Аргумент «апріорного» в «концептуальному прагматизмі»

Філософія прагматизму з часу свого виникнення претендує на вне­сення в ідеї, смисли і цінності життя «ясності», тобто його «реального бачення». З соціологічної точки зору прагматизм найбільшою мірою формує віру в майбутнє.

У цьому контексті потрібно виділити американського філософа XX століття К. І. Льюїса, який зробив важливий внесок в розвиток ло­гічних ідей. Він презентував новий розгляд формальної логіки в термі­нах континууму суспільного досвіду, в межах якого і може бути надано повний опис можливого припущення за наявних умов. Такий опис не змогли дати «Принципи математики» Б. Рассела і A. Baumxeda (напри­клад, в їх понятті «матеріальної імплікації»), що К. Льюїс прагнув замі­нити розробкою «строгої імплікації»¹, яку він протиставляє «матеріаль­ній імплікації».

В аргументації К. Льюїса для «матеріальної імплікації» смисл та зміст утворюючих її пропозицій є неважливими, а важливим є лише факт, що визначає їхню істинність або хибність. Якщо ми приймаємо ідею «матеріальної імплікації», то судження «якщо р, то g» хибне лише тоді, коли р істинне, a g хибне.

Для того, щоб не допустити ситуації, коли хибне судження містить істинне, К. Льюїс вводить поняття «строгої імплікації». У ній доводить­ся, що без суперечності не можна стверджувати антецедент і заперечувати консеквент (наслідок). Програму логічних систем з вузькою (інтенсіональною, строгою) імплікацією учений виклав у своїй «Символічній логіці» (Symbolic Logic).³ Логічна система, заснована на «строгій імплікації», в якості підсистеми містить логіку Б. Рассела і A. Baumxeda, вказуючи і на те, що остання не помічала: «якщо А матеріально включає В, А, будучи хибним, не говорить про те, що А, будучи істинним, стало б в себе включати».⁴

У результаті виникає ситуація, коли в певних випадках у нас вини­кає інтерес дізнатись, зрозуміти, до чого приводить той чи інший відо­мий факт, коли ми наприклад починаємо перевіряти ту або іншу гіпоте­зу. Однак кожна гіпотеза містити вже відомий факт, який може слугувати вагомим аргументом для того, щоб на неї, принаймні, звер­нули увагу. Тому «матеріальна імплікація» не завжди може бути прак­тично застосована.

Така обставина зумовлена тим, що за аргументації наведення одного факту не може переконати в істинності того, що доводиться, оскільки рівень узагальнення буде недостатнім. Така сама ситуація виникає, ко­ли автор згадує численні факти-приклади, об’єднуючи їх формулою «часто ми бачимо, що...» і т. д. Ці факти (приклади) чимось відрізня­ються один від одного, але з точки зору конкретного узагальнення вони розглядаються як єдиний факт-приклад.

Розробляючи систему полівалентної логіки і міркуючи про природу логіко-математичних понять, К. Льюїс починає осмислювати аргумент Л. Вітгенштейна, згідно з яким, математика постає набором тавтологі­чних положень і тверджень. У роботі «Альтернативні логічні системи» К. Льюїс (услід за А. Пуанкаре) робить висновок про прагматичний ха­рактер мотивів вибору між різними системами. Як логік він звертається до питань, винесених на обговорення засновниками прагматизму - Ч. Пірсом і У. Джеймсом, а також Дж. Дьюї, але підходить до пробле­ми з іншого боку. Іншими словами, він розглядає її з боку відношень між формальною логікою і «екзистенціальним», людським досліджен­ням. Однак серед філософів-прагматистів К. Льюїс найбільше відомий завдяки своїй спробі «експлікувати «прагматичний» опис аргументу a priori в межах аналітики».⁶

Варто нагадати, що для всіх представників класичного прагматизму цілеспрямована людська поведінка має формуючий, конструюючий вплив на те, яким чином невизначена у своїй різноманітності природа долучається до нашого досвіду в якості когерентного, наповненого смислом і значенням сприйняття речей. Подібний процес передбачає наявність у досвіді апріорного елементу, який первісно задає контури такого включання. Однак, окрім К. Льюїса, в прагматистській традиції філософування відсутнє осмислення цього апріорного елементу досві­ду, що слугує джерелом його розходження з іншими прагматистами.

У контексті філософських міркувань К. Льюїса поняття «апріорно­го» займає особливе місце, воно є важливим аргументом в суперечці стосовно самої природи апріорного знання і можливості розрізнення аналітичних та синтетичних істин. На основі вимог сучасної логіки, К. Льюїс розробив своє розуміння поняття «апріорного», яке за об’ємом збігається з поняттям «аналітичного». Про нього не можна сказати, як про «емпірично пусте», оскільки воно випливає з досвіду і містить мо­жливість відсилання до досвіду. Це єдине в своєму роді вчення про «прагматичне апріорне» виникло в процесі постійних занять К. Льюїса логікою. Його логічні дослідження, у поєднанні з раціональним підхо­дом до кантіанської епістемології І. Канта, тривалою критикою та ви­криттям ідеалізму В. Райса і осмисленням основних принципів класич­ного американського прагматизму, склали той контекст, в якому сформувалося поняття «прагматичного апріорного».⁸ Воно постає «жи­вим нервом» концептуального прагматизму К. Льюїса.

