Моделювання конфлікту

Існують такі теоретичні моделі конфлікту як структурна, ймовір­нісна, теоретико-ігрова, теоретико-драматична та структурно-ігрова.

Структурна модель конфлікту - це замкнена система відносин (цикл) між усіма чи деякими елементами якої наявний негативний обернений зв’язок (стан структурного дисбалансу).

Негативні відносини лише необхідна умова виникнення конфлікту, але ще недостатня. Якщо А негативно ставиться до В, то цього одного ставлення недостатньо для того, щоб констатувати між ними наявність конфлікту. Тільки дисбаланс (асиметрія, непарне число) негативних пря­мих і обернених відносин породжує конфлікт. Тому, при негативному ставленні А до В, конфлікт між ними можливий лише при позитивному ставленні В до А.

Для того, щоб побудувати структурну модель конфлікту не­обхідно:

1) визначити усіх учасників конфлікту:

2) виокремити одного учасника (одну коаліцію учасників) в ролі особи, що приймає важливе, з точки зору дослідника, рішення;

3) сформулювати предмет конфлікту - потребу, що спонукає виок­ремленого учасника конфлікту до цілеспрямованої поведінки (тобто поведінки, яка скерована на задоволення потреби);

4) з 'ясувати причину конфлікту - перепону, що заважає виокрем­леному учаснику конфлікту задовольнити свою потребу, досягти поставленої мети;

5) знайти усі незбалансовані напівцикли, (які знаходяться у відноси­нах негативного оберненого зв язку) й з 'ясувати причини незбалансова- ності для подальшого аналізу.

Ймовірнісна модель конфлікту - це зважена система відносин, чиї елементи структурно незбалансовані з ймовірностями від 0 до 1 в якості терезів.

Якщо структурна модель дозволяє розрізняти два види модаль­ностей: позитивні та негативні відносини, то ймовірнісна модель збіль­шує їхню кількість до п’яти, додаючи до названих модальностей любов, ненависть та байдужість.

Любов називається позитивним ставленням, ненависть негативним ставленням, а байдужість - нульовим ставленням (запереченням того, що це ставлення є позитивним чи негативним).

У рамках ймовірнісної моделі конфлікту позитивні та негативні відносини не є незалежними. Так, для збалансованості відносин між А і В недостатньо, щоб А просто любив В, необхідно також, щоб він любив друзів й ненавидів ворогів В, щоб В любив А, його друзів й ненавидів ворогів А. У протилежному випадку ставлення А до В буде амбіва­лентним (неможливо дружити з ворогами того, кого любиш; неможливо ненавидіти друзів того, з ким дружиш).

У теоретико-ігровій моделі конфлікту учасників конфлікту нази­вають гравцями. Гравці повинні мати непорожню множину доступних їм незалежних дій. Із цієї множини утворюється множина стратегій кожного учасника гри. Якщо гравець спроможний здійснити m неза­лежних дій, то в його розпорядженні 2^m стратегій поведінки у цій грі. Після того, як кожен гравець вибере свою стратегію, виникає певний вихід як результат її здійснення або спосіб розв’язання конфлікту. Число виходів збігається із числом стратегій гравців і дорівнює 2", де п - загальне число усіх дій, доступних гравцям досліджуваної гри. Гравці упорядковують усі виходи у відповідності зі своїми індивідуальними ціннісними перевагами. Конфлікт виникає тоді, коли функції ціннісних переваг не збігаються. Множину рішень гри утворюють виходи, яким надають перевагу усі гравці однаковою мірою. Такі виходи також називаються раціональними чи стабільними.

Теоретико-ігровою моделлю конфлікту є гра G, яка описується множиною дозволених дій Si та неспівпадаючих функцій переваги виходів Mj кожного із n ≥ 2 гравців: G = (S₁, S₂,..., S_ll; M_b M₂,..., M_m).

Теоретико-ігрова модель конфлікту і класична теорія ігор з її різно­манітними модифікаціями, на якій ця модель базується, мають одну спільну рису - гравці не мають права змінювати умови і правила своєї гри.

Теоретико-драматична модель конфлікту і теорія драми, на якій вона базується, узагальнює класичну теорію ігор та її численні модернізації у зазначеному відношенні - вона дає змогу героям, а саме так прийнято називати гравців у теорії драми, коректувати свої вибори і переваги, трансформувати вихідну гру в нові ігри із більш вільними вимогами. Присвоюючи гравцям імена героїв драми, теорія драми наділяє їх свободою самореалізації, надає їм можливість творчо управляти роз­витком конфлікту.

Драма - це послідовність ігор, герої якої при пошуці опти­мального розв’язання конфлікту можуть обговорювати і змінювати вихідну гру, послідовно замінюючи її більш досконалими, з їхньої точки зору, іграми до тих пір, поки усі разом вони не досягнуть остаточного і влаштовуючого усіх розв’язання проблеми.

Метою драми як аналізу конфлікту є не стільки пошук стабільних виходів, скільки відкриття глибинних суперечностей, що змушують її героїв здійснювати ірраціональні вчинки, досягати заздалегідь відомих найгірших виходів, інтелектуальна організація спільного пошуку їх розумного розв’язання.

Враховуючи сказане, теоретико-драматичною моделлю конфлікту можна назвати упорядковану послідовність ігор G., п > 2, перша з яких позначає початок драми, а остання - її позитивно-синерге­тичне, антагоністичне або негативно-синергетичне завершення, і рушійною силою котрої є позиційні дилеми її героїв.

Серед позиційних дилем виокремлюють дилеми, що породжуються ненадійністю обіцянок партнерів обстоювати одну й ту ж позицію (герої драми А і В готові обстоювати одну й ту ж позицію) та дилеми, що породжуються непереконливістю загроз стосовно суперника (герої драми А і В нездатні обстоювати одну й ту ж позицію).

Структурно-ігрова модель конфлікту є синтезом структурної, тео- ретико-ігрової і теоретико-драматичної моделей. Головним методоло­гічним припущенням структурно-ігрової моделі є твердження, що будь- яка дія набуває певного значення тільки як елемент деякої перцептивно- поведінкової структури. У термінах іншої структури досліджувана дія може мати зовсім інший смисл.

Структура узагальнює дії до певної цілісності й тим самим надає їм конкретний смисл. Дії, що підпорядковуються одній і тій же структурі, тобто, які виконують одну й ту ж функцію, були названі s-ізоморфними (відносно цієї структури). Відношення s-ізоморфізму дає змогу привес­ти будь-яку гру до мінімальної, або біматричної форми.

Моделювання конфліктів у структурно-ігровій формі значно спро­щує пошук стабільних рішень. Для цього достатньо вирахувати інди­відуальні атитюди гравців, а на їх підставі результуючий атитюд усієї гри. Тільки s-структури, що сумісні з результуючим атитюдом, сим­волізують стабільне, прийнятне для усіх гравців рішення. Таким чином, структурно-ігрова модель конфлікту - це теоретико-ігрова модель, на множині дій гравців котрої, реалізуючи синергетичне або ан­тагоністичне вирішення базового конфлікту, задано відношення s- ізоморфізму і непорожня підмножина збалансованих та упоряд­кованих s-структур спільно із результуючим атитюдом гравців.

5.