§ 5. Історичні етапи становлення логічних знань

Історія логіки нараховує 2,5 тис. років і поділяється на два основні етапи: традиційний (IV ст. до н. е. — друга половина XIX ст.) і сучасна (друга половина XIX ст. і до нашого часу).

Традиційний і сучасний етапи розвитку логіки відрізняються, по-перше, колом проблем «дослідження і отриманих результатів, по-друге, методами дослідження. Однак, незважаючи на не, формальна логіка в цілому — це єдина система знань. Єдність формальної логіки ви­значається її предметним змістом: вона досліджує, описує і конструює схеми правильних способів міркувань.

Традиційна логіка надавала перевагу дослідженням теоретичних міркувань. Метод формалізації застосовував­ся частково: поряд з логічною символікою часто-густо використовувались і слова природної мови.

Розвиток логічних знань на першому етапі відбувався досить повільно. Хоча в історичному плані можна гово­рити про певні епохи піднесення і розквіту логіки (маємо на увазі лише контекст Західної цивілізації).

Перша епоха розквіту логічних знань припадає на до­бу античної Греції (IV — III ст. до н. е.). Саме в цей час логіка вперше формується як наука. Ось як характеризує цю епоху відомий сучасний логік Г. X. фон Врігт: “Це була епоха дитячого захоплення тільки-но відкритої сили слів (логосу) при правильному або неправильному вико­ристанні аргументів для виріїнення суперечок в судах або на ринку. Вимога критичної рефлексії з приводу цих ранніх проявлень “неприрученої” раціональності запо­чаткувала традицію, відому як сократична філософія, і вже в її межах більш спеціалізоване дослідження форм думки, яке ми називаємо логікою”⁷. У працях Арістотеля, стоїків, софістів логіка набуває статусу органону, методу, знаряддя дослідження проблем в різних галузях наукового знання і в повсякденному житті.

Друга велика епоха логічної культури — християнське середньовіччя (сер. XII — сер. XIV ст.).

Між цими двома видатними епохами (так само як і в період приблизно від XΓV ст. до середини XlX ст.) логіка перебувала в стані “зимової сплячки”. Звичайно і ці часи відзначаються працями видатних логіків, але вони випе­реджали свій час на декілька сторіч і тому їх вплив як науковців був незначним, сучасники нерідко просто не розуміти їх. Це насамперед стосується німецького фітософа Готфріда Лейбніця (1646 — 1716 рр.), який без­посередньо причетний до формування підмурків су­часної логіки.

У періоди занепаду логіку все ж таки поважали з ог­ляду на її минулі заслуги. Вона була одним із основних предметів викладання у всіх західноєвропейських університетах. В Україні логіка була обов’язковим пред­метом вивчення в Києво-Могилянській академії¹¹. Ось як розпо-чинав свій курс лекцій професор Києво- Могилянської академії Стефан Яворський: “Відкриваю для вас, найстаранніїїіі атлети, не так олімпійські ігри, як лабіринт Арістотеля, шо переважає лабіринт Дедала. Тут що не питання, то пастка, яка чатує на вас на широких шляхах. І вам не доведеться користуватися м’язами ніг, а лише чутливим рухом розуму та міркування, аби досягти найбільшої та бажаної насолоди, слави, вислухавши дворічний курс....

Однак, навряд щоб хтось передрікав для логіки вели­ке майбутнє. Навпаки, дуже часто наголошували начеб-то на неспроможності логіки до подальшого розвитку¹³.

Помилковість таких уявлень щодо перспектив логіки була спростована дійсним розвитком подій протягом ос­таннього сторіччя, коли традиційну логіку змінює сучас­на¹⁴.

