Антиметафізика неопозитивістської інтерпретаціїістини: аргумент верифікації

Логічний аналіз науки і філософії як етап розвитку аналітичної фі­лософії називають логічним позитивізмом, або неопозитивізмом. Інте­рес мислителів зосереджувався на науковому знанні, а не на дослі­дженні буденної мови.

У праці «Мислителі нашого часу» систематизатор філософії А. Хюбшер писав: «Відштовхуючись від Лейбніца, Рассел зробився не лише справжнім філософом математики, але й засновником нової “ана­літичної” епохи у філософії»⁵⁷. Варто зазначити, що Г. Лейбніц як пред­теча символічної логіки вважав, що у філософії ніколи не припиняться дискусії, заплутані, складні для розуміння міркування, поки філософи не будуть «озброєні» строгими методами логічного аналізу. Такого ро­ду «мову символів» Б. Рассел (разом з А. Вайтхедом) запропонував у «Principia Mathematica» - «головній праці сучасної логістики, що вико­нує стару вимогу Лейбніца і зближує роботу Рассела з результатами досліджень німецьких вчених від Готліба Фреге до Генріха Шольца»⁵⁵⁸.

Значний внесок у розвиток неопозитивізму як логічного позитивіз­му і лінгвістичного аналізу внесли мислителі Віденського гуртка (ко­ла) - М. Шлік, Р. Карнап, О. Heupam та інші, а також представники бе­рлінського Товариства наукової філософії (X.

Насамперед увагу неопозитивістів привернула проблема обґрунту­вання достовірного, тобто наукового знання. Для перевірки на наукову переконливість було поставлено чотири сфери знання: метафізика і фі­лософія; логіка і математика (акцент, як було показано вище, робився на логіці); природознавство (насамперед фізика); гуманітарні дисциплі­ни - етика, естетика, теологія. Жодна з них не повинна уникнути неу- передженого критичного аналізу.

Визначальна ідея неопозитивізму, що стала головним аргументом в критичному аналізі гуманітарної науки, зокрема метафізики, сформу­льована представником Віденського гуртка М. Шліком. «Мова склада­ється зі слів і синтаксису, тобто з наявних слів, які мають значення, з правил утворення речень; ці давила вказують, як зі слів можна утво­рювати речення різного виду»⁵⁹. Псевдоречення, як і хибні наукові по­ложення, виникають в двох випадках: або слова не володіють смисла­ми, тобто не означують факти, або речення (положення) утворено не за правилами синтаксису - у цьому випадку воно не буде мати смислу. Останній як комбінацію знаків речення цілком визначено тим, яким чи­ном встановлено значення дескриптивних і логічних знаків, а завдяки правилам утворення задано їхній зв’язок в реченні. Смисл полягає в тому, що означає ця комбінація відповідно до встановлених значенням знаків і правилам утворення. Інакше кажучи, смисл визначено словни- ком і логічною граматикою мови. Цей висновок зробив також і М. Шлік, який писав: «У речень з’являється смисл, якщо відомі словник 60

і граматика мови».

Тест на науковість успішно проходить логіка, але тоді, коли її поло­ження (речення) несуперечливо узгоджені між собою (критерій когере­нтної істини). Зміст логічних речень є формальним, він не вимагає зве­рнення до фактів.

У такому контексті логіка складається з аналітичних речень і поло­жень, істинність яких аргументується їхнім змістом. Математика у всіх аспектах подібна до логіки, вона може бути виведена з логіки і володіє таким самим характером. Математик також не говорить ні про які фак­ти. З суто математичної точки зору, числа - якщо абстрагуватися від їх застосування - не означують жодних предметів зі світу досвіду, а гео­метрія не описує реального простору. Положення математики є не син­тетичними, а аналітичними. Вони визнаються істинними (або хибними) лише на основі визначення понять, що входять в них (в положення). Отже, «математику можна, як і логіку, вважати наукою».

Природознавство, зокрема фізика, успішно проходить тест на нау­ковість тоді, коли положення, з яких вона складається, мають експери­ментальне значення і характер, тобто означують конкретні факти, про­ходять перевірку, або верифікацію, даними експерименту. Положення фізики належать до класу семантичних положень, істинність яких ви­значається верифікацією. Серед положень фізики є складні та елемен­тарні (протокольні). Останні містять найбільш елементарні, атомарні факти. Зазначимо, що онтологію «логічного атомізму» буде редуковано з мови «Принципів математики», побудовано на аналогічній їй дискрет­ній схемі.

Так, М. Шлік вважав, що у кожному конкретному випадку перевірки положень фізики «констатації є остаточними» і вони не заперечують­ся. Верифікація забезпечує аргументованому достовірність синтетич­них наукових положень і відкидає псевдоположення, що за своїм зміс­том є хибними. У підсумку все природознавство зводиться до фізики (теза т. зв. «фізикалізму»), і, таким чином, воно наукове в цілому.

Зовсім інша справа з метафізикою, яка не проходить тест на науко­вість. Справа полягає у тому, що, за визначенням, вона складається із семантичних положень і речень, оскільки розповідає та досліджує різ­ного роду сутності (ідеї, форми, принципи, буття), що не отримують експериментального підтвердження. Оскільки філософія не дотична до фактів, її положення не можуть претендувати на істинність, то «прави­льним методом філософії, - вказував Л. Вітгенштейн, - був би наступ­ний: не говорити нічого, окрім того, що може бути сказано, - отже, окрім положень природознавства, тобто того, що немає нічого спільно­го з філософією, - і потім завжди, коли хто-небудь захоче сказати щось метафізичне, показати йому, що він не надав жодного значення певним знакам у своїх висловлюваннях. Цей метод був би незадовільним для нашого співрозмовника, він не відчував би, що ми вчимо його філосо­фії, але лише такий метод є строго правильним методом»⁶⁶.

Як зрозуміло з аргументів цього положення, Л. Вітгенштейн не за­перечував, що існує «правильний метод філософії», про який можна мі­ркувати, наприклад, так: «Надавайте словам речення чітке значення».

Критику метафізики Л. Вітгенштейн розпочинає з того, що людина не в змозі безпосередньо вилучити з повсякденної мови її логіку. «Мова долає думки, - писав вчений. - Причому настільки, що зовнішня форма одягу створювалася із зовсім іншими цілями, не для того, щоб судити за нею про форму тіла. Угоди, які мовчки приймаються і слугують ро­зумінню повсякденної мови, надзвичайно складні. Більшість положень і питань, що трактуються як філософські, не хибні, а безглузді... Біль­шість положень і питань філософії укорінені в нашому не розумінні ло­гіки мови. Тому не дивно, що найбільш глибокі проблеми - це, по суті, не проблеми. Вся філософія - це критика мови»⁶⁸. Тому філософський твір потребує витлумачення. Філософська активність прояснює комбі­нації символів між собою. Саме на долю філософії випадає діяльність щодо прояснення характеру тверджень і положень емпіричних наук (природознавства), логічних тавтологій, псевдосуджень і міркувань ме­тафізики.

Антиметафізика Л. Вітгенштейна та інших представників неопози­тивізму зумовлена необхідністю пошуку істини в її конкретності, не обмеженої жодними «зайвими» привнесеннями. Через це розуміння фі­лософії як формально-логічної мови науки означало в неопозитивізмі не лише пошук аргументів на перетворення філософії у формальну тео­рію пізнання (без пізнання існуючої реальності), а і вчення про логічне конструювання дійсності в науці, тобто використання логіки в ролі но­вої онтології.

Аргументовану критику Л. Вітгенштейном традиційної філософії як метафізики не потрібно розуміти як позитивістську, як твердження, що метафізика взагалі складається із безглуздих положень. «Слово фі­лософія, - писав мислитель у своїх щоденниках, - повинно означати щось вище або нижче, але не поряд з природничими науками. Філосо­фія не дає жодних образів дійсності і не може бути ані підтвердженою, ані запереченою природничо-науковим дослідженням. Вона складаєть­ся з логіки і метафізики, перша виступає її основою». Отже, Л. Вітгенштейн не ототожнює метафізику з філософією, а звертає ува­гу на особливе завдання філософії, що полягає в критиці мови.

Таким чином, Л. Вітгенштейн усуває традиційне розуміння філо­софії, а положення традиційної метафізики стають для нього такими, що перебувають за межами мови і тому є безглуздими. У «Трактаті» філософ зазначав: «Мої положення слугують проясненню: той, хто зро­зуміє мене, піднявшись з їх допомогою - по ним - над ними, в кінцево­му рахунку визнає, що вони безглузді. (Він повинен, так би мовити, ві­дкинути драбину, після того, як підніметься ПО НІЙ). Ио\ІА потрібно подолати ці положення, тоді він правильно побачить світ». Це озна­чає, що великі теми метафізики: Бог, душа, Я, свобода, безсмертя, або питання про смисл життя Л. Вітгенштейн вміщує в категорію того, про що неможливо говорити. Ці проблеми не можуть бути вирішені об’єктивним чином. Він прагне чітко розрізняти висловлювання про факти і те, що виходить за межі фактів. На останнє накладається вимога мовчання. Таке розрізнення можна зрозуміти як свого роду критику опредметнення, що здійснюється метафізикою, яка хоче перетворити свою специфічну категорію в сферу того, про що можна говорити, та­ким чином вміщуючи ці теми в світ і фальсифікуючи їх. «Коли люди не прагнуть висловити невисловлюване, - формулює свою думку Л. Вітгенштейн, - то нічого не втрачається, а не висловлюване - зали­шаючись невисловленим - міститься у висловлюваному»⁷¹.

Така аргументація пов’язана зі спробою «зняти» мову метафізики і помісити все те, що може бути лише показано, але не сказано, в катего­рію того, про що належить мовчати. У той же час висока оцінка етики Л. Вітгенштейном показує, що подібна деструкція метафізики означає не її ліквідацію, а постійне подолання метафізичних прагнень вийти за межі того, що може бути сказано. Його критика метафізики основуєть­ся на ставленні мислителя до сфери містичного, оскільки остання відк­ривається лише в мовчанні, а не в теоріях.

Нову онтологію більш ширше окреслено в працях Р. Карнапа «Ло­гічна конструкція світу», «Подолання метафізики логічним аналізом мови», «Філософія та логічний синтаксис». Поряд з іншими представ­никами Віденського гуртка і неопозитивістами Р. Карнап проголошує класифікацію положень (позицій), що мала на меті відокремити власне філософську проблематику від логіки та інших наук. Усі положення (речення), що претендують на змістовність, було розбито на три основ­них класи: недоладні, тобто безглузді, недійсні (unsinnige); науково- осмислені, тобто позанаукові (sinnlose), і науково-осмислені, або просто наукові (sinnvolle), а отже істинні та хибні. Р. Карнап вважає, що без­глузді речення власне не являють собою речень чи висловлювань, а лише нагадують їх, будучи подібними до них за зовнішніми характери­стиками своєї структури, як наприклад, теза: «місяць примножує чоти­рикутник»⁷².

Філософські (метафізичні) положення Р. Карнап оголошує позанау- ковими, тобто такими, аргументи яких підлягають порівнянню з факта­ми. Він виводив цей їх статус або з неможливості їхньої перевірки, або з того, що до цих положень входять псевдопоняття, визначення яких також не підлягають перевірці (наприклад, «абсолют»), або, нарешті, з неправомірності дедуктивного висновку, результатом якого є певне ре­чення (висловлювання, положення). Одним із засобів викорінення «традиційної» філософії Р. Карнап використав вчення про кеазісинтак- сичні речення (висловлювання), тобто про такі речення, які в їх неуточ- неному вигляді можна розуміти по-різному, як: речення предметної мови, тобто мови, на якій ми говоримо про різні предметні речі, кількі­сні відношення тощо (ці висловлювання говорять про властивості «ре- чей», наприклад, «п’ять є число»); висловлювання метамови (які стве­рджують щось про властивості слів і речень предметної мови, напри­клад, «п’ять є число, тобто числівник»). До квазісинтаксичних вислов­лювань P. Kapuan зараховує філософські положення, вважаючи, що коли вони і мають той чи інший раціональний смисл, то лише тоді, ко­ли їх інтерпретувати як висловлювання про відношення між словами. Тому мислитель вважав, що необхідно перетворити філософські поло­ження в речення, які говорять лише про логіко-синтаксичні відношення слів. Замість «час одномірний, а простір трьохмірний» Р. Карнап, на­приклад, запропонував говорити так: «визначення часу складається з однієї координати, а простору - з трьох»⁷³.

