Логічні ідеї в досократичних школах

Аналізуючи генезис і розвиток традиційної формальної логіки в європейській культурі, варто звернутись до імен Фалеса Мілетського (кінець VII - перша половина VI ст. до н.е., перший дослідник природи й математик), Зенона Елейського (народився близько 490 р.

Визначаючи формальну логіку як інструмент пізнавальної діяльності, систематизоване знання про форми мислення, виділимо методи (шляхи) пізнавальної діяльності, розкриті вищезазначеними давньогрецькими мислителями.

У логіці розрізняють методи (шляхи), спрямовані на дослідження об’єктів, які застосовує суб’єкт під час пізнавальної діяльності. Серед них: аналіз, синтез, індукція, дедукція, абстрагування, конкретизація, аналогія, моделювання, побудова гіпотез.

Визначимо сутність методів пізнавальної діяльності.

Аналіз (від грец. analysis - розкладання, розчленування) - уявний розділ досліджуваного об’єкта як цілісності на складові частини, кожна з яких стає окремим предметом пізнання з метою виявлення властивостей нових об’єктів і відносин між ними.

Синтез (від грец. synthesis - поєднання, складення) - уявне поєднання частин, виокремлених під час аналізу об’єкта, встановлення взаємодії і необхідних зв’язків між частинами цілого, що свідчить про його нерозривний зв’язок з аналізом.

Індукція (лат. induction - наведення, спонукання) - процес руху думки від часткового до загального, від низки факторів до закону.

Дедукція (від лат. deduction - виведення) - процес руху думки від загального факту до одиничного, від закону до окремих його проявів.

Абстрагування (лат. abstain - віддалення, відволікання) - здатність абстрагуватися від усієї сукупності факторів і зосередити увагу на якомусь одному питанні.

Конкретизація - це застосування теоретичних знань стосовно конкретної ситуації для того, щоб уточнити, поглибити її розуміння. Конкретне поняття є своєрідною сукупністю різних абстракцій, або абстрактних понять, що відображають певні властивості, сторони та зв’язки певного предмета. Конкретні поняття утворюються внаслідок послідовного доповнення й уточнення, розширення та синтезу окремих абстракцій, що відображають різні аспекти конкретних елементів.

Аналогія (від грец. analogia - відповідність) - прийом, у якому з огляду на подібність двох явищ в одних умовах робиться висновок про схожість цих явищ в інших умовах. Аналогія - форма отримання вивідного знання - умовивід, у якому на підставі подібності предметів в одних ознаках робиться висновок про схожість цих предметів і в інших ознаках. Метод аналогії широко використовується в моделюванні, оскільки модель - аналог об’єкта, що вивчається за допомогою моделювання. Аналогія передбачає отримання нового знання про досліджуваний предмет (явище) на основі раніше набутих знань про інший багато в чому подібний, схожий, але по суті інший об’єкт.

Моделювання (лат. modus - міра, образ, зразок) - штучно створений об’єкт, що представлений у вигляді схеми, креслення, формули, фізичних конструкцій. Модель застосовується для дослідження об’єкта, який реально існує.

Гіпотеза (від грец. hynothesis — припущення) - припущення, що висувається з метою, по-перше, пояснення причин існування явищ, процесів, їх походження; по-друге, пояснення зв’язків і відносин між предметами, явищами, процесами, подіями; по-третє, прогнозування подальшого розвитку різних систем, одержання нового знання про них.

У давньогрецькій науці логічні методи застосовували ще задовго до їх систематизації Аристотелем. Так, іонійський філософ - дослідник природи, математик Фалес Мілетський застосовував у своїй діяльності методи аналізу, синтезу, індукції, дедукції, абстрагування, моделювання, побудови гіпотез. Водночас він не ставив за мету дослідження наукової методології, тим більше не прагнув до їх чіткого визначення.

Фалес математику використовував як спосіб теоретичного осмислення дійсності, абстрагування від природи речей, процесів і явищ під час їх опису, як область знання, що має власні методи опису. Предметами математичного опису в мислителя були процеси та явища дійсності. Математика для Фалеса - спосіб теоретичного моделювання природи для одержання нового знання про неї.

Фалесу Мілетському було приписано такі прозові твори: «Про початки», «Про сонцестояння», «Про рівнодення», «Морська астрологія». Назви праць дають змогу вважати автора вченим і філософом, який шукав фізичний початок світобудови. На жаль, від цих праць до нас дійшли лише їх назви.

Моделюючи дійсність і абстрагуючись від неї, Фалес уперше в Іонії передбачив рік повного сонячного затемнення, що відбулося 28 травня 585 р. до н.е.

Представники пізньої античної традиції були одностайні в тому, що всі свої початкові наукові та філософські знання Фалес запозичив з Азії та Африки - Вавилонії, Фінікії, Єгипті. Прокл стверджував, що Фалес приніс в Елладу з Єгипту геометрію. Ямвлих зазначав, що свою мудрість Фалес Мілетський запозичив у жерців Мемфіса й Диополіса. Згідно з Аецієм, мислитель займався філософією вже в Єгипті.

Фалесу Мілетському приписували відкриття річного руху Сонця на тлі «нерухомих» зірок, визначення часу сонцестоянь і рівнодень, розуміння того, що Місяць світить не своїм світлом.

Застосовуючи методи аналізу й синтезу, Фалес розділив небесну сферу на п’ять зон. Він запровадив календар, визначивши тривалість року в 365 днів, розділивши його на 12 тридцятиденних місяців, з огляду на що п’ять днів випадали з місяців і їх було переміщено на початок року так, як це було прийнято в тогочасному Єгипті.

Фалес, використовуючи індуктивний метод та метод моделювання у сфері геометрії (Гея - у давньогрецькій міфології - Богиня-Земля. Відповідно, давньогрецька геометрія - наука про землевимір, а також вимір у просторі), визначив низку рівностей. Це рівності вертикальних кутів, трикутників з рівною стороною і рівними прилеглими до неї кутами, кутів при основі рівнобедреного трикутника, розділених частин діаметром кола. Використовуючи метод аналізу й синтезу, Фалес вписав у коло прямокутний трикутник. Ученим жерцям Вавілонії та Єгипту це було відомо, але для Еллади стало відкриттям. Водночас принципово нове полягало в тому, що Фалес почав викладати математику не лише в емпіричній, айв абстрактній формі.

