Аристотель як систематизатор логічної методології, основоположник наукової логіки

Диференціюючи наукове знання, Аристотель узагальнив і систематизував логічні методи своїх попередників (представників мілетської школи, Демокріта, Зенона, софістів, Сократа). Філософ розкрив основні форми й закони мислення, створивши першу теорію виведення - силогізм.

Пізніше чимало відкриттів у зазначеній сфері здійснили логіки середньовіччя, епохи Нового часу, представники німецької класичної філософії. З другої половини XIX століття починається становлення сучасної «класичної» - математичної логіки, у межах якої міркуванням властива знаково-символічна форма.

Проте результат Аристотелівських досліджень - традиційна логіка - залишився першоосновою логіки, її фундаментом. Тому зрозуміло, що, коли йдеться про старогрецьку логіку, мається на увазі не якийсь локальний історичний період в розвитку цієї науки, а відкриття, що стало надбанням цивілізації на всі часи її існування. Тут хронологічний показник не є визначальним, він лише вказує на часові межі виникнення цього відкриття. Так само, як і фізика І. Ньютона не є надбанням лише XVIII століття, Аристотелева формальна логіка має всезагальне значення в усі часи.

У 70 р. до н.е. послідовник і коментатор вчення Аристотеля Андронік Родоський об’єднав його логічні твори в трактат під назвою «Органон» (від грец. organon - знаряддя, інструмент, засіб пізнання, дослідження).

«Органон» складається з п’яти творів:

1) у праці «Категорії» Аристотель розкриває природу найзагальніших понять, або категорій;

2) у творі «Про тлумачення» запропоновано визначення судження як форми мислення, здійснено класифікацію суджень, досліджено умови їх істинності;

3) ґрунтовне опрацювання логічної системи Аристотеля наявне в праці «Аналітики», що складається з двох книг: у «Першій аналітиці» розглядається силогістика (вчення про висновок), у «Другій аналітиці» - теорія доказу;

4) трактат «Топіка» присвячений теорії вірогідних доказів;

5) у праці «Про софістичні спростування» досліджено джерела неправильних умовиводів і доказів, засоби виявлення й усунення помилок.

На думку Аристотеля, логіка є не самостійною наукою, а знаряддям («органоном») кожної з наук. Античний мислитель систематизував правила та прийоми, необхідні для пізнавальної діяльності, що полягає в розмірковуванні як про звичайнісінькі властивості, так і про складні процеси та явища дійсності.

Логіка античного філософа - це «мислення про мислення». Аристотелева логіка вивчає: основні види існування, яке підпадає під окремі поняття та визначення; поєднання й розділення видів існування, що виражається в думці; способи, якими розум за допомогою міркувань може перейти від відомої до невідомої істини.

Мислення - це сутність логіки. На думку Аристотеля, мислення - це не конструювання, тобто створення розумом якоїсь нової суті, не уподібнення в акті мислення тому, що перебуває поза нами. Мислення - це створення поняття, що є ототожненням розумом того, що розглядається з певним видом сущого, а думка - вираженням поєднання видів сущого. До виведень науку спрямовують відповідні правила, закони суперечностей і третього, що виключає, оскільки цим основоположенням підкоряється все існуюче.

Питання про те, що таке існування, Аристотель пропонував розглядати шляхом аналізу висловлювань про існування.

«Висловлювання» у перекладі з грецького - «категорія». Античний філософ стверджував, що всі висловлювання певним чином стосуються існування, але найближчою до існування є Аристотелівська категорія суті, тому її мислитель і ототожнив з існуванням.

Найбільш загальні висловлювання - це категорії. Будь-яке слово, узяте відособлено, поза зв’язком з іншими словами, наприклад, «людина», «біжить» (але не «людина біжить»), означає певну категорію:

• «суть» (категорія суті);

• «скільки» (категорія кількості);

• «яке» (категорія якості);

• «у відношенні до чогось» (категорія відношення);

• «де» (категорія місця);

• «коли» (категорія часу);

• «перебувати в якомусь положенні» (категорія положення);

• «володіти» (категорія володіння);

• «діяти» (категорія дії);

• «випробовувати» (категорія страждання).