Сучасна логіка суттєво відрізняється від своєї попе­редниці. Вона формувалась в середині і наприкінці XIX століття. Поява сучасної логіки зумовлювалась, зокрема, тим, що перед наукою постало завдання звернутись до аналізу своїх власних основ. Саме тут в пригоді стала логіка, яка була суттєвим чином модернізована, завдяки застосуванню математичного інструментарію до понять і проблематики традиційної логіки. -р

Інтереси логіки значно розширились. Логіка зверну­лась до аналізу таких типів міркувань, яким раніше вза-

галі було відмовлено в можливості логічного аналізу. Так, поряд з різними видами теоретичних міркувань, предме­том дослідження ' ! ьох логіків стають практичні

міркування. Виникаю і. нові розділи логічного знання, які суттєвим чином пов язуються з різними галузями нау­кового знання і притаманними для них специфічними типами міркувань. Це — математика, лінгвістика, право, філософія, психологія, економіка, інформатика і т. ін.

Метод формалізації, шо лише частково використову­вався в традиційній логіці, стає основним методом в су­часній логіці. Сьогодні можна говорити (з певними засте­реженнями) про повну формалізацію логічного знання. Без цього бурхливий розвиток логіки був би просто не­можливим.

Спочатку сучасна логіка орієнтувалась виключно на аналіз математичних міркувань. Цей період її розвитку отримав назву "класичного".

Біля витоків класичної логіки стояли, зокрема, Джордж Буль (1815 — 1864 pp.), Август де Морган (1806 — 1871 рр.) Чарлз Сандерс Пірс (1839 — 1914 pp.). У їх нау­кових працях поступово реалізувалась ідея шодо перене­сення в царину логіки тих методів, які є звичними для математики. Заключний крок у цьому напрямку матема­тизації логіки здійснив Готлоб Фреге (1848 — 1925 pp.), котрого вважають творцем першої формалізованої мови, про яку він сповістив в роботі “Числення понять, ариф­метично побудована формалізована мова чистого мис­лення” (1879 P-).

Критика класичної логіки розпочалась на початку XX сторіччя і здійснювалася за різними напрямками. В ре­зультаті з’явились новітні розділи сучасної логіки, які в сукупності складають так звану некласичну логіку¹⁵.

Навряд чи можливо якось однозначно визначити не- класичну логіку, оскільки її гітки досліджують різні типи міркувань. Так, наприклад, розділами некласичної логіки є:

— алетична логіка, що досліджує поняття “необ­хідно”, “можливо”, “випадково”;

— темпоральна логіка (або логіка часу), шо вивчає логічні зв’язки між висловлюваннями про минуле, те­перішнє, майбутнє;

— деонтична логіка, що вивчає логічні зв’язки норма­тивних висловлювань;

— епістемічна логіка, що аналізує поняття “спрос­товано”, “доведено”, “бути переконаним”, “знати”, “сум­ніватись” і т. ін.;

— логіка оцінок, шо має справу з поняттями “добре”, “погано”, “байдуже”, “краще”, “гірше”;

— логіка змін, що досліджує становлення нового і зміну його;

— логіка дії, шо вивчає основні компоненти дії лю­дини та ін.

Цей перелік далеко не вичерпний. Перелічити всі розділи некласичної логіки практично неможливо з огля­ду на їх сучасне екстенсивне зростання. Можна лише за­значити, шо в цілому основним завданням сучасної логіки є більш досконалий опис тих елементів логічної форми міркувань, які залишились поза увагою класичної логіки. При цьому різні системи некласичних логік чітко зорієнтовані на цілком певні контексти людського буття, на дослідження відповідних понять.

ПРИМІТКИ

1) Визначення логіки як науки та її предмету уск­ладнюється низкою теоретичних та історичних чинників. Дійсно, сьогодні навряд чи можна говорити про якусь одну логіку. В межах логічної теорії співіснують ряд течій, напрямків, підходів, що претендують на певну ав­тономно. Зазначимо також феномен інтеграції логіки в сусідні дисципліни: філософію, психологію, лінгвістику, математику та ін., що ускладнює визначення специфіки саме логічних знань. З другого боку, тривалий історичний шлях розвитку логіки як науки вимагає певної спе­цифікації, певних уточнень кожного історичного етапу її розвитку.

