Kpeamueu логіки сучасного мислення в аргументах «риторики економіки»

Перехід до кожної нової парадигми наукового пізнання здійснюєть­ся через застосування системи аргументації, яка відкриває простір для пошуку і творчості, ствердження нових ідей та смислів життєдіяльнос­ті.

Варто зазначити, що фактично кожна робота на тему постмодерніз­му починається з визнання автором складності, багатогранності і нев- ловлюваності його змісту. У загальному розумінні постмодернізмом називають «дух часу» радикального плюралізму (від латин. pluralis - множинний; загальна, всепоглинаюча множинність поглядів, теорій, концепцій), який поєднує все, що відбулося після класичної епохи в рі­зних сферах людської діяльності, а насамперед у філософії, мистецтві, політиці, економіці та науці.⁵⁵

Термін «постмодернізм» набув розповсюдження після виходу в 1979 р. роботи французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан постмоде­рну». Цей термін Ж.-Ф. Ліотар вживає для позначення стану культури після трансформацій, яких вона зазнала, особливо в інтелектуальній сфері, починаючи з кінця XIX століття. Введення поняття «постмодер­нізму» повинно було стати основою для системної аргументації у ви­значенні стану обмеженості та застарілості засад, на яких ґрунтувалася культура і знання західної цивілізації. З часу виходу згадуваної праці термін «постмодернізм» увійшов у всі сфери теоретичної та духовно- культурної діяльності, демонструючи безліч різних підходів до оцінки даного феномену. Проте, незважаючи на істотні відмінності, можна ви­окремити найбільш важливу характеристику поняття «постмодерніз­му» - це плюралізм.

Постмодернізм як стан свідомості сучасного соціуму та людини не протиставляє себе нічому, і навіть містить в собі, в якості складової, ча­стину попередньої культури мислення - модернізм. Постмодернізм ха­рактеризується такими рисами: усвідомлення обмеженості та застарілості методів пізнання, вироблених в попередній науковій традиції; тотальна критика класичного раціоналізму (фундаменталізму, об’єктивізму, істин­ності); перехід до лінгвістичної парадигми філософії, заснованої на ре­лятивізмі, суб’єктивізмі, антитеоретизмі.⁵⁷ У результаті це призводить до відмови від ідеї існування об’єктивної істини на користь концепції плюралізму та релятивізму. Філософія доби модерну переважно була зорієнтована на природничі науки. На противагу цьому філософи- постмодерністи зосереджують увагу на дослідженні гуманітарного знання. Однією з найбільш радикальних стратегій подолання «проекту Просвітництва» (модерної філософії) є створення нового образу люди­ни, меж її свобод та мислення в ситуації «неправди» і «помилки» єди­них цінностей. Для подолання цієї ситуації було запропоновано низку стратегій виходу: витлумачення людини як «бажаючої машини» (Ж. Дельоз), «деконструктивізм» (Ж. Дерріда), «антропоморфізм» (П. Козловскі), «плюралізація раціональності» (Ю. Kpucmeea) тощо.⁵⁸

Запропоновані стратегії стали аргументами для створення нової ло­гіки мислення і розуміння насамперед соціальної реальності та вироб­лення сучасної методології пізнання в усіх сферах життя людини - со­ціальній, культурній, економічній. Особливо яскраво проявила себе постмодерна стратегія мислення в аргументації американського філо­софа Д. Макклоскі зі створення риторики економічної науки. Його кни­га «Риторика економічної науки»⁵⁹ викликала бурхливий відгук, оскі­льки зачепила віру економістів у те, що економічна наука спрямована до пізнання істини в економічному житті.

З точки зору Д. Макклоскі, економічна наука за низкою певних кри­теріїв схожа з літературою. Для того, щоб зрозуміти сутність економіч­ної науки, потрібно бути не лише економістом, а літературним крити­ком, філософом, соціологом і методологом науки. Основуватись потрібно на тому, вважає Д. Макклоскі, що економічна наука є літера­турною в тому розумінні, що «будь-який людський аргумент полягає у фактах і логіці, історіях і метафорах. Факти, логіка, історії, метафори - я називаю їх риторичним зошитом. Факти та історії - протилежні точки зору однієї діагоналі. Логіка і метафори - крайні точки другої. Ми не здатні мислити, не порівнюючи одну річ з іншою. В цьому порівнянні полягає метафора. І ми не здатні мислити, не думаючи про те, як речі близькі одна до одної, як вони вибудовуються в чіткі послідовні ланки, що робить історія... І ми не можемо думати про економіку лише за до­помогою математики і логіки, не використовуючи метафор та історій».⁶⁰

Свою основну тезу Д. Макклоскі проілюстрував на прикладі відомих робіт впливових сучасних економістів, виокремивши в їхній аргумен­тації риторичну складову: підходи і прийоми, що покликані посилюва­ти позицію авторів у читачів за рахунок літературного стилю її подачі. Серед таких підходів можна виділити: посилання на авторитети; фор­мування фіктивного іміджу автора (чи то відповідального вченого, «ма­тематично строгого аналітика» або «скромного», але ретельного дослідни­ка фактів), чи то навпаки, затушовування авторської індивідуальності через виклад матеріалу в безособовій формі, що видає результати, які публікуються, за остаточно об’єктивну, нічим «не замутнену» подачу самої істини; часте вживання словосполучень типу «очевидно, що.», «без сумніву, що...» тощо, покликане вселити впевненість у достовір­ності та надійності передумов, викладу і висновків автора.⁶¹

Резонанс, який виник навколо роботи, викликаний оригінальністю логіки викладу автором своєї позиції, завдяки якій відкрився новий по­гляд на систему аргументів, запропонованих відомими вченими і еко­номістами.

Для підтвердження обґрунтованості своєї позиції Д. Макклоскі про­понує звернутися до риторики. Це зумовлено тим, що, незважаючи на успішність економічної науки, її «провали» (кризи, «хвороби» росту, але цілком поправні) можна безпосередньо пов’язати з байдужістю до риторики. «Увага до тих, хто тебе слухає, і називається “риторикою”, - пише Д. Макклоскі. - Відтоді, як був запалений вогонь грецької цивілі­зації, це слово використовувалося в більш широкому позитивному сми­слі, як назва науки про те, як досягнути мети за допомогою мови: збу­дити натовп, закликати до розправи над злочинцем, переконати читачів в тому, що герої роману - це живі люди, змусити вчених погодитись з більш якісною аргументацією і заперечити непотрібну»⁶³. Йдеться не про латентну («малу»), а «велику» риторику.