Щоб сповна проаналізувати геометричні відкриття Фалеса, необхідно звернути увагу також на низку положень, без яких винахід зазначених тверджень є неможливим. Йдеться, зокрема, про паралельні лінії, рівносторонні, рівнобедрені та різнобічні трикутники, паралелограми. Грецькі письменники приписують йому також розв’язання двох геометричних задач практичного характеру. Одна з них полягала у визначенні відстані на морі корабля від Мілетської гавані, а інша - у визначенні висоти піраміди за довжиною її тіні (вимірюючи тінь у той час, коли вона дорівнює своєму тілу). Поставивши палицю на кінці тіні піраміди так, що від сонячного світла утворилися два трикутники, він показав, що відношення між величиною піраміди та палиці таке ж, яке було між тінню піраміди й тінню палиці. Отже, без використання індуктивного методу, методів аналізу та синтезу побудова Фалесом зазначених абстрактних моделей дійсності була б неможливою.

Напрям суворої логічної послідовності в геометрії першими запровадили геометри грецької іонійської школи, засновником якої був Фалес. Він створив Іонійську школу, представники якої, використовуючи абстрактні математичні міркування та моделювання, почали доводити теореми, що стосувалися світу дійсних речей, процесів і явищ. Математика Фалеса збирала розрізнені наукові знання, будувала науку у вигляді логічного ланцюжка, була методологією, найбільш теоретичною наукою того часу.

У Аристотелівській «Метафізиці» йдеться: «Серед перших філософів більшість уважала початком всіх речей одні лише засади у вигляді матерії, тобто те, з чого складаються всі речі, з чого вони виникають і на що зрештою перетворюються... І тому вони переконані, що ніщо не виникає та не гине, оскільки подібна основна природа завжди зберігається... Форми такого першоджерела у всіх дослідників різняться, проте Фалес як родоначальник такої філософії вважає її водою»^[1].

Вода Фалеса - філософське переосмислення за допомогою методів індукції, аналізу, синтезу, абстрагування, висунення гіпотези гомерівського Океану, шумеро-аккадського Абзу (Алсу). Назва його праці «Про початки» доводить, що Фалес прагнув осягнути поняття першооснови. Усвідомлюючи воду як начало, він примушує плавати на ній землю - у цій формі він і представляє субстанціальність води, що буквально перебуває під усім, на ній усе плаває. Отже, мислитель стихійно застосовує зазначені логічні методи, що ведуть його філософію від міфу до логосу - вчення.

Розкриваючи витоки логіки як фундаментального знання про форми мислення, інструмента дослідника в пізнавальній діяльності, слід ураховувати вчення Зенона Елейського.

Платон та Аристотель називають його винахідником діалектики. Доводячи положення свого вчення про простір і рух, філософ стихійно опанував не лише діалектику - мистецтво вести діалог, переконувати співрозмовника в діалозі, а й мистецтво аргументації. Однак перш ніж звернутися до сутності вчення Зенона, визначимо сутність таких логічних мистецтв, як мистецтво аргументації та діалектики.

Аргументація - це логічний процес міркувань, за якого обґрунтовується істинність судження (тези доказу) за допомогою інших міркувань - доводів (аргументів). Це така інтелектуально-мовленнєва процедура, що передбачає покуш і пред’явлення підстав для певної точки зору з метою її розуміння і (або) прийняття. Аргументація - це процес пошуку опори висунутого положення в інших положеннях і вираження цих положень у певній формі.

Потреба в аргументації виникає на заключному етапі розгляду певного питання, після того, як сформульовано можливі відповіді, але є незрозумілим, яка з них більш доречна й адекватна. Вона має на меті переконання протилежної сторони в істинності висунутого положення.

З огляду на те, що аргументація є мовленнєвою дією на основі системи тверджень для виправдання або спростування якоїсь думки, вона характеризується такими ознаками:

• завжди виражена в мові, тобто набуває форми висловлених чи написаних заяв;

• є цілеспрямованою діяльністю щодо посилення або ослаблення будь-яких (або чиїхось) переконань;

• передбачає розумність тих, хто її сприймає, їх здатність раціонально приймати або оскаржувати доводи.

У межах аргументації міркуванням притаманні дві властивості: доказовість і переконливість. У процесі аргументації виділяють такі елементи: теза, аргументи, демонстрація.

Аргументація є процесом упорядкування джерел, аргументів у певну систему для обґрунтування якоїсь думки. Водночас поняття «аргументація» та «доказ» не тотожні.

Доведення - це обґрунтування істинності якої-небудь тези аргументами, достовірність яких не викликає сумніву. Воно здійснюється згідно з правилами виводу.

В аргументації достатньо навести підстави для схиляння до своєї думки. Тут не обов’язково дотримуватися правил виводу - вимоги істинності висловлюваних доводів. Вони повинні бути лише правдоподібними. Тому кожен доказ автоматично є аргументацією, але не будь-яка аргументація може сприйматися за доказ. Лише між бездоганною аргументацією та доказом можна поставити знак рівності.

Таким чином, аргументація - це недосконалий доказ, неповний, але водночас цілком надійний. Мета аргументації полягає в тому, щоб не допустити голослівності, переконати опонента прийняти певну точку зору, домогтися його згоди.

За структурою аргументація й доказ аналогічні: вони мають однакові схеми побудови міркувань та елементи (теза - те, що обґрунтовується, аргументи й демонстрація - це зв’язок аргументів між собою і тезою). Різниця полягає в ступені категоричності мети. В аргументації - це переконання, що є удаваним, передбачуваним, таким, що сприймається на віру, а докази - незаперечна істина. Отже, суттєвою ознакою відмінності між аргументом і доказом є те, що дотримання істини в першому - бажана, у другому - неодмінна умова.

Завжди потрібно прагнути до більшого ступеня достовірності, а межею аргументації вважати істинність.

Змістом аргументації будь-якої тези (твердження) є аргументи, що подаються як конкретні думки, поняття, судження, висловлювання.

Здійснюючи класифікацію аргументацій залежно від специфіки тез, які обстоюють, можна виділити:

• односторонню (передбачає захист однієї сторони);

• двостороння (контрастне зіставлення точок зору, створюється умова вибору з альтернатив);

• контраргументація (доводи спростовують, що нищить аргументи після доводів (антитези) противника).

Найбільш «надійними» видами аргументації є докази та спростування. Доказ тлумачать як процедуру встановлення істинності певного твердження шляхом доведення інших тверджень, істинність яких уже відома і з яких за необхідністю випливає перше. Спростування - це міркування, спрямоване проти висунутої тези й має на меті встановлення його хибності або недоведеності.

Діалектика (від давньогрец. Aιaλεκτικη - мистецтво сперечатися, вести міркування) - метод аргументації у філософії, а також форма та спосіб теоретичного мислення, предметом якого є суперечності змісту цього мислення. У межах діалектичного матеріалізму діалектику визначають як загальну теорію розвитку матеріального світу та водночас теорію та логіку пізнання.

