8. Римська Україна

— Римську імперію знають усі, а яка імперія в історії була першою?

Ассирійська, якщо мені не зраджує пам’ять. У Месопотамії, сто­літь за 25 до Риму. До імперської форми державного устрою Рим ско­тився впродовж кількох століть, хоча починав республікою.

— Греки були далеко для них у ті часи. І вже зовсім не на вер­шині своєї слави...

«Інфекцію» власної культури греки спершу занесли до Неапо­літанської затоки, заснувавши на острові Іскья колонію Пітекуси, першу зі своїх відомих в історії еллінської експансії. Сталося це ще VIII ст. до н. е. Приблизно одночасно з нею на Сицилії коринфяни за­снували знамените місто Сіракузи, яке у III ст. до н. е. стало притул­ком для Архімеда і чи не найбільшим містом античної Греції. Якщо поглянути на мапу Апеннінського півострова, місто Рим розташову­валося між областю грецьких колоній та володінь етрусків — тоб­то на перспективній околиці. Етруски — головний торговий агент грецьких колоністів у період так званої архаїки та класичного часу, для прямих контактів із яким Пітекуси, власне, й була заснована. Вони ж — головні споживачі грецької культури у цьому регіоні та претенденти на пальму регіональної першості доти, доки голову не підняв Рим.

Етруски копіювали грецьку парадну кераміку і стиль вазопису на­стільки старанно, що археологам-початківцям епохи Просвітництва знадобився час, аби перестати називати грецьку мальовану кераміку «етруськими вазами».

— Як же сталося, що піднявся саме Рим, який нічим не виді­лявся у цей період?

Питання, різноманітність відповідей на яке формує ціле зведен­ня спеціальної літератури. Мені здається, що це закономірність око­лиці. Якщо перед вами є дві цивілізації, кожна з яких могла б претен­дувати на гегемонію, право це набуде хтось третій — розташований між ними, на незначних позиціях. Щоразу в історії осередок нової цивілізації виникає у непередбачуваному місці. Ступінь його непе- редбачуваності визначається відсутністю всіляких очікувань щодо цього. Чим смішнішим цей народ здається сусідам, тим більша ймо­вірність, що велике майбутнє — за ним.

— Щоправда, і сусіди мають бути великими...

Це ключова умова. Рим починав як торговельне місто. Хоча го­ловним заняттям для римлян залишалося сільське господарство. Торгівля ж через різні обставини належала іноземцям. Чим дужче завдяки торгівлі розквітав Рим, тим частіше він вступав у зіткнен­ня зі своїми сусідами з метою розширення сільськогосподарських угідь. Як тільки Рим зміцнів настільки, що зміг впоратися з етруска­ми, він побачив, що війна є дуже вигідною справою. Ні торгівля, ні землеробство не могло принести стільки багатств, як вдалі війни. Особливо, якщо вони велися зі заможними народами та містами, які можна було пограбувати й обкласти податками. Рим поставив розбій у ранг державної політики, зробивши з нього основу величі міста. Усі його політичні установи були спрямовані на реалізацію саме цієї мети. Бувши великим містом, Рим давав перевагу у централізованій організації свого війська. У цьому була відмінність міської культури від сільської. Ajie по-справжньому про «римський проект», що від­бувся, можна говорити лише з перемогою над таким небезпечним і неординарним супротивником, яким був Карфаген.

Після цього римські солдати без особливих зусиль брали одне мі­сто за іншим, щоб розграбувати його або обкласти даниною. З цього часу Рим стає лідером античного світу. У ЗО р. до н. е. був підкорений Єгипет із його тисячолітньою культурою, дещо раніше — Еллада. В існуванні цього міста та збудованої ним системи тепер були заці­кавлені всі соціальні верстви римського суспільства. Тому в умовах паритету та компромісу блискучі перемоги забезпечувалися лише демократичним способом управління.

Власне, в колоніальній політиці й є суть імперського організму. Греки, до речі, не прагнули асимілювати чужі народи, серед яких за­сновували свої колонії. Римляни ж поставили це на потік. Антична цивілізація від колонізації дійшла колонізаторства. Армія, а не земля стала основним ресурсом молодої держави.

За імперії права римського громадянства почали охоче роздава­ти провінціалам. Останні вступають у сенат і обіймають високі поса­ди. Цезарі вперше взялися застосовувати практично положення про рівність всіх людей без різниці походження. На початку III століття Каракалла наважився дарувати права римського громадянства всім провінціалам і таким чином знищити будь-яку формальну різницю між колишніми завойовниками та підкореними. Причина — фінан­сова потреба. За республіки римські громадяни були звільнені від сплати податків, але починаючи з Августа фінансова потреба зму­сила потрохи обкласти римських громадян новим податковим тяга­рем. «Реформа» Каракалли перетворювала відтепер усіх провінціа­лів на римських громадян, щоб зобов’язати їх платити крім старих податків ще й податки, які лежали на римських громадянах. Інститут загального громадянства вносив важливі відмінності у справу орга­нізації римської державності. Зараз це є базовим принципом будь- якої сучасної країни.

— Щодо Риму є два споконвічні запитання: чому він піднявся і чому розвалився?

Не думаю, що говорити про розвал це правильно.

— З-поміж італійців XX століття?

У тому числі, які вважали себе його нащадками. Хоча...

—...жодного стосунку до стародавніх римлян вони не мали.

Так само як і сучасні греки жодним чином не відносяться до ел­лінів античного світу. їх поєднує лише спільність місць проживан­ня. Ті ж фелахи Єгипту не мають нічого спільного з фараонами цієї країни в давні часи. Рим чудовий тим, що породив масу енергійних провінцій, розкиданих майже по всій Європі та Середземномор’ї. Втім, вистрелили лише європейські колонії. Північна Африка чи Близький Схід стали спадкоємцями інших традицій, інших імперій. Британія виросла до Великої Британії саме з провінції Риму. Західна Європа після розвалу Імперії взяла на себе роль колишньої метропо­лії у цивілізаційному сенсі. Священна Римська імперія, що простягла­ся від північних Апеннін до південної Балтики — така собі тематич­на пародія на реінкарнацію справжнього Риму.

— І тривала до початку XIX століття...

Весь цей німецький «ордунг» щиро надихався прикладом попе­редника. Саме Риму ми зобов'язані витівкою винаходити дати засну­вання міст, що тепер виродилося в безглузде суперництво між сучас­никами в тій галузі, де немає критеріїв для досягнення загальної згоди. Не пригадую іншого такого прецеденту до Риму, де мешканці декларували б дату заснування міста як умовний нуль у його хроно­логії. Така практика не була властива Елладі чи Стародавньому Сходу. Не було такого, щоб Афіни захотіли довести свій вік шляхом винахо­ду певної дати заснування. Не святкували дні народжень такі «вічні міста», як Єрихон, Дамаск чи Єрусалим. Це просто на думку нікому не спало б через відсутність необхідності, загальноприйнятих кри­теріїв та елементарної логіки в обґрунтуванні такої дати. Початок усьому поклав римський учений та енциклопедист Марк Теренцій Варрон, який у І ст. до н. е. обчислив, імовірно, за списками правління консулів, що «Вічне місто» було засноване в 753 році до н.

— Навіщо йому це знадобилося?

Схильність до упорядкування тієї великої колоніальної спадщини з різношерстим населенням. Ab urbe condita стало спробою закласти нову традицію літочислення, «від заснування міста». Причини раці­ональні: на теренах від Іспанії до Палестини римський час має бути єдиним. Він має обчислюватись за загальною встановленою хроно­логією. Уніфікований час — одна з ознак держави, позаяк його відлік регулює повноцінний збір податків, для чого вона і створювалася. У всіх приєднаних і підкорених народів давнини час обчислювався по-різному. В одній лише провінції Ахайя, де сотні різних полісів, було безліч варіантів обчислення часу. Єгипет мав інший погляд на підрахунок часу. Про те, наскільки це важливо було для Імперії, свід­чить один із латинських написів на мармуровій плиті, знайдений у стародавній Tipi — грецькій колонії на півдні сучасної Одеської об­ласті. Що несуть римляни до цього міста насамперед після того, як переводять його під свій протекторат?

— Календар?

Майже. Десь в середині І століття н. е. Tipa переходить на якійсь новий, особливий тип літочислення. Можливо, це пов'язано зі змі­ною не лише політичного підпорядкування міста,,але й з регуляцією фіскальної політики. Інша річ, що мода на подібні «дні народження» міст поширилася у століттях, вийшовши далеко за межі первинних завдань, які вирішував Марк Теренцій. Сьогодні, наслідуючи містам, дати свого заснування зі завзятістю шукають навіть селища та села, з гордістю встановлюючи покажчики на якомусь роздоріжжі при в'їзді. У пошуках предків давньоримські інтелектуали провели роз­копки (вочевидь, перші у своєму роді) на Палатині, де виявили ранні будівлі, закладені нібито самим Ромулом.

Для стародавнього світу такі одкровення — очевидна новація. Такі розрахунки — відображення нової ментальності, що йшла всу­переч з античними традиційними уявленнями про час. Марк Варрон займався пошуком нуля у хронології світу, щоб уніфікувати відлік часу.

