ТВАРИННИЦТВО ТА МИСЛИВСТВО У ПЛЕМЕН ДОБИ ЕНЕОЛІТУ ТА БРОНЗИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Дослідження остеологічних матеріалів з поселень трипільської культури почалося ще у 20-х роках XX ст. н. е. У 1927 році московський палеонтолог Віра Громова надрукувала статтю за результатами досліджень кісток тварин з трипільських поселень Кринички, Коритне, Щербатого, Любушка-Посад та Сушковка [Громова, 1927, с.

Через десять років була надрукована стаття І. Г. Підоплічка за результатами досліджень кісток тварин з трипільських посе­лень Халеп’є, Андріївка та Усатове [Підоплічка, 1937, с. 111­120]. Тут вибірки вже цілком придатні для певних визначень, але... На цих поселеннях було знайдено кістки свійських тварин: осла і кота, перебування яких у часи Трипілля на нашій території є досить сумнівним. У той же час за звітами не зрозуміло, чи дій­сно ці кістки знайдено у трипільському шарі, чи у шарах з більш пізніх перекопів. Треба пам’ятати, що деякі археологи і в ті часи, і зараз, ще не дуже уважно ставляться до питань стратиграфії посе­лень й городищ, які вони розкопують. В той же час археозоологи у питаннях щодо датування остеологічних матеріалів, в будь-якому разі і в минулому Радянському Союзі, і зараз, повністю залежать від археологів. Кістки тварин датуються за археологічними мате­ріалами, оскільки археозоологи, в усякому разі в Україні, не ма­ють доступу до методик, які дозволяли б їм датувати остеологічні матеріали безпосередньо за самими кістками. І якщо, наприклад, в Андріївці з’являється свійський кіт, то, не знаю як у інших, а у мене особисто одразу виникає запитання, а чи все там гаразд зі стратиграфією? Зараз на нього вже ніхто не відповість. І тоді одразу виникає й друге питання. А чи можна після цього взагалі довіряти цим визначенням?

На жаль, теж саме слід сказати і про більш пізні публікації І.

Отже, нижче будуть наведені дані тільки за остеологічними матеріалами з тих трипільських поселень, датування яких у мене особисто сумнівів не викликає. Проте кожен може вибирати сам, якими даними йому користуватись. Хочу також звернути увагу, що наведені нижче дані можуть відрізнятись від того, що вже було надруковано про те чи інше поселення раніше [Журавлев, 1990, с. 134-138; Журавльов, 1997, с. 49-52; Журавлев, 2000, с. 45-46; Журавльов, 2003, с. 201-212; Журавльов, 2004, с. 152-182; Жу­равльов, 2005, с. 148-154], оскільки розкопки тривають, і колекції кісток весь час поповнюються. Розрахунки у цій статті проведені за показником “мінімальне число особин” (Таблиця 1).

Тваринництву у племен трипільської культури надавалося бага­то уваги. Згадаємо статтю С. М. Бібікова [Бибиков, 1965, с. 48-62]. Його виклади про значення тваринництва в економіці трипіль­ців та різні розрахунки щодо утримання та використання худоби поки що сумнівам не піддавалися.

В останньому офіційному виданні [Давня історія України. - 1997. - Том 1. - С. 312-314] зазначається, що у землеробських племен енеоліту було досить розвинене тваринництво. На ран- ньотрипільських поселеннях стада складалися здебільшого з ве­ликої рогатої худоби, були також свині, дрібна рогата худоба, коні. Є випадки, коли в стаді переважали свині. На середньому етапі пріоритет був також за великою рогатою худобою, але на друге місце все частіше виходить дрібна рогата худоба, витісня­ючи свиней.

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) нього Подніпров’я та Буго-Дніпровського межиріччя. Зважаючи на те, що всі ці поселення тяжіють до південної смуги лісостепу, можна вважати, що в цій екологічній зоні розведення дрібної ро­гатої худоби було більш раціональним, а можливо, така ситуація склалася під впливом населення степу. На пізньому етапі гео­графія пам’яток, де друге або навіть перше місце посідає дрібна рогата худоба, розширюється. Вони відомі не тільки в степовій зоні, а й далеко на півночі. В цей час степовики, вочевидь, по­чинають інтенсивно проникати у лісостеп, впливаючи на гос­подарську діяльність трипільців. Щодо ведення скотарського господарства племенами трипільської культури, то воно мало придомний характер. Використовували худобу як тяглову силу, а також як джерело отримання м’яса, вовни та шкір. Відкритим залишається питання наявності молочного напряму господар­ства, про можливість існування якого свідчать знахідки посудин з численними дірочками в стінках, так званих цідилок. Одні вче­ні вважають, що ці цідилки могли використовуватися для пере­робки молока, вироблення сиру, інші - для відділення меду від сотів чи проціджування отруйних напоїв.

Щодо переважання того чи іншого виду свійських тварин на трипільських поселеннях, то це питання я розгляну детально трохи нижче. Очевидно, обмеження в кількості сторінок не до­зволило це зробити у вищеназваній праці. А щодо тваринництва в різний час та в різних районах є дуже цікаві речі, на які варто звернути увагу. Придомний характер тваринництва трипільців не викликає сумнівів і в мене. А от молочний напрямок в роз­веденні великої та дрібної рогатої худоби остеологічні матеріали підтверджують цілком (переважання в стадах самок).

Дуже цікавою є стаття В. О. Круца про роль тваринництва в економіці трипільської культури [Круц, 1998, с. 134-144]. Її вар­то розглянути більш детально.

Щодо появи свійського коня на території України, то дивує, чому В.

що ці племена не мали дрібної рогатої худоби. Але за нашими даними на поселенні Пугач-2 вона складала 14% від числа осо­бин свійських тварин, на поселенні Гард-3 - 12% (Журавльов, Котова, 1996, с. 12, Таблиця 1). До речі, свійський кінь на пер­шому становив 14%, стільки ж, скільки і дрібна рогата худоба, а на другому - навіть 18%, відтіснивши дрібну рогату худобу на третє місце. Отже наявність дрібної рогатої худоби на посе­леннях цієї культури є закономірністю, а не винятком через при­родні фактори або уподобання населення. Як і присутність там свійського коня. До речі, В. О. Круц пише і про нечисленність свійських коней на західних пам’ятках культури лінійно-стріч­кової кераміки. Але на поселенні Гірка Полонка цей вид мав таку ж частку, як і велика рогата худоба [Журавльов, Котова, 1996, с. 14, таблиця 5]. Хіба це мало?

Дивує ще одне, В. О. Круц детально розглядає трипільські поселення, дані по які були наведені в роботах 50-70-х років. І чомусь зовсім ігнорує мої публікації більш пізнього часу. На­приклад, дані про тваринництво у трипільських племен на шести поселеннях (Гребенюків Яр етапу А, Коновка етапу В2, Майда- нецьке-1 етапу СІ в Побужжі та Велика Слободка урочище Хре­щате етапу В2-С1, Щовб та Лиса Гора етапу С1-С2 в Середньо­му Подністров’ї), які були надруковані в 1990 році [Журавльов, 1990, с. 136-137, рис. 1, 2].