Необхідно нагадати, що риторика має безпосереднє відношення до логіки і в певному розумінні закладає її основи. Так, А. Є. Конверський, аналізуючи логічне вчення Арістотеля, наводить його характеристику риторики в праці «Про спростування софістичних аргументів»: «Стосо­вно риторики, то про неї сказано багато і до того ж давно, але з приводу вчення про силогізм ми не знайшли нічого, що було б сказано до нас, і ретельне дослідження цього предмету потребувало значних наших зу- 64 силь впродовж тривалого часу».

У книзі відомого логіка В. Бута «Сучасна догма і риторика згоди» надається низка визначень риторики, що постає «мистецтвом дослі­дження того, якими, згідно з уявленнями людей, повинні бути їхні пог­ляди, а не доказ істини відповідно з абстрактними методами»⁶⁵.

66

йому дискурсі». В цілому ж мета риторики повинна полягати не в то­му, щоб переконати когось прийняти наперед визначене судження, а, скоріше, залучити до спільного дослідження.

Для Д. Макклоскі риторика є співмірністю засобів і мети у мові еко­номічної теорії, де її поняття було звужено і обезцінено. Риторика - це «економіка мови», наука про те, як перерозподілити мізерні засоби для задоволення невгамовного прагнення людей бути почутими. Завдання полягає в тому, щоб зрозуміти, чи варто вивчати риторику економічної науки. Потрібно враховувати, що предметом дослідження є не економі­ка або адекватність економічної теорії в якості її опису, і навіть не роль економіста в економіці, а діалог, який ведуть економісти між собою, щоб переконати один одного в тій чи іншій позиції. Міркування про те, як економісти спілкуються між собою, покликані «допомогти цій сфері знань удосконалитися як науці»⁶⁷.

У контексті міркувань автора необхідно враховувати, що в економі­ці важливою є не лише схильність до обміну. Зокрема, у А. Сміта здат­ність міркувати і талант оратора також постають важливими властивос­тями людини для розподілу праці. Так, Д. Макклоскі особливого значення надає риторичним здібностям людини як фактору економіч­ного зростання поряд з технологіями або інвестиціями. Багато професій пов’язано винятково із вмінням переконувати. А економічний успіх Англії Д. Макклоскі пов’язує з тим, щоб в ній «існував простір, де ви­нахідник міг умовити інвестора або законодавця».⁶⁸

Безумовно, економічна теорія є видатним досягненням людського розуму, підкреслює Д. Макклоскі. Однак, враховуючи, що за останні пі­встоліття економісти перетворилися в «аутистів від модернізму», їм по­трібно серйозно поставитись до власної наукової риторики. Тим біль­ше, можна зауважити, що риторику використовують усі: від математика до юриста.

Застосовуючи основний постулат постмодернізму - деконструкцію, Д. Макклоскі підкреслює, поряд з маніпуляцією, її головну думку - текст є увесь світ. На його думку, книги не просто «відтворюють» світ, а викликають його до життя. Яку б форму не приймала «майстерно на­писана белетристика, вона спонукає нас привносити в неї те, чого там немає. Вона - продукт, породжений взаємодією між текстом і чита­чем»⁷⁰.

На прикладі постулату «економічної раціональності» відомий уче­ний А. Кламер показав, що наукове переконання діє подібним чином. Навіть найбільш строгі ланцюги доказів сповнені пробілів (пропусків), які потрібно заповнювати на кожному черговому етапі пізнання. Отже, несказане, але прочитане є більш важливим для тексту у сприйнятті йо­го читачем, аніж те, що безпосередньо присутнє на сторінці. «Той, хто вивчає риторику економічної науки, змушений буде говорити про неви- словлене, відновлюючи текст, “пропущений” в економічному дискур­сі»⁷¹. Так само, як романи не імітують реальність, а створюють її, так і економічні тексти також частково створюються читачами. Як наслідок, малозрозумілі тексти часто набувають значного впливу. Наприклад, винахідливий економіст-філософ Дж. М. Кейнс залишив читачам нема­ло можливостей заповнювати «пробіли», задіюючи свою уяву.

Цей аргумент, зазначає Д. Макклоскі, можна розгорнути. Розвиваю­чи отриманий результат, економіст створює «авторську аудиторію» (уявлювану групу читачів, які знають, що це вигадка) і «аудиторію на- ративу» (уявлювану групу читачів, які не знають, що це вигадка). «Ав­торська» аудиторія усвідомлює, що це вигадка. Проте відмінність між двома створеними автором аудиторіями в економічній науці постає не такою значною, як у белетристиці. Імовірна причина полягає у тому, що ми всі знаємо, що ведмеді не говорять, але не всім з нас відомо, що по­няття «граничної продуктивності» в економічній теорії є метафорою. «Наративну аудиторію» наукового тексту - так само як і читачів «Золо- товолоски» (казки - Л. К.) - вводить в заблудження вигадка, але так і повинно бути. У науці ж в заблудження вводиться і «авторська аудито­рія». Тому не дивно, що вчені можуть мати різні думки навіть в тоді, коли їхня риторика в стилі «так говорять факти» повинна виключати розбіжності. Отже, «сирих» чуттєвих даних і логіки предикатів першо­го порядку для науки недостатньо, потрібні «більш широкі мовні ресу­рси»'², - підсумовує Д. Макклоскі.

Для того, щоб їх задіяти, науці потрібно те, що можна назвати «ри­торичним зошитом» (рис. 1). Факти і логіка також наявні в економіці в достатній кількості. Економіка - це важлива наука. Однак серйозна ар­гументація в економічній науці використовує і метафори, і історії - не лише для прикраси або навчання, але заради самої науки. Потрібно враховувати, що причини для проведення риторичного аналізу еконо­мічного тексту можуть бути досить різні: прагнення зрозуміти цей текст, захоплюватися ним або спростувати як неспроможний, порівняти його з іншими науковими текстами, створеними, щоб переконати ауди­торію, а також побачити, що наука є не «новою догмою», а невід’ємною частиною старої культури. «Досвідченість в риториці дозволяє читати наукові тексти не так, - підкреслює Д. Макклоскі, - як це робить імплі- цитний читач (наприклад, схильний вірити у ведмедів, які говорять). Якщо ми як читачі наукової літератури хочемо піти далі дитячого садка, то нам необхідно розповсюдити таку риторику на економічну науку»⁷⁴.