Аналіз історії становлення логіки як науки засвідчує цікавий факт: те, шо сьогодні ми маємо на увазі, говорячи про логічну теорію, не завжди називалось цим йменням.

Так, засновник логіки Арістотель (384 — 322 рр. до н. е.) взагалі не вживав в своїх роботах терміну “логіка”. Лише в І ст. до н. е. учні і послідовники Арістотеля зібрали разом і видали всі його логічні твори під за*" яв­ного назвою “Органон” (що означає “знаряддя”, “інстру­мент”, а в даному контексті — “інструмент думки, пізнання”).

“Органон” складався із низки праць Арістотеля: “Категорії” (де описані найбільш загальні значення, в яких ми можемо говорити про буття взагалі), “Про вит­лумачення” (інколи цей твір про теорію суджень назива­ють герменевтикою), “Перша і друга аналітики^’ (де розг­лянута теорія доведення), “Топіка” (чи 'твір про діалектику — мистецтво суперечки) і невеликий твір “Про софістичні спростування”. Власне логічними пра­цями дослідники вважають “Першу аналітику” і "Другу аналі-тику”. Тому інколи говорять, що логіку Арістотель називав “аналітикою”.

Як вже зазначалось, слово “логіка”, а тим паче “формальна логіка” у Арістотеля не зустрічалось, хоча в його працях наявні такі словосполучення як “логічний силогізм”, “логічне міркування”, “логічні проблеми”. “Можна вважати, шо старогрецьке λoγos мало основний смисл “слово” — “поняття” — “множина”. Неприйняття Арістотелем терміну “логіка” може пов’язуватися не тільки з тим, що “поняття” — “слово” асоціювалось у нього з діалектикою (термін “логічний” і “діалектичний” у нього часто синоніми), але й з тим, шо “поняття” — “множина” асоціювалось з числом і численням....

Логіка-аналітика була вченням про ту необхідність, з якою висновки випливають із засновків, про необхідність як властивість відношень слідування і виведення. Одна з основних властивостей такого необхідного слідування по­лягає в тому, що з істинних засновків завжди слідує істинний висновок” (Попович М. В. Очерк развития ло­гических идей в культурно-историческом'контексте. — К.: Наукова думка, 1979. — С. 76 — 77).

Стоїки постійно використовували в своїх логічних дослідженнях термін “діалектика”, який згодом перейшов від пізньої античності до середніх віків через латинську традицію. (Стоїцизм — школа древньогрецької філософії, наова якої походить від портика (буквально “строката сіо>і”) в Афінах, який був розмальований Поліглотом і його учнями. Саме тут “через чверть сторіччя після смерті Арістотеля почав навчати зубожілий в молодості від корабельної аварії купець з Кіпру Зенон, який осів в Афінах років за п’ятнадцять до цього; навколо нього і склалась школа “стоїків” (Попович М. В. Очерк разви­тия... — C. 79)).

Практично всі схоласти раннього середньовіччя (VIII — XII ст.) користувались саме цим терміном. Так, саме “Діалектика” П’єра Абеляра (1079 — 1142 рр.) була однією з перших праць, шо засвідчила відродження логіки в середні віки. Цей же автор поруч із терміном "діалектика" починає використовувати і термін “логіка", який затим набув загального розповсюдження в XIII сторіччі.

Абеляром, зокрема, були написані такі праці як "Вступні зауваження до короткого викладу окремих пи­тань логіки", "Логіка складових частин висловлюван­ня” та ін.

У XlII ст. вийшов друком знаменитий підручник Петра Іспанського (1210/20 — 1277 рр.) “Короткий звід основ логіки”. Цей посібник панував у навчальній літературі аж до початку XVI ст. Підручник Петра Іспанського витримав близько 50 видань у різних містах Європи протягом короткого періоду з кінця XV ст. до по­чатку XVI ст.