Проблема «апріорного» в контексті прагматизму стала результатом вивчення логіки, за допомогою якої К. Льюїс намагався знайти відпо­відь на два види проблем. Джерелом першої сукупності проблем є па­радокси екстенсіональної логіки і представлена «матеріальною імплі­кацією», про яку вже згадувалось вище. Проблема полягає в тому, вважав К. Льюїс, що звичайні дедуктивні висновки залежать від смислу висловлювань, які в них використовуються. Отже, вони мають витоки з інтесіональних відносин. Це і зумовило його вибір щодо розроблення системи символічної логіки зі «строгою імплікацією», а потім вивело за межі логіки в сферу епістемології. Також це спонукало ученого до створення і детального опрацювання теорії смислу і аналітичності.

Друга проблема пов’язана з можливістю побудови логіки, яка аль­тернативна логіці «матеріальної імплікації». Це зумовило інтерес К. Льюїса до різних альтернативних логік (багатозначні логіки і так звані «дивні» логіки). Таким чином, учений підійшов до постановки свого другого завдання - обґрунтувати і визначити критерії, що дозво­ляють обирати серед можливих логічних систем ті, які містять істинні принципи відносно правильних висновків. У процесі дослідження для нього стали очевидними два моменти. По-перше, внутрішньої узгодже­ності недостатньо для встановлення істини, що не залежить від первіс­них логічних припущень. По-друге, кожний процес міркування в межах логічної системи сам містить «екстра-логічний» елемент, оскільки будь-який конкретний висновок, поданий як певний висновок, обира­ється з нескінченної кількості правильних висновків. Керівництвом, або орієнтацією в обох випадках слугує «мета або інтерес». Тому К. Льюїс зазначає, що висновки, які робляться і обираються в логічній системі, так само як і початковий вибір самої логічної системи, відповідають критеріям, які краще назвати прагматичними. Отже, ми обираємо те, що «працює» і в результаті дозволяє задовольняти наші інтереси та по­треби.

Вказана ситуація виводила К. Льюїса за межі традиційного логічно­го мислення до розроблення теорії пізнання та пошуку нових аргумен­тів, що обґрунтовують і стверджують вільне творення, а також прагма­тичний вибір різноманітних можливих концептуальних схем як засобів інтерпретації досвіду. З самого початку логічних досліджень К. Льюїс визнавав, що буде змушений перейти до розгляду більш загальних пи­тань, а тому планував «перейти від точно визначених фактів, які стосу­ються поведінки символічних систем, до висновків відносно більш за­гальних проблем»¹⁰. Так, К. Льюїс вважав, що «поведінка» символічних систем аналогічна до поведінки людської свідомості: в них немає нічо­го, що ми не вклали б в них самі, але вони розкривають нам смисл на­ших зобов’язань. Апріорна істина не залежить від досвіду, оскільки є суто аналітичною в силу концептуальних смислів і значень, які ми ви­користовуємо.

У цьому контексті необхідно внести декілька корективів відносно можливості апріорного синтетичного і аналітичного пізнання. Це одне із найбільш дискусійних питань в історії епістемології, логіки і філосо­фії науки. Сформулював це питання, про що вже вказувалося, І. Кант, який відповів на нього позитивно. Зразками апріорного синтетичного знання він вважає істини арифметики і геометрії, а також певні посту­лати механіки І. Ньютона. Однак надалі судження математики почали трактувати як аналітичні, а питання про апріорність ньютонівських по­стулатів було переглянуто з появою теорії відносності та квантової ме­ханіки. Основуючись на цьому, представники логічного емпіризму, як і представники класичного прагматизму, заперечували можливість апрі­орного пізнання. «Емпіризм, - писав Р. Карнап, - можна визначити як точку зору, що заперечує існування синтетичного апріорного знання. Якщо увесь емпіризм повинен бути виражений в двох словах, то це є один зі способів здійснення цієї вимоги»¹².

У такій ситуації потрібно нагадати про критику В. Куайном «догм емпіризму» і перегляд більшості установок логічного позитивізму в по­дальшій постпозитивістській «філософії науки». Хоча В. Куайн і пока- зав, що немає чіткого розподілу аналітичних і синтетичних суджень, він водночас звузив сферу «апріорного». Як зазначаєX. Патнем, з часу критики В. Куайна «довіра філософів до поняття апріорної істини пос­тійно зменшувалась. Так, В. Куайн вказав, що значна кількість істин, які ми вважали відомими нам a priori, потребує виправлення»¹³.