Отже, філософія, хоча і не подає, як метафізика, псевдоположення, хибні висловлювання, проте її також не можна визнавати науковою ди­сципліною. Це лише метод логічного аналізу, що необхідний для ви­ключення псевдоположень; філософію «неможливо викласти у формі системи положень і речень». Таке переконання випливає з «теорії структури» (Konstitutinstheorie), що зробила ім’я Р. Карнапа відомим. Завдання теорії структури - привести дійсність до «даного», із «дано­го» сконструювати предмети. А все «дане», тобто безпосередньо існу­юче, є найпростішою істиною (einfachste Erlebniswahrheit), непроникли­вою для будь-якого пізнання. Воно, «дане», не лише дає в руки нитку- путівник, з якою можна пройти лабіринт дійсності, воно є основою «всієї системи дійсності самої по собі»⁷⁵.

У цій новій спробі сконструювати світ полягає сутність науково- аналітичного методу. За словами А. Хюбнера, останній висновок Р. Карнапа - безглуздість філософської проблематики, яку він розгля­дає в книзі «Уявні проблеми у філософії». До «уявних проблем нале­жать: пізнання чужої свідомості, пізнання дійсності “в собі”, ідеалісти­чні та реалістичні положення про зовнішній світ і безумовно, всілякого роду метафізика»⁷⁶. Те, що залишається після знищення цих «проблем­них ситуацій» - це нова єдина наука, надбудована над всіма чуттєвими даними математично-формальним методом, що розповсюджується на всі дисципліни. Для єдиної науки немає питань, на які вона не могла знайти відповідь.

Прагнення віднайти новий теоретичний інструментарій для пізнання істини сприяє створенню нового способу її аргументації - верифікації. Принцип верифікації було задумано, по-перше, як критерій наукового осмислення (і в цій своїй якості він і підлягає насамперед розгляду в межах «філософії науки») і, по-друге, як критерій істинності та хибно­сті. Відповідно до принципу верифікації, перевірка положень і вислов­лювань проходить через їхнє зіставлення з фактами чуттєвого досвіду суб’єкта. Положення, які в принципі не підлягають чуттєвій (емпірич­ній) перевірці, вважаються, як зазначалося вище, позбавленими науко­вого смислу (визначення критерію наукової осмисленості збігається при цьому з визначенням самого наукового смислу). Ті положення, які цій перевірці підлягають, вважаються науково осмисленими. Дія прин­ципу верифікації як функції критерію та хибності формулюється насту­пним чином: «положення або висловлювання істинне, якщо воно підт­верджене фактами-переживаннями і якщо можуть бути вказані уявні факти, які, якби вони були б реальними, це положення заперечували б»⁷⁷ (на важливість другої умови вказує К. Поппер); положення хибне, якщо воно «заперечується фактами-переживаннями і якщо можуть бути вказані уявні факти, які, якби вони були реальними, ці положення підт­верджували б»⁷⁸ (друга умова також надана К. Поппером).

Необхідно зазначити, що елементи принципу верифікації були ная­вні у працях мислителів минулих епох. У прихованій формі принцип верифікації міститься в агностичній філософії Д. Юма, який вважав, що «всі наші ідеї скопійовані з наших вражень». Хоча Д. Юм не вважав ті чи інші відповіді на питання про існування зовнішнього джерела вра­жень позбавленими смислу, його відмова від певної відповіді була бли­зька до такої точки зору. Співмірним принципу верифікації був закон О. Konma про «постійну залежність уявлення від спостереження»: «... Кожне положення, яке недоступне для точного перетворення в про­сте пояснення окремого або загального ^акту, не може представляти жодного реального і зрозумілого смислу»⁸⁰.

Представники прагматизму повністю стали на платформу верифіка­ції. «. Істини являють собою, по суті, процеси перевірки, оскільки суто об’єктивної істини - істини, під час визначення якої не відігравало б жодної ролі суб’єктивне задоволення від поєднання старих елементів досвіду з новими елементами, такої істини ніде не можна знайти»⁸¹, - писав В. Джеймс. Під перевіркою він розумів пошук і знаходження чуттєвого переживання, яке веде до істини.

У принципі верифікації як у аргументі з досягнення істинного знан­ня ототожнюється неспостережуваність з позбавленістю наукового смислу. Так, М. Шлік та інші представники неопозитивізму розширено витлумачили характерну для спеціальної теорії відносності трактовку поняття «одночасність», згідно з якою, твердження: «події А і В одно­часні» в абсолютному його значенні не має фізичного (наукового) сми­слу, оскільки принципово неможливо здійснити експеримент для ви­значення одночасності незалежно від системи відліку. Отже, критерій судження про факт одночасності явищ полягає в принциповій можли­вості знаходження засобів його визначення. Одночасність - це опера­ційне поняття. Воно має смисл лише за вказівки на операції, що дозво­ляють перевірити факт наявності одночасності. Потрібно визнати, що низка теоретичних понять науки дійсно має операційний характер: на­приклад, поняття «сила» не має смислу в динаміці поза вимірюваних у певних системах відліку прискорень, «імпульс», «довжина» тощо⁸².

У чому причина операційного характеру «одночасності»? З точки зору неопозитивізму, операційний характер одночасності полягає лише в залежності її від дій суб’єкта, тобто почасти вона існує лише остільки, оскільки є сам суб’єкт. Перенесення цього твердження на всі інші ви­падки перевірки судження науки про факти неопозитивізмом зумовило ототожнення істинності та можливість її пізнання, істинності та її пере­вірки. Ці ототожнення є однією з характерних особливостей принципу верифікації на досемантичному етапі його еволюції.

Важливий аргумент стосовно істинності тих чи інших положень і висловлювань вніс Л. Вітгенштейн. Для висловлювань найпростішого виду умови істинності можна задати прямо: вони істинні, якщо об’єктам, означеним іменами, фактично властиві відношення, означені предикатами. Для інших видів висловлювань, що складаються з декіль­кох елементів, умови істинності визначаються побічним способом. Іс­тинність загального висловлювання є функцією істинності всіх одинич­них висловлювань, що підпадають під це загальне висловлювання і умови істинності яких задані безпосередньо. Тому «загальне висловлю­вання можна подати у виді кон’юнкції простих висловлювань»⁸³.

Важливе завдання полягало в дослідженні атомарних речень (висло­влювань) і визначенні їхньої логічної форми. Л. Вітгенштейн ототож­нював їх з висловлюваннями, які він називав «елементарними»⁸⁴. Це такі висловлювання (теоретичні положення), які можна безпосередньо порівняти з дійсністю, тобто з чуттєво даним. Усі висловлювання, що не є елементарними, повинні бути функціями істинності елементарних висловлювань. Тому всі емпіричні висловлювання повинні зводитись до висловлювання про чуттєве дане. Всі висловлювання, які не допус­кають такого зведення, вважаються позбавленими смислу, оскільки не­відомо, про що в них йдеться. Так емпірична теорія пов’язує «смисл, поняття і висловлювання одне з одним»⁸⁵.

Основуючись на тому, що «атомарні» і «елементарні» висловлю­вання є висловлюваннями про чуттєве дане, неопозитивісти (члени Ві­денського гуртка) намагались знайти їх в «прокольних реченнях». Вони повинні означувати безпосередні чуттєві переживання. Хоча не зовсім зрозуміло, які висловлювання відповідають цим вимогам. Спочатку та­кі протокольні висловлювання (про чуттєві сприйняття) розглядалися як абсолютно достовірні, слугуючи «основою для всіх інших положень науки»⁸⁶. Але, з точки О. Нейрата, у випадку необхідності «протоколь­ні речення» також можна розглядати як недостовірні. Оскільки вони не вільні від попередньої обробки, тому вони первісні не більше ніж інші емпіричні положення (висловлювань), є такими ж гіпотетичними і мо­жуть підлягати виправленням. Взагалі висловлювання не можна порів­нювати з чуттєво даним, з сприйняттями, з чимось, що знаходиться поза мовою. Висловлювання можна порівнювати лише з висловлюваннями. До цього погляду О. Heupama приєднався і Р. Карнап, з точки зору яко­го протокольні висловлювання не володіють жодними перевагами порі­вняно з іншими положеннями і висловлюваннями. «Кожне протокольне висловлювання фізикалістської системної мови за певних обставин мо­же слугувати протокольним висловлюванням»⁸⁷, - говорив Р. Карнап.

Постає питання: якщо «протокольні висловлювання» більше не вважаються абсолютно достовірними і можуть коректуватися, то від чого залежить, приймаються вони чи не приймаються? Якщо ми за вла­сним вибором вирішуємо, зберегти чи відкинути несумісне «протоко­льне висловлювання», то ми відмовляємося від емпіризму і схиляємося до конвенціоналізму. Але з точки зору М. Шліка, який вступив у диску­сію, узгодженість емпіричних висловлювань один з одним означає не- суперечливість, однак нею можна задовольнятися лише в суто інтелек­туальних системах (наприклад, в математиці). Для пізнання фактів недостатньо простої несуперечливості, оскільки потрібна аргументова­на несуперечливість відносно цілком повних висловлювань, які не оби­раються вільно і характеризуються тим, що вони не можуть бути ви­правлені або змінені. Це висловлювання про власні сприйняття в конкретний момент. Але ці висловлювання не є протокольними поло­женнями, що стоять на початку пізнання. Вони, можливо, є джерелом пізнання, але не його фундаментом. Ці «виокремлені висловлювання утворюють завершення пізнання. Вони є висловлювання про спостере­ження, які допускають верифікацію»⁸⁸.

Як аргумент для доказу істинності того чи іншого положення, вери­фікація здійснюється в результаті узгодження передбачуваного стану справ з їхнім наявним положенням, що ми спостерігаємо. Наприклад, астрономічний розрахунок говорить про те, що в такий-то момент часу в телескоп, установлений певним чином, можна буде побачити певну зірку. Тоді спостереження може показати: тут збіглися світла і темна точки (зірка в перехресті телескопу). Висловлювання про таке спосте­реження завжди має форму: «тут тепер то-то і те», причому «то-то і те» означає отримане сприйняття, а не його предметну інтерпретацію. На­приклад, «тут тепер чорне стикається з білим», або «тут тепер боляче». Ці висловлювання про спостереження характеризуються тим, що вказі­вні слова «тепер», «тут», «це» є істотними елементами їхньої логічної форми. Ці слова не мають жодного певного змісту, вони вказують не безпосередньо дане, на теперішнє. Смисл таких положень можна зро­зуміти, лише дотримуючись цих вказівок і звертаючи увагу на те, на що вони вказують. Завдяки цьому розуміння такого висловлювання вже мі­стить знання про те, істинне воно чи ні. Те, що утворює його смисл, да­но безпосередньо. Раніше у процесі верифікації розуміння смислу ви­словлювання і визначення його істинності були двома різними фазами, а тут вони збігаються. Розуміння смислу таких висловлювань, які М. Шлік назвав «констатаціями»⁸⁹, супроводжуються розумінням їх іс­тинності.

Варто зазначити, що раніше це визнавали лише для аналітичних ви­словлювань: коли для нас стає зрозумілим їхній смисл, то одразу дізна­ємося, що вони істинні, оскільки їхня істинність розкривається самим висловлюванням. З синтетичними висловлюваннями усе інакше: навіть якщо ми розуміємо таке висловлювання, ми ще не знаємо, істинне воно чи хибне. Відповідь на це питання дає досвід порівняння з висловлю­ваннями про спостереження. Оскільки розуміння «констатації» містить знання про її істинність, то таке висловлювання абсолютно істинне і не викликає сумніву, як і аналітичне. Вони «остаточні, не підлягають жод-

• < • 90

йому сумніву і тому утворюють фундамент емпіричного пізнання».

«Констатації» М. Шліка одразу викликали критику. Спочатку О. Нейрат виступив проти «констатацій», критично оцінивши їхню аб­солютну достовірність та узгодженість з реальністю. Потім К. Поппер у своїй відомій праці «Логіка і зростання наукового знання»⁹¹, що здійс­нила певний вплив на розвиток ідей неопозитивізму та Віденського гу­ртка, висунув серйозні заперечення і розвинув нову точку зору на про­блеми, що обговорюються. Основна думка концепції К. Поппера полягала в тому, що зовсім не одиничні висловлювання про чуттєве сприйняття є тією основою, на яку спирається наукове пізнання, до якої воно зводиться і яка репрезентує його справжній смисл.