Діалектичний метод є одним із ключових у європейській філософській традиції. Власне слово «діалектика» походить із давньогрецької філософії і стало відомим завдяки «Діалогам» Платона, у яких два чи більше учасників діалогу могли дотримуватися різних думок, але прагнули відшукати істину шляхом обміну думками. Починаючи з напрацювань Г. В. Ф. Гегеля, діалектика протиставляється метафізиці - такому способу мислення, що розглядає речі та явища як незмінні й незалежні один від одного.

В історії філософії найвизначніші мислителі визначали діалектику як:

• вчення про вічне становлення та мінливість буття (Геракліт);

• мистецтво діалогу, що передбачає осягнення істини шляхом постановки навідних питань і методичних відповідей на них (Сократ);

• метод розчленування та синтезу понять із метою осягнення надпочуттєвої (ідеальної) сутності речей (Платон);

• наука, яка стосується загальних положень наукового дослідження, або ж, що є аналогічним, - загальних місць (Аристотель);

• вчення про поєднання протилежностей (Микола Кузанський, Джордано Бруно);

• спосіб руйнування ілюзій людського розуму, який, прагнучи до цілісного й абсолютного знання, неминуче заплутується в суперечностях (І. Кант);

• загальний метод пізнання суперечностей, як внутрішніх рушійних сил розвитку буття, духу й історії (Г. В. Ф. Гегель);

• вчення і метод, що сприймаються як основа пізнання дійсності та її революційного перетворення (марксизм).

Філософи ранньої грецької класики говорили про всезагальний і постійний рух. Водночас, представляючи космос у вигляді завершеного й прекрасного цілого, у вигляді вічного та перебуває в спокої. Геракліт й інші грецькі мислителі розробили формули вічного становлення, руху як єдності протилежностей. Аристотель уважає винахідником діалектики Зенона Елейського, який піддав аналізу суперечності, що виникають у разі спроби осмислити поняття руху та множини. На основі філософії Геракліта й елеатів надалі виникла суто негативна діалектика в софістів, суперечливих речей, а також понять. У цьому мислителі вбачали відносність людського знання та доводили діалектику до крайнього скептицизму, не виключаючи й моралі.

Платон слідом за еліатіами (Елейська школа) визначає істинне буття як тотожне й незмінне. Тим не менш, у діалогах «Софіст» і «Парменід» він обґрунтовує діалектичні висновки про те, що вищі роди справжнього можуть мислитися лише таким чином, що кожен із них є і не є, дорівнює собі самому та неоднаковий, тотожний собі й переходить у своє інше. Тому буття містить у собі суперечність: воно єдине та множинне, вічне й минуще, незмінне та мінливе, спочиває і рухається. Суперечність є необхідною умовою для спонукання душі до міркувань. У Платона дається діалектика п’яти основних категорій: руху, спокою, відмінності, тотожності й буття, унаслідок чого буття філософ трактує як таке, що суперечить саме собі, як координована роздільність.

У діалозі «Софіст» Платон викладає вчення про роди справжнього. Аналізуючи співвідношення понять буття, руху і спокою, Платон розмірковує про несумісність спокою з рухом. Оскільки і рух, і спокій існують, то, відповідно, буття сумісне з тим і з іншим. Таким чином, є три роди: буття, спокій, рух.

Кожен із цих трьох родів є іншим відносно решти двох родів і тотожне самому собі. З огляду на це, виникає питання про співвідношення родів тотожного й іншого з родами спокою та руху: збігаються вони між собою чи різняться?

Оскільки і спокій, і рух як тотожні кожен собі причетні тотожному, і при цьому вони різняться між собою, то ні спокій, ні рух не збігаються з тотожним. Оскільки і спокій, і рух як інші відносно останніх родів причетні до іншого та при цьому різняться між собою, то ні спокій, ні рух не збігаються з іншим. Таким чином, спокій і рух відмінні від тотожного й іншого.

Оскільки з існуючого одне існує саме по собі, а інше - лише відносно чогось, то інше не збігається з буттям, що передбачає як безумовне (те, що існує саме по собі), так і відносне.

Аристотель відрізняє «діалектику» від «аналітики» як науку про ймовірні думки від науки про докази. Аристотель у вченні про чотири причини - матеріальну, формальну, рушійну та цільову стверджував, що всі чотири причини існують у кожній речі абсолютно невиразне й тотожне з власне річчю.

Звернемося до сутності вчення Зенона Елейського, розглянувши застосування ним під час обґрунтування положень свого вчення про буття мистецтв діалектики й аргумента.

Зенон Елейський - учень Парменіда. Згідно з описом Платона в діалозі «Парменід», Парменід «був уже досить старий... віком близько шістдесяти п’яти. Зенону ж тоді було близько сорока»^[2]. їх співрозмовником є молодий Сократ, імовірно, не молодший двадцяти років, - звідси зазначено датування. У Платона Зенон зображений як автор збірки аргументів, який він склав «у молоді роки»^[3] для захисту вчення Парменіда.

Аргументи Зенона прославили його як вправного полеміста в дусі модної для Греції середини V століття до н.е. софістики. Зміст його вчення вважався тотожним позиції Парменіда, єдиним «учнем» якого він традиційно вважався (послідовником Парменіда називали також Емпедокла). Аристотель називав Зенона основоположником діалектики, використовуючи термін «діалектика» в значенні мистецтва доказування.

Платон у «Парменіді» згадує про твір Зенона, написаний із метою висміювання опонентів Парменіда, аргументування, що передбачення безлічі та руху призводить до ще більш смішних висновків, ніж передбачення єдиного буття. Аргументація Зенона відома в переказі більш пізніх авторів: Аристотеля («Фізика») і його коментаторів (насамперед у Сімплікія). Головний (або єдиний) твір Зенона становив собою набір аргументів, логічна форма яких зводилася до доказування суперечностей. Обстоюючи елейський постулат про єдине нерухоме буття, він прагнув показати, що прийняття протилежної тези (про множинність і рух) призводить до абсурду (ctτoπov) і тому має бути відкинуте. Очевидно, Зенон ґрунтував свою позицію на законі «виключення третього»: якщо з двох протилежних тверджень одне неправильне, то правильне інше. Відомо дві основні групи аргументів Зенона: проти множинності й проти руху. Є також свідчення щодо аргументування проти місця та чуттєвого сприйняття, що можна розглядати в контексті розвитку аргументації проти множинності.

Аргументи (λ∂γoι) Зенона проти множинності збереглись у Сімплікія, який цитує Зенона в коментарі до «Фізики» Аристотеля, а також у Платона («Парменід»).