Римляни несли цивілізацію. Саме слово «цивілізація» — латин­ського походження, означає громадянський, державний. Прозелі­тизмом вирізнялося й учення послідовників Христа. Початковому хаосу буття протиставлялася природа ладу, вироблена діяльністю людини, яка її структурує. Римські табори розбивали за геометрич­но правильним планом, міста закладали в нових місцях за заздале­гідь затвердженою схемою, через річки перекидали мости, крізь ліси прокладали дороги. До певного часу, з погляду варварів, імпорт циві­лізації співвідносився лише з новим податковим кодексом. І коли єв­ропейці в Середньовіччі виросли зі своїх римських штанців, тоталь­не наслідування Риму нікуди не поділося.

— Німецька нація досягла в цьому особливого успіху...

Крім атрибутів, символів, низки рейхів із орлами та сенаторськи­ми салютами, німці кинулися вишуковувати дати дні народження своїх рідних міст. У наслідування Риму, мабуть.

— А що каже археологія у відповідь на розрахунки Марка Теренція?

Що він помилився років на сто щонайменше. Вже в IX ст. до н. е. на цій ділянці берега Тибру виникло невелике селище.

— Але це якщо вважати критерієм саме безперервність за­селення місцевості, а не появу консульської влади...

У тому й річ, що кожен винахідник такої дати критерії вибирає на власний смак. Приміром, Берлін заведено вважати містом з моменту його першої згадки в одному з документів від 28 жовтня 1237 року під назвою Кельн. Тобто вже є плутанина. Чудовий райцентр Кілія нй півдні Одеської області рішенням міськвиконкому кілька років тому проголосив себе «найдавнішим містом України». Місцеві депу­тати, згідно зі заповітами краєзнавців, накинули місту 2 700 років, розпочавши відлік від якогось давньогрецького селища чи дунай­ської факторії Антифіла, якого ніхто з археологів не знайшов і чіт­ко прив’язати до місцевості не зумів. Найцікавіше, що Кілії і так гріх скаржитися — у Бистрицькому літописі позначена дата заснування цього населеного пункту: 22 червня 1479 року. Відоме також й ім'я засновника — Стефан III Великий, молдавський господар. Це рідкіс­ний історичний успіх, коли місто може похвалитися як безперерв­ністю існування назви, сталістю урбаністичної традиції впродовж майже 543 років із наявною документальною базою й однозначними формулюваннями. Проте, кілійцям цього виявилося замало.

— Як Леонід Ілліч 1500 років Києву терміново призначив...

З ініціативи українських партайгеносе та членів місцевої Академії наук. Показово, скільки торгувалися за призначення «правильної» дати матері міст руських: почали з 2 500 років, а зійшлися на 1 500. Подейкують, що академік Патон радив у цьому припинити дебати, доки не зрізали ще кількасот років. Чи треба казати, що вчені до цієї ідеологічної акції спершу ставилися зі заледве прихованим скепси­сом? Археологи знайшли нечисленні черепки кераміки слов’янсько­го вигляду на вершині Замкової гори, датовані не раніше, ніж VI ст.

— Москва 1947року святкувала своє 800-річчя, чому ж Києву не можна?

Можна, природно. Але рекомендувалося бути скромнішим. Бути старшими за столицю радянської батьківщини не належа­лось. Утім, Москві тут крити було нічим: її власний засновник, Юрій Долгорукий, був князем-то київським. Утім, обидві столиці в ад­міністративних перегонах випередила Одеса. Вона примудрилася офіційно відсвяткувати своє «перше п’ятдесятиріччя» в 1844 році, всього за кілька років до того, як найвища влада дозволила Москві публічно згадувати про своє 700-річчя та святкувати всенародними гуляннями. Проблема у тому, хто саме підкладав імператору Миколі І такі пропозиції на сукно. Хто й як це робив. В Одесі була розіграна ціла схема генерал-губернатором Новоросійського краю, Михайлом Воронцовим, який приятелював із ним. Насамперед до заплановано­го до Одеси візиту царської особи у терміновому порядку начальник статуправління при канцелярії губернатора, двадцятивосьмирічний Аполлон Скальковський видав книгу «Перше тридцятиріччя історії міста Одеси». У ній молодик літературно розкручує вигаданий ним сюжет заснування міста Йосипом Дерибасом особисто 22 серпня 1794 року (за старим стилем). Книгу вручили цареві, не забувши вка­зати на щасливий збіг: виявляється, день прокладання Дерибасом «першої борозни» для заснування будівель дивним чином збігся з датою його, царя, коронації у далекому 1825 році. Загалом підли­зувалися, як могли. У результаті отримали високу волю на фікса­цію дня заснування міста в історії та його урочисте святкування. Воронцов довів усій Росії, що він справді всемогутній сановник. Над вигадкою Скальковського знущалися багато людей, навіть його син, який у мемуарах глузливо розповів, як по шинках збирали місце­вих нібито старожилів, які пам’ятають дату закладки міста 50 років тому, для масовки в урочистому хресному ході. Наукового визнання ця суто кон'юнктурна витівка так і не отримала. Навіть в енцикло­педії Брокгауза й Ефрона у статті під назвою «Одеса», ви не знайдете формулювання про дату заснування міста. Інформація про перші її дні подана обтічно. Натомість у Москві все було навпаки. З ювілеєм «першої столиці» влада тягла до останнього, позаяк Микола І не до­віряв слов’янофілам (як політичній опозиції), які організували всю цю виставу зі святкуванням. І замість трьох запланованих днів гу­лянь у квітні їх скоротили до одного і перенесли на січень.

— Аби знали своє місце...

Десь так. Зверніть увагу на римські ремінісценції у «творі» Скальковського: Дерибас прокладає першу борозну, від якої буде винесено на місцевості майбутні вулиці такої ж «античної» Одеси. Насправді ж про ці ритуали зі закладкою міста по сонячній тіні, на світанку, зі застосуванням плуга для винесення напрямків Дерибас навіть не думав. Ці задуми йому приписали, вони не відображені в жодному документальному джерелі, в жодному рядку рясного лис­тування сучасників чи його самого. Захоплене росіянами містечко Хаджибей ще рік після «офіційного заснування Одеси» зберігало свою стару турецьку назву, під якою Катерина II і затвердила план забудови міста, а нові мешканці отримали ділянки під забудову.

— У російському Хаджибеї...

Авжеж, як російськими стали після завоювання турецький Аккерман, Очаків, Ізмаїл та багато інших міст Північного Причорно­мор’я та Криму. Доки, нарешті, комусь на думку не спало, що Хаджибей стоїть на місці давньогрецької Одеси, тож місту повернули колишню назву, що відповідає духу епохи Просвітництва. Микола І втілював собою вже зовсім іншу епоху, з властивою їй німецькою схильністю до муштри та порядку. Гадаю, за Катерини і навіть за Олександра І провернути такий фінт, як із Миколою, Воронцову не вдалося б. Його просто не зрозуміли б.

— Не стався із Скальковського другий Марк Теренцій Варрон...

Себе в особистих щоденниках він називав ченцем Аполлінарієм. Такий собі натяк на Нестора Літописця з Гомером в одній особі.

— У справі пошуку дат заснування міст немає загально­прийнятої точки відліку?

Вона неможлива. Будь-яка, найобґрунтованіша дата, завж­ди матиме ступінь умовності. Всі ці ігри — данина символізму. Найдавнішим містом на Землі вважається Єрихон, йому вісім тисяч років. Згаданий у Старому Заповіті, добре вивчений археологічно. Не змінював назви з тих часів. Зараз Єрихон стиснувся до розмірів села в Палестинській автономії Ізраїлю, перебуваючи на схилах стародав­нього пагорба. Не пригадую, щоб сільрада цього села оголошувала його найдавнішим населеним пунктом у світі. їм це не спадає на гад­ку, позаяк ніхто в цьому і так не сумнівається.

— Може, доречніше переформулювати питання: коли Одеса була відроджена?

Справа смаку. Правильна відповідь все одно відсутня. Адже від­родження має ознаменуватись поверненням назви. Але період по­чаткового будівництва вже російського міста відбувався у населено­му пункті під старою назвою, османською, якій, як відомо, 600 ро­ків. Пропоную ставитись несерйозно до будь-яких запропонованих дат заснування Одеси в усіх варіантах. Або як до елементів міського міфу. Зміна епох знаменується боротьбою міфів. Громадяни щоразу ламають списи навколо дат заснування міста, прикриваючись істо­ричною риторикою, але насправді обстоюють міфологію комплі­ментарної соціальної групи. В Одесі таких груп дві (основних): пер­ша наполягає на тому, що місту 220 із гаком років, а друга — 600 із гаком. І обидві перебувають у логіці, заданій генерал-губернатором Воронцовим. Характер аргументації єдиний, підбір «фактів» — різ­ний. Одні борються з «совком» та імперською спадщиною, інші напо­лягають на автономії й унікальності міської культури «найкращого міста на Землі». Перші, при цьому, декларують свою монополію саме на російську назву Одеси (не наполягаючи чомусь на поверненні іс­торичної турецької), а другі завзято не помічають середньовічного попередника Одеси, бачачи в цьому загрозу скасування всієї наступ­ної імперської епохи «золотої ери» міста.

— Історію скасувати заднім числом неможливо...