Таким чином, Аристотель визначив десять найбільш загальних висловлювань - категорій. Він був першим в історії філософської думки, хто вдався до категоріального осмислення існування.

У «Першій аналітиці» з’ясовано призначення логічного вчення. «Воно про докази, і ця справа науки, яка доводить»^[5]. Доведеними, дедуктивними є науки, що досліджують причини, які відповідають на питання «чому є?»^[6]. Не кожне знання визначається як наукове, а лише те, предметом якого є вічне, непорушне, що ґрунтується на основі певних принципів, вимагає доказів.

Доказ - це силогізм, «який ґрунтується на істинних, вихідних [положеннях] чи таких, знання про які бере свій початок від перших істинних положень^[7]. В обох цих працях деякі терміни вжито як синоніми: «доказ», що «доводить силогізм», «науковий силогізм». Від силогізму, що доводить, відрізняються діалектичний, евристичний, або софістичний силогізми.

Категорії Аристотеля

Порядок опублікування логічних творів Аристотеля не випадковий. Він відображає дидактичну структуру логічного знання, від простого до складного. У «Категоріях» ідеться про слова, що висловлюються «без якого-небудь зв’язку» і означають найзагальніші характеристики буття. Аристотель перелічує десять категорій (kategoreo

- висловлюватися, стверджувати, судити): суть, якість, кількість, відношення, місце, час, положення, володіння, дія, страждання. Вони відповідають на питання: «що саме?» «яке?», «скільки?». У «Метафізиці» Аристотель або зводить усі логічні категорії до трьох (суть, властивість, відношення)^{[8] [9], або ж зводить чотири останні категорії}

... 9

першого списку до однієї - рух.

З аналізом категорій пов’язане істотне, уже не суто логічне питання: що таке категорії? Народження буття? Чи, можливо, форми думки? Або граматичні форми, просто імена, слова? Усі ці точки зору висловлено в історико-філософській літературі. Відображаючи окремі аспекти концепції Аристотеля, вони мають певні підстави.

Вчення філософа про категорії ґрунтується на вивченні становлення буття, а також його загальних характеристик, що виявляються в поняттях, істинних лише настільки, наскільки вони відображають ці характеристики. Тому вчення Аристотеля про категорії

- синтетична, і водночас недиференційована концепція, у якій категорії передбачають одночасно характеристики буття, як і логічні та граматичні характеристики. їх диференціація - справа майбутнього. У цьому і досягнення, і прорахунок вчення Аристотеля про категорії.

Вчення Аристотеля про сутність

Перша з категорій - «сутність» (oysia). У «Категоріях» Аристотель виділяє «перші» сутності, якими є окремо існуючі предмети, «як, наприклад, окрема людина або окремий кінь»^[10] - індивідуальний, одиничний предмет, який ми визначаємо, приєднуючи до нього предикати, що означають якість, кількість. Але чи не парадокс перед нами? Адже Аристотель (як і раніше Платон) знанням уважає осягнення не одиничного, а загального. Мислитель запроваджує поняття «другі сутності», тобто роди й види (загальне, нерозривно пов’язане з одиничним і без нього неможливе). Але категорія сутності виявляється тоді найзагальнішим поняттям, що означає всі самостійно існуючі речі, розчленованим водночас на роди та види. У логічній ієрархії, що відображає співвідношення одиничного, особливого та загального, сутність посідає як найвище (усе самостійно існуюче є сутністю), так і найнижче (кожне самостійне існуюче є сутністю) становище. Вона є, по-перше, вищим родом, а по-друге, одинично сутнісною.

Можна припустити, що «Категорії» - один із ранніх творів Аристотеля, що належать до початку його самостійної діяльності в Лікеї. Відобразивши діалектику одиничного, особливого й загального в одиничних речах - «перших сутностях», він потім відступає від цієї точки зору, тлумачачи роди та види як «форми» (morphe, idea), - «сутність буття», понятійні визначення, внутрішньо властиві окремим предметам.

Іншими словами, в концепції Аристотеля немає остаточної чіткості у визначенні того, що таке сутність. Традиція платонізму, сприйнята ним у перетвореній формі, спонукає його шукати «сутність буття» загалом, у «формі» та «ідеї». Апелювання до речей як єдино існуючих реальностей спонукає його, навпаки, до визнання сутності одиничною річчю. Але ж остання - щось складне, складене з матерії та форми, отже, вона не може бути первинною.