1. Теза: якщо є множинність, то речі мають бути малі й великі (ті, що взагалі не мають величини, - малі, а такі, що є нескінченними, - великі). Доказ: існуюче повинно мати певну величину; будучи до чогось доданим, воно збільшить його, а будучи від чогось відібране - зменшить. Водночас, щоб відрізнятися від іншого, потрібно від нього дистанціюватися. Отже, між двома існуючими завжди буде неявне щось третє, завдяки якому вони різняться. Таке третє існуюче також має відрізнятися від іншого. Загалом існуюче виявиться нескінченно великим, становлячи сукупність нескінченної множинності речей.

2. Теза: якщо є множинність, то речі мають бути обмежені та безмежні. Доказ: якщо множинність речей існує настільки, наскільки є, не більше й не менше, то їх кількість обмежена. Але якщо є множинність, між речами завжди будуть існувати інші, між ними - треті, і так до нескінченності. Отже, їх кількість буде нескінченною. Оскільки доведено одночасно протилежне, неправильний вихідний постулат, то безлічі немає.

Згідно з теорією Платона, в одному з аргументів Зенона доведено: «Якщо є безліч, то речі мають бути одночасно подібними й неподібними, а це неможливо»^[4]. Аргумент передбачає розгляд однієї і тієї самої речі як подібної самій собі та неподобної іншим (відмінної від інших). У Платона аргумент постає як паралогізм, оскільки подібність і неподібність беруться до уваги в різних аспектах, а не в одному.

Аргумент проти місця. Якщо є місце, то воно буде в чомусь, оскільки всяке суще перебуває в чомусь. Те, що в чомусь, відповідно, у місці. Отже, і місце буде в місці, і так до нескінченності. Отже, місця немає. Аристотель та його коментатори вважали цей аргумент одним із паралогізмів: неправильно, що «бути» - значить «бути на місці», адже безтілесні поняття не існують у якомусь місці.

Аргумент проти чуттєвого сприйняття («Просяне зерно»). Якщо під час падіння одне зерно або одна тисячна його частина не шумлять, то як може шуміти падіння медимна зерна? Якщо спричиняє шум падіння медимна зерна, то й падіння однієї його тисячної має супроводжуватися шумом, чого насправді немає. Аргумент стосується проблеми порогу чуттєвого сприйняття, хоча сформульований у межах термінів теорії частини й цілого: як ціле співвідноситься із частиною, так і вироблений цілим шум повинен співвідноситися із шумом, виробленим частиною. У такому формулюванні паралогізм полягає в тому, що йдеться про «шум, вироблений частиною», якого насправді немає (за словами Аристотеля, існує лише можливість).

Аргументи проти руху. Найбільшої популярності набули чотири аргументи проти руху та часу, відомі з «Фізики» Аристотеля та коментарів до «Фізики» Сімплікія й Іоанна Філопона. Перші дві апорії ґрунтуються на тому, що будь-який відрізок довжини може бути представлений у вигляді нескінченної кількості неподільних частин («відрізків»), які зрештою не можуть бути подолані; третя й четверта - на тому, що і час складається з неподільних частин («тепер»).

1. «Стадій» (інша назва - «Дихотомія»). Рухоме тіло, перш ніж подолати певну відстань, повинно спочатку пройти її половину, а перш ніж досягти половини, йому необхідно пройти половину половини. Такий поділ є нескінченним, адже будь-який відрізок, яким би малим він не був, можна ділити навпіл.

Іншими словами, оскільки рух завжди відбувається в просторі, а просторовий континуум розглядається як актуально надана безліч відрізків, адже кожна неперервна величина може бути ділена до нескінченності, то рухомому тілу зрештою доведеться минути нескінченну кількість відрізків, що унеможливлює рух.

2. «Ахілл». Найспритніший бігун ніколи не наздожене найбільш повільного, оскільки необхідно, щоб той, хто наздоганяє, першим досяг місця, звідки почав рухатися той, хто тікає. Тому найменш вправний бігун за потреби завжди повинен бути трохи попереду.

Насправді рухатися - значить переходити з одного місця на інше. Швидкий Ахілл з точки А починає переслідувати черепаху, що перебуває в точці В. Йому необхідно спочатку пройти половину цього шляху - відстань AAl. Коли він опиниться в точці Al, черепаха за той час, поки він біг, пройде трохи далі на деякийсь відрізок ВВІ. Тоді Ахіллу, що перебуває на середині шляху, потрібно дістатися точки Bl, для чого, відповідно, необхідно пройти половину відстані AlBl. Коли ж він виявиться на півдорозі до цієї мети, черепаха відповзе ще трохи далі, і так до нескінченності. В обох апоріях Зенон передбачає континуум, що ділиться до нескінченності, мислячи цю нескінченність як актуально існуючу.

3. «Стріла». Стріла, що летить, насправді нерухома. Доказ: у кожен момент часу стріла займає певне місце, рівне своєму обсягу (бо в іншому разі стріла була б «ніде»). Але займати рівне собі місце - це значить перебувати в стані спокою. Звідси випливає, що рух можна вважати лише сукупністю станів спокою, що є неможливим, адже з нічого не буває нічого.

4. «Рухомі тіла» (інша назва - «Стадій»). Якщо рух існує, то одна з двох рівних величин, що рухаються з однаковою швидкістю, одночасно пройде вдвічі більшу, рівну, відстань, ніж інша.

Традиційно цю апорію пояснювали за допомогою креслення. Два обнакові предмети (позначені буквеними символами) рухаються назустріч один одному паралельними прямими та проходять повз третього предмета, рівного їм за величиною. Рухаючись з однаковою швидкістю, один раз повз той предмет, хто рухається, а інший - повз той, що нерухомий, одна й та сама відстань буде пройдена одночасно і за певний проміжок часу t, і за його половину - t∕2. Нехай ряд Al, А2, АЗ, А4 означає нерухомий предмет, ряд Bl, В2, ВЗ, В2, - предмет, що рухається вправо, і Cl С2 СЗ С4 - предмет, що рухається вліво: Al, А2, АЗ, А4, Bl, В2, ВЗ, В4, СЗ, С2, СЗ, С4.

Після закінчення одного і того самого моменту часу t точка В4 проходить половину відрізка А1-А4 (половину нерухомого предмета) і цілий відрізок С1-С4 (предмет, що рухається назустріч). Так, кожному неподільному часовому проміжку відповідає неподільний відрізок простору. Але виявляється, що точка В4 в один момент часу t проходить (залежно від того, звідки вести відлік) різні частини простору: відносно нерухомого предмета вона проходить менший шлях (дві неподільні частини), а відносно рухомого - більший (чотири неподільні частини). Утворений неподільний момент часу виявляється вдвічі більшим за себе. А це означає, що або він повинен бути діленим, або подільною повинна бути неподільна частина простору. Оскільки ні того, ні іншого Зенон не визнає, він робить висновок, що рух неможливо осмислити без суперечності, а отже, руху не існує.