Домініканець Ламберт з Ocepy (сер. XIII ст.) — стар­ший сучасник Петра Іспанського був автором праці “Звід логіки”. У цій праці він чітко розрізнює терміни "логіка” і "діалектика”

Сигер з Брабанту (близько 1240 — 1282/3/4/5 рр.) ви­дав книгу "Основні питання логіки”.

Термін "логіка” використовували і такі достойники середньовічної логіки і філософії як Фома Аквінський (1225/6 — 1274 рр.), Дуне Скот (близько 1265/6 — 1368 рр.), Уільям Оккам (1281 — 1348 рр.) якому, зокре­ма, належить авторство книги “Звід всієї логіки”. В Окс­фордському університеті (місце навчання Оккама) цим трактатом користувалися як підручником аж до кінця XVII ст.

Однак, в XIV — XVI ст. прихильники схоластичної традиції повертаються до старої термінології.

У працях представників гуманістичного напрямку для позначення науки логіки також повсюдно використо­вується термін “діалектика”. У середині 30-х років XV ст. з’являється книга Лоренцо Валли (1407 — 1457 рр.) “Питання діалектики проти арістотеликів”.

Фундаментальна праця іншого гуманіста — Рудольфа Агріколи (1443 — 1483 рр.) має назву “Про діалектичне відкриття в трьох книгах” (1479 р.).

До середини XVI ст. в Європі ця книга витримала 35 видань. У Кембріджі трактат Агріколи слугував підручником з логіки до середини XVI ст.

Перша книга з логіки французькою мовою з’явилась в 1555 р. Вона належить перу Петра Рамуса (П’єр де ля Раме) (1515 — 1572 рр.) — видатного представника гу­маністичного руху у Франції. Вже через рі/ ця книга була видана латиною — міжнародною мовою вчених цієї епо­хи. Лише до кінця XVI ст. вона видавалась 111 разів в різних містах Європи, а до і 770 р. “Діалектика” витрима­ла 249 видань.

У Новий час (XVlI ст.) термін “логіка” знову отримує своє визнання. Вирішальна роль в його реабілітації нале­жить впливовій для свого часу праці Антуана Арно (1612 — 1694 рр.) і П’єра Ніколя (1625 — 1695 рр.) “Логіка або мистецтво мислити”, яка відома також під назвою “Логіка Пор-Рояля”. З сучасної точки зору навряд чи можна говорити про цей підручник як про підручник са­ме з логіки. Здебільшого це вчення про метод, шо дозво­ляє розвинути мислення людини.

Назва “Логіка Пор-Рояля” походить від одноіменної назви монастиря (Пор-Рояль), шо знаходився в пе­редмісті Парижу Сент-Жан. Саме тут знайшли притулок члени релігійної янсеністської секти Арно і Ніколь. Впродовж значного періоду “Логіка Пор-Рояля” вважа­лась чи не єдиним прийнятним підручником з логіки, який згодом був перекладений латиною (а також англійською мовою) і неодноразово перевидавався (шонай-менше 48 разів до початку XIX ст.).

Наступний значний крок до утвердження терміну “логіка" здійснив Іммануїт Кант (1724 — 1804 рр.). Саме він вперше називає арістотелівську, схоластичну логіку — формальною логікою.

Кант незадовільно оцінив цю науку. Він вважав, шо після Арістотеля — “логіка не могла зробити жодного кроку вперед і, очевидно, має цілком замкнений, завер­шений характер”.. Зводячи свою філософську систему Кант намагався реформувати і предмет логіки, що при­звело до створення нової дисципліни — “транснеденталь- ної логіки”, яка досліджувала походження, границі та іс­тинність апріорного або “чистого” раціонального знання.