В. О. Круц зазначає, що на ранньому етапі на трипільських поселеннях із заходу на схід зростає частка дрібної рогатої ху­доби [Круц, 1998, с 136]. Це підтверджується і моїми даними (Таблиця 116). Але вона на поселенні Сабатинівка-2 (та Гребе- нюків Яр, який він чомусь ігнорує, але ж на ньому ми працюва­ли разом, невже забув?) не посідала друге місце, як він пише, а мала відсоток, рівний свині на поселенні Сабатинівка-2, і трохи поступалася свині на поселенні Гребенюков Яр (Таблиця 116).

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) рогатій худобі на етапі В або друге, або перше місце. І мені не зрозуміло, чому він на етапі С розглядає лише Київське Подні­пров’я, те ще й виділяє з нього... Київське Подніпров’я [Круц, 1998, с. 137]. Помилились або редакції, чи справді це так? І хіба тільки тут мешкали племена трипільської культури? А Середнє Подністров’я? Єдине, з чим я повністю згоден і що буде розгля­нуте мною нижче, це великий різнобій у співвідношеннях між свійськими тваринами і в Побужжі, і в Подніпров’ї на останніх етапах СІ та С2 існування трипільської культури.

Я цілком згоден з В. О. Круцом [Круц, 1998, с. 137], що в більш пізній час мисливство у трипільських племен потрохи втрачало свої позиції. Хоча і тут є винятки, про які поговори­мо трохи згодом. Отже, говорити про це як про аксіому, на мою думку, не варто. І я зовсім не спостерігаю занепаду тваринни­цтва у трипільців на етапі С2, про що писав В. О. Круц [Круц, 1998, с 137-138]. Що стосується різних економічних висновків про споживання м’яса, кількість худоби на одну сім’ю тощо, то це у мене заперечень не викликає, В. О. Круц просто продовжує те, що свого часу почала В. І. Бібікова. Але ця тема - економіка трипільців в цілому - виходить за межі завдань, поставлених в цій роботі.

На трипільських поселеннях Середнього Подністров’я в ран­ній час (період А), судячи з усього, було два типи тваринництва. На поселенні Бернашівка в тваринництві переважала велика рога­та худоба (72%), менше було свиней (14%), дрібної рогатої худо­би (11%), собак (2%) та коней (1%). Тут треба звернути увагу на одну дуже істотну деталь. У вказаній монографії В.

В. Г. Збеновичем його монографії вийшла з друку робота В. Й. Цалкіна, де поява цього виду у нас віднесена до доби нео­літу [Цалкин, 1970, с. 201]. Що це, не знання літератури чи ігно­рування фактів, які не влаштовували археолога?

Слід додати, що на даний час кістки свійського коня відомі з поселень неолітичної Буго-Дністровської культури (до речі, в деяких місцях разом із кістками дикого коня тарпана), які дату­ються VI тис. до н. е. [Журавльов, Котова, 1996, с. 9-10]. І знову це не влаштовує деяких археологів [Ларина, 1999, с. 93].

На поселенні Лука-Врублевецька [Бибикова, 1953, с. 412­413, таблиця 1] в Середньому Подністров’ї перше місце серед свійських тварин займала свиня (49%), за нею йшли велика ро­гата худоба (22%), дрібна рогата худоба (21%), собака (6%) і кінь (2%). Різниця між Бернашівкою та Лукою-Врублевецькою у співвідношеннях між свійськими тваринами настільки велика, що мова, як уже зазначалося, може йти тільки про два типи тва­ринництва в ранній період існування трипільського населення в цьому районі (Таблиця 1). Цікаво, що за археологічними даними локальні варіанти в трипільській культурі з’являються лише на етапі В2 [Відейко, 2002, с. 92]. На жаль, через відсутність біо­метричних даних по Бернашівці неможливо порівняти порідний склад свійських тварин з цих поселень.

У Побужжі на ранньотрипільському поселенні Гребенюків Яр або Майданецьке-ІІ (розкопки М. М. Шмаглія, М. Ю. Відейка, В. О. Круца, С. М. Рижова), яке датується етапом А, співвідно­шення між свійськими тваринами було таким [Журавльов, 1990, с. 137]: переважала велика рогата худоба (53%) свиня, дрібна рогата худоба; кінь і собака займали 21%, 19%, 4%, 3% відпо­відно. На відміну від ранньотрипільської Луки-Врублевецької, де домінувала свиня, тут перевагу віддавали розведенню великої рогатої худоби (Таблиця 1). Можливо, біля першого поселення було більше дубових лісів, ніж біля другого.

На поселенні Сабатинівка-1 етапу А в Побужжі [Підоплічко, 1956, с. 77-78] 40% складав бик свійський, 20% - дрібна рогата худоба та свиня свійська, 17% - кінь свійський і 3% - собака свійський. Таким чином, і тут тваринництво мало свої особли-

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) вості порівняно з іншими трипільськими поселеннями етапу А (Таблиця 1).

Отже, на сході поширення трипільської культури тваринни­цтво мало зовсім інший характер, ніж в західних районах. Для етапу А виділяємо як мінімум три типи тваринництва. На посе­ленні Бернашівка абсолютну (тобто більше 50%) перевагу мало скотарство (розведення великої рогатої худоби). Лука-Врубле- вецька характеризується розвитком свинарства. На Сабатинив- ці-1 переважало скотарство, але його перевага була відносною (менше 50%), в рівних кількостях і вдвічі менше ніж бика, було дрібної рогатої худоби і свиней, і цим тваринам ненабагато посту­пався свійський кінь. А на Гребенюковому Яру, при подібності з Сабатинівкою-1 за іншими параметрами, було дуже мало коней.

У середньому Трипіллі (етап В) на заході Побужжя на посе­ленні Василівка (Таблиця 1), яке датується часом В1 (розкопки В. О. Шумової та С. М. Рижова), перше місце серед свійських тварин займала велика рогата худоба (47%), за нею йшли свиня (35%), кінь (12%) та вівця (6%).

У Побужжі східніше Василівки на Березовському поселенні (розкопки О. В. Цвек), яке датується етапом В1, в тваринництві [Журавлев, 1997, с. 49-51] перше місце займала велика рогата худоба (41%), за нею йшли свиня (30%), дрібна рогата худоба (14%), собака (9%) та кінь (6%). Отже тут ми маємо картину, близьку до Василівки (Таблиця 1). Цікаво те, що практично не­має подібності між поселеннями етапу А і етапу В1. Так, на­приклад, на Василівці і Березовському поселенні при відносній (тобто менше ніж 50%) перевазі скотарства (розведення великої рогатої худоби) на другому місці було свинарство, а на Сабати- нивці-1 маємо рівні частки дрібної рогатої худоби і свині.