Варто зазначити, що в постпозитивізмі поняття «апріорності» зу­стрічається досить рідно, переважно в інтерпретації ролі концептуаль­них каркасів (парадигм, епістем, «твердих ядер» дослідницьких про­грам) в науковому пізнанні. При цьому в уявленнях про «апріорне» відбуваються істотні зміни: здійснюється історизація та релятивізація цього поняття, воно втрачає первісний кантівський смисл. «Історизація, більша функціональність, стирання строгої грані між апріорністю і апо­стеріорністю, а також інші причини загального характеру, - вказує А. Н. Круглов, - призвели до релятивізації в розумінні апріорності. На­разі немає мислителів, які відстоювали б, подібно Канту, строгу всеза­гальність і необхідність, абсолютну, позачасову значимість апріорного»¹⁴.

Проте таким мислителем виявився K Льюїс. З точки зору його логі­ки філософія є насамперед «вивчення апріорного». У сфері нашого дос­віду «апріорне» починається з поняття. Насамперед, поняття, вироблене людиною як мислячою істотою, яке хоча б одного разу використовува­лося для інтерпретації чуттєвих даних, породжує емпіричні істини, або об’єктивне пізнання (знання). Однак у сфері досвіду людський розум постає перед «хаосом» даного, тобто реальності. Для адаптації та конт­ролю, мислення намагається вловити в цьому хаосі певний образ стабі­льного порядку, завдяки якому «знайомі» елементи можуть стати зна­ками «можливого майбутнього». Ці схеми відмінностей та зв’язків і є поняття, що повинні бути визначені у сфері досвіду, до якого застосо- √ г- 15

вуються, щоб те, що дано, «могло мати смисл.

Іншими словами, у досвіді є два елементи - безпосередні чуттєві да­ні, які «пропонує» мисленню реальність, і певна форма, конструкція або інтерпретація, що являє собою продукт мисленнєвої діяльності - поняття. Вони репрезентують собою те, що мислення в результаті логі­чного оформлення «приносить в досвід», - зазначає K Льюїс в своїй книзі «Мислення і світовий досвід».¹⁶

Поняття за своєю суттю є апріорними: вони констатують досвід, але не походять з чуттєвих даних. У теорії пізнання доведено, що апріор­ними є логічні істини (наприклад, принцип несуперечності), математи­чні поняття, категорії (наприклад, каузальності), критерії відмінності та класифікації (наприклад, реального і нереального, вітального, матеріа­льного і нематеріального), наукові теорії і поняття. Птоломеївська і ко- перніканська теорії - це не простий продукт спостереження за зірками, а схеми, які посилаються небесним тілам для траєкторії їхнього руху. Поняття (те, що потрапляє під широке поняття «смислу») суть схеми, класифікації, пояснення, інтерпретації - все це апріорі, тобто те, що створене мисленням. Якщо апріорне є продуктом мислення, то мислен­ня може його змінювати. Ніщо не закріплюється в історії людського роду і в процесі розвитку мислення. Думати, що наші категорії спокон­віків закріплені в розумі та передаються від батька до сина - це «забо­бон, який можна прирівняти до віри примітивних народів у надприрод­не джерело життя», - обґрунтовував своє ставлення до апріорного К. Льюїс.

Для К. Льюїса «апріорне» постає свого роду аргументом в розвитку його розуміння сутності прагматизму, який не може поставати у вигля­ді спрощеної редукції до практичного досвіду і вигоди. Інтерес К. Льюїса до прагматизму досягає своєї найвищої точки в процесі його спроб зрозуміти основи правильних звичайних висновків. Логічні від­ношення є наслідками, отриманими з прийнятих нами дефініцій в узго­дженості з послідовним мисленням. Однак, якщо закон несуперечливо- сті утворює граничну основу загальнозначущості (validiti) логічних принципів, то що ж тоді слугує основою його власної загальнозначущо­сті? Логіка, як система дедуктивних висновків і логічних законів, поді­бно закону виключеного третього і як сама необхідність несуперечли- вості (і як апріорна система знань), у К. Льюїса знаходить «основи в його прагматизмі».¹⁸ Він проникає і складає саму «серцевину» його ми­слення.

За своєї суттю всі люди є активними істотами. На основі цієї тези і враховуючи апріорне як аргумент для системи своїх доказів, К. Льюїс робить висновок, що поняття, які застосовує мислення, логіка, яка роз­криває ці поняття та їх смисли, і саме розумне мислення виникають з поведінкових реакцій на оточуючий світ, в якому перебувають індиві­ди. Наші способи поведінки, експліковані прийнятою логікою мислен­ня. Це ті способи, які «працюють» і зберігаються завдяки тому, що вони «працюють». Принцип несуперечливості, на якому засновуються по­всякденні висновки типу «якщо, то», що використовуються у процесі прийняття рішень, і який лише в певних формальних логіках знаходить правильне застосування, являє собою «прагматичний імператив». Ним потрібно керуватися для того, щоб мислення і діяльність не зводили один одного в ніщо. Так, К. Льюїс доводить, що за своєю природою «логічна необхідність виростає з емпіричної необхідності висновку»¹⁹.