Гегель (1770 — 1831 рр.) певного мірою підтримав ре­форматорські починання Канта. Загальновизнаним є те, шо саме Гегель більше, ніж хто інший відповідає за оста­точне утвердження терміну' “логіка”. На його думку прийшов час, коли попередні логічні концепції повинні повністю зникнути і поступитись цілковито новій науці логіки. Праця Гегеля над створенням цієї дисципліни не виявилася марною: те, що сьогодні називають ге­гелівською або діалектичною логікою міцно утвердилось в царині філософії.

Таким чином, історичний аналіз засвідчує, що в період античності логіку називають або “аналітикою” (Apic і отель), або “діалектикою” (стоїки); раннє середньо­віччя (XIII — XII ст.) обирає термін “діалектика”; в XIII ст. розповсюдженим є термін “логіка”; в XΓV — XVI ст. спо­стерігаємо повернення до терміну “діалектика”; XVII ст. поновлює в своїх правах термін “логіка” і, зрештою, у XVIII ст. з’являються дві нові назви для логічних досліджень: формальна та діалектична логіка.

Формальна логіка (на відміну від діалектичної) обме­жується дослідженням більш-менш сталих структур мис­лення. Теоретичні зусилля спрямовуються нею на прояс­нення структур готового знання, на опис і дослідження його елементів та формальних зв’язків між ними. В по­дальшому викладі йдеться лише про формальну логіку.

2) “Софісти” — умовна назва школи давньогрецьких мислителів (сер. V — сер. IV ст. до н. е.). Первинне зна­чення слова “софіст” було “мудрий”. Цим словом нази­вали людину авторитетну і компетентну в різних питан­нях приватного і громадського життя. Пізніше софістами стали називати платних вчителів красномовства і різноманітних знань, що вважались необхідними для ак­тивної участі в громадському житті.

Давньогрецький філософ Протагор (близько 490 — близько 420 рр. до н. е.) започаткував словесні змагання, в яких учасники вдавалися до свідомих порушень законів і правил логіки.

Ім’я Протагора пов’язане в історії логіки, зокрема, з відомим софізмом “Еватл і Протагор”. Вчитель Протагор погодився навчати мистецтву софістики свого учня Еват- ла на таких умовах: Еватл сплатить гроші за навчання Протагорові після першого виграного Еватлом судового процесу. Після закінчення навчання учень сповістив свого вчителя, шо він не заплатить ані шеляга. Своє рішення Еватл обгрунтовував таким чином: якщо Прота­гор забажає вирішити суперечку із своїм учнем за допо­могою суду і якшо судовий процес виграє Еватл, тоді на підставі вироку суду він не повинен буде сплачувати гроші; якщо ж суд вирішить справу на користь Протаго­ра, то і в цьому випадку Еватл не сплачуватиме гроші, бо цей перший судовий процес не буде виграшним для Еватла.

Відповідь Протагора була відповіддю справжнього вчителя-софіста. Він відповів своєму учневі, що за будь- яких обставин той сплатить гроші за навчання. Якщо процес виграє Протагор, то Еватл повинен сплатити гроші -на підставі рішення суду; якщо ж суд вирішить су­перечку на користь Еватла, то це буде перша виграна Еватлом судова справа і, на підставі попередньої домо­вленості МІЖ вчителем І учнем, ВІН повинен буде CILlLI І ити гроші Протагорові.