Рис. 1. Риторичний зошит: чотири види аргументації, властиві

73

ДЛЯ людини

Використовуючи схему «риторичного зошита», Д. Макклоскі прагне довести, що наука, у т. ч. й економічна, також є літературною. Вчений- економіст безперечно є «лінгвістичним суб’єктом», і до його діяльності можна застосовувати драматичні категорії з теорії літератури або філо­софії. Наукові твердження є мовними актами, що здійснюються вченим в умовах наукової традиції за допомогою звичайних «фігур мови», щоб описати природу краще, ніж це зробив інший вчений. Однак було б по­милково вважати, начебто вчений зайнятий лише виробництвом при­пущень і передбачень, як описує формальна логіка. Насправді він праг­не постійно вести переконуючі розмови, розраховані на результат, описаний в риториці. Вчені намагаються переконати інших вчених, ко­ли підтверджують закон. «Спосіб переконання інших, - стверджує Д. Макклоскі, - засновується здебільшого на традиційних аргумен­тах»⁷⁵, які можна зустріти у класичній філософії та літературі.

Для підтвердження своєї позиції Д. Макклоскі розглядає «об’єктивні причини», на основі яких, економісти, наприклад, вірять в переконли­вість закону «попиту і пропозиції». По-перше, закон випробовують на результатах найскладніших статистичних даних стосовно економічних систем, у процесі яких роблять всі можливі поправки на зміщення і не­повноту, діагональні елементи певних матриць мають негативний на­хил значимості, а інколи - не мають. Навіть винахідники «попиту» не до кінця довіряють результатам: там змінили метафору, там - звернен- ня до авторитету і доказ вже «не дійсний». По-друге, численні спроби продемонструвати дію даного закону до окремих ринків в одному ви­падку показало позитивний результат, в іншому - негативний. У будь- якому разі думка, яка передує вираховуванню, що змушує закон пра­цювати (конкретизація), містить елементи інтроспекції, аналогії та інші загальні місця, здатні поставити в глухий кут тих, хто «бездумно наці­лений на об’єктивність». Однак їм потрібно допомогти в міркуваннях про риторику, що передує вираховуванням. По-третє, окремі економіс­ти намагалися перевірити закон за допомогою експериментальних текс­тів, але зробили висновок, що він не працює.⁷⁶

Всі три наведені аргументи є «науковими» у сучасному розумінні цього слова, хоча лише третій цілком відповідає загальноприйнятим ре­зультатам про науковий метод. Наукові аргументи дають неоднакові результати, але економісти не покладають віри в закон «попиту і про­позиції». Проте лише частина цієї віри носить винятково науковий ха­рактер. Інші аргументи перебувають під «демаркаційною» лінією, яка відділяє їх від наукової об’єктивності. По-перше, аргумент інтроспек­ції, яка є важливим джерелом віри; по-друге, переконливими є також мисленнєві експерименти; по-третє, приклади, які хоча і не постають контрольованими експериментами або не володіють достатньо великою вибіркою, здатні певною мірою переконувати. Приклад - це те, що всім відоме. З цього приводу філософ В. Бут зазначав: «Найбільш вичерп­ному теологічному поясненню - нехай воно розтягнуто на цілу книгу... не вистачає чогось відомого всім людям, взятих разом, коли на питання “Що є життя людське?” вони відповідають: “Була подія у Віфлеємі”»⁷⁷. По-четверте, переконує мудрість ринку. Наприклад, ділові люди пере­конані, що закон «попиту» діє, адже вони знижують ціни, коли хочуть збільшити об’єм попиту. У них є всі стимули заробляти, щоб знати, як потрібно діяти. Заперечити професору-економісту означало б вступити в суперечність з фундаментальним переконанням, що можливості отримання неконтрольованого прибутку не існує. Це аргумент ad homi- nem, що розрахований на сприйняття й особливості того, кого переко­нують. По-п’яте, апеляція до авторитету, наприклад, академічної науки, що звісно не буде вирішальною, але може надати ваги аргументам. По- шосте, переконливим аргументом є симетрія закону: закону попиту си­метрично протистоїть закон пропозиції. По-сьоме, сильним аргументом постає визначення (дефініція), тим більш сильніша, чим більш матема­тичним стає дискурс. По-восьме, найбільш важливим аргументом за­лишається аналогія, що є атрибутом науки, але також і типовим літера­турним прийомом.

Логіка міркувань Д. Макклоскі приводить його до твердження, що практика економічних дискусій часто набуває форми юридичних дока­зів, оскільки процеси, «розроблені в сфері права - це кодифікація розу­мних правил, яких ми дотримуємось в усіх сферах свого життя, навіть у науковій»⁷⁹. Економісти можуть вивчати юриспруденцію не обов’язково, щоб підкорити останню економічній теорії. Деталі клопо­тань за справами, пов’язаними з економічним правом, мають мало спі­льного з офіційним науковим методом, а тому без свідомого ставлення до повсякденної риторики можна легко помилитися у їхній кваліфікаці­єю. Так, аргументація в економічній науці часто основується на верба­льних припущеннях. Припущення, що «економіка в основі своїй є кон­курентною», може виявитися лише пропозицією поглянути на неї саме з цього боку, очікуючи, що такий прийом допоможе щось зрозуміти. Цей схоже на ситуацію, коли монетаристське рівняння NV = PT розумі­ється як тотожність. Ми можемо сперечатися з правомірністю тотожно­сті, але не тому, що рівняння «не проходить тест». Аргументи проти нього будуть «заперечувати його здатність щось прояснити, а не те, що воно істинне відповідно застарілих і обмежених філософських стан­дартів».⁸⁰

Другий загальноприйнятий в економічній науці аргумент, який не має статусу в офіціальній риториці - це філософська послідовність (consistency). «Якщо ви передбачаєте, що фірмі відома власна функція витрат, то так само можете припустити^ що їй відома її виробнича фун­кція: і те й інше однаково сумнівне». Аргумент означений фразою «закономірно припустити, що» не явний, але характерний для філософ­ського дискурсу. Цей аргумент - аналог симетрії як критерію правдо­подібності, і виникає він в багатьох контекстах. Подібні аргументи («з іншого боку»), які є своєрідним закликом до теоретичної «чистоти» і «симетрії», - переконливі в економічній науці, але економісти навіть не уявляють собі, наскільки.

