Поняття доведення. Структура доведення

Термін «доведення» має декілька значень.

По-перше, «доведенням» називають факти, за допо­могою яких встановлюється істинність певного поло­ження.

По-друге, «доведенням» позначають джерела доказів, наприклад, літописи, архіви, оповіді очевидців, мемуари тощо.

Нарешті, по-третє, «доведенням» називають логічну процедуру, в ході якої встановлюється істинність пев­ного положення за допомогою положень, істинність яких уже встановлена раніше.

Саме третє значення терміна «доведення» є об’єктом до­слідження логіки.

Структура доведення складається із:

— тези;

— аргументів та

— демонстрацій.

Т е з а — це думка або положення, істинність якого потрібно довести.

Наявність тези є обов’язковою умовою будь-якого дове­дення. Теза може бути сформульована як на початку дове­дення, так і в будь-який момент доведення. У природній мові тезу виокремлюють такими зворотами: а) «Ось моя теза»; б) «Ось моє бачення»; в) «Це моя точка зо­ру»; г) «Це моя позиція»; тощо.

Іноді тезу проголошують без спеціального посилання на те, що дане положення є тезою. Як правило, теза форму- люєтся у вигляді категоричного судження.

Наприклад,

«Земля має еліптичну орбіту руху»;

«Це імітація крадіжки»;

«Україна правова держава»;

«Сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180^о».

Але бувають випадки, коли теза формулюється у формі запитаня.

Наприклад:

«Хто організатор убивства президента Дж. Кеннеді?»;

«Як була заснована Києво-Печерська Лавра?»;

«Які чинники політичної стабільності в Україні?».

У судовій практиці розрізняють:

— основну тезу і

— підлеглу тезу або часткову тезу.

О с н о в н о ю т е з о ю називають положення, із якого випливають (або йому підпорядковуються) декі­лька явно сформульованих положень.

Тому доведення основної тези передбачає обґрунтування цих підлеглих положень.

П і д л е г л о ю т е з о ю називається положення, яке стає тезою лише тому, що завдяки йому доводить­ся основна теза.

Це і обумовлює те, що доведена часткова теза стає ар­гументом для основної тези.

Однією із основних властивостей тези є те, що вона повинна бути істинною. Хибне положення, яке висува­ється як теза, неможливо обгрунтувати ніяким доведенням.

А р г у м е н т — це думка, істинність якої уже встановлена раніше, і яка може бути використана для обгрунтування істинності довільного положення.

До аргументів відносять:

1) факти дійсності;

2) закони;

3) аксіоми;

4) дефініції;

5) раніше доведені положення.

Розглянемо кожен із видів аргументів.

Слово «факт» походить від латинського — factum, що означає зроблене, здійснене. Існує декілька значень цього терміна.

По-перше, під фактом розуміють істину, подію або ре­зультат;

по-друге, факт визначають як дещо реальне на проти­лежність вигаданому;

по-третє, під фактом розуміють конкретне, одиничне на відміну від абстрактного, загального;

по-четверте, факт трактують як особливого роду по­ложення, що фіксує емпіричне знання, яке протиставля­ється теорії або гіпотезі.

У межах нашого дослідження під фактом розуміється явище або подія, що мають місце в дійсності, і які прави­льно відображені в судженні.

Факт є одним із важливих видів аргументів. Запорукою вагомості факту як аргументу є те, що факт, як правило, відображає дійсний стан справ і відкидати, заперечувати не погоджуватися із фактом означає йти всупереч дійснос­ті. Факт є фундаментом, на якому будуються, формуються людські переконання.

Але факт як те, що наявне в дійсності, у сфері пізнання (у широкому смислі в сфері інтелектуальної діяльності) стає аргументом лише тоді, коли носій факту, суб’єкт фак­ту озвучує його, проголошує його, пояснює його.

Наприклад, подію затемнення Сонця можна пояснити як явище, що відповідає законам астрономії і як знак різ­них соціальних катаклізмів (війна, голод, зміни влади тощо).

Або ж факт наявності у підозрюваного знаряддя злочи­ну ще не означає, що саме він причетний до злочину. Це знаряддя могло бути підкинутим, позиченим, купленим після скоєння злочину тощо.

Тому один і той самий факт може бути використаний для трактування або тлумачення різних положень. Тобто, факт лише тоді може стати аргументом, коли він правиль­но інтерпретований і ретельно пояснений. Своєрідне забар­влення мають факти у судовому процесі (дослідженні).

У судовому дослідженні факти трактуються як фа­ктичні дані. Власне кажучи, розкриття злочину, встанов­лення злочинця, передбачає виявлення і збір фактів, які із достовірністю відтворюють обставини скоєння злочину, мотиви скоєння злочину, злочинне діяння, вказують на злочинця, істинність його вини. Тобто, фактичними дани­ми по судовій справі можуть бути всі складові середовища, в якому трапилася протиправна дія. Але аргументом або судовим доказом факт стає лише тоді, коли він відповідає вимогам процесуального закону.