Ось як характеризує софістів відомий нідерландський вчений культуролог Йоган Хейзінга: “Пристрасне бажан­ня розіграти виставу або у відкритому двобої здолати су­перника, ці дві великі рушійні сили соціальної гри, ле­жать на поверхні функції софіста.... “Epideixis”, тобто, вистава про людське око, виконання — так називають виступ софіста.... для цих вистав у нього є цілий репер­туар. Він стягує за них гонорар і навіть пропонує деякі речі за твердою ціною, як, наприклад, п’ятидесяти- драхмовий урок Продіка. Горгій брав такі значні гонора­ри, що міг присвятити богу в Дельфійському храмі ма­сивне золоте погруддя, що зображало його самого. Нечу- ваним успіхом користуються мандровані софісти, на­приклад, Протагор. Поява відомого софіста в грецькому місті — ціла подія. Роззяви витріщують очі на софістів, як на чудодіїв, їх порівнюють з борцями, одним словом, виступ софістів ситуюється в межах спорту. Глядачі бурх­ливо заохочують їх вигуками, вдала відповідь зустрічається схвальним сміхом. Це гра в чистому вигляді: суперники ловлять один одного в тенета силогізмів, відправляють в нокаут, вихваляються вмінням ставити супротивнику такі каверзні питання, шо будь-яка відповідь на них завжди буде хибною... Софізм безпосе­редньо межує із загадкою. Це фехтувальний прийом”. Хей­зинга Й. Homo Ludens. В тени завтрашнего дня. — M.: Про­гресе, 1992. - С. 167 - 169).

Відзначимо, шо в більшість сучасних європейських мов слово “софістика” увійшло саме з його негативним забарвленням. Однак, наприклад, в англійській мові сло­во “sophisticated” означає ще й “витончений”, “склад­ний”, “досвідчений”, “вправний”, що є зовсім не випад­ковим з огляду, по-перше, на дійсно велику майстерність софістів сперечатись, а по-друге, на стимулюючий вплив софістичних міркувань шодо самої постановки логічних проблем та їх вирішення.

3) Побудуємо зведену таблицю, в якій розглянемо різні комбінації (А, В, C, D) поєднання характеристик істинності (засновків і висновків міркувань) і правиль­ності міркування в цілому. (Див. табл. на сторінці ЗО).

Зазначимо, що для випадків В і D нічого не зміниться, якшо не всі засновки, але принаймні лише якийсь один засновок буде хибним.

4) Відомий англійський математик, логік і письмен­ник, автор всесвітньовідомих творів “Аліса в Країні Чу­дес" і “Крізь дзеркало і що там побачила Аліса" Льюїс Керролл наголошував: “... для нас логіків, не має щонай­меншого значення, чи є істинними наші засновки, чи ні: все, шо ми повинні вміти робити, це вирішувати, чи при­водять вони логічним чином до певного висновку. Інак­ше кажучи, ми повинні вміти доводити, що якшо б за­сновки були б істинними, то й висновок також повинен був бути істинним”. Важливість зазначеної тези не тільки для науки, але й для ситуацій повсякденного життя підкреслювалась особливо: “Суспільство було б набагато менш схильним до паніки та інших згубних оман, а політичне життя виглядало б зовсім інакше, якшо б аргу­менти (нехай навіть не всі. але принаймні більшість), шо широко розповсюджені по всьому світові, були б прий­нятними. Боюсь, шо насправді спостерігаємо зворотню картину. На одну здорову пару засновків (під здоровою парою засновків я маю на увазі такі засновки, з яких розмірковуючи логічно, можна вивести висновок), що зустрілась вам під час читання газети чи журналу, припа­дає принаймні п’ять пар засновків, з яких взагалі немож­ливо вивести ніяких висновків. Крім того, навіть виходя­чи із здорових засновків автор приходить до правильного висновку лише в одному випадку, в десяти інших він ви­водить із прийнятних засновків невірний висновок” (Кэрролл Л. Логическая игра. — M.: Наука, 1991. — С. 23 - 27).

5) Строго кажучи, ототожнення правильної схеми міркування із логічним законом є не зовсім коректним. Правильна схема міркування є текстом, який можна пе­ретворити на складне висловлювання за допомогою логічних сполучників. Лише після цього про правильну- схему міркування говорять як про закон. Детальніше про це йдеться в розділі ΓV “Логічний аналіз висловлювань”, де закони тлумачать як загальнозначуші формули.

6) Докладніше про специфіку' і значення досліджень практичних міркувань див. в Ишмуратов А. Т. “Логиче­ский анализ практических рассуждений”. — К.: Наукова думка, 1987.