Найважливішим прикладом економічної риторики залишаються ме­тафори, які економісти називають «моделями». Твердження про те, що ринки можна подати або показати у вигляді «кривих» попиту і пропо­зиції, є метафорою не менше, аніж заява, що західний вітер - це «подих осені». Більш очевидним прикладом є «теорія ігор», де метафорою стає вже сама назва. Переконливість і обмеження такої метафори одразу стають очевидними. Одні метафори прекрасно усвідомлюють самі себе, що добре зрозуміло за ступенем захоплення та іронії у процесі звернен­ня до метафори «невидимої руки» А. Сміта. Деякі економісти визна­ють, що економічні теорії, які вважаються позбавленими метафор, на­справді «насичені ними».⁸² Варто зазначити, що символ і метафора необхідні науці не менше, ніж літературі. «Більшу частину наших філо­софських [економічних] переконань визначають не передбачення, а ка­ртини, не твердження, а метафори»⁸³, - зазначає P. Popmi.

Кожний крок в економічному міркуванні, навіть в межах офіційної риторики, є метафорою. Наприклад, стверджується, що світ «схожий» на складну модель, а його параметри схожі на показники, які легко здо­бути та вирахувати. Складна модель уподібнюється простій моделі, що використовується у реальному мисленні, а остання схожа на ще більш просту модель для розрахунків. Для того, щоб переконати тих, хто сум­нівається, говориться, що «модель схожа на іграшку, якою легко мані­пулювати у свідомості тих, хто сумнівається у процесі дискусії або се­мінару».⁸⁴

Особливість метафори полягає в тому, що вона постає способом знайти нову ідею, і її не варто конструювати як зовнішню декоративну заміну «просто думки». Варто пам’ятати, що буквальний переклад важ­ливої метафори ніколи не буде завершеним. Окрім цього, в економічній теорії метафора є важливим елементом економічного мислення. Мета­фора - це «взаємодія і контакт думок, взаємозв’язок між контекстами. У цьому поясненні метафори економісти вбачають її основний смисл - взаємовигідний обмін». Протилежна думка, що ідеї та слова, які їх ви­ражають, є інваріантними блоками, що можна комбінувати як завгодно. Вона аналогічна вірі в те, що економіка - це лише накопичення Робін- зонів Крузо. Найважливіша ідея економічної науки з часів А. Сміта по­лягала у тому, що острів, заселений зайнятими торгівлею Робінзонади, відрізняється, і часто в кращу сторону, від їх простого накопичення.

Наступна важлива метафора - «людський капітал», ілюструє, як дві ідеї, запозичені з економічної теорії, можуть пояснювати одна одну, обмінюючись конотаціями. У словосполученні «людський капітал» бу­ло об’єднано такі поняття економічної науки, як навички робітників та інвестиції в устаткування, що мали позитивний вплив: «в економіці праці стало зрозуміло, що навички є результатом утримання від спожи­вання; теорія капіталу збагатилася уявленням про те, що навички, за усієї їх недостатній капіталізації, конкурують з іншими напрямами ін­вестицій за ресурси утримання. Якщо говорити лаконічно, то все, що принесло метафорам успіх в поезії, зробило це і в економічній теорії».⁸⁶

Для підкреслення важливості ролі риторики в аргументації Д. Макклоскі наводить статтю Дж. Myma, написану в 1961 р., але яку десять років не цитували, хоча вона була і важливою для економічної науки. Справа полягає в тому, що вона була написана не якісно. Біль­шість тих, хто її цитував (після довгої перерви), ніколи її не читали, а якщо і прочитали б, то навряд чи б зрозуміли. За допомогою аргумен­тації «від противного» такий приклад показує важливість якісно напи­саного тексту для наукового успіху. Так, Г. Галілей був майстром іта­лійської прози, а тексти А. Ейнштейна і Дж. М. Кейнса мали на науку і суспільство майже такий самий вплив, як і їх математичні викладки.

Навіть на рівні невибагливих стандартів американського наукового життя стаття Дж. Myma не виділялася ні гарним викладом, ні силою впливу. Однак, попри все, автор висував найважливіший аргумент. До його появи вважалося, що люди отримують більш або менш правильне уявлення про те, що принесе майбутнє, а потім поступово до нього пристосовуються. Ідея Дж. Myma полягала в тому, що економісти- теоретики (навіть якщо модель людини в них правильна), у своїх при­пущеннях жодним чином не кращі за простих людей або страхових компаній. Іншими словами, ідея зводиться до «інтелектуальної скром­ності». Теоретики говорять про готовність визнати той факт, що суб’єкти економічної діяльності володіють як мінімум такою ж кількіс­тю здорового глузду, що міститься у професійних теоріях. Здоровим глуздом є «раціональність», тому Дж. Mym назвав свій аргумент «раці­ональні очікування»⁸⁸.

У своїй статті Дж. Mym апелює до наукового методу. Однак питан­ня полягає в наступному: як аргументація, викладена так не якісно, мо­же викликати довіру? Насамперед риторично привабливою статтю ро­бить стиль сцієнтизму. Д. Макклоскі приводить аргументацію Р. Лукаса і T Сарджента, які переконані в тому, що перед нами - «од­на з найбільш ретельно і компактно написаних за останні роки робіт: кожне речення у вступі... значуще, і багато з цих речень з того часу встигли перетворитися на цілі статті. Так, Дж. Mym висуває гіпотезу на загальному, вербальному рівні, мотивуючи її як природний результат загальних принципів економічної рівноваги, а потім переходить до конкретних, безперечно адекватних прикладів»⁸⁹. Ця характеристика сама несе ознаки сцієнтизму і користується стилістичною риторикою модернізму (класичної науки).

Аналогічно висловлюється Дж. Mym, який використовує мову мо­дерністів. Він заявляє, що більшість аргументів, які він наводить у стат­ті, є епістемологічно неспроможними. Загалом можна зробити висно­вок, що звернення до наукового методу в статті Дж. Myma, в більшості своїй відносяться до стилю, вони є «продуктом модерністського диску­рсу». «Стаття викликає довіру, - говорить Д. Макклоскі, - не завдяки аксіоматичному доказу або статистичній апроксимації. Про модернізм тут свідчить не спосіб аргументації, а стиль».