Дуже цікавим є поселення Більшівці (розкопки Т. М. Тка­чука та І. Т. Кочкина) з Середнього Подністров’я. Культурний шар на ньому було перемішано в більш пізній час, але вдалося знайти дві господарські ями, де була лише трипільська кераміка етапу В1-В2. В остеологічних матеріалах з цих двох ям перева­жала велика рогата худоба (30%), друге і третє місця займали свиня та кінь (по 26%), за ними йшли дрібна рогата худоба (13%)

і собака (5%). При цьому на деяких фалангах коней (а також і великої рогатої худоби) виявлено патологічні зміни, які, як пра­вило, утворюються при дуже значних фізичних навантаженнях на тварин [Журавльов, 2004, с. 157]. Я це називаю “робочою па­тологією”. Отже, можливо, тут був третій тип тваринництва се­реднього Трипілля. Але знайдена велика кількість кісток коней (їх там стільки, скільки не було на всіх інших трипільських посе­леннях, разом узятих) трохи насторожує. Проте цьому є аналоги, правда, далеченько. Це племена середньостогівської культури на Дніпрі, у яких свійський кінь займав досить значне місце се­ред свійських тварин [Журавлев, Маркова, 2000, с. 40-43]. Тре­ба було б провести радіовуглецеве датування цих кісток коней з Більшівців, щоб впевнитися у їх належності саме до трипіль­ського шару. Проте, як завжди, на таке датування немає грошей. Це до питання про те, чому українські археозоологи не мають змоги самі датувати остеологічні матеріали.

На поселенні Коновка в Середньому Подністров’ї (Та­блиця 1), яке датується часом В2 (розкопки М. М. Шмаглія та С. М. Рижова), також переважала велика рогата худоба (46%), за нею йшли дрібна рогата худоба (23%), свиня (15%), а кінь та собака (по 8%) займали останні місця [Журавльов, 1990, с. 137, Журавлев, 2000, с. 45-46].

Як бачимо, і для середнього Трипіллі в Середньому Подні­стров’ї були два типи тваринництва. На етапі В1 при відносній перевазі скотарства більше уваги приділяли розведенню свиней, а на етапі В2 - дрібної рогатої худоби. Оскільки породи свій­ських тварин не змінилися, можна зробити припущення, що за часів етапу В2 відбулося зменшення площі лісів. Це могло від­бутися або через зростання посушливості клімату, або через ді­яльність людини. Швидше за все, спрацювали обидва чинники. І ведення тваринництва на етапі В зовсім не мало аналогій в по­передній час.

На поселенні етапу В2 Коломийщина-2 в Середньому По­дніпров’ї [Підоплічко, 1956, с. 72-73] було 40% бика свійського, 25% - дрібної рогатої худоби, 15% - свині свійської і по 10% - коня свійського і собаки свійського. При порівнянні з Конов-

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) кою привертає увагу подібність їх тваринництва, чого не було для цих районів на етапі А. Отже, в середньому Трипіллі різниця в тваринництві між цими двома районами практично зійшла на­нівець. Відбулася його, так би мовити, “уніфікація”. Пояснень цьому явищу я поки що не знаходжу.

Проміжним між середнім та пізнім Трипіллям в Середньому Подністров’ї є поселення Велика Слободка, урочище Хрещате (розкопки Т. Г. Мовші), яке датується етапами В2-С1. На ньому [Журавлев, 1990, с. 137, Журавлев, 2000, с. 45-46], перше місце серед свійських тварин займала велика рогата худоба (47%), за нею йшли дрібна рогата худоба (24%), свиня (21%), собака (5%) та кінь (3%). Таким чином, в цей час, при незмінному переважан­ні у середньому Трипіллі скотарства, майже однакову увагу при­діляли розведенню дрібної рогатої худоби та свиней (Таблиця 1). І знову аналогів такому веденню тваринництва в Середньому По­дністров’ї для раннього і середнього трипільського часу немає.

Для трипільських поселень Середнього Подністров’я остан­нього часу існування цієї культури (етап С1-С2), маємо такі дані про тваринництво [Журавлев, 1990, с. 137, Журавльов, 2000, с. 45-46]. На поселенні Жванець, урочище Лиса Гора (розкопки Т. Г. Мовши), переважала велика рогата худоба (43%), за нею йшли свиня (25%), дрібна рогата худоба (15%), собака (10%) і кінь (7%). На поселенні Жванець, урочище Щовб (розкопки Т. Г. Мовши), перше місце займала велика рогата худоба (41%), за нею йшли свиня (21%), дрібна рогата худоба (20%), собака (14%) і кінь (7%). Отже, і тут спостерігаються відмінності у тва­ринництві між двома дослідженими поселеннями. Знову два типи ведення тваринництва? Цікаво, що за майже рівними відсотками свині та дрібної рогатої худоби Щовб і Хрещате подібні, але від­різняються відсотки інших свійських тварин (Таблиця 1).

Підсумовуючи результати по трипільських поселеннях Се­реднього Подністров’я, варто зазначити, що по веденню тва­ринництва між ними майже немає подібності. Можна зробити висновок, що при веденні тваринництва основними чинниками, з якими доводилося рахуватися населенню, були природні умо­ви, які весь час змінювалися (в тому числі і під впливом самих

людей) й примушували трипільців вести своє господарство саме так, а не інакше.

На пізньотрипільському поселенні етапу С1 в Побужжі Май- данецьке-І (розкопки М. М. Шмаглія, М. Ю. Відейка, В. О. Кру- ца, С. М. Рижова) серед свійських тварин також переважала велика рогата худоба (36%), за нею йшли свиня (28%), дрібна рогата худоба (26%), і останні місця (по 5%) займали кінь і со­бака [Журавлев, 1990, с. 137].

На поселенні етапу С1 в Середньому Подніпров’ї Коломий- щина-1 (до війни - Халеп’є) при об’єднанні всіх даних було 40% бика свійського, 30% - дрібної рогатої худоби, 24% - свині свій­ської і 6% - коня свійського [Підоплічко, 1937, с. 114, Таблиця 1; Підоплічко, 1956, с. 71-72].

На поселенні етапу С1 в Подніпров’ї Ігнатенкові Гора (роз­копки М. Ю. Відейко), перевагу віддавали свинарству (43%), ско­тарство було розвинене менше (29%), і набагато менше приділя­ли уваги розведенню дрібної рогатої худоби та коней (по 14 %). Правда, вибірка щодо свійських тварин така мала (їх всіх разом було всього 7 особин), що остаточні висновки тут робити дуже рано. Хоча є дуже цікава аналогія переважанню і свинарства, і мисливства над скотарством: давньоруська фортеця Чорнобиль.

На поселенні етапу С2 в Побужжі Сандраки [Короткевич, 1956, с 131, Таблиця 1] переважало свинарство (26%), йому ненабагато поступалися скотарство і розведення дрібної рога­тої худоби (по 23%), і майже вдвічі менше було коня і собаки (по 14%).

Таким чином, за доби пізнього Трипілля знову спостерігаєть­ся, як і в ранньому Трипіллі, кілька типів тваринництва в лісосте­повій зоні України. У Подністров’ї переважало скотарство, дру­ге місце займало свинарство, за ними йшло розведення дрібної рогатої худоби. У Подніпров’ї при переважанні скотарства друге місце відводили розведенню дрібної рогатої худоби. І в Побужжі переважало свинарство. Дуже цікавим є розвиток свинарства на Сандраках, який, можливо, був пов’язаний із збільшенням площі лісів. А от що викликало це збільшення: чи зменшення “тиску” на природу з боку трипільців, чи якісь кліматичні зміни, чи ще щось, я поки що сказати не берусь.