Загальний висновок зі сформульованих Зеноном апорій у межах підтримки вчення Парменіда полягав у тому, що свідчення відчуттів, що переконують нас в існуванні множинності й руху, різняться з аргументами розуму, які не містять у собі суперечностей, отже, істинні. У цьому разі помилковими повинні вважатися почуття й міркування, що ґрунтуються на них.

Побутувала точка зору, згідно з якою аргументи Зенона були спрямовані проти прихильників піфагорійського «математичного атомізму», конструювали фізичні тіла з геометричних точок і брали атомарну структуру часу. В античній традиції вважалося достатнім поясненням (у межах вчення Платона) припущення, що Зенон підтримував позицію Парменіда, а його опонентами були всі, хто не брав елейську онтологію та дотримувався здорового глузду, довіряючи почуттям.

Аналізуючи досократичний період, у контексті неусвідомленого використання законів логіки неможливо не згадати ім’я Демокріта. Філософ у своїй пізнавальній діяльності використав аналіз і синтез, індукцію (процес руху думки від часткового до загального, від низки чинників до закону) та дедукцію (процес руху думки від загального факту до факту одиничного, від закону до окремих його проявів). Крім того, він постійно висував гіпотези стосовно формування моделі картини світу. З огляду на зазначене, спробуємо продемонструвати основні складові вчення Демокріта.

Учення про засади - онтологія та гносеологія Демокріта ґрунтуються на методах аналізу, синтезу та висунення гіпотез. Атоми й порожнеча - універсальні першооснови та головна антитеза плюралістичної онтології Демокріта. Атом (η Qτoμoς oUσiα, «неподільний») - найменше тіло, що є неподільним з тієї самої причини, що й неподільне «буття» Парменіда. Ділення передбачає наявність порожнечі, проте всередині атома її немає. Як і буття в Парменіда, атоми Демокріта є вічними та незмінними.

Запровадження поняття атома традиційно розуміють як реакцію на проблему поділу до нескінченності, яку досліджував Зенон Елейський. Якби атомів не було, процес ділення будь-якого тіла був би нескінченний, і ми отримали б одну кінцеву річ, що складається з нескінченної кількості частин, що є абсурдним. Порожнеча (κεvov) в системі Демокріта є принципом дискретності, множини й руху атомів, а також їх «вмістилищем». Називаючи порожнечу «небуттям», філософ явно відмовився від елейської постулату про неіснування небуття. Однак поняття буття й небуття включені в нього в більш загальне поняття «те, що насправді» (ετε∩), завдяки якому реальність визнавалася і за порожнечею (не-буттям). Атом перебуває серед низки компонентів: буття, щось, тіло, повнота. Таким чином, експлікація семантичного ряду поняття «атом» така: бути - значить бути чимось. Бути чимось - означає бути тілом, бути тілом - це бути повним (щільним). Порожнеча співвіднесена з поняттями «небуття», «ніщо» (ouδεv, «нуль»), «нескінченність». Атоми та порожнеча є рівноправними: «щось» не більше, ніж «ніщо». Цей принцип є універсальним у системі Демокріта. Усі атоми, кількість яких є нескінченною, постійно рухаються, навіть усередині твердих тіл вони здійснюють коливальні рухи («трясуться в усі боки»). Першопричиною цього руху є зіткнення атомів, що почалися в вихровому космогенезі. Космос Демокріта повністю механістично детермінований.

Один від одного однаково щільні атоми відрізняються трьома властивостями: «фігурою» (pυσμoς), «розміром» і «поворотом» (розміщенням у просторі), унаслідок чого складені з атомів тіла мають різноманітні якості. Фігури (форми) атомів нескінченно різноманітні. Згідно з принципом повноти, немає підстав надавати переваги одній певній формі, обмежуючи таким чином інші форми атомів. При цьому всі міркування про форми атомів повністю умоглядні, бо атом, як такої не доступний чуттєвого сприйняття. Сам Демокріт називав свої атоми iδεαι («види», «форми»), ввівши цей термін ще до Платона для позначення суті, вбачаємо лише думкою.

Згідно із законом збереження буття («нічого з нічого не виникає»), виникнення та знищення складних тіл відбувається шляхом поєднання та роз’єднання атомів. Чотири елементи фізичного світу - вогонь, повітря, вода і земля - складаються з атомів. Лише атомам вогню Демокріт приписував певну форму - кулясту (куля - найбільш рухлива з усіх фігур). Про решту трьох елементів відомо, що вони однакової форми, але величина різна: найбільшими є атоми землі, найменшими - повітря. Зазначені три елементи є сумішшю атомів усіх форм, з огляду на що вони можуть взаємоперетворюватися: шляхом виділення більших атомів вода може перетворитися на повітря, або земля - на воду.

Відповідно до ключових положень космології Демокріта, нескінченні за кількістю атоми безперервно рухаються в нескінченній порожнечі, зіштовхуючись між собою та зчіплюючись завдяки нерівностям власних форм. «Переплітаючись», вони утворюють незліченні світи (космоси). Наш космос утворився завдяки якомусь спонтанному «вихру» (∆ivη), викликаному величезним збігом атомів, що прорвались у «велику порожнечу». Унаслідок цього вихрового руху, що був результатом неоднорідного розподілу атомів у порожнечі, відбулося їх первинне сортування (поєднання схожих між собою атомів із розміщенням у центрі найбільших серед них), зрештою утворилася Земля. Навколо неї спочатку оберталася вогка оболонка, схожа на бруд, що поступово висихала. Волога матерія осідала донизу, а суха від тертя запалала, утворивши таким чином зірки. Земля перебуває в центрі космосу. Вона залишається нерухомою (не рухається, а «лише здригається»), а небосхил - повітря, обертається навколо Землі та не дає їй падати, хоча сама вона важча за повітря. Форма її в поперечині округла, проте випукла посередині, а довжина в півтора раза більша за ширину. Ближче до Землі розташований Місяць, найдалі - Сонце, усі інші планети - між ними, на крайній периферії розташовані зірки. Обертаючись, Сонце та зірки витрачають свою матерію, водночас збагачуючись зовнішнім впливом, що називається «живленням від випарів». Космос існує, доки є здатним єднатися з матерією ззовні, в іншому разі починається його розпад. На думку Демокріта, Сонце та Місяць виникли окремо від нашого космосу під час незавершених космогонічних процесів, а потім увійшли до нашого космосу, де розжарилися та набули нинішнього вогняного стану. Місяць світить відбитим світлом («живиться від Сонця»), але має також і власне світіння кольору розпеченого вугілля, що видно під час місячних затемнень. Особливу увагу Демокріт приділяв поясненню появи комет, яскравості Чумацького Шляху.