Однак саме на основі висловлювань про чуттєві сприйняття і вра­ження ми приймаємо базисні положення. Вони вважаються достовір­ними саме тому, що узгоджуються з усіма висловлюваннями про чуттє­ві сприйняття. Верифіковані висловлювання повинні бути про спостереження або принаймні зводитись до них. І вони вважаються до­стовірними остільки, оскільки немає жодних підстав сумніватися в них. Сумніви виникають, коли вони вступають у суперечність з визнаними положеннями. Тоді аргументи перших або других підлягають перевірці таким самим способом. Однак рішення завжди спирається на сумісність (або несумісність) з аргументами про чуттєві сприйняття і враження, що узгоджуються не лише з верифікованими базисними висловлюван­нями, але також й інтерсуб’єктивно. Таким чином, основу достовірності емпіричних висловлювань утворюють «висловлювання про чуттєве сприйняття, а не довільні рішення»⁹². Разом із тим тут присутній і кон­венційний аспект, оскільки від нашого рішення залежить, чи вважати достатньо достовірним певне базисне положення, чи продовжити його перевірку. Однак це рішення має відношення лише до необхідності пе­ревірки. Результат такої перевірки або відмова від неї визначається не

• 93

довільним рішенням, а висловлюваннями про «чуттєве сприйняття». Рішення стосується лише питання продовження перевірки, а не змісто­вного вибору верифікованих положень. Останні залежать від зв’язку з висловлюваннями про чуттєві враження. Найбільш достовірними пос­тають ті теорії, що найбільшою мірою аргументовано узгоджуються з висловлюваннями, що інтерсуб’єктивно узгоджуються з висловлюван­нями про спостереження.

Загалом аргументи стосовно «протокольних висловлювань» пов’язали з тим, що мова повинна бути віднесена до чогось, що знахо­диться «поза мовою», причому не лише тому, що саме так вона отримує значення, але й тому, що лише завдяки цьому система висловлювань може розглядатися як знання про реальність. Для М. Шліка саме це бу­ло головним. Якщо верифікація обґрунтовується логічно і формально, то вона цілком залишається у площині мови. Однак простий синтаксис не може охопити верифікації як аргументу на користь істинності вислов­лювання. Це показали зусилля Р. Карнапа. На думку Л. Вітгенштейна, суто формальний аналіз не дозволяє виділити емпіричних висловлю­вань, оскільки вони не володіють особливою логічною формою. О. Нейрат хотів знайти рішення за допомогою «теорії конвергенції». Однак вона не дає жодної визначеності, вносить свавілля і призводить до відмови від емпіризму. За суто синтаксичного підходу до мови про­блема верифікації не вирішується, оскільки вона не передбачає жодного зв’язку з позамовною сферою. Цей зв’язок враховується «лише за сема- 94 нтичної точки зору».

Це означає нову принципову реформу емпіризму. З точки зору логі­ки потрібно відмовитися від звичної опори на індукцію. Уявлення Дж. С. Мілля, Е. Maxa і Л. Вітгенштейна про емпіричне пізнання ви­явилося не вірним: воно не спирається на достовірні одиничні вислов­лювання, з яких у процесі узагальнення отримують закони природи. Виникнення одиничних висловлювань можна описати психологічно, але неможливо обґрунтувати їхню достовірність. Кожне емпіричне пі­знання полягає у тому, що ми формулюємо гіпотези, які основуються на чуттєво даному, але наявні спостереження не можуть обґрунтувати гіпотезу раз і назавжди, вона повинна і надалі підлягати все новим пе­ревіркам. Її верифікація залежить від сумісності з інтерсуб’єктивно ви­знаними висловлюваннями про чуттєво дане. Завдяки постійно попов­нюваним перевіркам, емпіричні висловлювання не володіють жодним постійним значенням, воно завжди носить тимчасовий характер. Емпі­ричне знання не зводиться до простих узгоджень, що забезпечується ін- терсуб’єктивністю рішень. «Прийняття рішень, або заперечення тих чи інших висловлювань про чуттєві враження, зумовлено не свавільною угодою, а закономірністю, що відкривається у них різними суб’єктами, і дозволяє здійснити верифікацію».

На основі вищесказаного постає проблема верифікації загальних по­ложень (висловлювань). Значення загальних висловлювань для «неін- дуктивістського» підходу також є досить складною проблемою. Існує два види загальності: слово «все» може означати певну кінечну множи­ну, визначену сукупність, елементи якої можна перераховувати (напри­клад, усіх жителів м. Києва, які зафіксовані в певний момент). Однак слово «все» може означати також «клас», який визначається лише пев- ною ознакою (властивістю або відношенням), а тому являє собою неви- значену, відкриту (незамкнену) множину, елементи якої неможливо пе­рерахувати повністю. Така загальність властива законам природи, тому лише висловлювання першого роду ми можемо перетворити в кон’юнкцію і розглядати їх як функції істинності. Для висловлювань другого роду це неможливо. На основі цих міркувань, Л. Вітгенштейн і його послідовники Ф. Рамсей і М. Шлік доводили, що дійсними пізна­вальними висловлюваннями потрібно вважати лише атомарні та утво­рені з них «молекулярні висловлювання», оскільки їх можна «однозна­чно всрифікувати»⁹⁶. Висловлювання необмеженої загальності вони не вважали пізнавальними висловлюваннями.

Ця позиція призвела до важливих наслідків. Наприклад, не лише з математики вилучалася «актуальна безкінечність», але й «закони при­роди позбавлялися звичного смислу висловлювань необмеженої зага­льності. Якщо закон природи витлумачується як молекулярне вислов­лювання, тобто як проста кон’юнкція сингулярних висловлювань і функцій їхньої істинності, то він говорить лише про вже відомі конс­татації, але не включає в себе висловлювань про нові випадки»⁹⁷. Тому загальні положення і висловлювання, що виражають закони природи, М. Шлік розглядає лише як вказівки або формули, що слугують для утворення висловлювань, тобто тих положень (висловлювань), які мо­жна вивести із загального положення. Відповідно до цього закони при­роди, а отже, теоретичний зміст точних наук і основ техніки, не нада­ють жодного знання, вони нічого не говорять про світ об’єктів і являють собою лише вид (рід) синтаксичних правил. Так, Р. Карнап у своєму «Logische Aufban der Welt» також не приймає положень і висло­влювань з «необмеженою загальністю»⁹⁸. Закон природи виявляється лише схемою висловлювання, «функцією-висловлюванням», через що зазвичай не звертає уваги на факти. Закон дає певне методологічне пра­вило і слугує лише для того, щоб через підстановку до нього конкрет­них даних можна було отримати певні висловлювання. Останні можуть бути верифіковані, однак для самої по собі схеми результати верифіка­ції в якості аргументів виключаються.

Всупереч цьому один із видатних представників неопозитивізму Е. Кайла виступає з твердженнями про те, що осмислення загального положення не передбачає його повної верифікованості. Смисл поло­ження (висловлювання) не залежить від його верифікованості та вима­гає лише синтаксично коректного виразу. Верифікованими повинні бу­ти лише окремі висловлювання, що випливають із загального положення, а не сама по собі «загальність». Загальні положення і ви­словлювання важливі для пізнання, тому що вони не цілком верифіку- ються. Якщо б їхній зміст вичерпувався кінечним числом відомих ви­падків, то нічого не можна було б говорити про те, що може трапитись в майбутньому.

Завдяки аналізу мови Р. Карнапом стало зрозуміло: немає необхід­ності у виключенні необмежено загальних положень, що залежить від нашого рішення, яке може бути підтримано іншими рішеннями. Ті рі­шення, що належать до правил утворення мови, можуть вільно обира­тися і бути найрізноманітнішими. Р. Карнап вибудував шкалу мов, у яких приймаються або виключаються «висловлювання різних ступе­нів»⁹⁹. Найпростішою буде та мова, у якій можна утворити лише «мо­лекулярні висловлювання» і висловлювання «обмеженої загальності». Наступною, більш багатою мовою буде та, у якій допускаються необ­межені загальні висловлювання найпростішої форми, тобто з одним оператором загальності. На більш високому щаблі знаходиться мова, до якої належать екзистенціальні висловлювання (речення) найпростішої форми, тобто з одним екзистенціальним оператором. Подальші форми мови утворюються за допомогою послідовного додавання операторів загальності та існування (з двома операторами загальності та одним ек­зистенціальним оператором, потім з двома екзистенціальними операто­рами та одним оператором загальності і т. д.). Так утворюються нові, все більш багаті мови, число яких «теоретично безкінечне, але практи­чно обмежене зростаючою складністю». Цінність такої побудови по­лягає в тому, що вона показує, яким чином побудова мови залежить від наших аргументів, на основі яких приймаються рішення.

Виключення «необмеженої загальності», що було запропоновано Л. Вітгенштейном, М. Шліком, Ф. Рамсеєм, не можна вважати хибним аргументом, оскільки вибір першої, найбільш простої форми мови та­кож є справою вільного вибору. Однак такий вибір є недоцільним, оскі­льки не узгоджується з фактичною мовою науки. В останньому у вели­кій кількості використовуються висловлювання про закони природи необмеженої загальності, причому вони вживаються у зв’язку з сингу­лярними, безсумнівно «дійсними» положеннями і висловлюваннями в імплікаціях, кон’юнкціях тощо саме як «дійсні висловлювання, а не синтаксичні правила»¹⁰¹. Тому краще обирати форму мови з необмеже­но загальними висловлюваннями. Отже, питання про можливість і до­пустимість таких висловлювань є зрозумілим і повністю вирішеним.

На основі вищевказаного варто зазначити, що залишається проблема верифікації висловлювань «необмеженої загальності». Представники неопозитивізму хотіли виключити їх з числа дійсних висловлювань (положень), тому що ці висловлювання неможливо використати як ар­гументи істинності «сингулярних висловлювань». їх неможливо подати у вигляді кінечної кон’юнкції сингулярних висловлювань, оскільки не всі їх конкретні приклади відомі, а тому вони не можуть бути перерахо­вані та перевірені. Висловлювання «необмеженої загальності» взагалі не можуть бути цілком верифіковані.

Отже, верифікація висловлювань «необмеженої загальності» завжди може здійснюватися лише таким чином, що з них за допомогою інших висловлювань як аргументів виводяться сингулярні висловлювання, які потім перевіряються відносно їх узгодженості з уже визнаними в якості достовірних висловлюваннями, а насамкінець - з висловлюваннями про чуттєві враження (емпіричні). Якщо в усіх випадках перевірка завершу­ється отриманням позитивного результату і не виникає жодних супере­чливих висловлювань, то висловлювання «необмеженої загальності» для цих відомих випадків верифіковано. Однак для невідомих, майбут­ніх випадків його смисл і значення залишається неясним. Можливо, що надалі виявиться одиничне висловлювання, яке суперечить йому. Цю часткову верифікацію можна назвати «підтвердженням» (К. Поппер), або «свідченням» (P. Карнап)¹².

Принцип верифікації як аргумент перевірки істинності (чи хибності) отримав детальне розроблення в неопозитивізмі. Особливої уваги за­слуговує вихідне формулювання механізму верифікації М. Шліком, який постає системою аргументів доказу істини: «Допустимо, що ми повинні здійснити верифікацію якого-небудь реального твердження U. З цього U можна вивести нове судження U₁, звертаючись за допомогою до іншого судження U, яке обрано так, що U і U разом слугують засно­вками силогізму, висновком з якого є саме U₁. Судження и може бути, по-перше, знову реальним твердженням, або, по-друге, дефініцією, або, по-третє, чисто понятійним висловлюванням; відносно нього прийме­мо, що його істинність абсолютно визначена. З U₁ можна, звертаючись за допомогою до судження U¹, вивести наступне судження U₂, причо­му, якщо йдеться про характер U¹¹, то існують ті ж самі можливості, що і у випадку з U¹. Із U₂, а також нового U ми отримуємо U₃ і т. д., поки не приходимо до судження U_n, що володіє формою більш або менш та­кого виду: “в тому-то і в тому місці, в той-то і той-то час, в тих-то і тих- то умовах можна спостерігати і пережити те-то і то-то”. Йдемо на вка­зане місце, так щоб опинитися там у вказаний час, реалізуємо вказані умови і описуємо, тобто означуємо, отримані при цьому спостереження або переживання певним судженням W (судження спостереження), причому те, що спостерігається або переживається на основі актів по­вторного пізнання, підводять під відповідні поняття і означують потрі­бними для цього словами. Якщо W тотожне з U_n, то це означає верифі­кацію Un, а тим самим і первісного U». Із вищесказаного зрозуміло, що передостання ланка у сплетінні актів процесу верифікації склада­ється з «фіксації у висловлюванні (W) результату спостереження або експерименту (F). Остання ж ланка полягає у порівнянні двох вислов­лювань (W і U_n) для визначення їхньої тотожності. У цілому верифіка­ція складається з операцій чотирьох видів: дедуктивне виведення (U_n з U), фіксація досвіду (F) у висловлюванні (W), порівняння висловлювань (W і U_n) і встановлення результату верифікації (U оголошується або іс­тинним, або хибним)»¹⁰⁴.

