхідним враховувати В. Куайн, на думку якого «нашими концептуальними началами є об’єкти серед­нього розміру, що перебувають від нас на середній відстані, і наше зна­йомство з ними і зі всім іншим виявляється посередині культурної ево­люції людства»¹⁴⁸. «Серединність» - це реальність умов, за які не може, але прагне вийти людина в своєму пізнанні. Це та ситуація, у якій «не- суперечливість абстрактної теорії веде за собою можливість її модель­ної виконуваності (теорема Льовенгейма-Скулема), тобто створює умо­ви для вивчення моделі (якщо така буде вказана) засобами логіки цієї теорії. Одночасно в силу наявності моделі несуперечливість означає та­кож логічну можливість вважати таку теорію осмисленою»¹⁴⁹, - зазна­чає М. М. Новосьолов.

Необхідно враховувати, що обов’язкова вимога теорії пізнання (як теорії освоєння світу) постійно звірятися з емпіричним досвідом і з практичною діяльністю неявно «говорить» про нерозуміння меж світу «середніх» розмірів, у яких існує людина, а також про абсолютизацію її чуттєво-практичних можливостей. Це виражається також і в тому, що у процесі пізнання (і навчання) не враховують присутність «корінної ін­туїції» людини «мезокосму» (Г. Фоллмер), що без відповідного осмис­лення застосовуються повсякденна мова, мова класичної науки і класи­чна логіка, які були сформовані для опису і характеристики світу «середніх вимірів». Ці явища, а також невиправдано перебільшені очі­кування (зокрема отримання «абсолютно істинного», а не гіпотетично­го знання), призводять до песимізму, зневіри та заперечення можливос­ті достовірного знання, а найголовніше, «руйнують довіру до суб’єкту пізнання, до людини, яка пізнає, мислить, творить логічні схеми науко­вого пошуку».¹⁵⁰

Насправді ж визнання необхідності виходу за межі досвіду і безпо­середнього чуттєвого пізнання, що відбувається під час створення нау­ки, висуває проблему довіри до суб’єкта пізнання на новому рівні і в нових формах. І це очевидно, оскільки саме наука (раціональне пізнан­ня) долає обмеженість «грубого», тобто безпосереднього, логічно не перевіреного знання для виживання людини, яка сформувалася для пе­вних умов «середнього світу» (В. Куайн). Однак науку створює сама людина, завдяки чому виходить на принципово інший рівень пізнава­льної діяльності та логічного мислення, де визначальними стають вже коеволюційні фактори - біогенетичні й соціокультурні процеси в їх єд­ності та взаємодії. Наука розвивається в умовах, які охоплюють не ли­ше природні фактори, але й діяльність людини в суспільстві, новий рі­вень розвитку її логічного мислення, а також спеціальних пізнавальних практик. Тут пізнання також носить гіпотетичний характер і вимагає постійної перевірки і апробації, оскільки грунтується на інтер- суб’єктивній діяльності. При цьому аргументація як складова цієї дія­льності є частиною логіко-пізнавальних засобів для досягнення спіль­ні

hoi мети.

З цієї точки зору, реконструкція науки і наукового пізнання набага­то ближче до дійсності, ніж індивідуальний досвід. Її звернення до ем­піричних даних значно розширюється, виходячи далеко за межі «серед­ніх вимірів» у сфери мікросвіту або макросвіту (космосу), різко зростає інформація, істотно уточнюються отримані дані. Також змінюється си­стема аргументації, оскільки отримана наукова інформація та факти вимагають не лише осмислення, але й доказовості. Останнє набуває ва­гомості через те, що всюди, де нові факти і положення претендують на утворення основи нової теорії, її потрібно логічно обґрунтувати. Завдя­ки цьому формується розуміння власне нового - науки, суспільства, людини, сучасності.