Вчення Аристотеля про судження

У другій праці «Органона» Аристотеля - «Про тлумачення» ідеться вже не про окремі слова, а про складні логічні вирази. Це не категорії («Сократ», «людина», «сидить», «біжить» тощо), а висловлювання або судження, складені з них, зокрема такі, що виражають істину чи брехню («Сократ сидить», «Людина біжить», «Сократ є людиною» та інші). Висловлювання класифікуються залежно від кількості (загальні та приватні) і якості (ствердні й негативні) на чотири види: А - загальностверджуючі («Усе S суть Р»), І - частковостверджуючі («Деякі S суть Р»), E - загальнонегативні («Жодне S не є Р») і Про - частково негативні («Деякі S не суть Р»). Співвідношення сумісності висловлювань визначаються логічним квадратом.

Аристотель також розглядає модальності логічних висловлювань: можливість і неможливість, випадковість і необхідність, з’ясовуючи, які висловлювання, що їх виражають, сумісні, а які ні. Взаємовідносини висловлювань (суджень) визначаються правилами або законами мислення: це закон тотожності (А є А - поняття повинне вживатися в міркуванні в одному певному значенні); закон виключення протиріччя (А не є Не- А), і закон виключеного третього (А або He-A, - або А, або He-A істинно, «третього не дано»).

Силогізм Аристотеля

Силогізм - «висловлювання, у якому під час стверджування чого- небудь із нього випливає дещо відмінне від стверджуваного і (саме) з огляду на те, що це і є»^[13]. Так, з того, що всі люди смертні та Сократ - людина, витікає, що Сократ смертний. Аристотель розрізняє три фігури логічного силогізму (четверта була відкрита пізніше), кожна з яких включає 16 модусів. Досконалими Аристотель уважає силогізми першої фігури, з модусів якої правильні лише чотири. Силогізми другої та третьої фігур «недосконалі», оскільки дають приватне, а не загальне твердження.

Досконалий силогізм - той, у якому терміни «так співвідносяться між собою, що останній цілком міститься в середньому, а середній цілком міститься або не міститься в першому»^[14]. Чотири його модуси такі: MaP - SaM = SaP (Barbara); MeP - SaM = SeP (Celarent); MaP - SiM = SiP (Darii); MeP - Sim = SoP (Ferio). Сенс силогізму полягає в тому, що в ньому два крайні терміни (S і Р) з’єднуються за посередництва третіх, середніх (M), загальних для обох посилань. Відсутність такого загального терміна або вживання його в різних значеннях руйнує силогізм.

Логічний силогізм підпорядкований правилу, що називається dictum de omni et nullo: усе, що стверджується про цілий рід або вид, стверджується також і про будь-яке поняття, підлегле цьому роду або виду, а все, що про них заперечується, заперечується і про нього. Не вдаючись до деталей вчення про силогізм, заначимо, що останній є фактично методом розкриття імпліцитного змісту вже готового знання: висновок наявний у посиланнях. Тому силогізм не можна ототожнити з доказом взагалі.

Аристотель знає безпосередній логічний висновок: деякі політики - брехуни, деякі брехуни - політики. Описавши «діалектичний силогізм», учений убачає в ньому «спосіб, за допомогою якого ми спроможні з правдоподібного зробити висновки про кожну передбачувану проблему, уникнувши суперечності»^[15].

«Топіка» Аристотеля

Проблему «діалектичного» методу Аристотель розкрив у «Топіці» - творі, де він аналізує «топи» (topos, множина topoi) - загальні прийоми логічного мислення, використані в діалозі щодо досягнення істини. У праці розглянуто понад 300 «топів», і тому їй відводилася роль «складу» допоміжних засобів аргументації, які слід мати під рукою для використання під час суперечки. Аристотель, аналізуючи структуру платонівських діалогів і формулюючи «топи», розробляє метод руху пізнання до істини, причому з використанням не лише необхідних, а й вірогідних (лише правдоподібних) положень. «Топіка» навчає сходити від «правдоподібного» до «істинних і перших» положень, що «достовірні не через інші [положення], а через самих себе»^[16]. Цьому і слугує використання різноманітних «топів». Так, «топи, що стосуються багатозначності слів», сприяють встановленню істини, якщо слова сумісні, а до помилковості - якщо вони не сумісні. Наприклад, медицину можна визначити і як знання про здоров’я (відповідно до її мети), і як знання про належний спосіб життя (відповідно до засобів, які застосовують задля цієї мети).