На етапі С2 з’являються трипільські поселення і в Північно­му Причорномор’ї. Тут досліджено поки що тільки два пізньо- трипільські поселення: Маяки та Усатово, де переважала дрібна рогата худоба (це не важко передбачити, враховуючи степове розташування цих поселень), за нею йшли велика рогата худо­ба, кінь (знайдено його тільки на Усатово, в Маяках відсутній) і собака [Збенович, 1974, с. 112, Таблиця 1; Секерская, 1989, с. 131-133, Таблиця 8]. Отже, і тут основними чинниками, які визначали ведення тваринництва, були природні умови.

У Подніпров’ї одночасно з трипільцями існувала ще одна культура, яка уже згадувалася вище - середньостогівська. Роз­глянемо її більш детально (Таблиця 1).

На поселенні Молюхов Бугор в шарах середньостогівської культури серед свійських тварин із 29 особин перше місце за­ймав кінь свійський (34%), за ним йшли бик свійський (28%), дрібна рогата худоба (17%) (з них 7% припадало на вівцю свій­ську), свиня свійська (14%) і собака свійський (7%) [Журавлев, Маркова, 2000, с. 40-43].

Визначення з кількох поселень цієї культури, опубліковані раніше [Телегін, 1973, с 132, Таблиця VI], у мене викликають сумніви щодо датування знайдених там остеологічних матеріа­лів. Це Дереївка, Молюхов Бугор і Середній Стіг-П. І от у чому справа. На поселенні Дереївка до середньостогівських шарів по­трапив комплекс раннього залізного віку. Розрізнити зараз ці ма­теріали за публікаціями не вдається, а самі матеріли у повному обсязі не збереглися, отже, провести повторне визначення з ви­лученням цього комплексу неможливо. На поселенні Молюхов Бугор, на відміну від остеологічних матеріалів, переданих мені, тоді не було виділено неолітичний шар та шар доби бронзи. І на поселенні Середній Стіг-П теж, окрім середньостогівського, були й інші шари. І з публікації я не зрозумів, чи були вони від­окремлені від середньостогівського. Враховуючи “досвід” ви­значення Дереївки та Молюхового Бугра, боюся, що ні. Отже, залишаються лише два поселення - Олександрія і Костянтинів- ка. Та ще Молюхов Бугор, але тільки ті остеологічні матеріали, які були опрацьовані мною (Таблиця 1).

В Олександрії із 14 особин свійських тварин 43% становив свійський кінь, 36% - бик свійський і 21% - дрібна рогата ху­доба. У Костянтинівці із 42 особин свійських тварин 40% при- йшлося на дрібну рогату худобу, далі були бик свійський - 19%, собака свійський - 17%, кінь свійський - 14% і свиня свійська - 10% (Таблиця 1). Враховуючи степове розташування останньо­го поселення, переважання дрібної рогатої худоби можна було передбачити. Теж саме було і на трипільських поселеннях Маяки і Усатово. Але дивує незначна кількість свійського коня, якщо вважати степових середньостогівців теж “конярами”. Чи це вже не середньостогівці? І звичайно, впадає у вічі значна кількість собак у кухонних рештках. Можливо, їх вживали у їжу поряд з іншими свійськими тваринами?

Таким чином, особливої різниці між лісостеповими поселен­нями середньостогівської культури Молюхов Бугор та Олексан­дрія не спостерігається. Чітко простежується значний розвиток конярства, далі - скотарства. На це звертав увагу ще Д. Я. Теле- гін [Телегін, 1973, с 132-133]. А от щодо Костянтинівки є деякі сумніви, про це зазначалося вище.

Дуже цікаві результати отримані за остеологічними матері­алами з поселення Прися, яке належало культурі Пивиха (Таб­лиця 1). Вибірка з нього маленька, але привертає увагу спів­відношення між свійськими тваринами. За числом особин 50% становив свійський бик, йому не набагато поступався свійський кінь - 43 %, останнє місце займала дрібна рогата худоба - 7%. Ще одна культура “конярів”? І чому відсутня свиня? Якісь осо­бливості цієї культури чи жарт маленької вибірки? Цікавою є відсутність свині, що характерно або для степової зони, або для населення, яке недавно перейшло до осілого життя. І так багато коней... На жаль, остаточні висновки робити ще рано. В усякому разі, аналогів у трипільців цьому тваринництву немає.

Часто питають про те, що переважало в господарстві - зем­леробство чи тваринництво. За палеоботанічними даними на те­риторії між Дніпром та Південним Бугом землеробство й тва­ринництво мали в господарстві трипільських племен однакове значення [Пашкевич, 1989, с. 136].

В офіційній літературі написано: “Щодо випадків, коли мис­ливської фауни було більше ніж свійської, то це може бути пов’я­зане із зменшенням домашнього стада внаслідок історичних, екологічних обставин чи епідемій, коли поповнення м’ясного раціону мало відбуватися за рахунок полювання” [Давня історія України. - 1997, - Том 1. - С. 310]. Не думаю, що причини були в епідемії. Остеологічні матеріали датуються всім часом існування того чи іншого трипільського поселення, а не окремими роками. Отже, тоді слід припустити, що в такому разі епідемія тривала на ньому постійно. Наскільки це реально? І хіба при такому вижили б свійські тварини? Цікаві зауваження про історичні та екологіч­ні обставини не отримали більш детального розгляду. Тобто не­відомо, які саме чинники і на якій конкретній території вплива­ли на тваринництво. До того ж немає детального порівняльного аналізу господарства в цілому за окремими поселеннями. Отже, це питання потребує більш детальних досліджень археологів ра­зом із представниками природничих наук.

Спробуємо хоч трохи проаналізувати роль мисливства на окремих трипільських поселеннях. Це, до речі, може бути одним із показників того, привласнювальне чи відтворювальне госпо­дарство переважало на тому чи іншому поселенні (ще раз під­креслюю: „одним із...”).

Значення мисливства для раннього Трипілля в Середньому Подністров’ї було досить істотним. Так, дикі тварини на посе­ленні Бернашівка становили 59% від загального числа особин ссавців [Збенович, 1980, с. 143, Таблиця 5], на поселенні Лука- Врублевецька - 52% [Бибикова, 1953, с. 411]. Зазначу, що коня з поселення Бернашівка я, на відміну від В. Г. Збеновича, відніс все-таки до свійських тварин.

У середньому Трипіллі на заході Побужжя (на поселенні Ва- силівка) дикі тварини становили 51% від загального числа осо­бин ссавців [Журавльов, 2003, с. 201]. В цій публікації з моєї вини сталася помилка: поселення Василівка я назвав Весьолов- кою. На поселенні Коновка їх було 13% [Журавлев, 1990, с. 138] і в Більшівцях - 42% [Журавльов, 2003, с. 201]. Таким чином, можна зробити висновок, що на поселенні Коновка було більш розвинене відтворююче господарство, ніж привласнювальне, на решті - навпаки (Таблиця 1). Звертаю увагу на те, що співвід­ношення між дикими та свійськими тваринами є лише одним із чинників, за яким слід визначати співвідношення між привлас- нювальним та відтворюючим господарством. На жаль, мені неві­домі роботи, в яких давався б порівняльний аналіз господарства всіх цих поселень, тому якось коментувати отримані мною дані я не наважуюсь.