7) Вригт Г. X. фон. Логика и философия в XX веке // Вопросы философии. — 1992. № 8. — С. 82.

8) Сьогодні перед дослідниками постає цікава і вод­ночас складна проблема, яку сучасний вірменський філософ К. А. Свасьян називає “середньовічними мета­морфозами Арістотеля”. Він звератє увагу на те, шо з міркуваннями Арістотеля “університетська Європа знай­омилась — легко сказати! — за латинським перекладом єврейського перекладу коментарію до арабського пере­кладу сирійського перекладу грецького тексту” (Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии ми­ровой истории. — Т. 1. Гештальт и действительность. — M.: Мысль, 1993. - С. 638).

9) Слово “схоластика” походить від грецького “вчений”, “шкільний”. Мають на увазі тип релігійної філософії, шо характеризується принциповим підпорядкуванням примату теології, поєднанням догма­тичних передумов з раціоналістичною методикою і особ­ливим інтересом до формально-логічної проблематики.

10) Вригт Г. X. фон. Логика и философия в XX веке // Вопросы философии. — 1992, № 8. — С. 82.

11) Києво-Могилянська колегія, пізніше (з 1701 року) академія, була заснована в 1632 р. у процесі об’єднання шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києво- Печерській Лаврі. Проіснувала до 1817 року, коли була офіційно закритою, а на її місці створена Київська ду­ховна академія. “Логічні курси, що викладались в Києво- Могилянській академії, за своєю структурою складалися з двох частин: малої логіки (Iogica піїлог) та великої логіки (Iogica maior).

Мала логіка знайомила слухачів академії з методом викладу і була одночасно своєрідним логічним словником найголовніших понять, логічних виразів, які зустрічатимуться в наступних навчальних курсах. Вивчен­ня цієї логіки було вступом до засвоєння великої логіки.

... У перших диспутах великої логіки йшлося про предмет логіки, ставилося питання про те, чим є логіка: теоретичною чи практичною дисципліною, наукою чи мистецтвом? Далі йшли розділи про об’єкт логіки. Стверджувалося, що дійсним об’єктом логіки є не речі, не слова, а операції мислення, які забезпечують правиль­ний хід міркування” (Історія філософії на Україні. — Т. 1. Філософія доби феодалізму. — K.: Наукова думка, 1987. — С. 296 - 297).

12) Стефан Яворський. Філософські твори. — Т. 1. — K.: Наукова думка, 1992. — С. 42. Яворський згадує ім’я Дедала — “у давньогрецькій міфології знаменитий афін- ський зодчий і скульптор. Згідно з міфом Дедал 6j« виг- наний з Афін за вбивство свого племінника і учня, вряту­вався втечею до крітського царя Міноса. За його наказом побудував лабіринт, з якого нікому вийти не вдавалося. Той, кого було кинуто в лабіринт, ставав жертвою чудо­виська Мінотавра — напівлюдини, напівбика. Але Дедал навчив Аріадну, дочку крітського царя Міноса, вийти за допомогою нитки з лабіринту. Звідси — нитка Аріадни. Не випадково С. Яворський порівнює великий, написа­ний у стилі схоластичної традиції, свій філософський твір з лабірінтом Дедала. А людський розум, постійне навчан­ня, науковий пошук — це нитка Аріадни, яка допомагає вибратись із схоластичного лабіринту.” (Там же, с. 617).

13) Кант у своєму трактаті “Логіка” писав: “3 часів Арістотеля логіка не набагато збагатилась за змістом, та це й неможливо з огляду на її природу. Існує лише декілька наук, що досягли такого сталого стану і які більше не змінюються. До таких належить логіка, а також метафізика. Арістотель не випустив жодного моменту ро­зуму, і в цьому відношенні ми є лише більш точними, методичнішими, акуратнішими... Сьогодні (мається на увазі XVIII ст. — прим, авторів) немає жодного славет­ного логіка, та ми й не потребуємо ніяких нових вина­ходів для логіки, бо вона містить лише форму мислення”. (Кант И. Трактаты и письма. — M.: Москва, 1980. — С. 328 - 329).