Використовуючи окремі «топи», Аристотель розробляє і їх систему, показуючи, що логічний діалог повинен містити в собі такі компоненти:

1) постановку проблеми;

2) засоби правильної побудови умовисновку, зокрема правила прийняття положення, з’ясування значення кожного імені, знаходження відмінностей і схожості;

3) правила побудови умовиводу - індуктивного або дедуктивного;

4) стратегію ставлення запитань;

5) стратегію відповідей на питання.

«Діалектичний» (діалогічний) метод Аристотель розглядає як шлях до «витоків». Проте це, як і вся логіка філософа, є фактично вченням про доказування, що здійснюється за допомогою зведення до загальних принципів або виведення з них. Звідки ж беруться ці загальні принципи окремих наук або знання взагалі? Іншими словами, чи може існувати логіка відкриття? Ні, не може! Навіть індукцію мислитель розглядає лише як доказ загальної тези, що виходить із частки: це особливий силогізм, у якому загальне підтверджується одиничним. Так, якщо в силогізмі власне доводиться смертність Сократа на основі того, що людина смертна взагалі, то в індукції смертність людини (людей) випливає зі смертності Сократа, Платона, Калликла та інших. Але ж справжнього висновку тут немає - ми не можемо перелічити всіх людей і зафіксувати, що усі вони смертні, бо для цього потрібно зафіксувати й нашу власну смерть. Тому перед нами лише підтвердження загальної тези. Лише індукція через звичайне перелічення, коли фіксується, що всі предмети цього виду мають певну властивість, якою наділений кожен із них, дає достовірне загальне знання.

Отже, пошук загальних витоків - справа не логіки, а «першої філософії» (метафізики). Воно полягає в усвідомленні розумом, в умоглядному осягненні сутності речей, їх «форми» та «суті буття».

Логіка Аристотеля завершується аналізом логічних помилок, свідомо або несвідомо здійснюваних людьми. У своєму останньому логічному трактаті «Про софістичні спростування», який іноді розглядається як остання (дев’ята) книга «Топіки», він показує, що всі логічні помилки є нічим іншим, як погрішностями в силогізмі. Вони, своєю чергою, розділяються на мовні помилки (двозначність слів - омонімія або виразів - амфіболія; неправильність поєднання або розділення думок; помилки в наголосах і вживання однієї граматичної форми замість іншої) та позамовні помилки (власне логічні: підміна сутності випадковою ознакою, змішення абсолютного й відносного, незнання сутності доказу, передбачення основи, припущення причини в тому, що не може нею бути, і поєднання багатьох питань в одне).

Така класична, вироблена з дидактичною метою система Аристотелівської логіки є цілком виправданою, адже логіці впродовж двох тисячоліть належала переважно роль навчальної дисципліни. Останні дослідження з історії логіки дають змогу зробити висновок, що шлях дослідження логічних питань був протилежний шляху викладу. Дослідження Аристотеля розпочинається з реальної практики діалогічного мислення, з платонівського діалогу («Топіка»), ураховуючи перехід до абстрактних форм висновку («Аналітики»), і лише потім розгортається теорія судження або висловлювання («Про тлумачення») і вчення про терміни або поняття («Категорії»). У цьому контексті цілком зрозуміло, чому «Категорії» розглядалися та можуть розглядатися як останній трактат Аристотелівської логіки та перший - «метафізики». Досліджені там поняття дійсно наближені до тих «причин і витоків», які є предметом «першої філософії».

Отже, Аристотель виробив парадигму (зразок) логічного дослідження, яка панувала упродовж більше двох тисячоліть. Спроби напрацювання нового в логіці наявні лише в другій половині XIX - початку XX століть на основі, по-перше, діалектики, по-друге, тлумачення логічною наукою математичного знання.

1.2.