Остаточною основою імперативу несуперечливості слугує, на думку К. Льюїса, цілеспрямований, попередньо заданий (тобто апріорний) ха­рактер досвіду. «Практична несуперечливість, - підсумовує філософ, - не може бути зведена до суто логічної несуперечливості». Однак, хоча вихідною точкою, аргументом для логічних досліджень К. Льюїса стали абстрактні концептуальні системи, під час аналізу він, по суті, зійшов на той рівень, з якого почав сходження Дж. Дьюї в своєму прагматич­ному трактуванні логіки. Вищенаведену думку він сформулював прос­то: «практичний характер необхідності є телеологічним». Або, як він констатував відносно основних «схем» мислення: «раціональність в якості абстрактного поняття і є узагальненою ідеєю відношення “засо- бу-наслідку” як такого. Впорядковані логічні відношення укорінені в умовах самого життя; вони мають “прототипи в органічному житті”»²¹.

Такий аспект аргументації К. Льюїса показує, що аналітичні істини для нього виражають відношення не лише між мовними смислами, а також між смисловими значеннями слів. Точка зору, що апріорне коек- стенсіональне з аналітичним, але залежить від лінгвістичних конвенцій, не дозволяє обґрунтувати епістемічну функцію апріорного. На протива­гу цьому конвенціалістському погляду, аналітичність зумовлюється жорстко визначеними інтесіональними відношеннями між смисловими значеннями. Згідно з К. Льюїсом, «поняття неможливо точно виразити словами або показати, пред’явивши слова і відношення між словами».²² Відокремлювати мовне поняття від вираженого ним смислового понят­тя означає здійснювати операцію абстрагування, оскільки ці два види значення слугують доповненням, а не альтернативою один одному і «поділяються в абстракції, але не поділяються на практиці»²³.

У контексті апріорного підходу - це абстрагування мови від смис­лового поняття (поняття наповненого смислом), яке вона виражає, мо­же бути корисним під час проведення певних видів аналізу. Однак К. Льюїс вважає його руйнівним для філософської теорії, якщо ця від­мінність абсолютизується, а для процесу дослідження постулюється ключова роль мовного смислу.

Далі К. Льюїс аргументує, що хоча апріорі варіативне і залежить від мови, його не можна називати довільним. Для апріорних істин логіки і «чистої» математики достатньо володіти внутрішньою несуперечливіс- тю. Однак коли вони застосовуються практично (подібне траплялося із системами неевклідової геометрії), то стає очевидним момент вибору апріорі і зв’язок з прагматичними критеріями. Це говорить про те, що пізнання переслідує практичну ціль і слугує певним інтересам. Спосіб активності мислення відповідає нашій потребі розуміти, щоб в умовах досвіду, що «вислизає», контролювати ситуацію. Іншими словами, ап­ріорі є «винайденням» розуму, і з усіх апріорних ідей обираються і пе­редаються ті, що виявляють власну корисність у розумінні і освоєнні реальності. Обґрунтовуючи апріорне як аргумент для обґрунтування своїх «більш загальних проблем», К. Льюїс уточнює: «Апріорі не стіль­ки продиктоване тим, що надано в досвіді, і не стільки повідомляє люд­ській природі позачасовий компонент, скільки відповідає загальним критеріям прагматичного характеру... Це стосується категоріального мислення та інших видів практичної діяльності. Тут, як і скрізь, невдача в реалізації певних цілей коректує і утримує певні риси і прояви пове­дінки»²⁴.

Практичну діяльність можна віднести до «апріорних структур по­всякденності», що допомагає зрозуміти значення концепції «апріорно­го» К. Льюїсом в обґрунтуванні ним своєї філософії, а також зрозуміти реальні функції теоретичних моделей і класифікацій, контролювати практичні наслідки, здавалося б, формальних визначень. Вивчення дис­циплінарних просторів повсякденності розкриває «місце», у якому та чи інша істина стає «переконливою». «Самоочевидність сутності», «суть справи», «розум вільної спільноти» - усі ці посилання герменев­тики, феноменології та теорії комунікативної дії так само недостатні, як і посилання на буття, природу, Бога. Істину неможливо пояснити і «де­монічними» здібностями суб’єкта. Дійсно, може бути, найбільш голов­ним саме і постає «місце», що займає той, хто проголошує істину в со­ціальній ієрархії, та «інститут», який він представляє.²⁵

Отже, реконструкція «апріорі повсякденності», що містить практич­ну діяльність і всі види досвіду, не повинна обмежуватися понятійним описом її феноменів та інститутів, складанням категоріальних схем і класифікаційних таблиць. Це було б «диспозитивом» повсякденності, способом її консервації. Насамперед важливо «відокремлювати повсяк­денний досвід від феномену пізнання, де нас цікавить і нова інформа­ція»²⁶, - зазначає Б. В. Марков.