Наприклад, інформація якоїсь особи, що спостерігала певний факт, перетворює даний факт в аргумент (доказ у певній справі) лише тоді, коли ця особа була допитана як свідок відповідно до процесуального закону і її свідчення занесені до протоколу згідно з вимогами процесуального закону.

Наступним видом аргументів є закони.

Серед законів розрізняють:

— закони природи (закони астрономії, фізики, матема­тики, хімії і ін.);

— закони суспільства (закони соціології, економіки, права, моралі і т. ін.).

З а к о н и — це положення, які відображають сут­тєві необхідні та загальні зв’язки і відношення.

Тому дія закону є обов’язковою, неминучою. Закон не знає винятків. Неможливо, щоб закон поширювався лише на частину предметів чи явищ, які він описує.

Все це зумовлює те, що закони є фундаментом нау­ки. Тому посилання на закон є глибоко переконливим. До­статньо встановити, що дане положення випливає із певно­го закону, як одразу із необхідністю визнається істинність цього положення.

Особливим видом аргументів є юридичні закони. У проце­сі слідства і судового засідання ми користуємося доказовими фактами, з яких намагаємося зробити певні висновки.

Наприклад, щоб встановити причетність підозрювано­го до злочину ми повинні зібрати докази у цій справі.

У ролі аргументів використовують також аксіоми.

Загальновизнаним є те, що аксіоми — це положення, які не потребують доведення. Саме у такому розумінні будемо вживати цей термін.

Аксіоми як аргументи широкого використовуються в математичних та природничих науках. У гуманітарних науках деякі залежності теж можуть виконувати фун­кцію аргументів.

Маються на увазі такі:

— категоричний імператив І.Канта: «Дій так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також, як до мети й ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу»;

— деонтичний принцип: «Все, що не заборонено, те дозволено»;

— презумпція невинуватості: «Будь-хто вважається невинуватим, доки не доведено протилежне».

Часто в ролі аргументів використовують дефініції або визначення. Визначення, розкриваючи зміст поняття, є квінтесенцією, концентрованим знанням про предмет. Тому посилання на дефініцію є достатнім для визнання іс­тинності тези.

Досить широко дефініції використовуються у судовій практиці. Це зумовлено тим, що дефініції правових по­нять містяться в юридичному законі, кодексі, право­вому акті і цим самим є універсальними та загально­обов’язковими.

Аргументи-дефініції, як правило, використовуються в доведенні, коли встановлюється кваліфікація скоєного, що може розглядатися як злочин. Довести, що дана дія обви­нувачуваного кваліфікована правильно, означає посилання на статтю закону, яка описує ознаки злочину, котрий про­глядається у діях обвинувачуваного.

Наприклад, якщо необхідно довести, що дії обвинувачу­ваного є шахрайством, то вказують не тільки на факти, що зібрані по даній справі, а й посилаються на статтю кримінального кодексу, яка описує шахрайство.

Нарешті, в ролі аргументів часто виступають рані­ше доведені положення. Будь-яка наука включає в себе принципи, теорії, наукові судження, які мають логічне об­грунтування і підтверджені практикою. Саме вони й мо­жуть виступати аргументами. Посилання на такі аргумен­ти є достатнім для обгрунтування тези.

Роглянемо третю складову частину доведення — демон­страцію. Розглянуті до цього структурні частини доведен­ня теза і аргумент за своєю логічною формою належать до суджень. Безпосередньо вони виражаються у реченні і сприймаються нами як щось реальне.

Д е м о н с т р а ц і я — це спосіб, форма зв’язку те­зи і аргументів.

Тому демонстрація не може бути виражена судженням. Самі мо собі теза і аргументи, поза логічним зв’язком ще не є доведенням. Довільне положення лише тоді стає аргу­ментом, коли із нього виводиться теза. Демонстрація як процес виведення тези із аргументів завжди має форму умовиводу.

Зазначимо, якщо стверджують, що демонстра­ція — це завжди умовивід, то мають на увазі не те, що доведення це якийсь новий вид умовиводу, поряд із описаним вище з умовиводом як формою мислення. Це — по-перше, а, по-друге, не будь-який умовивід є доведенням.

За дефініцією умовивід — це логічна форма, за допомо­гою якої отримують нове знання, відкривають істину. Тоб­то, перехід в умовиводі від засновків до висновку проду­кує, породжує нове знання. У доведенні ж здійснюється обгрунтування вже відомого знання, формується переко­нання в істинності раніше відкритого положення. Отже, у доведенні ми здійснюємо підбір аргументів для даної тези, але цьому підбору передує знання тези, проголошення, де­кларація істинності тези. Залишається це лише показати, продемонструвати. Правда, це тривалий процес. Іншими словами, якщо в умовиводі головним є питання «Чи ви­пливає висновок із засновків з логічною необхідністю?», то у доведенні — «Чи насправді це має місце?».

Враховуючи вищезазначене про демонстрацію, можна розрізнити два види демонстрації:

— У формі дедуктивного умовиводу і

— У формі індуктивного умовиводу.

2.