Вищенаведені основні аргументи епістемології (еволюційної теорії пізнання) дозволяють оцінити принцип довіри до суб’єкта пізнання як конструктивний в логіці та філософії пізнання. Зрозуміло, еволюційна епістемологія постає насамперед в якості природничо-наукової концеп­ції розвитку пізнавальних здібностей, а тому не може розглядатися в ролі суто філософської або логічної теорії, зокрема теорії пізнання. Роз­виток пізнавальних здібностей - це коеволюційний процес, у якому ку­льтура з моменту її виникнення відіграє не менш фундаментальну роль у розвитку здатності людини адекватно сприймати світ. Але в будь- якому разі еволюційна епістемологія надає істотні аргументи для стве­рдження принципу довіри до суб’єкта. Включення «світу суб’єкта» в процес пізнання, що засновується на системі аргументів і логічних до­казів, вже вимагає від дослідника уваги до проблеми довіри до суб’єкта пізнання, як і до людини, яка прагне знайти і довести свою істину. У межах цієї проблеми можливо досягнути істинного знання, враховуючи його суперечності в контекст «аргументу від несуперечності» як одного із найбільш апробованих з часів античності «видів аргументації»¹⁵², - вважає М. М. Новосьолов.

Сучасна філософія і логіка, на основі фундаментальних робіт пред­ставників еволюційної епістемології К. Лоренца, Д. Кемпбелла, Г. Фоллмера, реалізуючи коеволюційний підхід, також формує і надає аргументи на користь принципу довіри суб’єкту пізнання як цілісній людині, яка прагне до істини. Необхідно враховувати, що істотно змі­нилося саме уявлення про розвиток пізнання, що традиційно розгляда­лося як процес поступового розширення та поглиблення наших знань про світ, їх комунікації у відриві від еволюції когнітивної системи лю­дини, базової єдності природного і соціокультурного начал. Когнітив- но-інформаційний підхід, а також когнітивна психологія та еволюційна епістемологія репрезентують пізнання цілісним - природно-ментальним - процесом геннокультурної коеволюції. Очевидно, що для сучасної фі­лософії та логіки опора на традиційне фізичне, математичне знання або на соціально-гуманітарні науки є недостатньою. Таким чином, необхід­но серйозно залучати результати еволюційної біології та нейробіології, нейропсихології, які дозволяють враховувати еволюцію когнітивної си­стеми людини і соціокультурні процеси, що зумовлюють адекватне ро­зуміння реального світу. Саме це зміцнює довіру до людини, яка прагне йти шляхом пізнання і розкривати реальні можливості в реалізації ви­значеної мети.¹⁵³

Разом з тим необхідно враховувати зміну та удосконалення системи аргументації. На сьогоднішній день аргументація розглядається не ли­ше через призму процедури «питання - відповідь» або доказу «істин­не - хибне» тощо. За останні десятиліття когнітивної науки та еволю­ційних поглядів стосовно людини з’явилися вагомі аргументи щодо необхідності перегляду класичних епістемологічних уявлень про при­роду формальних наук - математики і логіки. Йдеться про відкриття у 60-70-ті роки XX століття «міжпівкульної церебральної асиметрії і двох когнітивних типів мислення - просторово-образного і знаково- символічного (логіко-вербального)»¹⁵⁴.

Як виявилося, відмінності між цими когнітивними типами мислення насамперед стосуються способів перероблення інформації, домінуючих мисленнєвих стратегій, принципів організації концептуального зв’язку стимулів. Незалежно від того, чи подані стимули в перцептивно- образній формі, чи в форматах символів, знаків і слів, просторово- образне мислення використовує лише холістичну стратегію переробки багатьох параметрів поступаючої інформації. Воно немовби «працює» паралельно з декількома входами, нагадуючи «нейронний» комп’ютер, що складається зі штучних нейронних мереж. У результаті відбувається одномоментне виявлення відповідних контекстуальних зв’язків між рі­зними смислами перцептивних образів або між цілісними образами, «гештальтами» і створення на цій основі «багатозначного контекс­ту». Усе це актуалізує проблему довіри, оскільки процес пізнання значно ускладнився.