Очевидно, що саме так можна розуміти підхід К. Льюїса до апріор­ного, яким він аргументує свою концепцію. Вважається, що учений по­стулює «феноменалістичний редукціонізм», згідно з яким, поняття ре­дукуються до чуттєвих даних, із яких вони «конструюються»²⁷. І хоча поняття є похідним від чогось чуттєвого (емпіричного), і поняття самі можуть бути названі чуттєвими на основі того, що відсилають нас до досвіду, однак навіть поняття в цьому чуттєвому аспекті не можна зве­сти до змісту досвіду. Для К. Льюїса з його акцентом на «апріорному» аспект поняття забезпечує «смисл», принцип або форму. Завдяки цьому люди інтерпретують і організовують сенсорний аспект досвіду. Понят­тя містить реакцію, яка, як герменевтичний принцип, включається в сам характер того, що осягається. У результаті, поняття, смисл кожної речі не зводиться до певних даних, існуючих відокремлено від характеру реакції. Лише на основі включення в процес пояснення даної позиції аргументу апріорного «сенсорне стає усвідомлюваним»²⁸.

Така інтерактивна єдність суб’єкта, який пізнає, і об’єкта, який пі­знається, виникає з інтерактивної єдності організму і оточуючого сере­довища на початковому рівні досвіду. К. Льюїс з позиції прагматизму розглядає поняття (апріорне) у біологічному контексті звичок або уста­новок реагування. Тобто поняття постає «різновидом цільової установ­ки»²⁹. Феноменологічна значущість звички полягає в тому, що звички, настрої або схильності переживаються безпосередньо і пронизують са­му тональність та структуру змісту, який безпосередньо сприймається. Так, К. Льюїс, спираючись на це, стверджує, що він не захищає фено­меналізм, а скоріше викладає «феноменологію перцептивного»³⁰.

Залучення апріорного в ролі аргументу дозволяє більш продуктивно виявити зміст поняття «смислу», або смислового значення «феномено­логії перцептивного». Імпліцитне смислове значення є схильністю або звичкою, за допомогою якої індивіди взаємодіють з оточуючим середо­вищем. Експліцитне смислове значення є «схемою» або «критерієм» в мисленні, завдяки якому людина «схоплює» реальність (наявність) чо­го-небудь, коли потрібен певний тип реакцій, щоб отримати бажаний результат. Визначаючи типи реакцій, доводить К. Льюїс, «схема» з її можливими образами або аспектами постає загальною на противагу ін­дивідуальним сутностям, що «осягаються з її допомогою». Якщо кон­кретний емпіричний зміст досвіду потрібно розуміти як щось індивіду­альне серед багатьох інших індивідуальних сутностей, то «схему» застосування смислового значення (або звички) до досвіду потрібно ро­зглядати як те єдине, що визначає багато іншого.

Важливість змісту, що охоплюється структурою «схеми», полягає в тому, яким чином вона виникає. Подібна структура являє собою аспект диспозиціонального структурного порядку, що здійснює над нею конт­роль і керує можливими перетвореннями одного аспекту «схеми» на інший. Смисл в диспозиціональному розумінні постає правилом для виробництва аспектів схем, що є умовами для можливих верифікуючих випадків. Наявний («живий») смисл містить умови своєї верифікації. Схильність або звичку (тобто «живий смисл»), можна вивчати через йо­го конкретні прояви, але неможливо досліджувати як остаточний, оскі­льки його ніколи неможливо редукувати до певної послідовності подіб­них проявів. Звідси випливає, що хоча смисл (поняття, означення) ніколи не може бути цілком описаний, будь-який його аспект може бу­ти вивчений. Отже, застосування аргументації з урахуванням апріорно­го перетворює теорію аналітичності К. Льюїса на «теорію включення або вміщення, а не синонімії»³².

Такий висновок зумовлено тим, що завдяки своїй логіці диспозиціо­нального функціонування «смислових значень» (апріорних понять) К. Льюїс може запропонувати вирішення проблеми включення, оскіль­ки ця логіка пояснює, як саме можна виявити, що певна якість або ознака, не вказані наочно у визначенні, однак є істотними для смисло­вого значення (поняття), яке досліджується. Якщо те, що смислове зна- чення (поняття) породжує або містить, занадто часто залишається без застосування, то воно може змінитися завдяки формуванню нових зви­чок, які по-новому творчо закріплюють «індуктивно акумульований до­свід». Однак тоді ми маємо вже нове поняття або нове правило для ге­нерації умов верифікації, яке тепер за потреби містить, принаймні в окремих випадках, інші можливі аспекти схеми. Хоча слова, які вико­ристовуються, залишаються тими самими, смисли, які їм приписують­ся, «можуть вже бути іншими».³³ Отже, аналітичні істини визначають відношення між смисловими значеннями, а не лише мовними значен­нями (поняттями).

В цілому трактування К. Льюїсом смислу понять «аналітичність» і «апріорність» руйнує ту конвенціоналістську позицію, згідно з якою, аналітична істина не виражає нічого, окрім того, що визначається або може визначатися системою мови, на якій вона сформульована. Хоча К. Льюїс обґрунтовує, що у виборі символів, приписуванні їх поняттям, а також у виборі понять для розгляду та аналізу присутній елемент кон­венціональності, він заразом намагається логічно довести, що взає­мозв’язок між поняттями є і не лінгвістичний, і не довільний.