Теорія пізнання, яку пропонує об’єктивний, уважний до фактів, роз­судливий модерністський стиль у статті Дж. Myma, полягає в тому, що найкраще пізнання - це пізнання одного (solus ipse). Тобто дійсне пі­знання відбувається індивідуально, незалежно, без участі суспільства. Саме учений стоїть перед науковою проблемою, а не спільнота, народ тощо, а тому для захисту своєї ідеї висуває наступні аргументи. По- перше, це інформація, яку ділові люди купують до оптимальних меж. Інформація не завжди дає можливість отримати вигоду, але вона мак­симально наближує до неї. Наступні три аргументи на основі теоретич­ної позиції носять суто «естетичний характер» (саме це економісти ма­ють на увазі, коли називають аргумент «теоретичним»). Ці аргументи, які повинні знайти практичні достоїнства, засновані на симетрії, влас­тивостях конкретної особистості. Уявлення Дж. Myma про «раціональ­ні очікування» претендують на статус загальної теорії очікувань, що симетрична в усіх аспектах її застосування. На думку автора, якби еко­номісти були такими талановитими, як їх підносять інші теорії, вони б розбагатіли. Це практична аргументація ad hominem, що розрахована на почуття, а не розум, і носить рефлексивний характер. Нарешті, Дж. Mym стверджує, що «раціональні очікування» можна змінювати, «підганяти» їх під недосконалості оточуючого світу. Усі аргументи, які він використовує, є «вагомими причинами», але вони «не вбудовуються в обмежуючу епістемологію, в яку продовжують вірити чимало вче­них»⁹¹.

Хоча «спостереження» Дж. Myma не переконують «послідовних модерністів», це не означає, що вони не переконують раціонально мис­лячих економістів. Переконливість статті ученого зумовлена багатст­вом і універсальністю її «неофіційної» аргументації, що виходить дале­ко за межі офіційної обмеженості. Серед економістів (філософів, логіків, істориків тощо) високо цінується аргументація, заснована на аксіоматичних проявах, статистичних критеріях або апеляції до конку­руючої моделі. Жоден з подібних аргументів сам по собі не є логічно обґрунтованим або занадто переконливим і кожному можна заперечи­ти. Однак навіть найбільш негативно налаштований економіст (як і ін­ший вчений) не зможе протистояти формі, якщо він вміє правильно по­водити себе в суспільстві. Успіх аргументації на формальному рівні принесе йому радість: «Який прекрасний аргумент, який чудовий доказ (статистичний критерій) звернення до інтелектуальних традицій еконо­мічної науки», - навіть якщо він «налаштований не вірити в їх суть».⁹²

Те, що Дж. Mym наводить свої переконання на основі риторики - це не недолік, а навпаки позитивний факт. Його риторика повинна бути знайомою, оскільки послуговується фігури мови, звичними для нашої культури. Різні сфери досліджень користуються однаковим набором (списком) «фігур мови», який формується освітою і навчанням. Уявімо собі приміщення, говорить Д. Макклоскі, наповнене фігурами мови: в одному кутку звернення до авторитету, в іншому - пучок силогізмів, на верхніх полицях сотні метафор, а біля вікна знаходиться вже викорис­таний раніше телеологічний доказ (argument from design). Усі вони при­датні для використання. Економічна наука (а також подібні до неї) ко­жного разу будуть користуватися потрібною для даного випадку аргументацією, залишаючи інші аргументи на наступний раз. Жодна з вказаних мовних фігур не має епістемологічної переваги. Той, хто сьо­годні «звертається до аргументу, що спирається на експеримент, завтра вибере звернення до авторитету».

При співпаданні або співмірності аргументів необхідною є фактична демонстрація, наявність фактів. «Використання правильних і незапере­чних фактів, - вказує О. А. Івін, - надійний і успішний спосіб обгрунту­вання. Протиставлення таких фактів хибним або сумнівним положен­ням - вдалий метод спростування. Дійсне явище, подія, які не узгоджуються з наслідками певного універсального положення, спрос­товує не лише ці наслідки, але й саме положення. Факти, як відомо, вперта річ. І тим не менше... не володіють абсолютною «твердістю». Вони не складають, навіть взяті у своїй сукупності, абсолютно надійно­го, непорушного фундаменту для знання, яке на них спирається. Факти знають багато, але далеко не все». Іаким чином, можна «докопатися» до істинності того чи іншого положення, якщо враховувати деталі ар­гументації в сферах, відмінних від економічної науки, демонструючи схожість з аргументацією вказаної статті пункт за пунктом.

Положення про те, що теорія «пояснює всі наявні факти», відповідає міркуванням Дж. Myma. Воно підкріплюється апеляціями до традицій аргументації в цій сфері та «естетичній насолоді» від аргументації більш простої. Немає нічого дивного в тому, що, наприклад, теорія ево­люції та економічна наука використовують ідентичні риторичні прийо­ми. Вони є схожими з точки зору риторичних апеляцій, які використо­вуються. У чистій математиці такий випадок описаний М. Стейнером стосовно видатного швейцарського математика Л. Ейлера, який прагнув знайти простий вираз, якщо він існує, для нескінченної суми ряду

₁ 1 1 1

1 + — + — + — +... ^{1 Т}. ^Д. ^{д0 неск1нченност1}, суми зворотних величин пос­лідовних квадратів позитивних натуральних чисел. У результаті він

П²

продемонстрував, що сума становить -----------. Однак запропонований

6

Л. Ейлером аргумент залежав від найрізноманітніших речей (у т. ч. знання), «відповідно до попереднього досвіду, що постійна типу π з імовірністю виникає в подібних контекстах».

Так само Дж. Mym, на основі попереднього досвіду, знав, що раціо­нальними моделями легко маніпулювати, а тому більше шансів отрима­ти від них винятково прості результати. Математику Л. Ейлеру, як і Дж. Mymy, власний результат здавався «простим і естетично привабли­вим». Обоє не знаходили альтернативи своїм доказам: Л. Ейлер проде­монстрував емпіричну відмінність формулі «до двадцятого знаку після коми», а Дж. Mym висунув аналогічний аргумент, назвавши його «єди­ним реальним критерієм» в межах модерністської епістемології. Най­більш важлива ідея в доказах Л. Ейлера - це алгебраїчний висновок рі­вності, що залежить від «індуктивного стрибка», яким стала аналогія, що давала йому «право бути впевненим у своєму відкритті».