Кожен із нас заручник міфів власної референтної групи. Радянська влада, до речі, вже намагалася якось заборонити одеситам святкувати імперський (тобто буржуйський) день заснування міста. Більшовикам не подобалося те, що серед засновників — суцільні іно­земці, жодного слов’янина. По-друге, нема чого виділятися, треба по­водитися як усі, — як Полтава чи, там, Челябінськ.

— Крім Москви та Києва...

Цим можна, вони столиці. На відміну від якоїсь там провінційної Одеси. Пана Дерибаса у 1960-х місцева влада навіть намагалася під­мінити товаришем Суворовим з більш благонадійним родоводом. Чи треба казати, що все це лише підлило оливи у вогонь одеської само­свідомості та горезвісного міського патріотизму?

— Тобто, містянуже хвилювали не дати, а принципи?

Саме так. Дійшло до маразму: поганим тоном вважалося крити­кувати одеських історичних персонажів. В іконостасі міста всі без ви­нятку були розумними, елегантними, сміливими, щедрими та по-єв- ропейськи шляхетними. Перше місце в цьому ареопазі займав дюк де Ришельє.

— На мою думку, цілком заслужено...

На мою думку, також. Найцікавіше було спостерігати, як одесь­ка патріотична свідомість мирила Пушкіна з Воронцовим. Обидва — почесні міські персонажі у місцевій міфології, їхня взаємна во­рожість за життя призводила до необхідності вибору, який робити не хочеться. У результаті визнали рацію обох. «Михайло Семенович поблажливо поставився до жарту Олександра Сергійовича, а Олек­сандр Сергійович визнав, що погарячкував». І тут з’ясувалося, що розрізненні факти серед яких пушкіністика буксує вже півтора сто­ліття, в Одесі можуть об’єднатися в несуперечливу картину, спира­ючись на релігійну краєзнавчу віру в незрівнянну моральну велич Пушкіна. Варто зазначити, що одеський культурний автономізм украй дратував як радянську владу, так і царську. Є численні свід­чення про це у пресі та спогадах, починаючи мінімум з 1885 року. І головне, що ставилося місту у провину з боку центра...

— Його неросійськість?

Ere ж. Занадто багато іноземців та іновірців, які, до того ж бага­то собі дозволяють. Це місто вибивалося зі системи, наполягаючи на своїй окремості. До речі, це, мабуть, єдине з міст-мільйонників сучас­ної України, яке не постачало управлінські кадри у верхні ешелони влади. Клани донецьких, харківських, дніпропетровських політиків та олігархів були, а одеських — ніколи. Одеса ніби ігнорувала краї­ни, що її оточували, протягом свого існування. Зараз, під час актив­ної фази війни з Росією, там формується нова міфологія. Стихійно та щиро. Це дуже цікаво спостерігати збоку, якою б страшною та гіркою не була ціна цих змін.

— Але повернімось до Риму...

Стародавнього.

— Чим цінний Рим для нас, сучасників?

Тим, що ми й досі існуємо. Республіканський Рим — це винахід передової для останніх двох з половиною тисяч років збалансованої форми державного управління, що лягла в основу світоустрою про­гресивної (не побоюся цього слова) частини людства, з громадським розподілом прав та обов’язків серед учасників, створенням системи стримувань і противаг у політичному процесі. Мається на увазі Рим на стадії республіки, доки все не скотилося в звичний та архаїчний деспотизм. До Риму людство не спромоглося винайти щось подібне з часів започаткування держави на берегах іригаційних каналів ро­дючого Єгипту. Атож, афінська демократія була гідним прототипом. Авжеж, подібні новації відбулися не від хорошого життя, але римська публіка могла піти і второваним шляхом людських інстинктів, ско­тившись у банальний, старий і добрий абсолютизм. Власне, через протистояння зі своїми царями вони й створили республіку. У своїй реакції на закономірний страх узурпації влади з усіма наслідками, що витікають, учасники політичного процесу відреагували в найбільш на той період новаторському стилі — вони сформували республіку. Геній їхнього винаходу в тому, що вони,були першими, поцупити це не було де. Підглянути ідею та вдосконалити, так. Але не запозичити готове. Ось те нове, що дав людству Рим. У своїй акуратності пішли проти людської природи навіть усередині одного інституту, приму­дрившись передбачити і там автомат блокування у справі розподілу влади — консульство делегували двом обранцям, але при цьому від різних партій.

— Здорова держава передбачає транзит влади?

Як і будь-яка соціальна система. Транзит влади тут ґрунтувався на інституті виборів із усіма сучасними супутніми атрибутами пе­редвиборчої кампанії. Популізм, обіцянки юрбі, роздавання хліба, організація масових видовищ. Усе це не змінюється вже більш ніж дві тисячі років. Римляни, зрештою, інтегрували в політичне життя держави майже всі верстви суспільства — і плебеїв, і патриціїв, й іно­земців — роздаючи їм громадянство.

Греки в демократичних полісах до подібного таки не дійшли, за­лишаючись більш кулуарною спільнотою. У політичному житті полі­са брали участь лише громадяни, причому чоловічої статі, кількість яких становила незначний відсоток від загальної кількості мешкан­ців. Різновид виборчої демократії. Навіть метеки — вільні негрома- дяни, що стояли осторонь політичного життя Афін, попри свої капі­тали та статки. За загальної чисельності близько ЗО тисяч осіб, всьо­го тисяч шість брали участь в управлінні державою у тому чи іншому вигляді, безпосередньо чи опосередковано.

— Багато, але не всі...

А Рим починає перетравлювати своїх підданців ново приєднаних територій, перелічувати їх по головах, роздавати їм права, поклада­ти обов’язки, рекрутувати до війська, і давати загалом певну пер­спективу руху соціальними ліфтами.

— Примушує вивчати державну мову...

Латину, що стала основою багатьох мов західноєвропейських країн. Створивши на околиці еллінського світу достатньо унікальну державу, в іншому вона починає копіювати вже відомі досягнення освіченого світу. І найближчі грецькі колонії на Апеннінах зіграли у цьому важливу роль. Римська демократія розпочалася з публікації Законів дванадцяти таблиць у V ст. до н. е., що регулюють практично всі галузі соціального життя. Відбулася заміна звичайного права, що ґрунтується на традиціях, правом фіксованим. Звід став результатом роботи спеціально створеної комісії. Три її делегати навмисно їзди­ли до Еллади для вивчення тамтешньої правової бази, в т. ч. законо­давства знаменитого Солона.

— Правова держава...

На відміну від більшості інших того часу. Вдячні римляни, що­правда, відплатили своїм учителям і консультантам захопленням Еллади 146 року до н. е. і подальшим її перетворенням на провінцію Ахайя, з попереднім розграбуванням Коринфу. Щоправда, Нерон — добра душа, схаменувся і віддав належне, звільнивши греків від опо­даткування. Що логічно — він відомий театрал та аматор грецьких вистав. Показово, що Рим уперше в історії Стародавнього світу вино­сить зі захоплених земель не лише золото та коштовності, а й пред­мети мистецтва — мармурові статуї, бронзове лиття, і книги, треба вважати.

— З Єгипту тягнули обеліски...

Аякже, позаяк усе це мало для римлян не просто символічне зна­чення. Вони використовували цей набір елегантних предметів натх­нення. І для демонстрації своєї легітимності не лише на політичній, а й культурній арені тогочасної ойкумени. Оскільки витвір мистецтва має властивість наочності, його можна показати публіці. Сам Рим справжньої культури створити не зумів. Вся його філософія та нау­ка — суцільний плагіат чи наслідування.

— Навіть боги римські копіюють із еллінських прототипів...

Копіюють усе — і пантеон, й ідеологію, і національний родовід. Грецька стає мовою еліти й інтелектуалів. Не хочу проводити істо­ричних паралелей, але одну собі таки дозволю, оскільки вона вида­ється доречною. Свого часу так само ставилася Москва до своєї ме­трополії, Києва.

— Tau зараз продовжує ставитися. То Путін, подібно до пол­ководця Луція Муммія, пригнічує своє особисте «Афінське пов­стання»?

Ні, він із іншої доби — періоду розпаду. Якщо Москва проголосила себе «Третім Римом» (відповідно до «Третього Рейху»), а Рим усе ж не «вічний» (бо вічні міста днів народжень не справляють), то варто го­туватися і до імперського фіналу також, а не жити лише аналогіями великих перемог. Можливо, Україна — це друга Візантія, що вийшла з лона Імперії, як колись відроджена Еллада. Якщо розуміти Візантію як продовження грецької античності, звісно (хоча порівнювати Афіни та Константинополь у періоди розквіту, безглуздо, певна річ).

— У нашій бесіді вимальовується якесь протиставлення Еллади Риму, хоча традиційно обидві цивілізації належать до єдиного хронологічного та культурного ареалу, поєднаного сло­вом «античність»...

Якщо й вимальовується, то мимоволі. Ніхто з нас до цієї розмови не готувався. Принаймні, зумисне. Єдиними ментально вони не були. Як би не намагалася одна наслідувати іншу. Хоча були майже сучас­никами. Може, й початок Середньовіччя варто зачислити до більш раннього періоду, ніж вважається, до епохи розквіту Риму? Римське середньовіччя плавно перетекло в західноєвропейське, а античність продовжувала існувати паралельно, закінчившись лише 1453 року.

— З падінням Константинополя...