До того ж, хоча відношення між смислами понять можна визначити без звернення до яких-небудь фактів, поняття та їх смисли створюються на основі врахування минулого досвіду і обираються згідно з прагмати­чними міркуваннями. Апріорна істина у функції її репрезентанта вини­кає в межах цільових установок інтерпретації, що вилучаються з кон­тексту минулого досвіду. «Те, що постає апріорним, - узагальнює К. Льюїс, - передує досвіду майже в такому ж смислі, в якому йому пе­редує ціль. Цілі не диктуються змістом даного, а належать нам самим. Однак цілі повинні сформуватися і здійснитися шляхом досвіду... При­близно у такому ж аспекті те, що є апріорним і йде від свідомості, пе­редує теперішньому досвіду, однак в іншому відношенні воно все ж не постає незалежним від досвіду в цілому»³⁴.

Стосовно розуміння К. Льюїсом апріорного, то воно для нього пос­тає, окрім надання йому статусу аргументу, своєрідним «найбільш да­леким шляхом до найближчого»³⁵. Це означає, що у процесі пізнання, яке претендує на істину, зазвичай виникають труднощі. Справа в тому, що знання, насамперед у процесі теоретичних рефлексій, передбачає також і особисте зусилля того, хто пізнає (філософує), тобто того, в ко­му неспівпадання близького і далекого виявляє себе найбільш яскраво, в якого ясне для нас і ясне за природою найбільш далеко віддалені один від одного. У такому контексті це положення стверджує аргумент М. Гайдеггера: «Онтично найближче і відоме є онтологічно найбільш далеке, яке не впізнається»³⁶. Тому, якщо продовжити гайдеггерівський аргументативний ряд, то філософія, як виявляється, не може не містити повернення філософуючого «з онтологічної далини в онтологічну бли­зькість, і навпаки, дистанціювання від онтичної близькості»³⁷.

Таким чином, якщо пізнання, за умови, що воно є «шляхом», який, як і кожний шлях, передбачає «розведення terminus a guo і terminus ad guen, починає поставати як незвичний, і, на перший погляд, надмірний шлях до того, що і без цього шляху завжди присутнє. Філософське зу­силля, спрямовано на досягнення вже присутнього, а саме - апріорі, по­казує себе як найбільш далекий, обхідний шлях до найближчого. На ос­нові цього можна стверджувати, - зазначає А. Б. Паткуль, - апріорі - це найближче, яке вимагає досягнення на найбільш обхідному шляху, що виявляється дозволяючою межею для всього, що на цьому шляху може виникати»³³’.

На наш погляд, такий шлях і застосовує К. Льюїс. Взявши в якості аргументу апріорне, він визначає завдання власної філософії, розробляє систему полівалентної логіки, вивчає даності (можливості) пізнаваль­ного досвіду, узагальнює проблему досвіду, аналітичності, символів, смислів, значень, понять тощо. У результаті формується його власний досвід мислення, своя термінологія та варіант прагматизму.

У системі аргументації К. Льюїса поняття постають «апріорними правилами», укоріненими в диспозиціональних схильностях, що «зако­нодавчо» визначають способи можливої інтерпретації досвіду. Апріорні істини роблять явними відношення імплікації всередині цих інтерпре­тацій і між ними. Генетично ці правила виникають завдяки «кумуляти­вному ефекту минулого досвіду і творчому синтезу, або “закріпленню” всередині “протікання” досвіду диспозиціонально організованих взає­мозв’язків між можливими переживаннями. Однак в будь-якій точці емпіричного процесу диспозиціональне значення логічно містить все те, що було ним творчо синтезовано або “закріплено”, або, навпаки, все те, для генерації чого воно має силу або потенціал»³⁹.

Такого роду аналітичні взаємозв’язки, що мають інтенсіональну ос­нову, виникають із цілеспрямованої активності та «пронизують» всі рі­вні досвіду, починаючи з найбільш «рудиментарних очікувань дореф- лексивного досвіду і закінчуючи досконалим, витонченим науковим знанням і розробкою абстрактних формальних систем»⁴⁰. Можливо, не так легко буде осягнути важливі структури смислового значення, про­слідкувавши, які поняття включені в експліцитне вираження того чи іншого взаємозв’язку. Однак експліцитне подання проведеного логіч­ного аналізу поняття є спробою осягнути те, що було імпліцитно задія- но в структурі суб’єктивної цілеспрямованої активності, у структурі, яка містить формальні схеми її застосування.

Аргумент «апріорного» К. Льюїс розповсюджує і на дослідження елементу «даності» пізнавального досвіду. Необхідно окреслити філо- софський аспект цієї проблеми, оскільки «філософія є вивченням апрі­орного». Вона намагається визначити природу реального, як етика - природу блага, а логіка - цінність і надійність того, що не виходить за межі звичайного досвіду. Намагаючись визначити «реальність», філо­софія формулює правила, але робить це всередині правил, іманентних практиці розуму, тобто прагматичній діяльності. Отже, ми бачимо, що зміст, тобто об’єкт логічного чи рефлексивного дослідження, який є ти­повим для нашого філософського мислення, знаходиться всередині людського досвіду. Філософування полягає в «індивідуації та критич­ному аналізі категорій як апріорних форм, з яких складається наш дос­від»⁴¹.