На основі вищесказаного варто виокремити аспекти принципу ве­рифікації як аргументу в досягненні істинного знання: згідно з принци­пом верифікації, критерій істинності та хибності висловлювання (по­ложення) полягає у його перевірці через досвід; перевірка через досвід полягає в порівнянні висловлювання з безпосередньо даним; перевірка є осмисленістю, а сукупність операцій перевірки висловлювання стано­вить його смисл. Тут термін «смисл» вживається нами як «значення», але таке, що співвідносне з «позбавленістю смислу». Висловлювання є осмисленим, якщо воно або істинне, або хибне, і є позбавленим смислу, якщо не здатне бути тим або іншим.

Отже, результатом верифікації повинно стати істинне висловлюван­ня. Однак потрібно враховувати, що загальні положення (висловлюван­ня) про факти не цілком верифікуються, оскільки для цього аргумента­ція є недостатньою. Тому їхня достовірність підтверджена лише тим, що висловлювання і положення, які виводяться з них, завжди верифі­куються. Отже, неможливо з впевненістю судити про достовірність на основі кількості проведених перевірок (причому нові перевірки можуть ці положення заперечити). Тому стосовно загального висловлювання (положення) неможливо сказати, що воно істинне. Можливо, воно іс­тинне, але про це неможливо дізнатися. Хоча завдяки асиметрії між ве­рифікацією (верифікаційністю) і фальсифікацією (фальсифікаційністю) можна дізнатися, що воно хибне, якщо його заперечили. Тому стосовно загальних положень (висловлювань) можна «говорити не про їхню іс-.. 105

тинність, а лише про їхнє підтвердження».

Одиничні та окремі висловлювання (положення) є більш достовір­ними, тому що вони мають відношення до нашої повсякденності, нашо­го звичного оточення, знайомих об’єктів і класів об’єктів. Впевненість у них зумовлена численними перевірками відповідних положень. Якщо ж виникають нові висловлювання та незвичні ситуації, то їх потрібно перевірити.

Висловлювання про багаторазову перевірку стану справ можна вва­жати безсумнівним, на основі доведеної ситуації, що структура світу не змінюється, що в ньому зберігається стабільність, тобто існує певна за­кономірність і доцільність. Однак таке припущення не дає достовірного знання, воно саме являє собою загальне положення (висловлювання) необмеженої загальності, тобто стосується ще невідомих речей, про які ми нічого не знаємо. У нас немає впевненості в тому, що ми застрахо­вані від випадковостей. Якщо допустити наявність закономірностей, то перевірені та підтверджені відповідними аргументами висловлювання про добре відомі ситуації можна вважати істинними, оскільки ми виво­димо їх з цього припущення. Однак вони істинні лише умовно, а не аб­солютно. З точки зору теорії пізнання, такі окремі висловлювання не мають жодної переваги. Унаслідок своєї логічної залежності від загаль­них висловлювань, які принципово недостовірні, оскільки їхня істин­ність не може бути доведена через недостатність аргументів, то ці ви­словлювання не можуть бути більш достовірними, ніж загальні положення, з яких вони виведені. Якщо говорити про «аргументовану доказовість їхньої істинності, то вона доведена і аргументована в тій же мірі, що й істинність більш загальних припущень, з яких вони ви­пливають»¹⁰⁶, - зазначає В. Крафт.

Якщо окремі висловлювання повинні підлягати перевірці, то це від­бувається так само, як і у випадку загальних висловлювань: з них виво­дяться наслідки, що перевіряються за допомогою порівняння з визна­ними базисними висловлюваннями. Перевірка всіх таких наслідків також неможлива, тому «повної верифікації не може бути і для окремих 107 висловлювань».

Можливість перевірки висловлювань різною мірою зумовлює в та­кій же мірі можливість їх підтвердження. Рівень підтвердження збіль­шується з числом прикладів, але залежить не від їхньої кількості, а від строгості перевірок. Р. Карнап, який систематизував і описав умови і види підтвердження, відрізняє перевірку висловлювання від його підт­вердження. Висловлювання володіє можливістю підтвердження, якщо можна задати обставини, за яких воно буде істинним. Висловлювання може бути підтверджено за допомогою аргументів, до яких воно буде зведено, - безпосередньо або опосередковано, повністю або частково. Емпіричне висловлювання може бути підтверджено, якщо його підтве­рдження можна звести до підтвердження предиката, що спостерігаєть­ся. «Молекулярне висловлення» (що складається з простих висловлю- вань) з предикатами, що підтверджуються, може бути «підтверджено як у позитивній, так і у негативній формі, воно має здатність до двосто- 108

роннього підтвердження».

Для здійснення перевірки повинні бути задані, по-перше, умови пе­ревірки, тобто певна експериментальна ситуація, по-друге, умови іс­тинності, тобто можливий експериментальний результат перевірки. Та­кож повинна існувати можливість реалізації умов перевірки, а виконання умов істинності повинно допускати перевірку. Відповідно до цього можна визначити, наскільки ці умови можуть бути виконані для висловлювань того чи іншого виду. Положення, для яких умови іс­тинності формулюються через посередництво атомарних або молекуля­рних висловлювань, можна цілком підтвердити, але це не означає - ціл­ком верифікувати.

Потрібно врахувати відмінність між емпіризмом і метафізикою, від чого залежить істина чи хибність висловлювання або того чи іншого положення. Якщо емпіризм прагне лише до того, щоб відмежувати нау­кове знання від трансцендентної метафізики, то для цього достатньо і слабкої вимоги. Метафізичні положення не можуть отримати навіть ча­сткового підтвердження. Метафізичний суб’єкт, який перебуває на ме­жі світу, і протиставляється емпіричному і психологічному суб’єкту як фактам світу, не може бути ототожнений з трансцендентським пізнава­льно-доказовим апаратом І. Канта. Так, Л. Вітгенштейн чітко дає зро­зуміти, що «присутнього в світі суб єкта, який пізнає, не існує». Як­що І. Кант наполягає на реальному розділенні предметів самих по собі та їхніх феноменів, то Л. Вітгенштейн, навпаки, не розглядає світ, окреслений межею метафізичного суб’єкта, як сукупність суб’єктивних феноменів, що протиставляються реальному, ноуменальному світу, який не залежить від суб’єкта. Світ, що сприймається, збігається зі світом реальним.

У цьому контексті «строго проведений соліпсизм співпадає з чистим реалізмом»¹¹⁰. Оскільки даний світ єдиний, який я сприймаю своїми ор­ганами чуття, тому немає смислу говорити про якийсь інший, незалеж­ний від суб’єкта світ. Гносеологічне розуміння суб’єкта в цілому не може бути застосовано до «Логіко-філософського трактату» Л. Вітгенштейна і неопозитивізму загалом. Завдання експлікації вчення Л. Вітгенштейна про «трансцендентне» вимагає прийняття особливого визначення, що, по-перше, враховує безсуб’єктну інтерпретацію мови як незалежної від суб’єкта логічної форми, по-друге, здатне надалі включити його в більш широке розуміння мови, розвинене у «Філософських досліджен­нях». Такий підхід - лінгвістичний - повинен «розглядати трансценде­нтне як те, що перевершує межі мови в її логічній структурі, що офор­млює емпіричні факти, і тому невиразиме в її межах».

Стає зрозуміло, що побудова мови для метафізики зовсім не виклю­чена, але це буде мова, яка відмовляється від зв’язку зі спостережен­ням, перевірки і наукового підтвердження. Тоді у науковому підтвер­дженні повинні бути визначені власні критерії смислу і значення. Якщо метафізика залишається трансцендентною, ірраціональною, інтуїтив­ною, догматичною і прагне бути раціональною та логічною, то вона по­винна знайти власні аргументи для обґрунтування своїх основ.

Як підтвердження стосується істини? Вони різні за своїм змістом. Якщо істинність і хибність не пов’язані з часом, то підтвердження зав­жди прив’язано до певного моменту зі строгим формулюванням. Воно завжди повинно містити орієнтир на той чи інший момент часу. Про емпіричне висловлювання неможливо з впевненістю стверджувати, що воно істинне. Можна лише сказати, що до цього часу воно підтверджу­валося. Підтвердження має рівні, воно завжди тимчасове і відносне. Пі­дтвердження є логічним відношенням між теорією та її базовими ви­словлюваннями, тому воно також не залежить від часу, однак сукупність базисних положень і висловлювань не залишається незмін­ною, і з часом змінюється. Отже, істину не можна ототожнювати з підт­вердженням. Однак відносно емпіричної теорії і взагалі будь-якого ем­піричного висловлювання можна говорити лише про більшу міру підтвердження, але не про абсолютну істинність.

Таким чином, у інтелектуальному просторі аналітичної філософії виокремлюється течія неопозитивізму, що на перших етапах свого роз­витку відомий як «логічний позитивізм». Він утворився і набув науко­вого статусу у Віденському гуртку, який зібрав плеяду видатних логі­ків, філософів, математиків. У неопозитивізмі було аргументовано відокремлення філософії від логіки та інших наук, що поставило про­блему істинних та хибних висловлювань. У цьому контексті прово­диться критика метафізики як дисципліни, положення якої не підляга­ють перевірці фактами. У результаті неопозитивізм аналізує логічну побудову висловлювань, аргументовано критикуючи псевдопроблем- ність і безглуздість ненаукових положень. Вимога перевірки положень і висловлювань про досвід, тобто проблема емпіричного критерію їхньої істинності, концептуалізувала принцип верифікації, що є критерієм на­укової осмисленості, а також істинності та хибності. Перевірка вислов­лювань відбувається на основі їх співставлення з фактами чуттєвого до­свіду суб’єкта. Верифікація постає аргументом доказовості істинності чи хибності висловлювань і положень, доводить існування відмінності між істиною та підтвердженням. Верифікованість емпіричних чи теоре- тико-метафізичних положень і висловлювань поставила аргументацію на новий рівень логічної доказовості, що відкрило нові параметри вчення про істину.

2.3. Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

Головний принцип «верифікації» - критерій істинності та хибності положення (висловлювання), що полягає в його перевірці через досвід, зумовив проблему «перевірки» загальних положень. З них складається основна «архітектоніка» науки, оскільки саме вони формулюють закони природи. Тісно пов’язане з проблемою «повної» і «неповної» індукції, це питання стало предметом поглиблених роздумів представників Ві­денського гуртка і неопозитивізму загалом. Вони по різному намагали­ся відійти або «обминути» факт неможливості верифікувати (у позити­вному смислі слова) загальні закони природи, що випливало із неможливості перевірки всіх одиничних положень.

Спроба підтвердити можливість такої перевірки зумовила виник­нення системи аргументів, поданої мислителями неопозитивістського спрямування. Як зазначалося вище, М. Шлік аргументував пропозицію інтерпретувати закони природи як «вказівки» до утворення одиничних (елементарних, молекулярних, протокольних, базисних) висловлювань. їхній смисл М. Шлік вбачав у тому, що вони не лише знаходяться на початку процесу пізнання, але й дозволяють перевірити (верифікувати) «передбачення теорії»¹¹². Однак докази М. Шліка сприяли виникненню нових питань: якщо пізнання починається з базисних положень, то яким чином, основуючись на них, приходять до теоретичних фактів? Чи дійсно верифікація переводить положення і висловлення-гіпотези у ка­тегорію істинних положень?

Інший представник Віденського гуртка Г. Рейхенбах розглядав оди­ничні висловлювання як «імплікації імовірності», тобто висловлюван­ня, які мають вигляд тверджень: якщо відбувається А, то з певною мі­рою імовірності відбудеться В. Не допомогло і перетворення Р. Карнапом одиничних висловлювань на правила для утворення нас­лідків, типу: для будь-якого х, якщо з ним відбувається А, то з ним від­бувається В. Намагаючись звільнити загальні судження від необхіднос­ті застосування до них верифікації, представники неопозитивізму упевнилися лише у вилученні законів природи зі сфери наукових су­джень. На їхню думку, визначення теоретичних законів пізнання при­роди наближує логічна індукція. Так, Р. Карнап доводив, що «імовірно­сті логічної імплікації можна надати числове (кількісне) значення».¹¹³ Дійсно, до відкриття закону (або визначення принципу) нас наближує не лише вміло поставлений експеримент, але й детально продумана ло- гіко-імовірнісна імплікація.