Християнського, як відомо, Константинополя під натиском му­сульман. Ось чому на сучасників це справило таке гнітюче вражен­ня — епоха скінчилася. Адже не германці насправді вкинули Європу в Середньовіччя. Що такого зробив їхній вождь Одоакр 476 року? Скинув останнього імператора Західної Римської імперії, Авґуста Ромула? Ця подія є політичною. Археологія будує абсолютну хроно­логію, спираючись на спостереження за зміною індустріальних тех­нологій. Чи змінився після цього вчинку Одоакра технологічний світ Європи? Ні. Не винайшли порох, не вигадали двигун внутрішнього згоряння, не створили пластмасу чи пластик. Розподіл хронології за ознаками матеріальної культури (або науковими досягненнями), бо інші ознаки розмиті, здається найбільш надійним. Весь флер культу­ри з людини здуває миттєво, щойно вона потрапляє в умови екстре­мального характеру: війна, армія, табір. Путін веде війну в Україні, як Сталін чи Іван Грозний, у тій же манері та первісному, кривавому азарті. Що змінилося з того часу? Лише поява супутникового зв’язку, Інтернету та вуличних відеокамер, які вперше побутові будні такої війни зафіксували в режимі реальному, повсякденному.

— З таким же успіхом на роль гробаря Риму можна було по­ставити готів, які вбили двох імператорів на полях битву по­передні два століття, вперше пограбували Рим і нічого — ста­родавній світ не звалився...

Хронологія світу не впала. Гуни також не надаються на цю роль — їх відігнав консул Аецій на двадцять років раніше за германців. Усі ці межі між епохами зведені з певною часткою умовності та заднім числом. Європейська ойкумена після Каталаунських полів чи заги­белі Ромула Авґуста не перестала почуватися частиною Риму. Просто сам Рим набагато раніше перестав вважати себе частиною антич­ності.

— Ллєте воду на млин Фоменка-Носовського?

Ні. Ці джентльмени намагалися перевернути саму послідовність абсолютної хронології, поміняти, так би мовити, культурні шари по­декуди. Я ж кажу про умовність обраних істориками рубежів між епо­хами, в чому я далеко не піонер. Історія розвивається нерівномірно, їй також властиві часові пояси. Сусідні регіони найчастіше живуть у різних епохах. І якщо консервативна Греція залишилася жити у своїй античності, не бажаючи перебудовуватися до самого пришестя тур­ків, то Рим по сусідству через Адріатику доволі скоро породив серед­ньовіччя. Спробую зараз підвести доказову базу, хоча розумію, що номер тухлий. Мене найбільше здивувала при вивченні середньовіч­ної фортифікації абсолютна єдність типологічних ознак оборонних споруд античності та середньовіччя.

— Hy як же: замки Луари відрізняються від якоїсь цитаделі в Ольвії...

Не відрізняються. Я кажу про зміст, а не форму. Що в V столітті до н. е., що в XV столітті довготривала оборона твердинь будувалася на тому ж принципі: стіни грубші (проти таранів), мерлони для стріль­ців із лука по їхній вершині, вежі вищі, щоб штурмові драбини не при­ставити, глибші рови (проти підкопів). Один тип оборонних споруд упродовж тисяч років. Оскільки засоби нападу визначають засоби захисту, причому завжди з деяким запізненням. Що у Стародавньому Римі, що у Італії чи Угорщини XV століття, атакувальні засоби були приблизно однаковими: це механічні метальні машини, вигадані десь Архімедом чи Вітрувієм, які перекочували у століття. Арбалети — та ж модифікація лука, інший принцип натягу тятиви, не більше (на засоби оборони не впливає). У Білгороді-Дністровському зберег­лася фортеця XV століття, перед якою археологи розкопали залишки оборонної системи давньогрецької Тіри IV століття до н. е. їх розді­ляє тисяча років, а вигляд і конструктивні характеристики однакові. Епоха та сама. Механічні винаходи для штурму фортець часів анти­чності впевнено увійшли до Середньовіччя. Хіба що будівельники Тіри ще не застосовували розчин.

— Розчин як показник середньовічних традицій? Винайшли ж його саме у Римі...

І обпалена цегла також, новинка. Мабуть, лише впровадження пороху в повсякденне життя змусило Захід тямити швидше та бути винахідливішим. Власне, під дулами гігантських вогнепальних бом­бард султана Фатіха античний світ і впав у травні 1453 року. Римські катапульти, реінкарновані інженерами після відвідин читальної зали античної бібліотеки якогось монастиря у Флоренції, не змінили світ. А порох змінив.

— А християнство?

Християнство — винахід Риму періоду Імперії. Римляни і тут усі поцупили — тепер уже в євреїв. Ця релігія відбулася як панімпер- ська, а потім і світова, лише завдяки Риму та його менеджерам. Не стану зайвий раз повторювати, що провінційне, достатньо кулуар­не і консервативне вчення, викладене від імені Христа, справжнього огранювання набуло в інтелектуальних салонах римських міст. Так зване європейське Середньовіччя прийняло його в навантаження з рештою винаходів Імперії. Чому б не відбити рубіж Середньовіччя за християнством? Єпископ готів, Ульфіла в степах Причорномор’я, це ще античність чи вже Середньовіччя? Нікейський собор 325 року зби­рали церковники вже середньовічні чи ще античні? Сам Костянтин Великий, який прийняв аріанство на смертному одрі — він імпера­тор якої епохи?

— Усі ці герої — жертви пізніх шаблонів. Венеція, у такому разі, теж пізній уламок античності...

Багато в чому так, бо це місто-республіка. Подібність до поліса. Та ще й на морі розташованого, від морської торгівлі живучи. Як і Генуя, втім, Дубровник, Білгород на Дністрі також. Як і Одеса кінця XVIII — першої половини XIX століття — даруйте за нав’язливий приклад — з усім своїм унікальним на російському просторі експериментом, зі своєю автономією культурною, економічною свободою, яку, схаме­нувшись, центральна влада стала прикручувати, уніфікувати у 1880- х. І не припиняла ще довго.

— Ну, тоді й Велика Британія —уламок...

Весь Західний світ — суцільний уламок республіканського Риму. Інша річ, що Захід став згодом плутати Рим із Елладою, вважаючи їх явищами як однієї епохи, так і одного порядку. Але це вікове. Здалеку кепсько видно. Англо-саксонсцкий світ прийняв римське право, ра­ціоналізм, систему стримувань і противаг, а також християнство з його пропагандою осьового часу — все те, що зараз є основою захід­ного політичного та суспільного буття й індивідуальної свідомості. Еллінське філософічне байдикування, яке здійснюється в проміж­ках між безпринципним стилем заробляння грошей або набуттям всесвітньої слави, збереглося лише в окремих анклавах Середземно­мор’я.

— Вважають, що це християнство вплинуло на Рим, а не на­впаки...

Впевнений у протилежному. Євреї подали плідну ідею не мо­нотеїзму, а лінійного сприйняття часу. В яку форму це сприйняття було одягнене, питання інше. Мені здається, це ментально збігло­ся з римськими експериментами над лічбою часу. Основа христи­янства — це ідея початкової точки в історії та кінцевої, прийти до якої можна лише через методологічні рекомендації, видані Ісусом Йосиповичем. Згадаймо Марка Теренція Варрона — він призна­чає дату «заснування Риму» як нульовий репер відліку римської історії. Тобто світовий за тодішніми уявленнями про географію. І якщо юдеї проголосили світ одного разу створеним в умовний мо­мент часу, то християни додали до цього фінал, якого бракувало. Це дуже зрозуміла та раціональна схема, в основі якої перебуває логіка розвитку. Адже час — це властивість матерії, сам по собі він не іс­нує. Отже, щоб помічати час, треба висловити його у матеріальних позначеннях.

Римлянам час потрібен був для того, щоб не помилитися зі зби­ранням податків від Іспанії до Сирії, єгиптянам — щоб регулювати збирання врожаю та посівну, а християнам — щоб встигнути перео­дягнутися в чистий одяг на момент Другого пришестя. Ось кому було до лампочки усі ці справи, то це грекам. Вони фіксували час у його по­точному, добовому значенні за сонцем. Сама ж історія людства йшла в їхньому уявленні кудись у мінус нескінченність, початок якої ніхто уявити не бажав.

Фіксація часу, його утримання — особлива робота. Християнський обряд лише на це розписаний. Без передзвону людина невіруюча могла швидко забути, що настала неділя. Я, приміром, коли займався наукою щільніше, ніж зараз, не помічав днів і тим більше вихідних. Ти в кабінетній роботі, решта життя протікає десь за вікном. Питання атеїста в середні віки звучало б так...

— «Котра година?», або «Який сьогодні день?»

Правильно. Якщо християнство вчило пам’ятати про смерть, то римські магістрати — про своєчасну виплату податків. Ця модель була зрозумілою «новій людині» з Риму. Вона ж увійшла до європей­ської свідомості та стала основою нашого з вами сприйняття світу. Тому мене не дивує, що Чарльз Дарвін, наприклад, був глибоко віру­ючою людиною. Адже лише християнин із властивою йому логікою осьового часу міг створити теорію еволюції.

— Даремно його називають безбожником за теорію антро­погенезу?