Уже зазначалося, що у сфері нашого досвіду апріорне починається з поняття. Отже, можна говорити про два елементи досвіду - чуттєві дані та результати мисленнєвого пізнання. Відмінність між даними чуттєво­го пізнання і понятійного (смислом, категорією, апріорним) присутня у всіх філософських системах, при цьому останнє часто суперечить з очевидністю досвіду. Однак досі залишається загальновизнаним, що іс­нує два елементи: «дане» та «інтерпретація». Зрозуміло, що їх не так просто відокремити один від одного. Особливу увагу К. Льюїс акцентує на «даному». З його аргументації виходить: якщо немає і не було нічого «даного», то в мисленні (у думці) не могло б бути і змісту, не було б успіху чи невдачі в здійсненні діяльності, і було б неможливо здійснити і осягнути передбачення. Акцент на «даному», як вказує автор, являє собою «прагматистське дослідження того, яким чином ми верифікуємо наші вірування».⁴²

В аргументації К. Льюїса досвід постає, як зазначалося вище, зміс­товною неперервною інтерактивною єдністю організму та його оточен­ня, і лише в контексті понять, що відображають таку єдність, «дане» пі­днімається до рівня усвідомлення і мислення. Інтерактивна єдність - це не просто постулат абстрактного мислення, оскільки воно має апріорні (епістемні або феноменологічні) виміри. Те, що незрозумілим для без­посереднього сприйняття чином входить в наш досвід, не є «чистим да­ним», а скоріше проявляє себе свідченням наявності «там» заповненого світу, що протистоїть нашій активності. Якщо досвід - це інтерактивна єдність наших реакцій і «онтологічно реального», то природа досвіду відображає як привнесені нами реакції, так і проникаючі «текстури» ці­єї реальності. У такій інтерактивній єдності проявлені обидва полюси: і онтологічно «інше», до якого відкритий наш досвід, і «дієвий» організм, у

• • • „ • 43

результаті цілеспрямованої активності якого цей досвід виникає.

Те, що постає в досвіді, доводить далі К. Льюїс, також належить до незалежного реального; не існує онтологічного «провалля» між явищем (феноменом) і реальністю. Таким чином, те, що надається в досвіді, в одному напрямі, відкрито до структур об’єктивної реальності, а в ін­шому - до структур нашого способу осягнення реальності. У такій си­туації аналогічним є порядок «сущого» і порядок «знання», що поста­ють певним чином «розведеними»: в кожному з них напрям здійснення відносно напряму здійснення іншого є зворотним. Але саме їхня не просто «різноспрямованість», а спрямованість «назустріч один одному і задає умову можливості дійсного кінечного знання»⁴⁴.

В аргументації К. Льюїса, те, що постає в досвіді, залежить і від ре­альності (об’єкта), і від способу осягнення (суб’єкта) в їхній взаємодії, а тому дзеркально не «відображає» жодного з них, хоча і відтворює їхні характеристики. Проникаючі «текстури» досвіду, що екземпліфікують- ся у кожному переживанні заразом слугують індикатором проникаючих структур об’єктивної реальності, яка в кожному переживанні подає се­бе для наших реакцій і забезпечує критерій доцільності наших понять. Головне полягає в тому, що в основі нашої вибірковості під час органі­зації досвіду перебуває «апріорна примусовість». Тобто досвід не може бути вибраний за бажанням, а скоріше «повинен розпізнаватися будь- якою організаційною структурою, яка здійснює вибір».⁴⁵

Поставлена в якості логічного аналізу «апріорна примусовість» не «замикає» нас в межах феноменального, назавжди відриваючи від ноу­менального світу за допомогою детермінуючих необхідностей, що міс­тяться в розумі, а скоріше «виштовхує» нас назустріч «онтологічно ре­альному», завдяки чому заперечує конвенціоналістські заяви і претензії. Нездатність визнати цю інтерактивність, і, в результаті, заміна її або ві­дображенням одного онтологічно реального, або відображенням однієї лише нашої вибіркової активності, призводить до суперечливих альте­рнатив: традиційний реалізм та ідеалізм, реалізм або антиреалізм, фун- даменталізм або антифундаменталізм, об’єктивізм або релятивізм. Зро­зумівши важливість цієї інтерактивної єдності, К. Льюїс вказує на можливість відсутності розходження між альтернативами (наприклад, між досить «критичним ідеалізмом» і досить «критичним реалізмом»). Він доводить, що хибні проблеми виникають через «підступні» заблу- дження, пов’язані з трактуванням знання як «копіювання».