Досліджуючи способи і можливості досягнення істини та її верифі­кації, неопозитивізм висуває такі постулати: істинність теоретичного знання та його законів засвідчується їх підтвердженням. Однак підтве­рдження лише імовірно фіксує істинність теоретичного знання і його законів. «Ніколи не можна досягнути повної верифікації закону»¹¹⁴, - писав Р. Карнап. З висловлюваннями спостереження (чуттєвого пізнан­ня) і пов’язують правила відповідності, які повинні забезпечити інтерп­ретацію теоретичних законів. Для науки (логіко-математичних дисциплін) властиві «точки довільності»¹¹⁵, - писав Г. Рейхенбах. Проголошуючи «принцип толерантності», Р. Карнап зазначав: «У логіці недоречна мо­раль. Кожний може вибудовувати власну логіку, тобто свою форму мо­ви, так, як він побажає»¹¹⁶. Принцип толерантності Р. Карнап перево­дить в площину конвенціоналізму, що пов’язується з принципом «простоти».

Вказані висновки і твердження надавали принципу верифікації ос­новоположного значення. Якщо закони природи є лише орієнтирами або висловлюваннями (тому до них не варто застосовувати верифіка­цію), то вони вже не закони. Якщо ж вони є суттю правила для утво­рення результатів, то їхня роль обмежується інтерпретацією формул за­конів, але вони знову ж таки не є законами. Також встановлення того, що сам принцип верифікації не перевіряється, поставило завдання шу­кати нові аргументи для доказу істинності знання. У зв’язку з цим Г. Рейхенбах запропонував розрізняти технічну і принципову можливо­сті перевірки, а всередині останньої три види: логічну (внутрішня несу- перечливість), синтаксичну (відповідність прийнятим правилам логічного синтаксису) і фізичну (відповідність прийнятим в науці законам).¹¹⁷

Найбільш суттєву спробу «врятувати» верифікативність загальних положень (висловлювань) здійснив К. Поппер у своїй фундаментальній праці «Логіка наукового дослідження». Мислитель запропонував уточ­нити і зміцнити «ослаблену» верифікацію введенням принципу «фаль­сифікації», що повинна стати своєрідним аргументом для доказу істин­ності або хибності загальних положень. Фальсифікація є способом вказівки (орієнтиру) на такі емпіричні умови, за яких гіпотези (загальні положення) будуть не істинними, а хибними, тобто вказівками на те, що певні базисні положення, а, по суті, емпіричні факти, цим положен­ням суперечать. Відсутність емпіричного заперечення гіпотези вважа­ється свідченням не на користь її істинності, але лише «виправданості». Проте наявність емпіричного (досвідного) заперечення гіпотези гово­рить про її хибність, що є вже більш «надійним» знанням.

Отже, якщо висловлювання (положення) необмеженої загальності (універсальні положення) неможливо цілком фальсифікувати, то їх все- таки можна спростувати за допомогою визнаного і протилежного їм ви- оновлюванням (положення). У цьому контексті К. Поппер звертає увагу на співвідношення загальних та екзистенціальних висловлювань. Стве­рджувальному загальному висловлюванню відповідає загальне негати­вне висловлювання (заперечення). Наприклад, висловлюванню «Всі хижаки з породи котячих мають кігті, що втягуються» відповідає «Не існує хижака з породи котячих з кігтями, що не втягуються». Негатив­ному загальному висловлюванню відповідає стверджувальне екзистен- ційне висловлювання. Наприклад, висловлюванню «Не вірно, що всі корови є білими» відповідає «Існує корова, яка не є білою». У сингуля­рному екзистенційному висловлюванні констатується певний факт. Та­ким чином, завдяки своєму логічному зв’язку із загальним висловлю­ванням, воно може слугувати для його перевірки. За допомогою «достовірного стверджувального екзистенціального висловлювання, запереченням якого буде стверджувальне загальне висловлювання, останнє висловлювання спростовується»¹¹⁸. Отже, загальні (універсаль­ні) положення (висловлювання) повністю спростовуються, або фальси­фікуються.

Ця ситуація справедлива не лише для «молекулярних положень» (висловлювань) і загальних та екзистенціальних положень з одним опе­ратором, але не для більш складних мовних форм. У такому разі запе­речення загальних висловлювань будуть верифіковані за допомогою стверджувальних сингулярних екзистенціальних висловлювань. І на­впаки, завдяки своїй кореляції із загальними висловлюваннями екзис­тенціальні висловлювання верифікуються, але не фальсифікуються, за допомогою висловлювань про чуттєві сприйняття. Наприклад, вислов­лювання «Існує величезний морський дракон» можна верифікувати за допомогою «сингулярного екзистенційного висловлювання, але спрос­тувати його неможливо. Не можна цілком дослідити всі морські глиби­ни, щоб визначити, що нічого подібного знайти неможливо»¹¹⁹. Відпо­відно до цього, «спростування» такого невизначеного несингулярного екзистенційного висловлювання не верифікується, а фальсифікується.

Аналіз змісту і смислового «навантаження» принципу фальсифікації К. Поппера у ролі нового аргументу в доказі істинності та хибності ста­вить завдання розглянути основні засади його філософування. Серед них, на наш погляд, особливої уваги заслуговують визначення завдань пізнання. Так, головне завдання філософії - це пізнання світу, що здій­снюється у формі наукових теорій. «Теорії - це сіті, призначені влов­лювати те, що ми називаємо “світом”, для усвідомлення, пояснення і оволодіння ним». Дійсне пізнання реалізується як зростання науково­го знання, як зміна теорій, а метод забезпечення зростання наукового знання полягає у «чіткому формулюванні проблеми, що обговорюється, і критичному дослідженні її вирішень»¹²¹. Критичний аналіз має справу з проблемами, що у ситуації науково-емпіричної теорії виступають су­перечностями теорії та експериментальних фактів.

Отже, вихідний пункт усіх міркувань К. Поппера - це теорія. Якщо представники неопозитивізму (Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, М. Шлік та ін.) починають свої міркування або з логічного аналізу мови, або з по­ложень та висновків спостереження, то для К. Поппера така постановка питання не переконлива, оскільки «теорія панує і над експерименталь­ною діяльністю, і над мовою».¹²² І перше, і друге інтерпретується у тео­ретичному аналізі. На думку філософа, якщо визнати, що наші теорії є і залишаються здогадками, припущеннями, гіпотезами, то постає питан­ня: чи можливі суто раціональні, зокрема емпіричні аргументи на ко­ристь переваги одних припущень або гіпотез порівняно з іншими? У процесі відповіді потрібно розрізняти точку зору теоретика - шукача істини, особливо істинних пояснювальних теорій, від точки зору прак­тичної людини дії. Тобто потрібно розрізняти надання переваги теорії та переваги практичності. Теоретика насамперед цікавить істина, а осо­бливо пошук та знаходження істинних теорій. Коли теоретик остаточно засвоїть, як говорить К. Поппер, що «істинність тієї або іншої наукової теорії неможливо обґрунтувати емпірично, тобто за допомогою переві­рочних висловлювань, і що, таким чином, перед нами в кращому разі постає проблема пробної переваги одних здогадок над іншими, тоді він може з точки зору шукача істинних теорій замислитися над такими пи­таннями: які принципи надання переваги потрібно нам прийняти? Чи можуть деякі теорії бути “кращими” за інші?».

Поставлені питання щодо переваги теорії та завдання теоретика по­казують, що вони виникають винятково відносно конкуруючих теорій, які пропонуються для вирішення одних і тих самих проблем. Вислов­люючи положення, що теорія має більше переваг в доведенні істини, К. Поппер пропонує низку аргументів, які демонструють систему логі­ки його міркувань. Логіка відкриває нові способи розуміння принципу фальсифікації. «Якщо теоретика цікавить істинність, - зазначає К. Поппер, - то його повинна також цікавити і хибність, тому що ви­значити хибність певного твердження - те ж саме, що визначити істин­ність його заперечення. Отже, заперечення теорії завжди являє теоре- 124 тичнии інтерес».

У процесі дослідження теоретик може виявити слабкі місця цієї тео­рії, але він не лише отримує теоретично потрібну інформацію, але й об­ґрунтовує нову важливу теорію для підтвердження будь-якої нової «по­яснювальної» теорії. Кожна нова теорія повинна досягти успіху там, де попередня зазнала невдачі, тобто там, де її заперечили або розкритику­вали. Якщо нова теорія досягла і першого, і другого, то вона буде при­наймні більш успішною, а отже «кращою», ніж попередня. Окрім того, вона буде розглядатися як «можливо істинна», оскільки до моменту пе­вного часу ще не доведено, що вона хибна. Для теоретика нова теорія буде цінною не лише через її успішність або істинність, але через те, що вона можливо є хибною. Вона цікава і цінна як об’єкт для подаль­ших спроб заперечення і критики, що поставлять нову проблему для наступної теорії. Таким чином, теоретика цікавлять теорії, що не спрос­товані, особливо тому, що деякі з них, можливо, є істинними. Він «від­дає перевагу неспростованій теорії, що спростовується за умови, коли вона пояснює успіхи і невдачі спростованої теорії»¹²⁵.

Наступний аргумент К. Поппера стосується тієї нової теорії, що мо­же виявитися хибною. Тому теоретик прагне знайти хибні теорії серед багатьох неспростованих конкурентів. Він прагне відносно кожної не- спростованої теорії вигадати випадки або ситуації, за яких, якщо вона хибна, то її хибність могла б проявитися. Отже, він буде прагнути спланувати строгі випробування і вирішальні (ті, що вирішують) пере­вірочні ситуації. Це означає «побудову фальсифікуючого закону, тобто закону, рівень універсальності якого може бути настільки низький, що він буде не в змозі пояснити успіхи теорії, яка підлягає перевірці, але який, проте, може підказати вирішальний експеримент - експеримент, який може спростувати, залежно від його результату, або теорію, що

А •/ 126 *^, ' '

підлягає перевірці, або теорію, що її фальсифікує».

Отже, зростання наукового знання передбачає зміну наукових тео­рій. Фальсифіковані гіпотези (передбачення) обов’язково повинні бути замінені новими. Порівняння теорій завжди дозволяє визначити ту, у якої вищий експериментальний (та істинний) зміст.

На думку К. Поппера, не можна вважати, що наукове пізнання по­чинається з фактів, їх спостереження й опису, оскільки і перше, і друге, і третє є теоретично «навантаженим». Аргументацію К. Поппера можна спростувати так: якщо факт не пояснюється теорією, то він не залежить від неї і, таким чином, теза про теоретичну завантаженість фактів не витримує критики. На це К. Поппер, можливо, відповів би (в нашій ре­конструкції його поглядів) наступним чином. Теоретична навантаже- ність факту F означає, що він обов’язково певним способом інтерпрету­ється, а це неможливо без теорії. Якщо інтерпретація є суперечливою, то це не означає, що вона відсутня. Суперечлива інтерпретація, будучи з точки зору раціональної дискусії неможливою, засвідчує необхідність зміни «старої» теорії (T₁) новою (T₂).¹²⁷ Так, К. Поппер вважав, що зі своєю концепцією «фактів і базисних положень» неопозитивісти не в змозі уникнути «пастки психологізму». Якщо базисні висловлювання не інтерпретуються теоретично, тобто через універсальні положення, то вони обов’язково виступають формою чуттєвості, а це і призводить до психологізму як негативному з наукової точки зору явищу.

Будь-яка теоретична система, якщо лишити її основ, втрачає своє значення. Заперечення актуального базису науки одразу ставить під сумнів феномен підтвердження теорії, а отже і верифікацію, індуктив­ний метод, розрізнення (демаркацію) наукового та ненаукового знання, і навіть тезу про істинність наукової теорії. У результаті К. Поппер пропонує свій метод пошуку істинної наукової теорії, метод у жодному разі не може визначити її істинність, навіть якщо вона істинна. Це зу­мовлено тим, що кількість теорій, які, можливо, істинні, залишаються безкінечними у кожний момент часу і після будь-якої кількості випро­бувань (перевірки). Зрозуміло, кількість реально висунутих теорій кіне- чна і може статися так, що ми аргументовано спростуємо їх усі, і біль­ше жодної не зможемо вигадати. Результатом наведеної аргументації може виявитися певна «множина теорій, “конкуруючих” між собою в тому розумінні, що вони пропонують рішення хоча б деяких загальних для них проблем, хоча кожна з них дає, окрім того, вирішення деяких проблем, яких не дають інші теорії»¹²⁹. Адже, хоча ми вимагаємо, щоб нова теорія давала вирішення і проблем, вирішених її попередниками, і проблем, які попередній теорії не вдалося вирішити, зрозуміло, завжди може трапитися, що будуть запропоновані дві або більше нові конку­руючі теорії, кожна з яких задовольняє ці вимоги і, окрім того, пропо­нує вирішення тих чи інших проблем, що не вирішують інші.