На поселенні в урочищі Хрещате, як і в Коновці, дикі тварини становили 13% від загального числа особин ссавців [Журавлев, 1990, с. 138, Журавлев, 2000, с. 45-46]. Отже, і тут тваринництво забезпечувало населення всім необхідним, і в полюванні не було потреби (Таблиця 1).

У пізньому Трипіллі на Лисій Горі дикі тварини станови­ли 41%, а в Щовбі - 56% від загального числа особин ссавців [Журавлев, 1990, с. 138, Журавлев, 2000, с. 45-46]. Це не дуже відрізняється від аналогічних показників з поселень раннього Трипілля, а також поселень середнього Трипілля Василівка та Більшівці (Таблиця 1). Отже, і тут привласнювальне господар­ство відігравало значну роль.

На відміну від Середнього Подністров’я, в Побужжі для по­селень етапу А на поселенні Сабатинівка-1 [Підоплічко, 1956, с. 77-78] диких тварин було 13% від загального числа особин ссавців, на поселенні Гребенюків Яр - 22% [Журавлев, 1990, с. 138]. Отже, враховуючи ці дані, в ранньому Трипіллі на По­бужжі відтворююче господарство було розвинене набагато кра­ще, ніж в Середньому Подністров’ї.

На етапі В1 в Побужжі на Березовському поселенні дикі тва­рини становили 55% [Журавлев, 1997, с. 495]. На етапі В2 на поселенні Майданецьке-1 їх було 15% [Журавлев, 1990, с. 138]. І на поселенні Коломийщина-2 в Середньому Подніпров’ї їх було 17 % [Підоплічко, 1956, с. 72-73]. Отже, тут розвиток від­творюючого господарства припав на раннє і пізнє Трипілля, а привласнювального - на середнє Трипілля, що відрізняється від аналогічних даних по Середньому Подністров’ю (Таблиця 1). Чому так трапилося, я поки що, через відсутність даних щодо порівняння господарства цих поселень в цілому, пояснити не можу. І де ж криза щодо тваринництва на етапах С, про які писав В. О. Круц?

Цікаво те, що різниця за часткою диких тварин між поселен­нями Середнього Подністров’я і Побужжя майже не істотна. Як і в тваринництві, відбувається, можна сказати, “уніфікація” госпо­дарства. І тільки в Середньому Подніпров’ї стабільно переважає відтворююче господарство (Таблиця 1).

На етапі С1 і в Побужжі, і в Середньому Подніпров’ї до­мінують свійські тварини. Диких тварин на Майданецькому-1 - 15% [Журавлев, 1990, с. 134-138)], на Коломийщині-1 - 13% [Підоплічко, 1956, с 71-72]. Отже, в Побужжі знову переважає відтворююче господарство, а в Середньому Подніпров’ї воно і так ніколи не здавало свої позиції. Але на поселенні Ігнатенкові Гори в Середньому Подніпров’ї диких тварин було аж 88% [Жу­равльов, 2003, с. 202]. Проте склад фауни і характер самого по­селення вказує на те, що тут ми, швидше за все, маємо справу зі спеціалізованим мисливським поселенням. Отже, такі поселення були в трипільців.

Для етапу С2 в Побужжі на поселенні Сандраки [Коротке- вич, 1956, с. 131, Таблиця 1] було 47% диких тварин. Отже, в цьому районі - заключному етапі існування трипільської культу­ри знову зростає роль привласнювального господарства. Що там трапилось - я поки що сказати не можу. Чи збіднілі землі вже не дозволяли займатися землеробством в необхідних масштабах, чи справді тут сталася криза у тваринництві, чи відбулося ще щось, можна лише гадати.

У Північному Причорномор’ї мисливство практичного зна­чення у трипільського населення не мало. У Маяках дикі твари­ни становили всього 15,2% від загального числа особин ссавців, а на Усатово менше - 8,9% [Збенович, 1974, с 115, Таблиця 3]. Відсутність лісових масивів не давала можливості розвивати мисливство в цьому районі.

Розглянемо тепер склад мисливської здобичі трипільського населення.

На поселенні Бернашівка в Середньому Подністров’ї було знайдено кістки від 15 видів (всього 473 особини) диких ссав­ців [Збенович, 1980, с. 142, Таблиця 4]. Основну частку здоби­чі складав олень звичайний (47%), за ним йшли кабан (29%) і козуля звичайна (13%), а також тур (1,3%) і лось (0,8%). Усіх цих копитних тварини здобували насамперед заради м’яса. Хоча, звичайно, використовували і шкіру, і жили, і кістки, і роги (оле­нів, козуль, лосів). Серед тих тварин, яких можна вважати ху­тряними, перше місце займав бобер річковий (3%), за ним йшов борсук (2%), далі - ведмідь бурий (1,7%), вовк сірий і куниця лісова (по 6%), і нарешті, заєць-русак, байбак, лисиця звичайна, видра та кіт лісовий (по 0,2%). Перевага м’ясних над хутряни­ми звірами, на перший погляд, беззаперечна (Таблиця 1). Але треба враховувати ту обставину, що хутро з чисто хутряних зві­рів намагаються зняти одразу після здобуття звіра, інакше воно може зіпсуватися. І, якщо м’ясо цієї тварини в їжу не вживали, то тушку (звичайно, разом із кістками) просто викидали. Ось чому серед мисливської здобичі переважають кістки бобра, борсука, зайця, і майже немає кісток куниць, тхорів, горностаїв та інших подібних звірят. І ось чому за остеологічними матеріалами не­можливо скласти уявлення про співвідношення між м’ясними та хутряними звірами. Оскільки знайдено кістки чисто степового виду - байбака, можна з великою впевненістю говорити і про значні лісові масиви, які оточували в той час Бернашівку, і про наявність там степових ділянок.

На поселенні Лука-Врублевецька [Бибикова, 1953, с. 412­413, Таблиця 1] в Середньому Подністров’ї знайдено кістки від 17 видів диких ссавців (всього 203 особини). Тут також перева­жав олень звичайний, але його було значно менше, ніж на Берна- шівці - 28%. За ним йшли кабан (16%), козуля звичайна (15 %) і лось (4%). А серед хутрових звірів “лідером” була лисиця зви­чайна (7%), за нею йшли заєць-русак, білка звичайна, ведмідь бурий і куниці (по 4%), далі - бобер річковий і борсук (по 3%), вовк сірий і кіт лісовий (по 2%), останні місця займали росомаха, тхір, видра і рись (по 1%).