У контексті своїх логічних міркувань К. Льюїс на основі аргументів доводить, що змістом знання є «онтологічно реальне», оскільки воно не залежить від свідомості, хоча визнає певну залежність знання від сві­домості (суб’єкта пізнання). З аргументації ученого випливає, що від­мова від тієї чи іншої із вищевказаних альтернатив походить із нездат­ності раз і назавжди заперечити припущення, що лежать «в основі споглядальної теорії пізнання», тобто із нездатності не враховувати ап­ріорних структур, які слугують своєрідним способом конструювання смислових конструкцій реальності.⁴⁷

Принципово важливе місце в аргументації К. Льюїса займає розгляд темпоральності та процесуальної природи світу, що надає можливість більше зрозуміти його філософію і місце в ній «апріорного». Перехід до «метафізики процесу» спостерігається в його твердженні про те, що «абсолютно дане» в його незалежності від ноетичної активності є «бер- гсонівська тривалість»⁴⁸. Він прагне довести, що «абсолютно дане є оманливим теперішнім, що поступово зникає в минулому і все більше проникає в майбутнє без яких-небудь справжніх кордонів. Руйнування цього знаменує діяльність зацікавленого розуму»⁴⁹. Якщо окремий об’єкт залежить від інтерпретуючої активності, то потенціальність такої його появи полягає в самій незалежно існуючій реальності. Такого роду потенціальність не є потенціальністю ідеальних архетипів або істотних рис в будь-якому розумінні. Скоріше ця потенціальність властива «спо­собам продовження» або «послідовностям». Для К. Льюїса об’єкт, що є індивідуальною сутністю, яка сприймається в досвіді, володіє загальні­стю, котра «переливається» через його «демаркаційні лінії»⁵⁰, але не тому, що світ є аморфним або ефемерним, а тому, що він володіє не­скінченною різноманітністю щільного, непроникливого, наповненого процесу змін. У такому розумінні, як показують докази К. Льюїса, об’єкт постає абстрагованою частиною конкретного континууму подій.

Важливість диспозиціонального значення в перетворенні світу про­цесів у світ структурованих і володіючих смисловим значенням об’єктів відображена в тезі Дж. Дьюї про те, що «структурою є постій­ність засобів, речей, які використовуються для досягнення результатів, а не речей, взятих, як вони є в абсолютному плані»⁵¹. Далі він вказує, що: «відокремлення структури від змін, для яких вона слугує усталеним впорядкуванням, перетворює її на щось містичне - щось таке, яке пос­тає метафізичним в популярному значенні цього слова»⁵².

Відмінність прагматистської реконструкції К. Льюїсом «апріорно­го», що у ролі аргументу задає контури входження в наш досвід «про­цесуального світу» у вигляді наділеного смисловим значенням «світу речей», витіювато і складно «переплітається» з його витонченим трак­туванням заснованої на темпоральності «ноетичної креативності», уко­ріненої в цілеспрямованій природній активності, що конституює експе­риментальний характер досвіду. Цей апріорний елемент досвіду, який здійснює контроль на рівні можливості виникнення в досвіді значущої структури або фактів і об’єктів певних типів, має свої корені в конкрет­ності людської поведінки, заміняється або змінюється в межах кінечної темпоральної структури такої поведінки. Таким чином, аргументація К. Льюїса сприяє висновку, що завдяки досвіду виникає можливість осягнення в певному контексті незалежного процесуального світу (все­світу), а також забезпечується інструмент, за допомогою якого в межах нашого досвіду ми перетворюємо його на щось певне в межах нашого досвіду. Це відбувається з врахуванням «внутрішньо властивої для неї невизначеності, а також з нескінченною різноманітністю можливостей та потенціальностей, які розповсюджуються на минуле, теперішнє і майбутнє»⁵³.

Свою концепцію «апріорного», яка постає центральною ланкою йо­го аргументації в обгрунтуванні розробленої ним філософії, К. Льюїс обґрунтовує, аналізуючи певні наукові категорії. У результаті він ро­бить висновок, що усі істини наукового пізнання залишаються невизна- ченими. На основі логічних доказів К. Льюїс доводить, що жодне емпі­ричне судження стосовно об’єктивної реальності не може бути до кінця верифікованим. Будь-яке емпіричне знання підлягає перевірці наступ­ним досвідом, а цей майбутній досвід може його обезцінити. У резуль­таті «емпіричне узагальнення завжди буде залежати від майбутнього, отже, від імовірного лише досвіду, у той час як апріорне судження зав­жди є правильним»⁵⁴.

Ця теза і визначила апріорне найбільш переконливим аргументом в обґрунтуванні основних положень версії прагматизму К. Льюїса - кон­цептуального прагматизму. Так, апріорний елемент слугує не лише на­ріжним каменем для розуміння духу класичного прагматизму, але й ро­зуміння теорії аргументації, що пронизує всю філософію К. Льюїса і забезпечує йому належне місце як в традиції філософського, так і логі­чного мислення.

Таким чином, концептуальний прагматизм К. Льюїса репрезентує складну палітру логічних і філософських проблем. На противагу тради­ції прагматизму, учений вводить поняття «апріорного» для обґрунту­вання основних принципів його концепції. Система доказів К. Льюїса створює оригінальну концепцію, яка започаткувала нову систему мис­лення і розуміння. Аргумент «апріорного» став відправною точкою в спростуванні феноменалізму, продуктивному дослідженні «даного» в досвіді, формулюванні «строгої імплікації». У цілому на основі власної логіки К. Льюїс вибудовує також власну систему аргументації.

5.2.