Своєю заслугою К. Поппер вважає створення об’єктивного критерію для виявлення високих рівнів новизни або «сміливості» теорії. Цей кри­терій полягає у тому, що «хоча нова теорія і повинна пояснювати те са­ме, що пояснювала стара теорія, вона коректує стару теорію, тобто во­на суперечить старій теорії: вона містить стару теорію, але лише в якості наближення»¹³⁰. Так, теорія І. Ньютоиа суперечить і теорії Й. Кеплера, і теорії Г. Галілея, хоча вона пояснює їх завдяки тому, що містить їх у якості наближень. Аналогічно теорія А. Ейнштейна супе­речить теорії І. Ньютона, яку вона також пояснює і містить в якості на­ближення. Так створюється цілісне теоретичне знання, або теорія.

Описаний метод К. Поппер називає «критичним методом», що поля­гає в тому, щоб «висувати теорії і перевіряти їх самими строгими спо­собами, які лише можемо винайти»¹³. Ця позиція зумовлена системою творчої діяльності мислителя, який є загальновизнаним «офіційним опонентом» (О. Нейрат) Віденського гуртка. Принцип верифікації як принцип конкретної значущості мислитель замінив критерієм фальси- фікаційності (демаркаційна заміна науки від науки), а індуктивний ме­тод - на дедуктивний метод доказу, на основі якого доводив, що «про­токольні положення не абсолютні та навіть не дефінітивні за своєю 132 природою».

Проблемна ситуація - це проблема вибору з декількох теорій. Мож­ливості знайти і виявити істинні закономірності є досить незначними. У наших теоретичних пошуках буде безліч помилок і жодний загадковий «канон індукції», базовий чи ні, не може уберегти нас від цих помилок. Тому формулювання і вирішення проблем здійснюється «у рамках де­дуктивної логіки». Якщо ми спробуємо застосувати її до реальних си­туацій, що виникають в науці, то зустрінемося з проблемами іншого характеру. Наприклад, співвідношення між «перевірочними» вислов­люваннями і теоріями можуть виявитися не такими чіткими, як перед­бачалося, або ж самі перевірочні висловлювання можна критикувати. Такі проблеми виникають завжди, коли «ми хочемо застосувати чисту логіку до реальної життєвої ситуації, - зазначає К. Поппер. - Коли йдеться про науку, це призводить до того, що я назвав методологічни­ми правилами, правилами критичного обговорення... Ці методологічні правила можна вважати підпорядкованими головній меті раціонально­го обговорення - наближення до істини»¹³³.

У цьому контексті показовою є аргументація К. Поппера проти ін­дукції як помилкового методу. Філософ вказує, що у минулому термін «індукція» використовувався двозначно: а) індукція перерахування; б) індукція елімінації. Перша - індукція повторення, або перерахування - повинна б обґрунтовувати певне теоретичне узагальнення. Малоцін- ність такого способу міркування є очевидною: будь-яке число спосте­режень лебедів білого кольору недостатнє для узагальнення: «Усі лебе­ді білі» (або що імовірність знайти не білого лебедя мала). Отже, за допомогою цієї індукції нічого неможливо обґрунтувати і довести. З іншого боку, індукція елімінації заснована на методі виведення або спростування хибних теорій. На перший погляд, цей тип індукції зда­ється схожим на метод критичної дискусії, але насправді є серйозна ві­дмінність. Оскільки теорій, що підлягають оцінці, існує нескінченна кі­лькість, то для кожної проблеми існує безліч логічно можливих рішень. Це має ключове значення для науки загалом, тому науковий пошук на­гадує азартну гру. Там, де рутина, не може бути науки. Ризиковані ідеї і уявлення в ній необхідні, як, зрозуміло, і суворий критичний конт­роль»¹³⁴.

Отже, індукція нічого не обґрунтовує, а методів, заснованих на чис­тій рутині, не повинно бути. Традиційно вважають, що від окремих, одиничних суджень через впорядкування експериментальних даних ми йдемо до універсальних суджень, тобто гіпотез і теорій. Однак через нескінченність кожний перших з отриманих таким чином висновків не буде логічно досконалим. Якщо подивитися на проблему з іншого боку, то основа індукції - це або аналітичне твердження (тобто тавтологія), або синтетичне твердження (тобто емпіричне). Тобто виходить, що як­би принцип індукції був суто логічним, не було б жодної проблеми ін­дукції, оскільки всі індуктивні висновки були б логічними трансформа­ціями виведень дедуктивної логіки. Чи може принцип бути універсаль­но-синтетичним твердженням? Якщо ми бачимо його істинність у досвіді, то виникають ті ж проблеми, що і на початку. Для його обґрун­тування ми повинні застосувати індуктивні висновки, а для виправдан­ня останніх ми повинні прийняти індуктивний принцип більш високого порядку тощо. Таким чином, будь-яка «спроба так чи інакше обґрунту­вати індуктивний принцип на практиці провалюється, втягуючи дослід­ника в нескінчений регрес»¹³⁵.

Отже, завдання полягає в пошуку продуктивного знання. Універса­льність теоретичних положень (теорії) означає, що вони не можуть бу­ти отримані через індукцію, яка веде від окремого, одиничного до оди­ничного, а не від одиничного до загального. Таким чином, можна сформулювати два важливих висновки. По-перше, теоретичні поло­ження є гіпотезами, вони придумуються, а не отримуються з експери­ментальних досліджень. По-друге, природу експериментальних наук показує, виражає гіпотетико-дедуктивний метод, згідно з яким, потріб­но винаходити, творити гіпотези, виводити з них наслідки, а на основі останніх пояснювати факти. З наукової точки зору, гіпотетико- дедуктивний метод є більш змістовним, ніж індуктивний, що не означає заперечення правомірності останнього за відомих умов. У К. Поппера зв’язок між теорією і базисними положеннями забезпечує не індукція, а насамперед дедукція. Тому мислитель проголошував себе прибічником гіпотетико-дедуктивного методу. Теорії - це гіпотези, від яких змушені відмовлятися у разі їх фальсифікації. Метод індукції, як показала послі­довна аргументація К. Поппера - «ілюзія, оскільки перехід від сингуля­рних висловлювань до універсальних в принципі неможливий»¹³⁶.

Таким чином, принцип фальсифікації (або фальсифікаційності - спростування) є аргументом на користь науковості теорії. Таким чином, теорії, що в принципі не фальсифікуються через їхню ізольованість від фактів, «не відповідають принципу науковості». Для підтвердження цієї тези К. Поппер використав аргумент про підкріплення теорії. Підк­ріплення теорії надає не істинність, а лише усталеність, стійкість, що підкреслює її. Він визнавав наявність рівня (ступеня) підкріплення, але визначав його залежним від рівня фальсифікованості: «Гіпотеза, що фальсифікується на більш високому рівні або більш проста, так само і підкріплюється на більш високому рівні». Найкраще підкріплюються найбільш точні теорії. Хіроманти і гадалки також оперують теоріями, але такими, які через їхню аморфність не підкріплюються. Мислитель іронізував над неопозитивістами: якщо ви вважаєте найкращими най­більш імовірні теорії, то, по суті, підтримуєте позиції хіромантів і гада­лок, тобто людей, які керуються ненауковими теоріями.

Методологічна позиція К. Поппера змушує його відмовитися від традиційного розуміння концептів «істинне» і «хибне»: «Замість того, щоб говорити: “Передбачення p істинне за умови теорії t і базисного висловлювання в”, ми можемо сказати, що висловлювання p випливає з (несуперечливої) кон’юнкції t і в. Фальсифікацію теорії можна описати аналогічно. Замість того, щоб назвати теорію «хибною», ми можемо сказати, що вона суперечить певній множині прийнятих базисних ви­словлювань»¹³⁹. Сутність пропозиції К. Поппера, яка пов’язана з аргу­ментом фальсифікації, полягає у тому, що на місце невиразного уяв­лення про відповідність теорії фактам ставиться виведення з теоретичних висловлювань базисних. К. Поппер вважав, що надав адек­ватний зміст теорії «семантичної істини» А. Тарського', який, незва­жаючи на новаторство своїх поглядів, продовжував притримуватися те­орії «абсолютної істини»¹⁴¹. Проте саме уявлення про істину є зайвим, і якщо навіть допустити його правомірність, то принаймні потрібно від­мовитися від прийняття можливості абсолютної істини. Справа в тому, що «сингулярні висловлювання дедуктивно виводяться з теорії, отже, і висловлювань, вільних від теорії». Таким чином, протокольні поло­ження (висловлювання) не можуть забезпечити абсолютну достовір­ність теорії (абсолютну істину), оскільки вони самі залежать від неї.

Дослідження, як стверджує К. Поппер, починається не зі спостере­жень, а з практики або теорії, що опинилася у критичному стані. Про­блема часто полягає у невиправданому очікуванні. За своєю логічною природою проблема є суперечністю між установленими положеннями. Отже, дослідження починається з пошуку виходу із суперечності, за­труднения, де необхідним постає творче уявлення. Так само необхід­ним є розуміння відмінності між контекстом відкриття та контекстом аргументації. Психологічний процес, або генезис ідей - це одне, а їх ар­гументація і доказ - зовсім інше. У «наукових ідей немає привілейова­них джерел: міф, метафізика, сон, галюцинації можуть породити відк­риття». При цьому важливо, що так чи інакше вони повинні підтверджуватися фактами, бути контрольованими та критично обґрун­тованими. Чим відрізняються нові ідеї від традиційних міфів? На це своє запитання К. Поппер відповідає: «Традиційне збереження догми змінюється традицією більш високого порядку; на місці традиційної теорії - на місці міфу - ми бачимо традицію критики теорій (які на пе­рших порах мало відрізняються від міфів). І лише в ході критичного об­говорення відбувається звернення до спостереження як до свідка»¹⁴⁴.

Кожне наукове дослідження починається з постановки проблем, для вирішення яких потрібні гіпотези. Висунуті гіпотези підлягають пере­вірці за допомогою вилучення з них висновків та аналізу того, що вони дають. За характером висновків ми судимо, підтверджується гіпотеза чи ні. Іншими словами, є «проблема P і теорія Т, запропонована як ви­рішення проблеми. Ми говоримо: якщо T вірна, повинні випливати P₁, P₂, P₃..., що підтверджують цю теорію. їх відсутність буде засвідчува­ти протилежне». Отже, для свого підтвердження теорія повинна бути в принципі контрольованою, тобто фальсифікованою з боку фактів. Якщо неможливо отримати висновки, відкриті контролю аргументації фактами, то це означає, що теорія ненаукова. Щоправда, на сьогодні метафізична теорія уже завтра може стати науковою; так метафізика атомізму часів Демокріта в епоху Фермі стала науковою теорією, до­веденою експериментально.

Процес вилучення висновків (наслідків) з теорії під контролем бази­сних (протокольних) положень і висловлювань, які, як ми знаємо, опи­сують факти, і складає суть контрольно-дедуктивного методу. В логіч­ній перспективі контроль не має кінечної дефінітивної точки, оскільки будь-який наступний контроль здатен спростувати теорію, що тривалий час вважалася невразливою, про що багаторазово підтверджує історія науки. Таким чином, постає проблема логічної асиметрії між верифіка­цією та фальсифікацією. Численні підтвердження і докази не здатні увіковічити теорію, але досить одного негативного факту, щоб логічно підірвати її. З подібної асиметрії К. Поппер сформулював методологіч­ний принцип: оскільки теорія залишається підлеглою спростуванню, то потрібно випробувати її фальсифікацією. І чим швидше завдяки її ар­гументам буде знайдено помилку, тим швидше ми знайдемо іншу «кращу» теорію для необхідної перевірки. Так само оцінюється позити­вна сила помилки. Досвід - це «ім’я, яке ми даємо власним помил­кам», - повторював за О. Уайльдом К. Поппер. «Від наукової теорії я не вимагаю, щоб вона була вибрана позитивним чином раз і назавжди; од­нак я вимагаю, щоб її логічна форма була явною для засобів емпірично­го контролю в негативному смислі. Емпірична система не повинна ви-

• 146

ключати спростування досвідом».