Згідно з антропологією Демокріта, тварини походять безпосередньо від землі. Від теплоти поверхня напіврідкої землі здулася, утворилися гнильні бульбашки, схожі на болотні, усередині яких зародилося життя. Уночі зародки харчувалися інеєм, що випадав із навколишнього повітря, а вдень - тверднули від спеки. Коли розміри цих горбів помітно збільшилися - на світ з’явилися різні види тварин. Ті, у кого було найбільше тепла, піднеслися догори та стали літаючими; у кому переважала земля - стали плазунами та іншими сухопутними тваринами, а в кому домінувала вода - водоплавними. З часом сонячний жар висушив життєтворні бульбашки, а інші тварини згодом утворилися шляхом породження один від одного. Про виникнення статей Демокріт обґрунтував таку ідею: якщо в земному міхурі особина встигала повністю дозріти («спектися»), то виходив самець, більш вогненний і активний за природою, а якщо ні - виходила самка.

Згідно зі свідченнями Аристотеля («Історія тварин», «Про виникнення тварин»), Демокріт систематично спостерігав за живою природою в її різноманітті. Він шукав причину всіх явищ: звідки в павуків павутина, чому в оленів і биків ростуть роги, чому мули є безплідними та яка природа виникнення каліцтв? Окрему увагу Демокріт приділив дослідженню різних етапів процесу народження - від зачаття й внутрішньоутробного розвитку плода до особливостей пологів залежно від кліматичних умов місцевості.

Традиційно, як і всі досократики, Демокріт розглядав антропологію як частину космології та натурфілософії. Філософ висловив думку про еволюцію інстинкту самозбереження, що, на відміну від диких звірів, пов’язана з досягненнями культури. Згідно з Демокрітом, люди створили культуру (у тому числі землеробство, різні ремесла, музичне мистецтво), наслідуючи природу та навички різних тварин. Вони з часом училися на власному досвіді обирати й зберігати корисне для життя. Імовірно, інтерес до історії культури спонукав Демокріта здійснити власний розрахунок Троянської ери - року взяття греками Трої. Описані в епосі Гомера події вважалися найбільш ранніми в історії. На їх основі було зроблено висновок про тривалість існування власне людства. Розрахунки Демокріта показали період близько 1150 р. до н.е.

Приділяючи особливу увагу вивченню різних аспектів життя людини та людства, у межах вчення про душу та пізнання Демокріт не відчував потреби визначити поняття людини, що цілком відповідало духу тогочасної філософії. Доксографи зберегли лише логічно невигадливе тлумачення: «Людина - те, що всім відомо». Водночас Демокріт уперше детально розробив теорію чуттєвого пізнання та одним із перших констатував залежність властивостей і якостей речей від способу їх сприйняття, під час якого змінюється якщо не сам пізнаваний предмет, то принаймні його образ. Згідно з Демокрітом, усі поняття, складові мови нашого опису зовнішнього світу, не відповідають істині, тому все наше пізнання конвенціональне (voμoς - угода, узаконений звичай): за звичаєм солодкість, за звичаєм гіркота, за звичаєм холод, колір, тепло, насправді ж - атоми й порожнеча.

В аналогічному значенні слово voμoς («звичай») до Демокріта використовував Емпедокл, кажучи про умовність таких звичних слів, як «народження» і «загибель», у той час як першоелементи насправді вічні.

Відповідно до вчення Демокріта, якщо в атомів немає якостей (кольору, запаху, смаку), то і речі не наділені якостями: «нічого з нічого не виникає». У такому разі його твердження схоже на аргументацію Анаксагора, лише з прямо протилежними висновками.

Чуттєве сприйняття Демокріт пояснював за допомогою «закінчення» від тіл. Від поверхні тіл у різні боки відлітає матеріальна плівка, що зберігає форму сприйманого тіла: вона потрапляє в око, потім в душу, у якій відображається. Так виникають наші уявлення. Усі почуттєві якості, на думку Демокріта, є результатом впливу атомів на орган сприйняття. Водночас враження формується, з одного боку, завдяки формально кількісним відмінностям атомів, їх поєднаннями та характером пустот, що розподіляють атоми всередині тіл, а з іншого - завдяки будові органу чуття. Пояснення філософа зорових і смакових сприйнять можна відновити з твору Теофраста «Про відчуття і відчувається».

Простими кольорами Демокріт визнавав чотири: білий, чорний, червоний і зелений. Частинки, що створюють враження білого кольору, є гладкими, а чорного - шорсткими, нерівними та різної форми. Червоний колір пов’язаний із круглими частинками, що схожі на тепло, проте більші за розміром. Зеленуватий колір складається з твердого й порожнього, його відтінки змінюються залежно від «положення» та «порядку» атомів. Інші кольори утворюються шляхом змішування з чотирьох основних, проникаючи та взаємно заповнюючи в різній пропорції пори фарбувальних речовин.

Пояснюючи смакові відчуття, Демокріт також приписував кожному смакові (солоному, солодкому, гострому, кислому, гіркому, їдкому) свої частки, але водночас зазначав, що жодна з форм не зустрічається в чистому вигляді, проте, будучи змішаною з іншими, і лише за умов переважання якоїсь форми, дає найменування тій чи іншій якості. Відмінності в сприйнятті різних осіб (те, що є солодким для більшості, може бути для когось гірким) пояснювали як мінливістю предмета (один і той самий атом, «повернувшись», може сприйматися і як кислий, і як солодкий), так і мінливістю суб’єкта, відмінністю в побудові органу чуття, що дає змогу проникати зовні більшій кількості атомів однієї форми, ніж іншої, визначаючи таким чином остаточне сприйняття як солодке або гірке.

Відносність усвідомлення важливості чуттєвого пізнання зумовив виникнення скептицизму в теорії пізнання. Секст Емпірик зближав Демокріта зі скептичною традицією. Низка його висловлювань підтримують цю думку: «людина віддалена від істинної дійсності»; «нічого ми насправді не знаємо, але в кожного формується власна мінлива думка (επιppυσμiη δoξις^>; «усвідомлення того, якими насправді є речі, пов’язане зі значними труднощами»; «істина - у глибині».

Питання про природу душі, знання та пізнання здібностей Демокріт розглядав у контексті, заданому його попередниками та сучасниками: Емпедоклом, Протагором, Анаксагором. Не відступаючи ні від атомізму, ні від принципу «подібне пізнається подібним», Демокріт уважав, що душа складається з найдрібніших атомів кулястої форми (того ж виду, що й вогонь). Тому душа передає тілу тепло й рух - життя. Атоми душі та тіла фізично «перемішані», але ціннісна першість у парі душа-тіло належить душі.