Отже, в Луці-Врублевецькій, як і в Бернашівці, основною мисливською здобиччю був олень звичайний. Але їх частки на

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) них були зовсім різними. І важко сказати, чому. І вибірка на них (473 особини на Бернашівці, 203 особини на Лукі-Врублевець- кій), і кількість видів диких ссавців (відповідно 15 і 17) дають підстави стверджувати, що ця різниця не випадкова. До того ж, в Бернашівці відсоток кабана, що займав друге місце, перевищував відсоток козулі, яка була на третьому місці, більш ніж вдвічі, а в Луці-Врублевецькій кабана було лише трохи більше, ніж козулі. Таким чином, ймовірно, тут були два типи мисливства, як і в тва­ринництві. Можливо, причиною були різні ландшафти біля цих поселень. На жаль, я ні на тому, ні на іншму поселенні не був, так що про ці ландшафти не маю жодного уявлення. До того ж, на останньому поселенні значно краще представлений хутряний напрямок мисливства. Можливо, мисливські угіддя тут були на­багато ближчими до поселення, і тому шкурки з хутряних звірів знімалися безпосередньо на поселеннях.

У Побужжі цього етапу картина полювання вимальовуєть­ся така. В Сабатинивці-1 [Підоплічко, 1956, с. 77-78] знайдено кістки 5-ти видів диких ссавців (16 особин). Серед копитних пер­ше місце належало оленю звичайному та лосю (по 25 %), каба­на було значно менше (6,25%). Серед хутрових звірів лідирував бобер річковий (25%), за ним йшов заєць-русак (18, 25%). Тут вже, безсумнівно, основну роль у відмінностях від Подністров’я відігравали різні ландшафти. Біля Сабатинівки-1, зважаючи на великий відсоток лося, вони були більш “тайговими” чи більш болотяними, ніж в Подністров’ї (Таблиця 1).

На поселенні Гребенюків Яр [Журавльов, 2003, с. 204] зна­йдено кістки від 9 видів диких ссавців (47 особин). Серед копит­них у мисливській здобичі переважав кабан (36%), за ним йшли олень звичайний (17%), козуля звичайна (15%), тур (13 %) і лось (9%). Серед хутрових звірів було більше всього бобра річкового (4%), за ним йшли вовк сірий, ведмідь бурий і борсук (по 2%). Отже, і тут полювання мало зовсім інший характер, ніж в інших місцях поширення ранньотрипільських племен. Перш за все, це було пов’язано, на мою думку, з великою площею покритих лі­сом, чагарником та комишем заплав, до того ж, мабуть, ще і за­болочених, що спостерігається і зараз. А це улюблені місця саме

кабанів. Привертає увагу і високий відсоток тура. Це свідчить про велику відвагу та майстерність трипільських мисливців, оскільки далеко не кожен наважиться вийти проти такого небез­печного звіра.

На етапі В1 на поселенні Василівка [Журавльов, 2003, с. 204-205] на заході Побужжя було знайдено кістки від 7 ви­дів диких ссавців (51 особина). Серед диких копитних перева­жав олень звичайний (44%), за ним йшли кабан (16%), козуля звичайна (11 %) і тур (6%). Серед хутрових звірів перше місце займав бобер річковий (11%), за ним йшли заєць-русак та борсук (по 6%). Отже, і тут були свої особливості мисливства. Можна зробити припущення, що вони виникли через значні лісові ма­сиви та прирічні ліси з багатьма галявинами та заростаючими вирубками і чагарниками. Це якраз сприятливі умови саме для звичайного оленя та річкового бобра (Таблиця 1).

На Березовському поселенні (Таблиця 1) етапу В1 [Журав­льов, 2003, с. 205], розташованому на схід від Василівки, було знайдено кістки від 12 видів ссавців (всього 147 особин). Тут перше місце серед диких копитних займав олень звичайний (35%), за ним йшли кабан (25%), тур (12%), козуля звичайна (11%), лось (5%), олень північний (2%), кулан, зубр та сайга (по 1%). Зазначу, що мисливці з Березовського поселення були не боязкими, полюючи на кабанів та турів. Березовське поселення є також поки що єдиним із трипільських поселень, де знайде­но кістки північного оленя. Цих тварин в наших широтах можна було здобути лише під час їхніх зимових перекочовувань сюди. Серед хутрових звірів переважав бобер річковий (7%), за ним йшли ведмідь бурий та куниця лісова (по 2%), далі - заєць-русак, вовк сірий (2 %), борсук та рись (по 1%).

Отже, і на етапі В1 є різниця в складі мисливської здобичі між різними трипільськими поселеннями. Таким чином, швид­ше за все, біля них були різні ландшафти. Цікаво і те, що зовсім немає аналогів з трипільськими поселеннями етапу А з цих же районів.

На поселенні Більшівці етапу В1-В2 в Середньому Подні­стров’ї [Журавльов, 2003, с. 205-206] було знайдено кістки від 11 видів диких ссавців (всього 64 особини). Серед диких копит­них переважав олень звичайний (28%), йому трохи поступався кабан (24%), далі йшли козуля звичайна (8%), тур (6%) і лось (1,5%). Серед хутрових звірів домінував бобер річковий (25%), на порядок менше було зайця русака, вовка сірого, лисиці зви­чайної, ведмедя бурого та борсука (по 1,5%). Як бачимо, в цьо­му районі відбулися зміни акцентів у полюванні порівняно з етапом А, пов’язані передусім із зростанням відсотка кабана. Цікаво і те, що кістки дуже розповсюдженого хутрового виду - лисиці звичайної - поки що знайдено лише на трипільських поселеннях Середнього Подністров’я. У Побужжі на поселен­нях етапу А і В1 їх немає. Як це пояснити, я не маю жодного уявлення.

Трипільські поселення етапу В2 в Середньому Подністров’ї та у Середньому Подніпров’ї виявилися подібними за складом мисливської здобичі.

На поселенні Коновка в Середньому Подністров’ї [Жу­равльов, 2003, с. 206] було знайдено кістки від 6 видів диких ссавців (всього 11 особин). Перше місце серед копитних за­ймав кабан (46%), за ним йшли олень звичайний (18%), козуля звичайна, лось і тур (по 9%). Із хутрових звірів був лише за- єць-русак (9%).

У Середньому Подніпров’ї на поселенні Коломийщина-2 зна­йдено кістки від 3 видів диких ссавців (всього 4 особини). 50% припадало на кабана і по 25% - на оленя звичайного та лося.

Отже, на досліджених поселеннях переважав кабан, далі йшли олень звичайний та інші копитні. Правда, в Середньому Подніпров’ї дуже високою є частка лося. Але зараз важко сказа­ти, чи це викликано маленькою вибіркою з Коломийщини-2, чи тут справді був більш “тайговий” ландшафт, який полюбляють лосі. До речі, і за складом свійських тварин ці поселення були теж схожі. Що це: “уніфікація” господарства трипільців на цьо­му етапі чи “примхи” малих вибірок?

На рубежі середнього і пізнього Трипілля в Середньому По­дністров’ї знову відбулися зміни в складі мисливської здобичі. На поселенні етапу В2-С1 Велика Слободка, урочище Хреща­те [Журавлев, 2000, с. 45-46], знайдено кістки від 5 видів диких ссавців (всього 11 особин). Серед копитних перше місце займала козуля звичайна (37%), за нею йшли кабан (27%), олень звичай­ний (18%) і лось (9%). З хутрових звірів тут був лише заєць-русак (9%). Можливо, зростанню чисельності козулі сприяло збільшен­ня площ заростаючих вирубок та згарищ, які залишили люди.