Адекватність такого критерію виявляється тоді, коли ми звертаємо­ся до метафізичних систем. Вони завжди верифікуються (який факт не підтверджує хоча б одну з багатьох філософій історії?) і не спростовані нічим (яким фактом можна спростувати філософію, історію або те чи інше релігійне бачення світу?). Для істинних (які стверджуються) знань фальсифікованість дійсно є важливим аргументом їх підкріплення, адже хибні положення (псевдоположення) в принципі не порівнювані ні з підтверджуючими, ні зі спростовуючими їх фактами, а тому вони вживаються, як вже зазначалося вище, з будь-якими фактами. Отже, для істинних висловлювань необхідними є не лише реальні факти, що їх підтверджують, але і уявні (фантазійні) факти, що їх спростовують, тобто наявність фальсифікованості. Якщо теорія не спростовується жо­дними, навіть уявними, фактами, то вона не наукова. Тут К. Поппер ві­рно підмітив те, що теорія втрачає наукову осмисленість не тоді, коли її можна підтвердити конкретно відомими аргументами, і навіть не тоді, коли нам невідомі конкретні аргументи і способи її спростування, а то­ді, коли стає зрозуміло, що «друге неможливе саме в принципі, тобто ця теорія аргументується і підтверджується будь-якими фактами, оскільки з цього випливає не лише те, що її неможливо перевірити, але і те, що майбутні факти, якими б вони не були, її в принципі не зачіпають, так що вона в принципі не сумісна з кожним з них»¹⁴⁷.

Необхідно зазначити, що перевірка вимагає певних умов і обставин. Умови, яким повинні відповідати особливі, базисні положення, для того щоб слугувати основою фальсифікації, задаються через певні логічні зв’язки даних положень. 1) Положення, що фальсифікується, не може випливати з положення, що перевіряється, без інших допоміжних по­ложень і висловлювань, оскільки інакше воно не могло б вступити в суперечність з положенням, що перевіряється. 2) 3 положення, що пе­ревіряється, повинно логічно випливати заперечення базисного поло­ження, щоб могла виникнути суперечність. Тому положення, що фаль­сифікується, і його заперечення повинні мати різну логічну форму. Це забезпечується співвідношенням загального і екзистенціального поло­жень: із загального положення неможливо вивести несумісне з ним си­нгулярне екзистенціальне положення (згідно з пунктом 1); але через узагальнення його заперечення можна вивести загальне положення, що суперечить (згідно з пунктом 2). До цього додається ще одна змістовна умова: положення, що фальсифікується, повинно говорити про подію, що спостерігається. Це пов’язано з тим, що «існування» можна верифі-, 148

кувати лише «через зв язок із чуттєвими переживаннями», - вказує В. Крафт.

Не усі гіпотези або теорії науки перевіряються однаковою мірою. Вони тим більше перевіряються, чим більше у них можливостей фаль­сифікації. Відносну міру фальсифікованості К. Поппер намагався точно визначити двозначним чином. По-перше, через порівняння класів мож­ливих фальсифікаторів двох положень. Мислитель аргументує: одне положення більшою мірою фальсифіковано або краще перевіряється, ніж друге, якщо клас його можливих фальсифікаторів охоплює клас можливих фальсифікаторів другого положення. Вони перевіряються однаковою мірою, якщо обидва ці класи рівні за об’ємом. Однак, якщо не можна встановити якогось співвідношення цих класів, якщо класи можливих фальсифікаторів не порівнювані, то такий спосіб визначення виявляється неможливим. Другий спосіб виміру ступенів перевірки К. Поппер намагається отримати за рахунок того, що він виокремлює певний клас положень і висловлювань «відносно атомарних» положень. Мислитель визначає їх як ті положення, що виникають завдяки підста­новці в довільно встановлену функцію висловлювання (яка містить, на­приклад, схему вимірів). Якщо «певне положення (висловлювання) мо­же бути фальсифіковано лише з допомогою кон’юнкції, яка складається з n різних положень класу таких атомарних положень і висловлювань, але не може бути фальсифіковано кон’юнкцією з n-1 положень, то чис­ло n означає ступінь складності цього положення відносно класу атома­рних положень і ступінь його перевірюваності, якщо атомарні поло­ження (висловлювання) визначені як базисні положення». Отже, уся аргументація К. Поппера спрямована на обґрунтування завдань і прин­ципів наукового пізнання.

Метою наукового пізнання є досягнення істини. Але істина припи­сується не фактам, а теоріям. Теорія є правильною, істинною, якщо від­повідає фактам. Однак у нас все ж таки немає критерію істини, навіть якщо ми на правильному шляху. Про це неможливо знати напевно, оскільки висновків і наслідків з теорій нескінченно багато і контролю­вати усі неможливо. Завдяки цьому включається аргументація фальси- фікаціонізму. Суть його, як вказують Дж. Реале і Д. Антисері, полягає в наступному. Якщо прийнята «гіпотеза - фальсифікат», то теорія, яка виявляє себе в якості такої, що суперечить їй, є логічно недостатньою в силу «modus tolleus» (аргументація типу: якщо t вірне, то вірним буде і р, але р хибне, отже, і t хибне. У символах (t → ^λ 1 р) → ^∣ t)). Отже, щоб вивести наслідки, висновки з певної гіпотези, потрібна «допоміжна гі­потеза (з ряду тих, що поряд з контрольними гіпотезами дають можли­вість отримати наслідки, що спостерігаються)». Саме допоміжні гі­потези є відповідальними надалі за негативний результат. До того ж, щоб фальсифікувати теорію, ми потребуємо базисних тверджень, які покладаються як правильні аргументи. Однак прийняті як правильні, вони далеко не завжди є істинними на практиці. Тому протокольні по­ложення (висловлювання) не застраховані від помилок, а хибною може бути не та гіпотеза, що перевіряється, а «посилання - фальсифікант».

Усе це говорить про те, що хоча логічна фальсифікація остаточна, методологічна фальсифікація не має підсумкового характеру. А якщо так, то зрозуміло, що претензію теорії на науковість неможливо обґрун­тувати емпірично. «Можна сказати, - зазначає К. Поппер, - що емпіри­чні успіхи старої теорії підкріплюють нову теорію; разом з тим, ці ко­рекції можуть бути перевірені і, можливо, - спростовані або підкріплені. Найбільш яскраво виявляється цією логічною ситуацією той факт, що нова теорія не може бути ні ad hoc (латин. - придуманий для даного випадку - Л. K.), ні круговою. Вона не лише не повторює своє пояснюване, але й суперечить йому і коректує його»¹⁵¹. Отже, ем­піричні факти тут не відіграють вирішальної ролі.

Таким чином, ми постаємо перед проблемою переваги однієї теорії над іншою. Зазначимо, що питання про переваги виникає винятково в умовах конкуренції теорій, про які вже говорилося вище, що пропону­ють вирішення однієї проблеми. Дослідник обирає ту, яка ближче до іс­тини, але, прагнучи до істини, він також не упускає з поля зору хибні рішення, оскільки визначити помилку означає через її заперечення знайти істинне, правильне рішення, нову проблему для нової теорії. Фальсифікація призводить до збагачення проблем: не вводячи гіпотез ad hoc, ми запитуємо, чому теорія втратила своє значення? У якості ві­дповіді обов’язково повинна з’явитися нова версія, краща теорія.

В аналізі об’єктивного знання в множинності його аспектів К. Поппер особливу увагу приділяє ролі теорії в розвитку науки. Мис­литель вказує, що з переходом до «абстрактної теорії» було досягнуто тієї стадії розвитку науки, на якій від пояснювальної теорії практично не вимагається нічого, окрім можливості її «незалежної» перевірки; «ми готові працювати з теоріями, котрі на інтуїтивному рівні можна подати у вигляді діаграм, рисунків..., - це дає нам «конкретні» теорії»¹⁵². Якщо ж такі зображення отримати не можна, то можна працювати з «абстрак­тними» теоріями.

Розвиток теорій, як відомо, пов’язаний зі зростанням наукового знання. Вимоги до такого зростання не надумані, адже люди свідомо бажають найбільш плідного наукового знання. Зростання наукового знання передбачає змінюваність наукових теорій. Фальсифіковані гіпо­тези, з яких починаються теорії, повинні бути замінені новими. Таку позицію К. Поппер аргументує низкою доказів і метафор. Немає дороги ні «царської» і ні будь-якої іншої, що за потреби веде від «даної» мно­жини конкретних фактів до якогось загального закону. Те, що ми нази­ваємо «законами» - це просто гіпотези, або передбачення, які утворю­ють частину більш «крупної» системи теорій (власне, всього нашого «горизонту» очікувань), які, таким чином, неможливо перевіряти кожну окремо. Прогрес науки полягає в апробаціях, в усуненні помилок і в на­ступних апробаціях, керованих досвідом, набутим у процесі попередніх апробацій і помилок. Жодну теорію ніколи не можна і не потрібно вва­жати абсолютно надійною. Кожна теорія може стати проблематичною, якою б добре підкріпленою вона не здалась тепер. Жодна наукова тео­рія не є священною і недоторканою, що стоїть вище критики. Це часто забували під впливом досягнень певних «механічних» теорій, що зреш­тою стали вважатися суто істинними. Проте бурхливий розвиток науки, особливо фізики, показав, що завдання вченого - постійно піддавати свою теорію новим перевіркам, і жодну теорію не можна оголошувати остаточною. Перевірка полягає в тому, що «беруть теорію, яка підлягає перевірці, та комбінують її зі всілякими видами початкових умов, а та­кож з іншими теоріями, а потім зіставляють отримані передбачення з дійсністю. Якщо це призводить до оманливих очікувань, до спросту­вань, то ми змушені перебудовувати нашу теорію»¹⁵³.

Попри здавалося небажаний результат, «обмануті очікування», з якими ми в таких сподіваннях і з надією підходили до дійсності, відіг­рають в цій процедурі важливу роль. Вона полягає у досвіді, який мож­на порівняти з досвідом сліпого: він доторкається до перепон або на­штовхується на них, і завдяки цьому дізнається про їх існування. Тому, підкреслює К. Поппер, «лише через фальсифікацію наших передбачень ми є дотичними з “дійсністю ”. Лише виявлення і усунення наших по­милок і складає той “позитивний” досвід, який ми отримуємо у дійсно­сті»¹⁵⁴.

Звісно, продовжує аргументувати К. Поппер, завжди можна «вряту­вати» фальсифіковану теорію за допомогою додаткових гіпотез. Однак це не буде шляхом прогресу в науці. Відповідною реакцією на фальси­фікацію буде пошук нових теорій, які, схоже, «обіцяють» нам краще оволодіння фактами. Наука зацікавлена не в тому, щоб залишити за со­бою останнє слово, якщо це означає «закрити» наші (мислення) розуми перед фальсифікуючим досвідом, а в тому, щоб вчитися на досвіді, тоб­то вчитися на наших помилках.

В цьому контексті потрібно вказати на спосіб, завдяки якому можна формулювати наукові теорії так, щоб вони особливо ясно вказували на можливість власної фальсифікації: їх можна формулювати у вигляді за­борон (або негативних висловлювань про існування), наприклад, таких: «Не існує закритої фізичної системи, в одній частині якої енергія міня­лась би так, що в другій частині не відбувалися б компенсуючі зміни (перший закон термодинаміки). Можна показати, що загальні вислов­лювання і негативні висловлювання про існування є еквівалентними. Це надає можливість формулювати всі загальні закони вказаним чином, тобто як заборони. Однак ці заборони адресовані насамперед техноло­гам, а не вченим. Технологу вони повідомляють, як він повинен діяти, якщо не хоче витрачати сили даремно. Для «вченого ж ці заборони - виклик перевірити їх і спробувати їх фальсифікувати; вони стимулю­ють його спроби, його намагання відкрити такі положення речей, які вони забороняють або заперечують»¹⁵⁵.

Альфою і омегою методології К. Поппера, на думку В. А. Канке, є обґрунтування феномену теорії як сукупності універсальних висловлю­вань, тобто висловлювань, що мають відношення «до всіх елементів даного класу».¹⁵⁶ Поставивши питання про відкриття теорій, К. Поппер вважав, що «кожне відкриття містить ‘‘ірраціональний елемент” або “творчу інтуїцію” в бергсонівському смислі»¹⁵⁷. Мислитель брав собі в союзники А. Ейнштейна, який стверджував, що універсальні закони можуть бути отримані лише за допомогою інтуїції. Свою позицію К. Поппер аргументує на основі досягнень математичної теорії Л. Е. Брауера, видатного математика і філософа, який створив своєрід­ну інтуїціоністську філософію математики, цінність якої проявляєть­ся в її продуктивності. Вона одним зусиллям вирішує три групи про­блем філософії математики.

По-перше, епістемологічні проблеми джерел математичної достові­рності, природи математичних даних і природи математичної доказово­сті вирішуються, відповідно, за допомогою концепції інтуїції як джере­ла знання, концепції, згідно з якою, ми можемо інтуїтивно вбачати і бачити математичні об’єкти, які конструюємо, а також концепції, від­повідно до якої математичний доказ є послідовним конструюванням, або «конструкцією конструкцій»¹⁵⁸.