Згідно зі словами Аристотеля, Демокріт ототожнював душу й розум. Але Аристотель вивів це силлогістично. У досократовскій традиції ще не було вчення про ієрархічну структуру душі, уперше розробленої Платоном. Для передачі ідеї про центр свідомості й розуміння в людині Демокріт використовує терміни «душа» (ψυχη), «пізнання» (γvωμη), «розум» (φpηv), «міркування» (τδ φpovεiv), «мислення» (voεiv). Як душа відмінна від тіла, хоча теж складається з атомів, так і розум відрізняється від душі. Існує два види пізнання - справжнє (γvωμη γvησιη) і темне (γvωμη σκoτιη). До темного належить сприйняття за допомогою п’яти органів чуття, а до справжнього - сприйняття невидимого внаслідок своєї дрібності атомів. Демокріт стверджував, що критерієм достовірності є саме почуття, а розум (φpfjv), якщо відходить від чуттєвого досвіду, ненадійний.

Як ученого Демокріта цікавили питання відмінності сну й неспання, життя та смерті. Останній темі, можливо, було присвячено твір «Про те, що в Аїді», у якому філософ зібрав свідчення про людей, які вважалися померлими, але потім повернулися до життя. У межах своєї теорії витікань форм - «ідолів» запропоновано пояснення сновидінь як атомарних образів минулих подій, що перебувають у просторі та потрапляють у душу під час сну. При цьому в пору осіннього листопаду, коли повітря коливає листя, що падає, оболонки долітають до нас перекрученими. Тому доцільно вірити снам у ту пору, коли оболонки літають у повітрі безперешкодно. Після смерті тіла атоми душі розсіюються в навколишньому повітрі, але оскільки цей процес відбувається не миттєво, то навіть мертві тіла, на думку Демокріта, мають здатність відчувати. Філософ вивчав стан летаргічного сну. Випадки так званого «воскресіння мертвих» він пояснював тим, що в уявно померлих «не згасло все життя». Точні ознаки закінчення життя не можуть встановити навіть лікарі. Він проводив спостереження на кладовищах, вивчав посмертні зміни, що відбуваються з трупами, і для кращого збереження радив зберігати трупи в меду. Головною причиною смерті живої істоти, як і причиною загибелі космосу, Демокріт уважав припинення припливу частинок ззовні, здатних підживити душу. Саме тому внутрішнє життєве тепло поступається місцем холоду та смерті.

У контексті вчення Демокріта про богів і ставлення до релігії він визнавав існування богів, уважаючи їх розумними істотами, які складаються з атомів, є дуже великими, довгожителями, однак не вічними. Вони, як і все тілесне, продукують певні «ідоли» (εiδωλα), причому одні «добрі», а інші «злі»; вони віщують майбутнє «своїм виглядом і вимовними звуками», найчастіше ці образи залітають у нас уві сні через пори тіла. Головний підсумок міркувань Демокріта про богів той, що боятися їх не слід, але попросити про благодатний вплив - досить завбачливо. Таке пояснення буття богів, за зауваженням Цицерона, межує із запереченням їх існування. В античності у Демокріта була стійка репутація атеїста. Ворожіння, традиційну віру в богів і посмертну відплату він пов’язував із забобонами й страхом смерті. Виникнення традиційної релігії та віру в існування богів мислитель пов’язував переважно з незнанням істинних природних причин, передусім природи небесних явищ (грім, блискавка, комети, сполуки світил, затемнення Місяця та Сонця).

Етичні фрагменти Демокріта становлять найбільш значне зібрання періоду до Платона. Етика філософа - продовження його атомістичної фізики: як атом є цілковитим і самодостатнім буттям, так і людина є самодостатнім буттям, щастя якої залежить від міри замкнення в собі. Для вираження свого розуміння щастя Демокріт обрав кілька термінів: «благодушність» (ε∪θυμiη, евтюмія), «добробут» (ε∪εστω), «безстрашність» (dθαμβiη), атараксія. Він використовував також і традиційні категорії «гармонія» та «розміреність». Центральне поняття його етики - евтюмія. Неологізми εuθυμiα і εUεστω підкреслювали його відмову від традиційного розуміння щастя як дарованого богами (евдаймонія, εuδαιμoviα) або вдалим випадком (евтюхія, εUτυχiα). Зрештою сам принцип щастя усвідомлювався не зовнішньо, а внутрішньо зумовленим. Значення терміна, передусім, пов’язане із самообмеженням ставлення до тілесних задоволень. Евтюмія виникає завдяки помірності в задоволеннях і розміреному життю. Той, хто володіє благодушністю (∂ εuθυμoς, по суті, мудрець), уміє радіти тому, що має, не заздрячи чужому багатству та славі. Він прагне до справедливих і законних справ, з огляду на що «і уві сні, і наяву» радісний, урівноважений та воістину здоровий. Він працює на повну («будь-який вид діяльності є приємнішим, ніж спокій»), проте остерігається бути «занадто діяльнісним у приватних і в громадських справах». Евтюмія не тотожна задоволенню, вона є таким станом, за якого душа спокійна та непохитна, не передбачає жодних страхів, забобон чи інших переживань.

Задоволення й страждання Демокріт уважав критеріями розрізнення добра та зла. Однак він уникав гедоністичного оформлення свого вчення, акцентуючи увагу на внутрішньому оціночному критерії, іменованому або «божеством» (δαiμωv), або «соромом перед самим собою», що постає як основа моральної поведінки та справжньої «природою» душі, на відміну від зовнішніх спонукань. Здатність соромитися здебільшого передбачає чеснота, на якій ґрунтується виховання людини як запорука розвитку її природи.

Ідеї Демокріта про виховання як другу природу стали плідною альтернативою панування у філософії V століття до н.е. жорсткої опозиції «природа - закон», вплинувши на етико-соціальні теорії періоду античної класики.

На основі атомізму філософ створив всеосяжну філософську систему. Вона включала в себе вчення про буття, космологію, космогонію, теорію пізнання, логіку, етику, політику, естетику. Крім того, у ній представлено низку спеціальних галузей знань, серед яких математика, фізика, біологія, медицина, антропологія, психологія, філологія, теорія музики, педагогіка.

Згідно з Демокрітом, відчуття - це джерело та фундамент розумного пізнання. Відчуття - затьмарений розум. Розум - прояснене відчуття. У межах його концепції відчуття та розум є протилежностями та водночас єдністю. У чуттєвому сприйнятті й у мисленні Демокріт вбачає відображення справжньої реальності, що існує об’єктивно поза нашою свідомістю.