Відкриття Дж. Myma, хоча воно викликає більше сумнівів, чим ар­гумент Л. Ейлера, так само ґрунтувалося на аналогії (хоча і недоведе- ній) між звичними товарами та інформацією про майбутнє. У доказах Дж. Myma, аналогія також несла основний тягар переконання. Викори­стання аналогії приводило до ситуації, коли в інших випадках застосу­вання аналогії приводило до інших результатів, тобто «робило очевид­ними раніше доведені теореми»⁹⁷. Так, Дж. Mym вказує, що інші випадки застосування аналогії між діями людини і методичною кальку­ляцією стали корисними для розуміння. У цьому учений був правий: аргументація математика не суттєво відрізняється від аргументації еко­номіста. «Аргументація Myma зазначає Д Макклоскі, - не постає “до­казом” теореми раціональних очікувань в остаточному модерністсько­му смислі, не більше, ніж докази, наведені Л. Ейлером для своєї теореми: вони пояснюють і коректують її, маючи на увазі аудиторію читачів»⁹⁸.

Свою точку зору Д. Макклоскі продовжує стверджувати, аналізуючи з позицій аргументів риторики книгу американського економіста Р. Фогеля «Залізні дороги і зростання американської економіки». Вона викликала інтерес серед кліометристів - групи економістів, які праг­нули створити нову економічну історію, подібну до економічної науки. Варто нагадати, що в давньогрецькій міфології Кліо - це муза історії. Книга зробила ім’я автора відомим. На колег ученого вплинула сила форми викладу, використаної для аргументації, а також неочікуваний висновок: «залізні дороги не здійснили особливого впливу на зростання 99 американської економіки».

Риторика Р. Фогеля, як вказує Д. Макклоскі, усвідомлює себе «рито­рикою». Вона постійно і демонстративно запевняє про свою мету, пока­зує, що використовує ту чи іншу форму аргументації. «Непряме твер­дження» - це одне, а «ключовий аспект» - зовсім інше; ті чи інші моменти є «безперечною»; «але аксіома має відношення, головним чи­ном, не до X, вона про Y; якби аксіома... лише передбачала Z, не було б причин ставити її під сумнів». Усі ці зауваження про аргументацію та її противників містяться в книзі. Усі аргументи співвідносяться між со­бою: авторські розрахунки носять «необов’язковий» характер і «припу­скають наявність значної погрішності», самоіронія готує читача до то­го, щоб він повірив у реальність «основ довіряти отриманому результату», але якщо навіть їх підвищити. Оцінювальні показники можуть бути занижені, нічого особливого вони не дадуть; «в дійснос­ті» - саме по собі аргументативне словосполучення, як «насправді» або «тим не менше» - навіть сама «щедра» уступка опонентам залишає оці- 100 нку низькою.

Роботи Р. Фогеля звернені до двох груп вчених, які мають різні уяв­лення про те, що таке якісна наука: економістів та істориків. Однак найбільше автор імпонує економістам, оскільки демонструє етос «про­никливого економіста». Риторика Р. Фогеля активно зачіпає загальні теми, потрібні для створення нової сфери в науці. З визнаних класич­них фігур риторики Р. Фогеля цілу низку можна означити як діаллага - нагромадження аргументів, що належать до однієї ідеї (ідеї важливості 101 того, наскільки позитивну роль відіграли замінники залізних доріг).

Риторику Р. Фогеля відрізняє від риторики економістів те, що в ній активно використовуються стандартні та загальні теми аргументації. Найважливішою з багатого асортименту загальних тем була аргумента­ція від «нижньої» або «верхньої» межі. У книзі зустрічається спроба знайти найменшу «верхню межу» для прибутку від залізних доріг. Як­що «верхня межа» невелика, a fortiori істинний ефект малий. До цього аргументу автор звертається досить часто, впливаючи на докази, спря­мовані проти нього. Подібна аргументація має досить широке викорис­тання. Якщо говорити «технічно», аргументація від «верхньої» і «ниж­ньої» межі поєднує в собі «елементи парамології (визнання справедливості менш важливого доказу заради посилення власного) і аргументу a fortiori»⁰². Використання Р. Фогелем подібних фігур мови і аргументації змусило багатьох молодих вчених-економістів перейти до переоцінки багатьох речей, що призвело до уточнення («точності») багатьох положень економічної історії.

Досліджуючи економічні проблеми у роботі «Природа фірми», ві­домий американський вчений Р. Коуз зазначав, що «економічна теорія потерпала від того, що не могла чітко сформулювати свої ідеї та перед­бачення»¹⁰³. Через це учений звернувся до риторики аксіоматизації. У європейській філософській традиції з часів Р. Декарта існує переко­нання: ми знаємо, що маємо на увазі, лише в тоді, коли нам відомі аксі­оми, від яких ми відштовхуємося. Враховуючи авторитет низки еконо­містів, Р. Коуз визнає наявність «тенденції в економічній теорії починати аналіз з окремої фірми, а не з галузі». Багато економістів, як і представників інших гуманітарних наук, наразі не можуть зрозумі­ти аргументацію, якщо вона не виражена аксіоматично.

У своїх роботах Р. Коуз реалізовував не картезіанську програму сво­го бачення проблеми, а використовував британський, емпіричний і не математичний підхід, що більш різноманітний і менш формальний. Йо­го риторика не картезіанська і не наукова, а правова. Це і є головною

відмінністю риторики Р. Коуза: з юриспруденції вона бере не менше, ніж з економіки, а тому претендує на новий стиль в економічній науці. Сам учений стверджував, що був зачарований «юридичною аргумента­цією». Правова риторика визначила його підхід, особливістю якого було принципове відстоювання своєї позиції. Зокрема він відкидає ту чи іншу лінію аргументації за допомогою перерахування різних можли­востей, що у давньогрецькій риториці називається, як ми вже зазначали, діаллага.

Правова звичка проявляє себе в частих апелювань Р. Коуза до пи­тань політики актуальності, проти академічної риторики, що на той час стала типовою для науки, у т. ч. економічної. Ще одна правова особли­вість його риторичної аргументації - це активне залучення фактів реа­льного світу для постановки питань, оскільки економічна наука, разом із соціальною філософією та соціальною історією покладається більше на аксіоматичні методи. Як зазначав економіст-математик Ж. Дебръо, економічній науці «не вистачає досить міцної експериментальної бази» і тому «економічній теорії прийшлося дотримуватися правил логічного дискурсу»¹⁰⁶.