У пізньому Трипіллі на Середньому Подністров’ї (етапи С1- С2) основним мисливським звіром знову став олень звичайний.

На поселенні Лиса Гора [Журавлев, 2000, с. 45-46] знайдено кістки від 9 видів диких ссавців (всього 85 особин). Серед копит­них домінував олень звичайний (34%), йому ненабагато посту­пався кабан (32%), за ними йшли козуля звичайна (22%) і лось (1%). Серед хутрових звірів перше місце займали бобер річковий та борсук (по 4%), за ними йшли заєць русак, лисиця звичайна та ведмідь бурий (по 1%).

На поселенні Щовб [Журавлев, 2000, с. 45-46] знайдено кістки від 11 видів диких ссавців (всього 71 особина). Тут перше місце займав олень звичайний (34%), за ним йшли кабан і козуля звичайна (по 20%) і лось (3%). Серед хутрових звірів переважав бобер річковий (8%), за ним йшли заєць-русак (4%), лисиця зви­чайна, куниця (до виду не визначена) і борсук (по 3%), останні місця займали ведмідь бурий і кіт лісовий (по 1%).

Отже, два поселення, що розташовувалися практично поруч, і тут же - два типи мисливства. Чому? Спеціалізація мисливців? Чи все-таки між ними була хронологічна розбіжність?

У Побужжі на поселенні етапу СІ Майданецьке-1 [Журав- льов, 2003, с. 207] знайдено кістки від 6 видів диких ссавців (всього 17 особин). Серед копитних переважав кабан (35%), за ним йшли олень звичайний (29%), тур і зубр (по 12%), та ко­зуля звичайна (6%). З хутрових звірів був лише заєць-русак (6%). Отже, знову новий тип мисливства, що характеризується значною часткою дуже великих копитних - тура і зубра (Табли­ця 1). Такого більше ніде серед трипільських поселень не було. Що ж, залишається тільки віддати належне мужності, відвазі та майстерності мисливців цього поселення, що відважувалися по­лювати на таких небезпечних гігантів, особливо на тура.

На поселенні етапу СІ Коломийщина-1 в Середньому Подні­пров’ї [Підоплічко, 1956, с. 71-72] було знайдено кістки від 45 видів диких ссавців (всього 16 особин). Серед копитних домі­нували олень звичайний та лось (по 25%), в чотири рази менше було кабана (6,25%). Серед хутрових звірів перше місце займав бобер річковий (25%), друге - заєць-русак (18,75%). Порівняно з даними по Коломийщині-2 попереднього етапу, можна зазна­чити зменшення частки кабана і появу хутрових звірів. Про при­чини цього явища я поки що нічого певного сказати не можу. Можливо, це “примхи” малих вибірок.

Дуже цікавим у Середньому Подніпров’ї є поселення Ігна- тенкова Гора, можливо, єдине відоме зараз спеціалізоване посе­лення саме мисливців [Журавльов, 2003, с. 207-208]. На ньому знайдено кістки від 11 видів диких ссавців (всього 51 особина). Серед диких копитних домінував олень звичайний (19%), йому лише трохи поступався кабан (18%), за ним йшли лось і тур (по 2%). Серед хутрових звірів перше місце займав бобер річковий (10%), далі були лисиця звичайна (6%), заєць-біляк і борсук (по 4%), на останньому місці - ведмідь бурий та тхір лісовий (по 2%). До речі, в цьому районі лисиця у мисливській здобичі трипільців з’являється чи не вперше. Отже, чим далі на південь Середнього Подніпров’я, тим більше скорочується частка лося при зростанні частки оленя звичайного, кабана і козулі звичайної (Таблиця 1). “Тайговий” характер лісів в районі сучасного Києва змінювався на більш світлі ліси в районі сучасного Канева.

Для лісостепової зони маємо дані лише для одного поселення етапу С2 - це Сандраки [Короткевич, 1956, с. 131, Таблиця 1] в Побужжі. Тут знайдено кістки від 12 видів диких ссавців (всього 55 особин). Серед копитних здобували насамперед оленя звичай­ного (20%), далі - кабана (9%), козулю звичайну та тура (по 7%), а також лося (4%). Серед хутрових звірів лідирував бобер річко­вий (20%), за ним йшли кіт, до виду не визначений (11%), корсак (7%), лисиця звичайна (5%), заєць-русак і борсук (по 4 %), і кіт лісовий (1%). На відміну від попереднього етапу значно змен­шилася частка кабана і з’явився лось. Можна було б припустити, що тут поширився “тайговий” елемент, привабливий для лося, і зменшувалися ландшафти, придатні для кабана. Але в тваринни­цтві переважає свійська свиня. Що ж трапилося? Чи свинарство давало стільки продукції, що полювання на кабана вже не було необхідністю?

Як уже зазначалося, на етапі С2 з’являються трипільські по­селення і в степовій зоні України. Археозоологами були дослі­джені два з них.

На поселенні Усатове [Збенович, 1974, с. 112, Таблиця 1] знайдено кістки від 10 видів диких ссавців (всього 67 особин). Серед копитних переважав кулан (32%), вдвічі менше було оленя звичайного (18%), ще менше - кабана (6%), козулі звичайної та сайги (по 4%). Серед хутрових звірів перше місце займала лиси­ця звичайна (27%), далі йшли вовк сірий (4%), заєць русак (3%), бобер річковий і борсук (по 1%). Отже, тут склад мисливської здобичі визначався, в першу чергу, степовим розташуванням по­селення. Це переважання кулана і лисиці.

На поселенні Маяки [Бибикова, 1973, с. 57-63; Збенович, 1974, с. 115, Таблиця 3; Секерская, 1989, с. 131-133] була зовсім інша картина. Тут знайдено кістки 11 видів диких ссавців (всього 132 особини). Серед копитних (і це в степовій зоні!) переважав олень звичайний (31%), далі йшли осел європейський (24%) і тур (9%). Зовсім відсутні кабан та козуля звичайна, що були в Уса- тові. І це при переважанні оленя! Для козулі, можливо, не під­ходили ті ліси, в яких мешкав олень. Хоча причина може бути й в іншому.

Козуля в Уссурійській тайзі не може співіснувати з оленем. А при утримуванні їх разом в неволі навіть при достатній кількос­ті їжі від присутності оленів козулі помирають [Арсеньев, 1987, с. 293]. В. К. Арсеньєв відмітив це просто як факт. Пояснень ні у нього, ні у інших дослідників я не знайшов. Як не дістав роз’яс­нень і у наших зоологів про те, як взаємодіють козулі та олені в наших лісах. Але відкинути свідчення такого професійного до­слідника, яким був В. К. Арсеньєв, теж не можна. Отже, біля всіх трипільських поселень, де знайдені разом кістки козулі звичай­ної та оленя звичайного, були настільки великі лісові масиви, що ці два види могли мешкати, не зустрічаючись один з одним. А

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) от в степовій зоні ліси були проблемою. І можливо, олені просто витіснили з них козуль.