Для знаково-символічного мислення, навпаки, характерною є аналі­тична стратегія переробки лише істотних для аналізу властивостей і ві­дносин, чітких причинно-наслідкових зв’язків. Вона послідовно пере­роблює когнітивну інформацію - символи, знаки, перцептивні образи - по мірі її надходження, організовуючи однозначний контекст, необхід­ний для успішної вербальної комунікації. Однак у процесі надання най­простіших стимулів відмінності між когнітивними типами мислення, що стосуються стратегій обробки інформації, майже цілком нівелю­ються: «знаково-символічне мислення також виявляє здатність до од­ночасної обробки багатовимірної інформації, а просторово-образне ми­слення - деякі, хоча і прості здатності до аналізу».

Варто зазначити, що стратегії знаково-символічного (логіко- вербального) і просторово-образного мислення генетично контролю­ються нашою когнітивною системою (так само як і формати внутрішніх мисленнєвих репрезентацій - перцептивні образи, символи, слова і зна­ки). На основі цієї взаємодоповнюваності систем переробки когнітивної інформації наше мислення, еволюція якого продовжується, вносить «додаткові і досить серйозні елементи проблематичності в пошуки яко­їсь однієї, дійсно істинної “об’єктивної реальності” (у т. ч. платонівсь- кої ідеї) як кореляту формальних математичних і логічних структур і понять».¹⁵⁷ Власне, на них і вибудовується та система аргументації, на якій формується довіра до суб’єкта пізнання.

Потрібно пам’ятати, що сучасні процеси смислоутворення на основі досягнень науки та епістемології відкрили нове призначення логіки. Вона є не стільки емпіричною «наукою про мислення», скільки наукою про формальні логічні структури вербального мислення, що на основі ідеалізованого, гіпотетичного характеру своїх допущень, не завжди зо­бов’язана йти за нашою інтуїцією та інтуїтивним розумінням «правиль­ного мислення» або «правильного умовиводу». Необхідно також врахо­вувати, що наше мислення в цілому не охоплюється логікою, оскільки ми мислимо не лише відповідно до логічних принципів, але і спираю­чись на безліч схем нелогічного характеру - причинно-наслідкові зв’язки, математичні правила, емпіричні узагальнення, що вилучені із повсякденного знання, гіпотези та припущення емпіричних наук тощо. Окрім того, під час пізнання і мислення активізуються ресурси просто­рово-образного мислення - воно забезпечує цілісне розуміння, сприяє творчій інтуїції, дозволяє відкрити нові знання тощо. Усе це, однак, не зменшує значення логіки. Символічне вираження логічних формалізмів допомагає більш точно аргументувати положення і думки, що продуко­вані інтелектуальною діяльністю, з використанням пізнавального та мисленнєвого процесу. Вивчення логіки як теорії формального мислен­ня допомагає зміцнити і розширити вроджені аналітичні здібності лю­дини. Хоча «наші вроджені здібності до аналітичного мислення, які до­зволяють “інтуїтивно” виявити правильні аргументи, найпевніше, не зростають в результаті вивчення логіки, все ж неможливо заперечувати, що в ході такого вивчення збільшується можливість перевірити прави­льність міркувань»¹⁵⁸. У результаті це може зберегти від помилкових висновків і вчинків, тобто неадекватної, неадаптованої поведінки, що стане умовою довіри до слів і діяльності.

Наразі нові стереотипи практичної поведінки і мисленнєві стратегії виникають у результаті «активної свідомості, самі інноваційні форми цієї активності знаходяться під контролем генетичних факторів... Гене­тичні механізми лежать в основі не лише загальної здатності індивідів вирішувати проблеми - вони також забезпечують їх свідомість і мис­лення специфічними правилами, що необхідні для швидкого оволодін­ня соціокультурним світом». Таке бачення пізнавальної діяльності як поєднання природного і культурно-історичного начал дозволило знайти нові способи у вивченні становлення й удосконалення когнітивних форм, розвитку можливостей адекватного осягнення світу суб’єктом і розуміння самої природи істинного знання, що визначає і рівень довіри до нього (до людини, яка пізнає).