По-друге, онтологічні проблеми природи математичних об’єктів і способу їх існування були вирішені Л. Брауером за допомогою доктри­ни, що має два аспекти: конструктивізм і менталізм. Згідно з менталі- змом, усі математичні об’єкти знаходяться у сфері т. зв. «другого сві­ту». Математичні об’єкти є конструкціями людського розуму. Вони існують насамперед як конструкції в людському розумі. Для «інтуїціо- ніста, - стверджував Л. Брауер, - математичні об’єкти існують в люд­ському розумі, в той час як для формаліста вони існують на папері»¹⁵⁹.

По-третє, методологічні проблеми математичних доказів, для яких найбільшою мірою може бути застосовано принцип фальсифікації у ви­значенні істинності чи хибності математичних положень. Одних мате­матиків насамперед цікавлять теореми - істинність чи хибність матема­тичних висловлювань, інші цікавляться доказами: питаннями існування доказів тієї чи іншої теореми і специфікою таких доказів. Якщо домі­нуючим є перший підхід, тоді він пов’язаний з інтересом до відкриття математичних «фактів» і тому з «платонізованою» математичною еври­стикою. Якщо ж домінує другий підхід, тоді докази є не просто засоба­ми формування впевненості в теоремах про математичні об’єкти, а са­мостійними математичними об’єктами. Отже, для Л. Брауера стверджувати певну теорему означало стверджувати існування певного доказу для неї, а заперечувати її означало стверджувати існування спростування, тобто доказу її абсурдності. Це безпосередньо призво­дить до відмови Л. Брауера від закону виключеного третього, до запе­речення ним побічних доказів і до тези, що існування може бути дове­дено лише реальною побудовою математичних об’єктів, що розглядаються, коли вони робляться (стають) «видимими»¹⁶⁰.

Розглянувши і високо оцінивши брауерівську епістемологію за її «антиплатонізм», «антиформалізм», К. Поппер звертається до її логіч­ної критики, насамперед за її «інтуїціонізм». Філософ вважає, що необ­хідно відмовлятися від помилкової «філософії інтуїції» як достовірного джерела знання. Свою позицію він аргументує твердженням, що не іс­нує авторитетних джерел знання, і жодне «джерело» не є абсолютно надійним. Все схвалюється як джерело натхнення, стимулювання, включаючи «інтуїцію», особливо якщо вона пропонує нам нові пробле­ми. Однак немає нічого безсумнівного, і всі ми помиляємося. Стосовно ж «інтуїції», то вона значною мірою є продуктом нашого культурного розвитку і наших успіхів у дискурсивному мисленні. Сказане є справе­дливим відносно нашої «інтуїції часу», що є способом бачення наших темпоральних відносин і залежить від нашої мови, наших теорій і мі­фів, включених в мову. У будь-якому разі наша «інтуїція часу» може змінюватися зі зміною наших теорій. Інтуїції І. Ньютона, І. Канта, М. Коперніка відрізняються від інтуїції А. Ейнштейна, і роль часу у фі­зиці елементарних частинок відрізняється від ролі часу у фізиці твердо­го тіла, особливо в оптиці. На основі «законів оптики у фізиці не може бути якогось стану світу в певний момент часу». Ця аргументація по­винна дати і дійсно дає зовсім інше розуміння інтуїції.

У результаті об’єктом аналізу стає проблема інтуїціоністської епі­стемології. Якби вона була вірна, то питання про математичну компе­тенцію не було б проблемним. Оскільки ця проблема існує, то її можна вирішити лише за допомогою істотного використання аргументатив- ної функції мови. Зрозуміло, що критичне використання мови не зо­бов’язує нас використовувати аргументи, заборонені інтуїціоністською філософією математики. Точка зору, яку обстоює К. Поппер, полягає в наступному: якщо допустимість запропонованого інтуїціонізмом мате­матичного конструювання може бути взята під сумнів, - а вона звісно може підлягати сумніву, - то мова стає не просто засобом комунікації, без якої можна в принципі обійтися, вона є необхідною умовою і засо­бом критичного обговорення, умовою дискусії. Відповідно до цього, вона не являє собою інституціоністську конструкцію, «яка об’єктивна в тому розумінні, що не важливо, який суб’єкт її створює»¹⁶². Насправді, об’єктивність навіть інтуїціоністської математики спирається на крити­ку її аргументації (як це має місце у всіх науках). Це означає, що мова є «необхідною як спосіб аргументування, тобто як спосіб критичного об­говорення»¹⁶³.

Сказане пояснює, чому К. Поппер вважає помилковою епістемоло­гію Л. Epayepa, яка, на його думку, є суб’єктивістською. Адже існує процес взаємного обміну між конструюванням, інтуїцією і традицією, і цей процес не враховується. Хоча можна допустити часткову правоту Л. Брауера на статус мови. Справа в тому, що хоча «третій світ» (світ науки) і не ідентичний світу лінгвістичних форм, він виникає разом з «аргументативною функцією мови, постаючи її побічним продуктом. Це пояснює, чому, коли наші конструкції стають проблематичними, си­стематизованими і аксіоматизованими, мова може також стати пробле- матизованою, і чому формалізація може стати відгалуженням матема­тичного конструювання».

Так само здійснюється аргументована критика онтологічних та ме­тодологічних проблем, що засвідчує практичну реалізацію принципу фальсифікації як аргументу у доказі своєї позиції.

Для К. Поппера більш важливою є та теорія, що у контексті доступ­них на даний момент часу засобів контролю, у т. ч. фальси^ікаціонізму, містить «більше інформації, точніше пояснює реальність». Основую­чись на цьому, мислитель в якості об’єкта аналізу обирає реалізм, а са­ме реалізм «здорового глузду». Реалізм - це істотна риса здорового глу­зду, що розрізняє видимість і реальність. Теза, яку висуває К. Поппер, полягає в тому, що реалізм неможливо ні доказати, ні спростувати. Як і все, що виходить за межі логіки і арифметики, реалізм не доказується, навіть не спростовується. Однак його можна аргументувати, і аргумен­ти за нього явно переважують. Жодний «мисленнєвий досвід і описана подія не можуть розглядатися як ефективне спростування реалізму. В цьому питанні, як і в багатьох інших, немає вирішальних аргументів. Однак є аргументи на користь реалізму»^⁶⁶.

Аргументи на захист реалізму, які висуває К. Поппер, такі: реалізм є частиною здорового глузду; аргументи проти нього філософські, тому не підлягають фальсифікації; всі теорії природознавчої науки є реаліс­тичними, у тому розумінні, що якщо вони істинні, то і реалізм повинен бути істинним. Це одна із причин виникнення терміну «науковий реа­лізм»; аргументи від мови: кожне обговорення реалізму, а особливо ар­гументи проти нього, повинні бути висловлені у мові, що за своєю сут­тю дескриптивна і аргументативна, а не одіозний опис завжди реалістичний - це завжди опис чогось, що може бути реальним або уя­вним; заперечення ідеалізму абсурдної теорії є аргументом раціональ­ним; питання про істинність або хибність думок або теорій стає безпре­дметним, якщо немає жодної реальності. «Я пропоную, - підсумовує К. Поппер, - прийняти реалізм як єдину осмислену гіпотезу - як при­пущення, якому ще ніколи не було запропоновано осмисленої альтер­нативи... Однак мені здається, що я знаю всі епістемологічні аргументи (вони переважно суб’єктивістські), які пропонувалися у ролі альтерна­тив реалізму, таких як позитивізм, ідеалізм, феноменалізм, феномено­логія тощо, і хоча я не ворог обговорення філософських -ізмів, але вва­жаю всі філософські аргументи, які (наскільки мені відомо) висувалися на користь перерахованих мною -ізмів, очевидно помилковими. Вони є похідними від помилкової, хоча і заснованої на здоровому глузді, тео­рії пізнання, яка не витримує скільки-небудь серйозної критики»¹⁶.

На доказ існування реальності К. Поппер наводить коментар В. Черчилля до філософії ідеалізму, який також є аргументом на ко­ристь реалізму. «Деякі з моїх двоюрідних братів, які мали значну пере­вагу університетської освіти, - писав В. Черчилль, — мали звичку драту­вати мене аргументами на доказ того, що ніщо не має жодного існування, окрім того, що ми про нього думаємо». І далі він продовжує: «Я завжди спирався на наступний аргумент, який я придумав для себе багато років назад. От це велике Сонце, існування якого, схоже, не має жодних інших основ, окрім наших фізичних почуттів. На щастя, іс­нує спосіб зовсім незалежно від наших фізичних почуттів перевірити реальність Сонця. Астрономи передбачають за допомогою математи­ки і чистого розуму, що в певний день по диску Сонця пройде чорна пляма. Ви дивитесь, і ваше почуття зору безпосередньо говорить вам, що ваші розрахунки виправдалися. Я знову рішуче стверджую, що Сонце реальне, і що воно гаряче — насправді гаряче, як пекло, і якщо метафізики в цьому сумніваються, то нехай намагатимуться потрапити туди і подивляться самі»¹⁶⁸.

З точки зору мислителя, наведений аргумент В. Черчилля є не лише обґрунтованою критикою ідеалістичних та суб’єктивістських аргумен­тів, але й найбільш здоровим і найбільш винахідливим доказом проти суб’єктивістської епістемології. Цей аргумент вищою мірою оригіналь­ний, його не може ігнорувати жоден із мислячих філософів.

Постійна увага К. Поппера до метафізики та її критика говорить про те, що на відміну від принципу верифікації (верифікованості), критерій фальсифікованості проводить демаркаційну лінію між емпіричними та неемпіричними твердженнями. Сказати, що положення ненаукове, не означає сказати, що воно безглузде. Критерій демаркації покликаний відокремити наукові системи від метафізичних тверджень.

Неопозитивісти намагалися елімінувати затавровану ними метафі­зику, але і не змогли її уникнути, коли ввели принцип верифікації. Як обійти той факт, що серед метафізичних ідей є ті, що суперечать про­гресу науки, так і ті, без яких ані науки, ані прогресу не існувало б. Із психологічної точки зору, на думку К. Поппера, наукове відкриття не­можливе без віри в ідеї суто спекулятивного характеру, за усієї їх не- проясненості (непрозорості). Ідеї реалізму, універсального порядку, ка­узальності наскрізь метафізичні, містять «ірраціональні моменти». З психологічної точки зору дослідження не може без них обійтися, а з іс­торичної точки зору часто виникають ситуації, коли ідеї, прописані ві­ками в ареалі метафізики, входили в контакт з наукою і зростались з нею. Серед них «ідеї атомізму, фізичного принципу “першоелемента”, теорія руху Землі, корпускулярна теорія світла та багато інших. Навіть в найпростішій, примітивній формі ці ідеї несли образ світового поряд­ку, ідеї передбачення, причинності тощо». Однак ідеї такого роду до­сягають наукового статусу лише тоді, коли вони подані у формі, що до­пускає спростування, коли неможливе емпіричне порівняння її з іншими теоріями.

У «Postscriptum» К. Поппер викладає свою програму метафізичних досліджень: «Атомізм - блискучий приклад неконтрольованої метафі­зичної теорії, вплив якої на науку переважає множину контрольованих теорій... Остання грандіозна програма Фарадея, Максвелла, де Бройля і Ейнштейна - це спроба зрозуміти світ у термінах неперервності. Кожна з цих метафізичних теорій давала наукову програму, вказуючи напрям адекватних пояснень і покладаючи можливу оцінку глибини теорії»¹⁷⁰.

Отже, з психологічної, історичної та логічної точки зору, сферу іс­тинного не можна ототожнювати зі сферою емпірично контрольованого знання. Хоча, застосовуючи критерій фальсифікаціонізму як аргумент доказу істинності, ми бачимо, що метафізичні теорії, хоча і осмислені, часто є правильними і все ж емпірично неспростованими, так чи інакше можуть бути об’єктом критики. Вони не поза критикою, оскільки існу­ють не ізольовано від інших теорій, а надані у контексті об’єктивно проблематичних ситуацій. Завдання вченого - аргументовано їх вирі­шувати, доказуючи істинність чи хибність.

Таким чином, у процесі пошуку достовірного знання постпозити- візм в особі К. Поппера стверджує головне призначення науки - побу­дову теорій і усвідомлення на їх основі принципів буття і розвитку сві­ту. Теорія складається з універсальних положень і висловлювань, від яких через дедукцію здійснюється перехід до сингулярних висловлю­вань. У цій ситуації одразу стає очевидною асиметрія між верифікацією та фальсифікацією. На відміну від критерію верифікації, фальсифікація співвідноситься з сингулярними і універсальними висловлюваннями. Критерій фальсифікації як аргумент для перевірки достовірності знання виявляється ширшим за критерій верифікації. Теорія не лише верифіку- ється, а також і фальсифікується. Демаркація між наукою і ненаукою можлива, причому насамперед завдяки фальсифікації.