Є анекдот на цю тему. Як відомо, Католицька церква йде в ногу з прогресом. Спершу довелося визнати, що Земля таки куля, а не блюдце, й обертається навколо Сонця, а не навпаки. Але коли вче­ні довели походження людини від приматів, надійшла пропозиція внести правки до Святого Письма: «І Бог створив мавпу за образом і подобою своєю». Ну, а далі вона еволюціонувала до Адама.

— А від кого походять римляни? Свою міфологію щодо цього вони створили?

Відомо від кого — від троянців. Нема чого дрібнитися. На роль засновника римської нації був навмисно обраний герой гомерів­ського епосу — другорядний, малопомітний, в міру вульгарний і з відповідним міжнародним прізвищем — Еней. Брати собі в засно­вники якогось Одіссея — боязко, він надто на увазі, його біографія * добре вивчена численними авторами, що обмежує поле для мане­врів. Інша річ — Еней. Мало хто з читачів навіть нашої з вами книги відразу скаже, хто це такий — не з точки зору перших рядків поеми Котляревського, а самого Гомера.

— Ви перебільшуєте. Всі знають, що це герой Троянської вій­ни з царського роду дарданів, легендарний предок засновників Риму — Ромула і Рема, який привів троянців, які врятувалися, зі зруйнованої Трої до Італії...

Згадується епізод зі «Золотого теляти», коли секретар райви­конкому пояснює обуреним відвідувачам у приймальні: «Ну що ви, товариші? Це ж товариш Шмідт, син героя Революції, лейтенанта Шмідта!»... Все так, лише з тим уточненням, що події Троянської вій­ни відбулися за вісім століть до появи перших археологічних ознак існування не те що Риму, а навіть першого селища на його найдавні­шому пагорбі Палатин.

Проте варто оцінити красу гри. Перестрибуючи в хронології через голову греків, римляни оголосили своїм національним пред­ком людину (героя), яка жила задовго до еллінів. Ну, щоб вивести дискурс про легітимність культури за рамки хронологічного поля, окреслених найближчими конкурентами. Приблизно так наші добрі сучасники намагаються вивести історію заснування Одеси у часи ли­товського князя Вітовта — аби лише позбавити легітимних прав на це велике місто та порт ненависний царський режим. Таким чином, у цьому варіанті запропонованого міфу литовець Вітовт перетворився на фундатора українського міста з російською назвою, яке з’явилося в природі лише через 400 років після його смерті. Подібно до Енея, який нібито започаткував Рим через багато років після своєї смерті. Будівництво міфології — справа національної ваги і не терпить до­тримання формальної логіки. Я ставлюся до цього з розумінням.

Міфотворчістю державної ваги негайно зайнялися і турки, всту­пивши до захопленого Константинополя. Саме місто змусило їх до цього, у чому бачаться ознаки його величі — лише такі міста переме­люють своїх загарбників у культурному сенсі. Захопивши Малу Азію, з пагорбом Гіссарлик неподалік від Дарданелл, османи, колишні ко­чівники з туркменських степів, проголосили себе тевкрами. Точніше, лише еліта Османської імперії проголосила. Тевкри — це народ, що населяв Трою згідно з давньогрецькою міфологією.

— А руїни Трої ховалися якраз під тим самим пагорбом...

У будь-якому разі, так думали задовго до Шлімана. Приміром, ав­тор мапи з Кодексу Латінус Парісінус-7239, створеної в березні 1453 року, той район позначив написом: «Тут розташовувалося велике мі­сто Троя». Гомера читали всі, тож напис логічний. Облога турками та падіння Константинополя викликали в Європі вибух античних ремінісценцій. У листуванні того часу раз по раз оплакували «дру­гу смерть Гомера і Платона». Розгром Візантії турками подавали як відплату за грецький напад на Трою. Навіть європейські пись­менники, захоплені класичною літературою та фразеологією, були схильні називати турків тевкрами (троянцями). Через кілька деся­тиліть у Франції набув широкого поширення лист, нібито написаний Мехмедом II Папі Миколі V. У ньому султан нібито висловлював зди­вування тим, що італійці виявляють до нього ворожість, тоді як вони походять від тих же троянців, що й турки.

— Але ні Папа Римський, ні турецькі султани не мають жод­ного стосунку до Трої...

Ба більше — навіть пагорб Гісарлик у Туреччині, Теж до неї не має жодного стосунку.

— А що ж тоді розкопав Шліман у 1872 році? Що дало йому скарб Пріама, всесвітню популярність?

— Вочевидь, він знайшов Іліон. У Гомера описані два міста — Троя й Іліон. Трою досі не знайшли, щоб там не заявляв Шліман. Я міг би рекомендувати короткий список літератури на цю тему, але,

боюсь, він не вкладеться у формат нашої книги. Єдиний, хто не комп­лексував щодо когось із сусідів, то це Єгипет. Йому не було перед ким схилятися, він — річ у собі. Хоча греки свого часу дивилися на Єгипет з відкритим ротом, і в своїх легендах відправляли до цього «універ­ситету світу» в т. ч. Солона з Піфагором, Рим ставився до нього стри­мано.

— Ніколи ні перед ким не комплексував Китай...

У тих краях — так. Японія, мабуть, також. Але цього ефекту не­важко досягти серед океану чи варварських племен. їм не пощасти­ло, бо вони не мали об’єкта для заздрощів.

Знову повертаємось до Риму. Хочу сказати, що, на мій погляд, у європейській і близькоєвропейській цивілізації є три стовідсоткові юридичні системи: американська конституція, англійське право і римське право. Я так розумію, що саме римське право вплинуло на те, що вся система вишикувалася на віки...

Я не фахівець у юриспруденції, вочевидь, саме так. Американське конституційне та британське прецедентне — обидва вийшли з рим­ського права. Наскільки ретельно британці зберігають власне до­сягнення у своїй теплиці протягом століть, цього не відібрати. Щодо правових традицій римляни значно вдосконалили інститут адвока­тури, запровадили принцип презумпції невинуватості тощо. У XIII ст., коли італійські портові міста-республіки надумали організувати міжнародну торгівлю, віддавати кораблі у фрахт тощо, з’ясувалося, що всі нюанси цих формальних взаємин між юридичними та приват­ними особами давно розписані римлянами. Залишалося отримати ці знання (добре, латина відома була всім) з монастирських бібліотек і застосувати на практиці. Багато в чому ця практична необхідність призвела до реставрації античності, її відродження, що дало назву цілій епосі. Економіка породила блискучу культуру.

— І навпаки...

Багаті формували попит на мистецтво. Античність, як з’ясувало­ся, нікуди не поділася. Ренесанс не закінчився в Італії. Він подався гуляти по всій Європі, дійшовши наприкінці XVIII століття до самої Росії, де проявився в архітектурі та нових звичках знаті читати старі книги. Тому у стороннього спостерігача могла скластися хибна дум­ка, ніби Росія — це європейська держава.

Повертаючись знову до Риму — недовго тривав республікан­ський період. До кінця тисячоліття весь цей чудовий експеримент хутко скотився до тиранії та абсолютизму. Першим привід дав призначений диктатором на безстроковий період полководець Сулла, чиїм завданням було наведення ладу в країні періоду грома­дянських воєн. Другим виявився Цезар, чий авантюрний склад при­вів його до посмертної слави. Третя спроба була вже вдалою — Авґуст отримав імперіум і всі чотири з половиною століття, що залишилися, Рим називався імперією. Історичні долі цих персонажів більш ніж ці­каві. І по-своєму привабливі. На тлі такої популярності у віках, сучас­ний обиватель і не відразу збагне, чому це Цезаря вбили змовники? Брут і компанія, з погляду інтересів республіки, зробили добру спра­ву: врятували державу від тиранії. Як їм спершу здавалося, принайм­ні. Хоча коток історії цей крок уже не зупинив. І Юлій Цезар все одно нам подобається більше, ніж решта його сучасників.

— Бо він міф...

А Брут уславився лише передсмертним запитанням здивованого Цезаря. Уславився символом підступної зради. Октавіан Авґуст, не­біж Цезаря, довершив розпочате дядьком.

— Імперію створив Октавіан Aeiycm, а не Цезар...

Обох, разом із імперією, створила сама історія. У першому сто­літті Рим поступово виходить на терени Північного Причорномор’я. Мітридатові війни закінчилися, але інтерес до регіону не зник. Тут, як і раніше, залишалася Ольвія, Tipa, Херсонес. Поява Риму істот­но їх пожвавила. Для Тіри, до прикладу, ніби Починається другий розквіт.

— Якщо грецькі колонії Понту були частиною грецької циві­лізації, то приєднання Греції до Риму фактично призвело до ла­тинізації й понтійських греків...

Не зовсім. Греція була єдиним політичним організмом. Колонії у Причорномор’ї з метрополіями були пов’язані лише культурою й економікою. У політичному значенні це були окремі держави.

— Рим воював із MimpudamoM у першому столітті до н. е., щоб приєднати його Понтійське царство до себе чи щоб знищи­ти конкурента?