Якщо наукова риторика і залучає факти, то обмежено, і «береже» їх до кінця статті для перевірки гіпотези. Варто зазначити, що Р. Коузу, схильному до емпіричних методів, подобається в аргументації словос­получення «той факт, що», яке він використовує для введення логічно­го міркування. Так учений заперечує ідею про те, що люди можуть створювати фірми винятково заради задоволення бажання «покерува­ти» іншими, зазначаючи, що керівники зазвичай заробляють більше, ніж підлеглі, а фірми існують і там, де «задоволення від управління ін­шими людьми повинно бути незначним».¹⁰⁷ Така аргументація, як за­значає Д. Макклоскі, не є переконливою ні з логічної, ні з емпіричної точок зору, оскільки це і не теорема і не науковий експеримент. Ділові люди часто говорять, як їм приємно керувати, стверджуючи, нібито зарплату вони отримують лише заради обліку. І все ж «в якості аргуме­нту в судовій справі на захист теорії трансакційних витрат фірми, скро­мний аргумент Коуза цілком підходить. Як пояснював Арістотель, по­дібні аргументи являються ентимемами, тобто є скороченими силогізмами, на яких тримається вся наука і право»¹⁰⁸.

Важливою складовою класичної риторики, після елокуції (стилю) і диспозиції (розташування матеріалу), є інвенція, підбір аргументів. На відміну від стилю й організації матеріалу, інвенція у Р. Коуза зовсім не правова. Вона має недвозначний економічний характер. Якщо стиль і розташування матеріалу в нього збентежують економістів, то підбір ар­гументів ставить у глухий кут юристів. Глибоко економічною і неюри- дичною аргументацію Р. Коуза робить відхід від предмета аналізу для того, щоб пояснити його через інші варіанти. Аргументація тут контр- фактична: юристів та істориків такий хід думок вибиває з колії, але для економістів він постає єдино можливим. Тобто аргументація риторики Р. Коуза є «змішаною, і тому дезорієнтуючою».

Усе це не применшує значущість Р. Коуза як видатного вченого. Він «перевертає» ієрархію, що існувала традиційно між теорією і практи­кою, демонструючи «готичний дух» (Дж. Ръоскт), який не повторяєть­ся і сміливо порушує всі «рабські принципи». «Готичний дух» - це дух сміливості та творчості, адже, дотримуючись «здорового глузду», руха­тись в руслі авторитетних теорій - це означає залежати від них. Так, по­зитивістська економічна наука була корисною приблизно до 70-х років XX століття. Вона змушувала економістів дотримуватися вузько спря­мованої програми, гідної їхніх зусиль. Надалі вона постає у вигляді «добровільного ідіотизму» (М. Полоні). Заява про те, що аргументація потрібна лише у вузькому діапазоні, оскільки саме така аргументація є по-справжньому науковою - це не якісна («погана») риторика, оскільки у межах подібної методології не так важливо, чи буде аргументація ба­гатою, потрібною чи переконливою. Для наукового доказу в результаті залишаються «старі правила і методологічні принципи, закріплені в старих підручниках».

У такому розумінні «готична» економіка Р. Коуза більше пов’язана зі здоровим глуздом, оскільки вона ближча до загальної моралі і права, ніж до кодифікації. Учений шукає історії та метафори, факти і логіку, які підходять до ситуації, що розглядається, і не зосереджує увагу на жодному із засобів окремо. Отже, як і переконував Р. Коуз, економічна наука і право потребують риторики, яка була б правовою і економічною водночас.

Особливий інтерес для логіки та філософії являє аргументація Д. Макклоскі нової методології з позицій риторики. Філософська аргу­ментація на користь модернізму як методології науки, зокрема еконо­мічної, постає переконливою. В усіх економістів-модерністів є одна за­гальна установка - надання особливої значущості «тесту на фальсифікацію», який вважається відмінною ознакою наукового обґру­нтування. Однак філософи вже давно виявили, що доктрина фальсифі­кації навіть на «своїй території» не витримує критики. Ця критика зро­зуміла для кожного економіста, який намагався використати в науці критерій фальсифікованості. Наприклад: наукова розмова не може по­чинатися без того, щоб допустити, що вчений досить добре знає світ і займається вписуванням на основі аргументів нових фактів в існуючі теорії. Жодної «фальсифікації» тут не відбувається. На рівні широких наукових узагальнень учені просто використовують свої теорії. Вони досить рідко намагаються їх фальсифікувати. «Вчений, - писав T Кун, - схоже, частіше бореться з фактами, намагаючись змусити їх відповідати теорії, яку він не ставить під сумнів»¹¹¹.

Саме тому створення гіпотетичних моделей (simulation) - перевірка наукової аргументації на папері, щоб подивитися, чи достатньо вона ва­гома, - є таким важливим етапом для економічної науки та інших наук. Модель слугує для підтвердження, а не для фальсифікації. Вона ставить питання: «Чи можемо ми обґрунтувати те і то?», а не: «Чи можемо до­вести, що це не так?» Модель тестує системи, а не ізольовані гіпотези і визначає межі, у яких ми можемо ці гіпотези тестувати. Модель тестує потрібність твердження, а не можливість сумнівів. В економічній науці, зокрема в економетриці, метод сумніву і фальсифікації, який міститься в офіційній версії економетричного методу, здебільшого є недоцільним. Таким чином, «фальсифікацію, можна сказати, було сфальсифікова­но»¹¹², - підсумовує Д. Макклоскі.

Буквальне застосування модерністської методології не сприяє ство­ренню придатної для сучасного використання економічної науки. Реа­льна аргументація в економічній науці використовує модернізм як «віт­рину». Варто наголосити, що модернізм не підходить до жодної справжньої науки, тобто, якби модерністська методологія послідовно застосовувалася в економічній теорії, то розвиток останньої напевне призупинився б. «Економісти, або принаймні значна їх кількість, - пи­сав Р. Коуз, - перед тим як прийняти певні переконання, не чекають пе­ревірки того, чи точні прогнози тієї чи іншої теорії». Таке очікування в дійсно модерністському стилі «паралізувало б наукову діяльність»¹¹³, тому що ні в кого не було б стимулів обирати одну з нескінченної кіль­кості гіпотез для тестування. Навіть кількісні дослідження, на думку ученого, багато в чому засновані на аргументах, що не мають кількісно­го характеру, а покликані обґрунтувати переконання. Іншими словами, модернізм, який відмовляє вченим у риторичних інструментах або ар­гументах, якими вони насправді користуються, є непрактичним.