Мислитель був творцем першої системи логіки в Стародавній Греції. Він написав спеціальний трактат у трьох книгах - «Про логіку», або «Канон». На жаль, до нас дійшли лише незначні уривки твору. Як зазначав Аристотель, серед філософів-фізиків Демокріт став першим, хто почав оперувати логічними поняттями та визначеннями.

Відповідно до концепції Демокріта, критеріями істини є:

1. «Досконале відчуття» - чуттєве сприйняття, можливе за умови його наукової перевірки.

2. «Досконалий розум» - розум, що озброєний науковим методом і керується правильними принципами дослідження.

3. Чуттєва практика, тобто перевірка продукованих нами думок, адже застосування в житті певних положень приносить нам користь або шкоду, сприяє нашому благу або заподіює страждання.

Вчення про три критерії істинного пізнання розвинув послідовник Демокріта Навсіфан у своїй праці «Треножник». Назва твору вказує на те, що істина ґрунтується на трьох складових: відчуттях, мисленні та практиці. Згодом демокрітовські критерії істини розглядав учень Навсіфан Епікур.

Зміст праці Демокріта «Про логіку» було спрямовано проти софістів, які заперечували існування об’єктивної істини. Полемізуючи з Протагором, Демокріт налаштовує проти нього його власне становище. Якщо, як вчить Протагор, істинним є все те, що хто-небудь уявляє, то істинним є також заперечення протагорівського положення, а саме - якщо будь-хто вважає, що не все істинно, то й ця думка теж буде істинною. Оскільки істинною оголошується кожна думка, то положення про те, що все є істинним, виявляється хибним.

Зазначений демокрітівський прийом спростування вчення Протагора наводить Платон у діалозі «Теетет». Полемізуючи з Протагором, Демокріт доводить, що істина - одна для всіх людей, що вона об’єктивна.

Демокріт обґрунтовував логіку на емпіричній основі. Він був одним із творців індуктивної логіки, що набула подальшого розвитку в епікурейській школі. Філософ, з одного боку, висловлювався проти «аподейктики» (однобічності дедуктивного методу, властивого раціоналізму), з іншого - проти «епідейктики» (скептицизму софістів, їх показного знання, маскування невіри в істину красномовством).

Згідно зі свідченнями Секста Емпірика, у своїх «Канонах» Демокріт рішуче висловився проти аподиктичного доказу. На його думку, будувати наукові теорії можна лише на основі ретельного спостереження фактів. Водночас емпіричні тенденції в логіці та науковій методології не роблять його вичерпним у межах емпірики. Таким чином, девіз Демокріта: від експерименту до відбиття об’єктивної реальності.

Демокріт відкинув той вид емпіризму, що зводив усе пізнання до відчуттів, передбачаючи суб’єктивні переживання індивіда. Він також висловлювався проти умоглядів, відірваних від чуттєвих даних. Ця принципова позиція Демокріта чітко прослідковується в його математичних дослідженнях. У них він відкинув дві крайності. По- перше, як єдино правильний лише умоглядний метод математичного знання, представлений піфагореїзмом, по-друге, як єдино правильний лише емпіризм, представлений у вченні Протагора, заперечував математику як строгу сферу знання. Істинний шлях пізнання, на думку мислителя, полягає в тому, щоб, ґрунтуючись на чуттєвому сприйнятті, одиничних фактах, спостереженнях, осягати розумом об’єктивну реальність.

Науковий метод Демокріта полягає у зведенні складного судження до простого, його розкладанні на частини, пошуку найпростіших неподільних елементів для подальшого пояснення всього складного як сукупності цих складових. Завдання наукового знання полягає в тому, щоб відкрити найпростіші елементи і з огляду на різноманітні способи їх поєднання обґрунтувати всі складні явища.

Застосовуючи цей метод у межах логіки, Демокріт установлює первинні елементи мислення. Такими є поодинокі факти чуттєвого сприйняття, у по’єднанні яких виникають найпростіші судження, що складаються з двох елементів - суб’єкта й предиката. Далі йдуть більш складні утворення, що передбачають поєднання суджень. Те, що суб’єкт судження Демокріт називає «ім’ям», а предикат - «дієсловом», свідчить про нерозривний зв’язок мислення та мови в логіці Демокріта.

Демокріт досліджував проблему співвідношення між словом і позначуваним поняттям. Він звернув увагу на випадки, у яких відсутній строгий паралелізм між словом і поняттям:

1) коли одним і тим самим словом позначаються зовсім різні речі;

2) коли одна й та сама річ позначається різними словами;

3) випадки перейменування імен;

4) коли річ не має імені і доводиться користуватися описом.

Судження Демокріт усвідомлював як зв’язок суб’єкта й предиката, їх сполучення або відповідний поділ, тобто як поєднані або розділені речі в дійсності.

Визначення Демокріт тлумачив як вказівку на те, з чого річ складається. Наприклад, поняття війська він визначав як сукупність індивідів, які утворюють військо. У фізиці Демокріта кожен предмет було визначено числом, формою, розташуванням і порядком атомів, що утворюють цей предмет.

Якщо Парменід дав перше формулювання закону тотожності (у метафізичному його тлумаченні), то в Левкіппа й Демокріта представлено перше формулювання закону достатньої підстави в його онтологічному розумінні. Ніщо не відбувається безпричинно, але все має достатню підставу.

Значення логіки Демокріта полягає, передусім, у тому, що вона започаткувала особливий напрям у логіці, представлений після нього епікурейською школою, представники якої залишили значне надбання в цій галузі знання.

Демокрітовсько-епікурейський напрям у логіці є, за своїми ключовими положеннями, провісником логіки Ф. Бекона. Окремі складові логічного вчення Демокріта взяв до уваги Аристотель. Низку демокрітівських положень систематизовано в працях Аристотеля «Категорії», «Перша аналітика», «Метафізика» і «Топіка». Водночас, зважаючи на матеріали, що дійшли донині, повноцінного уявлення про вплив його логічного вчення на концепцію Аристотеля сформувати не можна. У межах полеміки Платон у низці своїх діалогів наводить логічні погляди Демокріта, не згадуючи імені останнього.

Логічне вчення Демокріта було матеріалістичним, поставало як вчення про відображення об’єктивної дійсності в пізнавальній діяльності.

Підбиваючи підсумки, можна зазначити, що стихійне та усвідомлене застосування методів (шляхів) логіки натурфілософами в досократичний період античності зумовив появу першої в європейській історії науки картини світу. Тому з упевненістю можна стверджувати, що логіка - це інструмент пізнавальної діяльності й аргументації під час обґрунтування власної позиції. Водночас ключові положення, представлені у вигляді законів правильного мислення - законів логіки, систематизував Аристотель у праці «Органон».

1.1.2.