До конкурента він не дотягував. Мітридат був «антизахідником» свого часу. В його уявленні Рим — це зло. Рим відповідав йому тим же. Це була війна за національну безпеку Республіки, а не за нові терито- рії.’І перемогла боспорського царя, зрештою, не сила римської зброї, а міць римської цивілізації з усією сукупністю її ознак. Як засвідчи­ла історія, якщо довго воювати і торгувати з варварами на кордоні, то певного моменту ті заговорять на суміші своєї говірки з латиною, захочуть перейти в римське підданство, а згодом збудувати західно­європейську цивілізацію. Бо сама ефективність римської військової машини не могла не змусити варварів замислитись над основами, які дають очевидні переваги супротивнику. Якщо забайкальських бурятів, які воюють у складі російської армії в Україні, періодично накривати «Хаймерсами» з якоїсь захмарної далечіні, застосовуючи «Старлінк» для зв’язку та керування невидимим дроном-навідни- ком, то навіть останній солдат із того боку, зрештою, замислиться про переваги цивілізації, з якою він, на його жаль, зіштовхнувся.

— Якщо виживе...

Недоліки професії. Зате ті, хто вижив, розкажуть іншим. Як Йосип Флавій у І ст. переказав історію про героїчну оборону євреями, як повстали, фортеці Масада і про те, які неймовірні зусилля, інженерні досягнення та завзятість виявили римські воєначальники для того, щоб узяти цей неприступний об’єкт.

— Фактично, римляни щодо штурму змінили рельєф місце­вості, проявивши небувалу наполегливість...

Після поразки при Алезії внаслідок дев'яти років Галльських воєн Юлія Цезаря, їхній вождь Верценгеторікс підніс територію су­часної Франції (тодішня Галлія) до ніг переможця. Можемо оцінити наслідки цього вчинку в історичній ретроспективі. Сучасники — на­вряд чи. Серед захисників традиційних цінностей Галлії це вигля­дало поразкою. Щоправда, не країни, а їхніх власних переконань. Бо країна виграла. У колоніальних війнах Рим пропонував перспективу. Краще сказати, вибір між перспективою та славетною смертю в бою за збереження їхньої відсутності.

— Римляни залишали за собою нові міста, місцевість справ­ді освоювали, облаштовували. Кельн — місто римського похо­дження?

В основі цього топоніму — латинське слово, «колонія». Париж, Лондон... Список великий. Місто серед варварських лісів робило більше, ніж чобіт римського легіонера. Місто було наочною вітри­ною цивілізації, воно розносило всю цю «культурну заразу» з усіма її спокусами в архаїчні глушини. Згадаймо сарматів, готів, які весь час напрошувалися у конфедерати. Чимало з провінціалів чи нащадків варварів зробили помітну кар'єру у складі Риму. Імператор Траян був іспанцем за походженням. За іспанською династією в історії Імперії слідує африкансько-сирійська. Потім легіони запропонували корону Максиміну, фракійцю готського походження.

— Але були й ті, хто інтегруватися не бажав. Аттіла, при­міром...

І безславно закінчив Каталаунськими полями. Гуни згинули. Не бажаєш інтегруватися, союзникувати чи торгувати, не підходь тоді навіть близько до кордонів. Але цей хлопець вирішив, що принади Імперії можна отримати, не віддавши нічого натомість. Зрештою, римська державність упала зовсім не під тиском давно і добре знайомих варварів північних кордонів. Потік переселенців ринув із Причорномор'я, зі ситих чорноземних просторів теперішньої України, де вони мали змогу накопичити військовий потенціал і роз­множитися. До другої половини третього століття Імперія виявилася настільки громіздкою, неповороткою, що адміністративна реформа Діоклетіана суттєво подовжила їй життя. 1 березня 293 року стався не те щоб «поділ» Імперії на Східну та Західну. За фактом це був роз­поділ областей для управління між двома цезарями. Якщо погляну­ти на мапу, то Аппенінський півострів із Римом посередині значно зміщений на захід від географічного центру країни. Від Британії й Іспанії до Сирії й Єгипту Імперія простяглася на тисячі кілометрів. І головним інструментом комунікації було Середземне море (назва не випадкова, адже воно розташовувалося в центрі відомого тоді світу), всі береги навколо якого були володіннями Риму. Саме море забезпечувало найкоротший шлях із Стабій до Леванту або, скажімо, в Александрію Єгипетську. Або з Афін до Волюбілісу. Сама географія змусила Діоклетіана рознести «центри ухвалення рішень» по двох регіонах. І один із них, як ми знаємо, географічно майже збігся зі ста­рою, доброю Елладою. Й офіційною мовою в тій частині світу знову стала грецька ще на тисячу років уперед.

Візантійський орел

— Візантія, Східно-римська імпе­рія...

Не дарма цей прямий продовжу­вач Римської імперії ставить на пра­пор двоголового орла. Орел Риму за­хідного — з однією головою, а тут дві, що дивляться в цбидва краї Імперії. Я не фахівець у геральдиці, але мені ба­читься тут демонстрація вторинності околиці щодо Центру. За представни­ками останньої візантійської царської династії Палеологів турки у другій по­ловині XV століття ганялися всіма відомими їм місцями, знищу­ючи кожного, хто хоч якось причетний до цієї лінії спорідненості. Щоб ніхто надалі не міг заперечити владу османів на захоплений Константинополь та відродити Візантію на легітимних підставах. Далекий родич царственої родини, князь Александр, засів у гірській фортеці Мангуп у Південно-Західному Криму й в 1475 році кілька місяців тримав вельми жорстку облогу османів. Із трагічним для себе фіналом. Його сестра, Марія Мангупська, донька князя Мануїла та дружина молдавського господаря Стефана III Великого, помер­ла двома роками пізніше у віці 27 років за загадкових обставин, як заведено, незабаром після того, як турки вторглися на територію Молдови, й її коронований чоловік програв їм битву при Резбоєнах. Імовірно, Стефан цілком усвідомлено готувався саме до боротьби за візантійський престол, збираючи всі ці роки антиосманську міжна­родну коаліцію (звідси й потреба такого шлюбу). До пори до часу. А потім передумав. Два близнюки — Богдан та Ілляш, які з’явилися у цьому шлюбі, також прожили недовге життя. Один помер одразу, а другий — в 1479 році, у віці шести років.

— Діоклетіан уже передбачав розвал Імперії та готувався до нього?

Не думаю, що у другій половині III ст. йому чітко бачився кінець імперії. Але загрози він явно прораховував, бувши вихідцем із «кризи третього століття». Швидше, його дії можна назвати частиною про­цесу контрольованого «демонтажу» Імперії, який, вочевидь, ні він сам і ніхто на той час передбачити не міг. Мені здається, що Британія діяла за тією ж схемою у другій половині XIX століття і цілком сві­домо. Корона добровільно відмовилася від елементів, аби зберегти ядро. Британія вирішила дати волю колоніям, зберігши у багатьох із них свій культурний, економічний і навіть політичний вплив, а не во­ювати за кожну п'ядь британської землі з усіма супутніми втратами. Яка, зрештою, різниця якому уряду в ПАР належить влада: апартеїду чи місцевим африканерам, якщо тамтешня найбільша у світі алма- зо- та золотодобувна кампанія «Де Бірс», як і раніше, у британській юрисдикції? Адже, за великим рахунком, саме для контролю над цим і подібними бізнесами передбачалася фактична присутність у Південній Африці британців. Це дуже прагматична та вигідна такти­ка. А головне — центр не псує стосунків зі своїми сателітами на три­валу перспективу. З колишніх світових імперій лише Російська, роз­валившись 1917 року ніяк не бажає врахувати досвід попередників і навіть через сто років агонії продовжує наполягати на своєму се­редньовічному прагненні будь-що-будь повернути собі колишні колоніальні землі. Втім, сам факт такої завзятості є неминучим еле­ментом процесу неконтрольованого розпаду, а його ціною стане катастрофа.

— Ми вище не раз згадували про християнство. Зупинімося на цьому докладніше, спробуємо знайти відповідь на запитан­ня: чому на відміну від усіх інших провінційних сект, що обклали Рим із усіх боків, лише одна єврейська громада створила панівну релігію Імперії?

Створила не вона, а Рим сам трансформував під себе первинне доволі суворе вчення. Це як у тому анекдоті про рибальський гурток із Галилеї, який згодом перетворився на Католицьку церкву з неві­домим керівництву в раю намісником апостола Павла, який прибув із Риму. Почнімо з того, що модель християнства була унікальною на рубежі ер. Не лише святі чи Христос, а й цезарі творили дива у спо­гадах сучасників. Розповідей про них було настільки багато, що вони перестали привертати особливу увагу. Чудова історія народження неопіфагорійця Аполлонія Тіанського, сучасника Нерона. Коли його мати була вагітна, до неї прийшов бог Протей, син Посейдона. Вона поцікавилася: «Кого я народжу?» і він відповів: «Мене».

Монотеїзм, віра в єдиного бога, не був властивий лише христи­янству. Римська імперія була універсальною й юдейська релігія най­краще відповідала мисленню та потребам того часу. Вона була нез­рівнянно вищою за всі релігії язичників. Християнство виросло саме з юдаїзму. Всі ідеї, які приписують винятково християнству, є частко­во продуктом греко-римського розвитку і частково юдейського.

У самому Римі легковірство зростало в міру того, як занепада­ло суспільство. В Єрусалимі збиралися великими масами з усіх кін­ців світу заможні паломники і там релігійне почуття останніх було особливо напруженим. Також у Римі збиралися інтелектуали, пере­селенці, шукачі легкого життя та швидких заробітків із усіх кінців Імперії.