Дослідження в контексті еволюційної епістемології процесу форму­вання «пропозиціональної» парадигми в античній епістемології показа­ло, що вербальні заходи поступово доповнювалися і витіснялися все більш артикульованою словесною мовою. Стало зрозуміло, як архаїчне мислення могло переносити абсолютну довіру до показань органів чут­тя на слова і породжувати «магію слова», ототожнюючи з ним реальні речі та події. Логічно реконструювавши особливості міфологічного ми­слення, Платон звернувся до «ідей» та «ідеального» як засобу репрезе­нтації та реконструкції реального космосу, перетворюючи його в пред­мет аргументованих знань. Подібна властивість мислення породжує можливість наукового уявлення і творчості, що також повинно бути осмислено з позиції принципу довіри до суб’єкта, оскільки передбачає оцінку достовірності знань про реальну дійсність, що отримуються че­рез уявлення. А тут можлива «мисленнєва “деформація” (наприклад, абстрагування або моделювання) об’єкта, або гіпотезування (онтологі- зація) логіко-вербальних структур».¹⁶⁰'

Історія логіки підтверджує, що аргументи раціональності епохи кла­сичної науки, яка вимагала вилучення суб’єкта з наукового пізнання (його «сваволя», завантаженість свідомості «ідолами» і забобонами, а також уявлення, що спотворюють результати пізнавальної діяльності) у підсумку заважають отриманню достовірного знання. Прибічники цієї позиції, прагнучи до «адекватного відображення», недооцінювали про­дуктивність уявлення, не вбачали об’єктивної необхідності в багатьох випадках спеціальних способів уявлення як «спотворення», деформації, які не лише допускає, а й цілеспрямовано здійснює суб’єкт пізнання, зокрема дослідник у процесі наукового пошуку. По суті, всі емпіричні і теоретичні методи і прийоми є способами своєрідної деформації реаль­них об’єктів, що здійснюється доцільно і функціонально.

У цьому аспекті проблема довіри до суб’єкта постає в процесі нау­кового уявлення. У його контексті деформація («спотворення») дійсно­сті - це створення різних фікцій, свого роду віртуальних об’єктів у нау­ковому пізнанні. Аргументами для цього виступали численні види абстракції та ідеалізації, у результаті яких виникали фікції - ідеальні об’єкти, моделі, в яких знаходили вираження граничні стани, процеси і властивості. Уся науково-пізнавальна діяльність може бути розглянута як діяльність, що утворює і застосовує «фікції» в якості аргументів для «репрезентації дійсних фрагментів реальності (безпосередніх речей)»¹⁶¹.

У новоєвропейській науці значно зростає роль уявлення, створення віртуальних об’єктів («фікцій»). Також зростає деформація реальних об’єктів, тобто найважливіших передумов нової логіки мислення, що водночас демонструє принципово нове розуміння самого суб’єкта пі­знання, його функцій і можливостей. Відповідно до природи теоретич­ного знання, вчені прагнуть визначати закони подібних деформацій. Це проявилося в створенні проективної геометрії, яка дозволяла отримува­ти нові результати евклідової геометрії. Вводилися аргументи, відмінні від античної логіки і засновані на уявленні та деформації. Філософсь­кий смисл цих процесів, П. П. Гайденко вбачає в тому, що зникає від­мінність речі та її образу, все стає відносним, а субстанцію замінює ві­дношення. І в мистецтві, і в науці починає бути присутньою «довіра до ілюзії», що заснована на інтересі до «деформації, спотворення природ­ного, умовних, - щоб не сказати фіктивних, - конструкцій, що створю­ються людиною, яка відчула могутність своєї суб’єктивності»¹⁶².