Важливий аргумент проти модернізму в економічній науці полягає в тому, що він підтримує методологію, занадто «пов’язану» правилами. Модернізм стверджує, що начебто виводить закони наукової аргумен­тації, основуючись на сукупності самої сутності науки або раціональної реконструкції історії наукового знання. Вважається, що філософ науки може сказати, яка наука вважається корисною, плідною і прогресив­ною. В економічній науці претензії правил методології полягають в то­му, що засновник цих правил є не просто експертом з усіх накопичених знань, але і у всій економічній науці майбутнього, що звужує можливо­сті економічних дискусій, поміщаючи їх «в прокрустове ложе» філо­софської ідеї про «найвище благо»¹¹⁴.

Нарощування методологічних обмежень в науці не може бути розу­мним - ця ідея здається для економістів очевидною. Обмеження в кін­цевому підсумку обмежують. Протилежна думка, начебто строга мето­дологія корисна, ставиться під сумнів багатьма філософами. На думку P. Popmi, історія епістемології з часів Платона являє собою «програне парі». «Як не дивно, люди знайшли, що цікавого сказати про сутність Сили і визначення “числа”. Могли б знайти, що цікавого сказати про сутність Істини. Але не зробили цього»¹¹⁵. У такому разі філософи на­слідують результати, отримані в інших сферах. Учені повинні спирати­ся на реальні події, а не на переказ історій, що містяться в перших роз­ділах книг. За допомогою цього простого підходу можна заперечувати методологічні претензії модернізму, в т. ч. і в економіці.

Отже, у науковому дискурсі позитивне від негативного відрізняє не підтримка конкретної методології, але щира і розумна спроба здійснити свій внесок у дискусію. Дискусії ж «накладаються» одна на одну до та­кого стану, що можна почати вважати себе спеціалістом в суміжній сфері. Окрім того, дискусії, які накладаються одна на одну, забезпечу­ють стандарти. Це - «ринкова аргументація». Варто зауважити, що для нормальної роботи економічного інтелекту жодна філософська законо­творчість або методологічні установки не потрібні. А отже, найважли­віше - це «наша здатність вступати в розмову, яка ніколи не зупиняєть­ся, перевіряючи один одного, виявляючи приховані передумови, змінюючи власні думки під впливом голосів колег»¹¹.

Вийти з «модерністського лабіринту» можна, як вважає Д. Макклоскі, якщо стати на шлях риторики, оскільки вона не займається істиною безпосередньо; вона займається розмовою, тобто міркуванням в голос. У модернізмі аргумент був просто імовірним, оскільки залежав від на­перед незаперечного аргументу. Тобто вірогідний (імовірний) аргумент був залежним від об ’активної достовірності. Як говорив P. Popmi, пошуки основ знання в класиків модернізму (Р. Декарта, Дж. Локка, Д. Юма, І. Канта, Б. Рассела) були «тріумфом прагнення до визначено­сті над прагненням до мудрості»¹¹⁷. Відновити правильне розуміння ри­торики означає відновити більш широку і мудру аргументацію.

Обґрунтовуючи необхідність риторики, Д. Макклоскі зазначає, що ідея про пошук істини - це лише філософська доктрина. Вона не обов’язково є істинною, але їй може бути дозволено отримати гору над нашим здоровим глуздом в питанні: скільки уваги потрібно приділяти риториці? Якщо ми вирішимо, що та чи інша теорія є переконливою, корисною, розумною, привабливою, то нам не обов’язково (і не потріб­но) знати, що є вона істинною. Привабливість і корисність цієї теорії випливає з певних аргументів на її користь. Якщо аргументи висунуті, то немає сенсу ставити питання про їхню істинність, оскільки вони такі, які є. Конкретність питань передбачає риторичні питання, на які можна відповісти і які можуть виявитися важливими (Навіщо потрібні факти? Кого конкретно це переконує?). Та або інша ситуація певним чином «узго­джується з людським списком аргументів, переконливих для людей».

Зазвичай запереченням на подібну аргументацію слугує заява про те, що людина обоє ’язково повинна мати теорію істини (епістемологію). Згадаймо аргумент про обов’язковість методології. Як без неї розмов­ляти? Дійсно, виступ проти епістемології сам по собі є епістемологіч- ною розмовою - розмовою про епістемологію, яка, таким чином, дійсно існує. В. Куайн назвав цей аргумент «бородою Платона» на честь най­більш відомої людини з тих, хто в ньому заплутався: «Небуття повинно в певному розумінні бути; інакше чому б, власне, ні?»¹¹⁹. За допомогою цього доказу, як вказує В. Куайн, ви можете довести існування неісну­ючих істот - Пегаса, свиней з крилами і, у нашому випадку, епістемо­логії: тобто існування реального референта, який означується для будь- якої референції в мові. Завдання полягає у тому, щоб «звести все до аб­сурду, reductio ad absurdum. Якщо ж отримане не виявиться абсурдним, це все одно не означає, що начебто серйозні люди повинні витрачати масу часу на міркування про конкретний референт»¹²⁰. Важливі питан­ня належать не до епістемології, а до риторики.

Таким чином, у процесі аналізу економічної науки Д. Макклоскі ар­гументовано показав, що вона безпосередньо пов’язана з риторикою. Риторика - це не нова методологія: вона вказує на те, що ми насправді робимо, що може нас переконати і чому. Аргументація риторики еко­номічної науки відкриває можливості для продуктивного мислення, оскільки риторичний критицизм економічної теорії (як і кожної науко­вої теорії) - це запрошення до міркування і розмислу. Економічна тео­рія як текст не може бути замкнена на одному єдиному тексті. Логічно, що в історії економічних вчень і актуальних дискусіях з економічної політики існує безліч різних точок зору, які привертають увагу до себе. Вибір тієї чи іншої точки зору, або теорії, залежить від аргументів, пе­реконливість яких досягається у процесі риторики, а саме під час бесід, розмов, дискусій, критичного мислення і осмислення.

5.3.