Поширювачами християнства просторами Імперії виявилися проповідники й апостоли. Йшли вони насамперед тими шляхами, які торували їхні єврейські співгромадяни багато століть тому, з-поміж купців чи переселенців. До прикладу, в самому Римі колонія юдеїв була вельми значною ще до середини II століття до н. е. Але згодом такі сліди простежуються і наприкінці І століття до н. е.

Рання християнська громада рекрутувала своїх членів із нижчого народу. До середини III століття нова віра знаходила у вищих колах лише поодиноких послідовників. Владоможці чи знать модою на цю релігію заражені не були. Головне питання у тому, як і коли христия­ни захопили ініціативу? Чому християнство увійшло в моду, ставши категорією суспільного визнання? Я зараз кажу не про релігійний, а винятково соціальний феномен цього явища.

У першій третині III ст. Євангеліє стали приймати заможні люди, деякі з вищих сановників, а також шляхетні матрони. Такими успі­хами раніше християнство не могло похизуватися. Незабаром від­бувається інтеграція християн у римську владу. Серед наложниць імператора Коммода найбільшою приязню користувалася Марція — побожна християнка. Вона опікувалась якимось колишнім рабом на ім'я Калліста. Цей хлопець виявився метикуватим у сфері фінансових операцій, влаштувавши банківську контору. Завдяки її заступництву він отримав свободу та посаду римського єпископа, тобто церковно­го завгоспа за тими поняттями.

— Водночас серед готів поширюється християнство авдіан- ського й аріанського штибу...

Дещо пізніше, з початку IV століття. До скликання перших двох вселенських соборів не було ні звичної уніфікації Святого Письма, ні обряду, ні догматів. У локальних церквах панував творчий без­лад, особливо щодо вчення. Зі сектами взялися боротися, розпоча­лася тенденція до уніфікації вчення та віри. На Другому соборі, 381 року, був проголошений догматом знаменитий символ триєдності Бога. Навіщо його прийняли? Мені здається, в цьому було політич­не завдання відсіяти тих, хто не сприймає таку дивну ідею троїч­ності. Як індикатор примітивних варварських поглядів на суть Бога. Догмат про триєдність варварські брати у Христі не приймали. Це просто було не збагненним для їхнього розуму. Так само Icyca дехто з них визнавав людиною. Проте з унікальною долею та духовними чеснотами, але цілком смертною і звичайною людиною. Звідси й наз­ва такої секти: монофізити, тобто послідовники ідеї про тілесну сут­ність Христа.

Якщо добряче замислитись, то догмат про Трійцю в наш час се- редньостатистична людина з вищою освітою для себе особисто по­яснити зможе. Інша річ, що ніхто не зможе переконливо довести чи спростувати його рацію. Адже термін «трійця» не знайти у текстах Біблії. Критерій оцінки відсутній.

Варвари мали прямий, практичний і не надто витончений розум без схильності до образного мислення. Щоб збагнути всю складність сприйняття, приміром, готами догмату триєдності, варто зауважити, що думка про народження Богом нового Бога не зустрічала жодних труднощів у політеїзмі. Стало лише одним богом більше. У грецькій ■ міфології Зевс народжував богів, бувши чоловіком, і з власного стег­на. І нічого, сприймали, бо йому можна. Але уявити, що Бог народив ще одного Бога і все ж таки існує тільки один Бог, було вже не так легко. Особливо в рамках монотеїзму, де верховна сутність заявле­на як єдина і неповторна. Тому християни з простолюдинів і варва­рів цю інтелектуальну еквілібристику заперечували цілком щиро, ґрунтуючись на засадах формальної логіки. Труднощі не усувалися і в тому випадку, якщо продуктивна сила, що виходить від божества, була відокремлена від нього як особливий святий дух. Потрібно було поєднати ці три іпостасі в одній особі. Перед таким завданням зупи­нялася найвитонченіша фантазія та найвправніша казуїстика. Тому Троїчність Бога стала догматом, у який можна лише вірити, але не можна його осягнути розумом. Як не можна логікою пояснити той факт, що Іоан Хреститель хрестив Христа у водах Йордану. По-перше, навіщо, якщо він сам Бог, джерело легітимності будь-якого обряду? Хрести себе сам, зрештою. По-друге — хіба християнство існувало до самого Христа, коли знайшлася людина, якій дозволено хрестити са­мого Бога? Чи цей дозвіл виданий язичнику? Чи Христос був хреще­ний в іншу віру, носієм якої був сам Іоан?

— Перший собор був у Нікеї 325 року та делегація причорно­морських готів у ньому вже брала участь. Але це сталося після того, як християнство стало офіційною релігією імперії...

Авжеж, готи там уже були. Не ясно лише, чи причорноморські. Важливо наголосити, що перші два Собори відбулися саме у Візантії. До питання первинності сакральних ініціатив у споконвічній супе­речці Риму з Константинополем. Цей комплекс первинності Заходу перед Сходом породить у VII столітті найгучнішу підробку істо­рії: «Костянтинів дар». Цей лист, який римо-католики видавали за оригінал, написаний самим Костянтином Великим, засновником «Другого Риму» (Константинополя) та голови того ж таки першого Вселенського собору. Нібито він визнавав у листі пріоритет у христи­янстві за Церквою західного обряду. Користуючись методологією внутрішньої та зовнішньої критики джерела, цю підробку викрив і датував правильно ще у другій половині XV ст. знаменитий італій­ський інтелектуал Лоренцо Валла. Церковники його мало не розі­рвали за це. Він ховався все життя по дворах своїх друзів із княжих родів. Отже, вже на середину третього століття християнство стали приймати у Римі заможні люди, а багатство — це вплив. Не далекий той 380 рік, коли імператори оголосять цю релігію державною.

— Але як ранні християни зуміли підкорити серця багатіїв? Який ланцюжок подій привів до цього? Спершу ж християнська громада славилася своєю фанатичною аскетичністю та знева­гою до багатих, якщо не ненавистю...

Один наш професор казав нам, студентам, застерігаючи від пога­ного впливу: «Все, що може зіпсуватися — якось обов'язково зіпсу­ється. А все, що зіпсуватися не може — все одно колись зіпсується». З Євангелія від Іоана добре відомо, що дванадцять апостолів уже за життя Icyca мали спільну касу. Христос і від інших учнів вимагав скидатися в калитку. Позаяк перша християнська громада була орга­нізована в Єрусалимі і саме сюди постійно стікалися потоки палом­ників із усієї Імперії (насамперед із юдейських громад), вони могли мати безпосередній контакт із новим ученням. З іншого боку, саме з цього міста розходилися апостоли та проповідники, кочуючи по всій Імперії. Саме вони поширювали основи нової, християнської організації, саме вони несли «добру звістку» з Єрусалиму до сусідніх юдейських громад, а потім дедалі більше й до самого Риму. Незабаром ця течія перестала бути національною і стала винятково соціальною. За апостолами спершу була влада у християнських громадах. Це інте­лектуали, оратори, безсрібники, люди місії.

Одним із найбільш ранніх та авторитетних із них був апостол Павло, який вчиняє агітаційну подорож до Греції. Незабаром його за­арештовує влада та відправляє до Риму, завдяки чому людина отри­мала можливість вести свою агітацію в самому серці Імперії, але вже без жодних труднощів.

На перших стадіях розвитку християнської громади апостоли як її засновники мали самі виконувати всю роботу в межах грома­ди. Вони були пропагандистами, організаторами й адміністратора­ми. Але коли громада розростається, коли її існування стає міцним, починає відчуватися потреба у розподілі праці, зауважують необхід­ність надати окремі функції певним довіреним особам.

Так питання адміністрування, фінансів і майнових взаємин, управління прибутками та витратами громади зосередилися в руках людей, чия посада називалася єпископ. Спершу єпископ був членом міської адміністрації, який мав дотримуватися правильного поста­чання міста продовольством. Легко второпати, чому настоятель християнського «народного дому» отримав таку ж назву. Єпископи та пресвітери того часу вели банківські операції, займалися лікар­ською практикою, працювали як ювеліри, пасли овець і продавали свої вироби на ринку. Найважливіші зі старих провінційних синодів, що збереглися, стосуються єпископів, у них вимагають не кочувати зі своїми товарами з базару на базар і не зловживати своїм станови­щем для спекуляцій,

Але як тільки громада почала набувати великих розмірів, ста­вало неможливим виконувати всі її численні господарські функції як побічне заняття. Єпископа зробили службовцем громади і стали платити певну винагороду. Так поступово утворилася колегія, рада старійшин чи пресвітерів, на яких лежало завдання підтримувати дисципліну в громаді та залагоджувати всякі чвари всередині неї. Вони ж доповідали про вигнання негідних членів із громади та при­ймання нових із церемонією хрещення.

Єпископ, який досконало знав усі справи громади, був поклика­ним головою цієї колегії. Він придбав у такий спосіб вплив на всі сто­рони життя громади, завідуючи общинною касою.

У другому столітті апостолів витіснили пророки. Але й ті й інші дуже скоро вступили в конфлікти з єпископами, які не вагали­ся перед тим, як пустити в хід свою фінансову та моральну потугу. Єпископу, принаймні, було неважко зіпсувати перебування в громаді таким апостолам, пророкам і навіть учителям, якщо вони захищали тенденції, яких він не схвалював. І це, либонь, траплялося нерідко.