Проблеми уявлення і деформації образів сприяють виникненню пи­тання: чи повинні ми орієнтуватися лише на логіку здорового глузду, приймаючи принцип довіри до суб’єкта, чи довіра повинна розповсю­джуватися і на ті випадки, коли суб’єкт явно порушує ці вимоги (у ви­падку спеціально створених «деформацій» в науковому пошуку)? Якщо використовувати аргумент «здорового глузду», то він викликає довіру в буденній, а не науковій свідомості. Проте справжня довіра до суб’єкта перевіряється саме в тих ситуаціях, коли немає стримуючої логіки «здорового глузду», де аргументом довіри є його інтуїція, творчість, уявлення. Довіряти можна саме тому, що людина, яка пізнає, володіє здатністю робити вибір у невизначеній ситуації, критично осмислювати результати пізнання, «вчиняти відповідно з думкою» (М. Бахтін). У цьому - своя логіка і своя аргументація, що відповідає вже некласич- ному типу раціональності.

Своєрідне розуміння принципу довіри до суб’єкта можна побачити у концепції М. Фуко, що змушує по-новому поставитись до опозиції «розуміння-нерозуміння» і побачити приховані проблеми «здорового пізнання» і розуму. «Немає безуму безвідносно до розуму, істина ж ро­зуму зводиться до того, щоб на мить привідкрити безум, який він запе­речує, і розчинитися, загубитися в безумі»¹⁶³. У цій нерозривній парі її складові постійно міняються місцями і слугують один одному мірою. Безум здатен уподібнюватися розуму, а природа використовує безум як «обхідний шлях розуму»: того, чого не може отримати від нашого ро­зуму, вона отримує від безуму.

Характеризуючи безум, М. Фуко використовує поняття істини. «Су­часна людина з часів Ніцше і Фрейда, - стверджує М. Фуко, - знаходить в глибинах свого “Я” спростування будь-якої істини: з теперішнім сво­їм знанням про саму себе вона здатна зрозуміти власну нестабільність і побачити, де їй загрожує нерозуміння»¹⁶, на відміну від людини епохи Просвітництва, яка «непохитно виявлена» в безпосередньо наданій її розумом істині. Ця думка М. Фуко про розвиток саморефлексії у крити­чному відношенні сучасного суб’єкта до свого розуміння істини є ще одним аргументом на користь принципу довіри до суб’єкта. Виникнен­ня образу як результату роботи уявлення, фантазії - це ще не момент нерозуміння (нерозуму), адже останній може народитися лише тоді, ко­ли цьому образу спонтанно буде надано значення абсолютної істини, коли використовується «мова розуму», але обмеженого простором ви­димості, що утворює помилкове поєднання цілісного образу і універса­льного дискурсу. «Безум починається там, де затемнюється відношення людини до істини»¹⁶⁵. Порушення відносин істиною може бути в межах сприйняття, або коли доступ до істини не такий простий.

Висновок М. Фуко є значущим для розуміння логіки пізнання і оцін­ки можливостей суб’єкта з позицій принципу довіри. «Безум існує ли­ше як кінцева мить творчості - творчість постійно витісняє його за свої межі; де є творчість, там немає місця безуму; і однак безум сучасний 166 творчості і творенню, оскільки покладає начало часу його істині». У цій ситуації, коли межі вказаних станів не проглядаються, проявляється ще одна основа принципу довіри до когнітивних здібностей людини. Аргумент «нерозуміння» («нерозуму») може виявити її наближеність до природи (у ній самій), виявити «максимум її здібностей», а також ві­дкрити можливості «уявлення і фантазії»¹⁶ у ситуації пізнання, творчо­сті та логіки мислення.

Таким чином, у контексті теорії аргументації, що є важливим фак­тором у процесі пізнання і досягнення достовірного знання, особливу увагу потрібно звернути на принцип довіри до суб’єкта пізнання. В лю­дині, яка пізнає, міститься можливість суб’єктивації істини. Завдання логіки полягає в аргументації тих положень, репрезентованих в еволю­ції епістемології, що обґрунтовують постулати, на яких засновується процес пошуку істини і достовірного знання. Довіра до суб’єкта пі­знання концептуалізує проблему когнітивних можливостей людини. Це зменшує можливості логіки, але символічне формулювання її принци­пів допомагає зміцнити і розширити можливості аналітичного мислен­ня. Аргументи, що підкріплюють принцип довіри, розширюють простір сучасного знання і постають важливим фактором смислоутворення життєдіяльності індивіда.