14) Яскраве порівняння традиційної і сучасної логіки зустрічаємо в передмові англійського логіка Алфреда Уайтхеда (1861 — 1947 рр.) до прані американського філософа і логіка' Уілларда Куайна (нар. в 1908 р.) “Система логістики”: “В сучасному розвитку логіки тра­диційна арістотелівська логіка займає своє місце як спрощене формулювання проблем, зумовлених предме­том. У цьому наявна аналогія арифметики примітивних племен із сучасною математикою”.

15) Власне ідея створення некласичних логік виникає із пошуків таких міркувань, в яких щось відбувається “не так”, як повинно було б відбуватись згідно із канонами класичної логіки. Некласичні логічні системи будувались, зокрема, на підставі варіювання тез класичної логіки. Наприклад, чому б не відмовитись від тези класичної логіки про двозначність висловлювань (кожне висловлю­вання є або істинним, або хибним)? Дійсно, існують кла­си виразів, які просто неможливо оцінити в такій пер­спективі. Це, зокрема, висловлювання про майбутні події (наприклад, висловлювання “Завтра піде дош” вимагає

2 Основи логіи якоїсь третьої оцінки, можливо — “невизначено”), запи­тання, імперативи і т. ін.

Можна спробувати відмовитись від якогось закону класичної логіки, наприклад, від закону виключеного третього (див. розд. IV, § 6). Інтуіціоністська логіка (шо є одним із розділів сучасної логіки) саме це і робить. Які аргументи висувають інтуініоністи? Нехай стверджується існування деякого об’єкту з певною властивістю. Якщо множина, до якої належить даний об’єкт є скінченною, тоді існує можливість “перевірити” всі об’єкти множини і встановити, яке саме твердження із двох: “В даній мно­жині є об’єкт із зазначеною властивістю”; “В даній мно­жині об’єкт із зазначеною властивістю відсутній” — є істинним. Але множина може бути і нескінченною. Шо робити (як оцінювати цитовані вище твердження) в та­кому випадку? Якщо в процесі “перевірки” об’єкт із за­значеною властивістю буде знайдений, тоді одне із тверджень (перше) підтвердиться. Але, якщо такого об’єкту не зможемо знайти, то ні про перше, ні про друге твердження нічого певного сказати не зможемо, з огляду на незавершеність “перевірки” (що зумовлено нескінченним характером множини).

Виникнення значної кількості некласичних логічних систем спричинюється можливістю впровадження різних варіантів (репрезентацій) якоїсь однієї логічної системи. Наприклад, якщо ми відмовляємось від принципу дво­значності (докладніше про цей принцип див. у розд. IV) і поруч із значеннями “істина” та “хиба” використовуємо якесь третє значення, то його можливо позначити як, на­приклад, “невизначено”, або “безглуздо”, або ше якось інакше.

Отже, різні варіації в логіці можуть з’являтись фор­мально, тобто вони можуть виникати із внутрішніх по­треб самої логіки. Але зовнішні мотивації таких “технічних” варіацій логіки є глибоко філософськими, що виявляється, наприклад, у намаганнях осягнути такі пи­тання, як: “Що означає “точно виразити свою думку?”, “Що означає “розуміти іншу людйну”?” (якщо під “розуміти” мати на увазі реконструкцію міркувань іншої людини), “Що таке норма?”, “Яким чином люди оцінюють щось?”, “Чи пов’язані норми з оцінками?” і т. ін. Ці питання пов’язують логіку із фундаментальними проблемами сучасної філософії (наприклад, проблеми взаємодії людей, проблеми норм, оцінок, часу, знання та ін.).