На посаду єпископів, скарбників, цілком природно обирали не чужих світові ентузіастів, а тверезих, досвідчених у справах прак­тиків. Такі люди знали ціну грошам, отже, дуже добре вміли цінува­ти значення заможних членів громади. Саме єпископи намагалися пом’якшити ненависть до багатіїв і послабити суворість вчення, яке захищає громада, настільки, щоб зробити заможним людям перебу­вання в лоні християнства привабливішим.

— А заможні люди на той час були не лише впливовими, а й освіченими...

Тому пристосувати громаду до потреб заможних та освічених людей означало усунути вплив апостолів і пророків. У цій боротьбі єпископи перемогли. Помалу єпископ ставав головним обличчям як економічної, так і пропагандистської діяльності громади. І в цьому випадку ідеологія мала схилитися перед економікою. Одним зі за­вдань першого Вселенського собору було утвердити офіційне вчен­ня, визнане та поширюване общинною бюрократією, придушити будь-які погляди, що відхилялися від офіційного віровчення.

Швидше за все, боротьба зі сектами мала в основі спроби еконо­мічної або адміністративної уніфікації всіх розрізнених громад під орудою офіційно призначеного центру. Невизнання трійці, запере­чення божественної сутності Христа — лише привід оголосити го­ніння.

— Особливого успіху в централізації досягла Римська церква. Квартирне питання знову всіх зіпсувало...

Закономірне соціальне явище. Система почала жити своїм жит­тям. І збереглася донині, видозмінившись до невизнання. І не треба пояснювати, як і чим вона живе сьогодні. Повноту своєї влади єпи­скопи небезпідставно вели від апостолів, наступниками яких себе вважали. Цьому процесу могутню підтримку дало визнання держа­вою християнства, що сталося першої чверті четвертого століття. З іншого боку, саме це визнання католицької (вселенської) Церкви імператором стало результатом того, що в ній самій досягли дуже ви­сокого ступеня розвитку переважання бюрократії й єпископальний абсолютизм. Поки Церква була демократичною організацією, вона перебувала у різкій опозиції до суті імператорського деспотизму в римській державі. Клір став владою, з якою мав рахуватися тепер кожен новий володар імперії. В епоху міжусобних війн початку IV століття з усіх претендентів на трон переміг той, хто уклав союз із церковним кліром.

— Костянтин Великий...

Ere ж. Костянтин, як і багато наступних імператорів, головував на соборах єпископів. Причому, не бувши на той момент християни­ном, бо хрещений він був лише на смертному одрі через кілька років. Водночас Церква отримує права юридичної організації, яка може на­бувати й успадковувати майно (з 321 року). Церковна власність по­чала набувати колосальних розмірів. У імператорської влади вини­кла надійна опора. Така трансформація стала взаємовигідною обом.

— Церковні інтелектуали програли церковним завгоспам...

Якщо стисло, то так. Другі скористалися напрацюваннями та репутацією перших. Поза Римською імперією, з усім її потужним потенціалом і географією покриття, християнство не вийшло б за межі провінційної, маргінальної громади Єрусалиму. Ну, а без Карла І Великого, короля франків, не було б католицизму як загальноєвро­пейського явища із його статусом Папи. 800 року йому надумалося стати імператором, як колись робили в Римі. Зрештою, Карл нічим не гірший. Зважаючи на те, що він володів на той момент чи не всією територією Західної Європи, задум не дивує.

— Однак, йому не за рангом, могли не пробачити...

Він напрошувався, звісно. Імператори, як відомо, на той час були лише у Східному Римі. Західний Рим перебував у плачевному стані і був цінний лише своїм символічним значенням колишньої столиці світу, а також наявністю резиденції нещасного Папи, який називався наступником Святого Петра на землі. Йому і доручали зіграти в заду­маній виставі роль легітимного передавача титулу й інсигній. Карл картинно, в повній смиренності, слухав месу в базиліці Св. Петра, коли Папа Лев III, якому король дуже допоміг — завадивши зміщен­ню в результаті змови місцевої знаті, — коли Папа мимоволі натяг­нув на його голову імператорську корону. На невдоволення офіцій­них, ромейських імператорів, він плював із високої дзвіниці. Не знаю, чи була вона в ті роки в тій же базиліці. Своїм вчинком Карл швидше зміцнив сам інститут папства. Відтепер без Папи чи його кардиналів на місцях, королі й пікнути не сміли. Ні одружитися, ні розлучитися, ні вести самостійну політику. Без Папи не можна було здобути коро­ну. У разі поганої поведінки такого короля чи імператора запросто могли відлучити від Церкви, вивівши за межі закону. Загалом Карл створив серйозний прецедент. _z

— Проте після розпаду Імперії Візантія стала рухатися до Італії, північної Африки, намагаючись відновити колишні обся­ги втраченого. І якийсь час їй це вдавалося, за Костянтина, до прикладу, за Юстиніана...

Так, за часів Юстиніана ромеї взяли весь АпеннінсьКий півост­рів, включно з Римом, Північну Африку, частково Південно-Східну Андалусію.Часткова присутність спостерігалася у Криму.

—Але при цьому система управління змінилася, візантійські імператори, навчені досвідом римських, які дозволили загнити Риму, тримали все ж свою імперію набагато жорсткіше.

Легітимність ромейських імператорів надавалася від самого Бога, помазаником якого вони себе проголошували. Сакралізація влади майже на кшталт єгипетських фараонів. Як проти такого пі­деш, без загрози отримати наганяй від Всевишнього? Адже сказа­но у.Святому Письмі: вся влада — від Бога. Цей чинник, крім інших, 988 року залучив до християнства великого князя київського Воло­димира. З таким концептом християнство зводило імператора на вершину ієрархії з найжорстокішою вертикаллю влади. Причому одягаючи хрест на шию кожен житель держави автоматично при­сягав не лише Богу, а й власній верховній владі. Виходило щось на кшталт васалітету на релігійній основі.

— Це відмінність католицького й ортодоксального право­слав'я: у країнах Заходу королів призначали Папи, а на Сході при­значення імператорів від патріархів не залежало...

Це другий серйозний аргумент на користь православ’я при вибо­рі «правильної» віри Володимиром Великим. Треба уточнити: якщо церква не мала статус автокефалії, то митрополити призначалися з Візантії, місцевого князя лише ставили до відома. Проте, це допоки існувала сама Візантія. Імператор у Константинополі — майже на рівних із Богом, він майже як святий. Тому призначити Миколу II Кривавого, людину світську, у святі Російської православної церкви — цілком припустимо з точки зору християнства східного обряду. І незрозуміло атеїсту чи агностику. Всі ці правила гри згодом наочно відбилися в історії Московського царства й імператорської Росії. Іван Грозний міняв митрополитів, як рукавички. Його улю­бленого колись Пилипа II в 1569 році не церемонячись придушили в монастирській камері за непослух. Патріарха Никона цар Олексій Михайлович в 1666 році викинув із Москви, позбавивши сану за спро­би вчити головного начальника країни розуму та життя загалом.

— А потім Петро створив синод замість...

Замість його відсутності. Петро Олексійович зробив у 1717 році те, чого бракувало йому особисто — вищий орган церковно-держав­ного управління, який підкорявся верховній владі ще Московського на той час царства. Тож, із погляду державних інтересів, Візантія пра­вильно зробила, що одразу налагодила чіткі стосунки зі своїми цер­ковниками, показавши хто в домі господар. Бо ризик двовладдя був великий.

— При цьому династична жорстка система виділила імпе­ратора та його родину в особливу касту...

Атож, вони збудували класичну монархію з принципом переда­вання влади у спадок за кровною спорідненістю. Збудували та заце­ментували. Абсолютизм у владі в його абсолютному прояві. Утримати династію при владі — ще та робота. Для цього потрібно контролю­вати палац, а той тримається на інтригах. В них беруть участь усі: від кухарів до фрейлін і великих князів. Звідси родом візантійська дипломатія, що стала ім'ям прозивним. Чистою візантійщиною тхне від теперішньої московської влади: «їх там немає», «це не ми, ви самі себе обстрілюєте», «вона потонула» тощо. У тактиці теперіш­ньої московської влади візантійська хитрість втілена максимально. Щоправда, тодішньої витонченості немає й близько. Плювати в очі

Айя-Софія, Стамбул. Фото А. Красножона

Айя-Софія, Стамбул. Фото А. Красножона

всього світу теж треба б навчитися, але їм ліньки, і так згодиться. У першій третині XXI століття на 1/5 (чи скільки там залишилося) частини земної кулі, у ходу категорії середньовічних візантійських традицій.

— Щоправда, замішаних на ординському компоненті...

Цього не відібрати. Огидна химера.

— Візантія проводить таку ж політику за зовнішнім пери­метром своїх околиць, що й Рим із метою їх убезпечити...

Тобто посварити всіх із усіма, одних своїх сусідів із іншими.

— За Юстиніана ця держава досягає одного з вищих піків сво­єї могутності. Що при цьому відбувалося у Криму та південній частині сьогоднішньої України у зв'язку з візантійцями?

Юстиніан у VI столітті будує собор Святої Софії і це одна з най­більших споруд у світі. Чисте втілення його епохи. Якщо ж говорити про візантійців на території теперішньої України, то це не вимагати­ме багатьох рядків: їх там не було, крім Херсонеса, який перетворив­ся на Корсунь, та деяких опорних пунктів у Криму.