Але куди подівся кабан?

Серед хутрових звірів на поселенні Маяки (Таблиця 1) пере­важав заєць-русак (15%), за ним йшли лисиця звичайна (12%), мустеліди, ласка чи горностай (3%), корсак, тхір степовий і кіт степовий (по 1%). Не знаю, до якої групи віднести лева (2%) - до м’ясної чи хутрової. І в мене виникають сумніви щодо кота сте­пового. На даний час він мешкає в пустелях та напівпустелях Прикаспію, Середньої Азії, Казахстану [Кузнецов, 1975, с. 164]. Чи міг він бути тут в ті часи? Звичайно, треба віддати належне мисливцям цього поселення, які наважилися полювати на левів.

Підводячи підсумки, можна зазначити, що склад мислив­ської здобичі залежав, як це вже зазначалося, насамперед від нав­колишніх ландшафтів. У лісостеповій зоні України основними промисловими видами Середнього Подністров’я на ранньому і пізньому етапах існування трипільської культури був олень зви­чайний, а на середньому - кабан. Може, це якось пов’язувалося зі скороченням площ лісів на етапі В2. А от чому, зараз сказати не можу. Чи зміна клімату, чи інтенсивне вирубування лісів під поля, чи якісь інші чинники, а може, і все разом.

У Побужжі на ранньому етапі переважав кабан, на середньо­му - олень звичайний, на початку пізнього - кабан, а в його кінці - олень звичайний. Отже, тут була картина, майже протилежна Середньому Подністров’ю. І знову я не можу сказати, пов’язані ці зміні з кліматом чи з діяльністю людини.

І нарешті, в Середньому Подніпров’ї на етапі В2 переважав кабан. На етапі СІ - олень звичайний разом із лосем в районі сучасного Києва, а в районі Канева - олень звичайний. Як уже зазначалося, тут, очевидно, в першу чергу свою роль відігравали різні ландшафти цих місць.

І в степовій зоні (Усатові) переважав кулан, а на Маяках - олень звичайний. Отже, біля першого поселення ландшафт був степовий, а біля другого ні.

На відміну від трипільських пам’яток Подніпров’я і степової зони, середньостогівські племена (Телегін, 1973, с 162, Таблиця

VI) велику увагу приділяли мисливству. Так, на Молюховому Бугрі дикі тварини складали 55% від загального числа особин ссавців, на Костянтинивці - 48%, в Олександрії - 44%. Отож можна припустити, що привласнювальне господарство в серед- ньостогівських племен було менш розвиненим, ніж у трипільців в тих же або суміжних районах. Як і у трипільців, в лісостеповій зоні основними мисливськими тваринами були копитні - олень звичайний, козуля звичайна, кабан, лось і навіть тур. У степовій зоні (в Костянтинівці) основною мисливською здобиччю була степова тварина - осел європейський (в Усатові - кулан). На всіх поселеннях представлені також хутрові звірі - заєць (русак?), бо­бер річковий, лисиця звичайна, борсук та інші.

У цей же час на Лівобережжі існувала ще одна культура, для якої є деякі археозоологічні дані. Це культура Пивиха. Поки що археозоологами досліджено тільки одне поселення цієї культури

- Прися. На ньому (розкопки В. Левченка та М. Чередниченка) перше місце займала велика рогата худоба (50%), на другому місці з незначним відставанням йшов кінь (43%), і останнє місце

- дрібна рогата худоба (7%). Отже, племена цієї культури теж треба вважати конярами. Дуже цікавим є факт відсутності кісток свиней, хоча біля цього поселення в ті часи повинні були бути солідні лісові масиви. Про що це може свідчити? Є в мене одне припущення. Хоч воно і може здатися фантастичним. Як прави­ло, свиней не розводять кочові племена, бо ця тварина не при­стосована до кочового способу життя. Враховуючи це, можна припустити, що племена цієї культури, тобто культури Пивиха, лише недавно осіли на землю і ще не встигли завести свійських свиней. До речі, вибірка з цього поселення - біля 500 кісток - цілком придатна для попередніх висновків. І, як правило, вона вже включає в себе всіх свійських тварин, які розводили меш­канці того чи іншого поселення чи городища. Отож, відсутність свиней на Присі, на мою думку, не випадкова. Ще один цікавий факт. На Присі дуже мало дрібної рогатої худоби, основних тва­рин, особливо овець, у більшості з кочових племен. Але однією з основних тварин у багатьох із них є також велика рогата худо­ба та кінь. Отже, можливо, саме такий тип тваринництва був у

племен - попередників пивихинців? Поселення Прися існувало в часи, коли настав останній етап трипільської культури - етап С. Тваринництво на цьому поселенні не мало нічого спільного з тваринництвом трипільських племен. Як, до речі, і з тваринни­цтвом племен середньостогівської культури. Племена культури Пивиха, судячи з даних, отриманих по поселенню Прися, вели тваринництво самостійно і самобутньо, аналогії якого на терито­рії України часів енеоліту мені невідомі. І оскільки на цьому по­селенні в остеологічних матеріалах, тобто в кухонних рештках, переважали кістки від дорослих особин свійських тварин, можна говорити про непогану кормову базу тваринництва, яка дозво­ляла залишати на зиму не тільки основне поголів’я стада, але й підростаючий молодняк. А це свідчить про осілість населення і, очевидно, зайняття його не тільки тваринництвом, але і земле­робством. Інакше стале осіле господарство в цих краях просто не змогло б існувати.

На Присі дикі ссавці складали 22%. Це свідчить про значний розвиток у племен цієї культури відтворюючого господарства. Дуже цікавим є склад мисливської здобичі цього поселення. Ви­бірка невелика - всього 4 особини: 2 особини кабана (50%) і по одній особині тура та сайги (по 25%). І тут в першу чергу при­вертає до себе увагу наявність сайги - типового степового меш­канця [Жизнь животных, 1971, т. 6, с. 521-524]. Отже, біля Присі в ті часи існували лісостепові ландшафти.

Переходимо тепер до стану тваринництва та мисливства у племен доби бронзи на території України.

Перш за все треба зазначити, що у всіх племен доби бронзи, які мешкали тоді на території України, існувала добре розвинена кормова база тваринництва, що дозволяла зберігати взимку не тільки основне поголів’я свійських тварин, але й підростаючий молодняк. Це могло відбуватися лише при умові осілого спосо­бу життя та заготівки на зиму достатньої кількості кормів для стійлового утримування худоби, в першу чергу - сіна. Можливо, частково використовували і продукти землеробства - солому.

Отже, можна припустити, що тваринництво у цих племен було придомно-відгінним. На зиму тварини заганялися на посе­лення. Наприклад, на поселенні Усово Озеро центральна частина підвищення, на якому містилося поселення, не була забудована і, швидше за все, призначалася для худоби [Березанская, 1990, с. 45-46]. Влітку стада разом із пастухами та собаками для їх охорони відходили від поселень на певні відстані, аби не витрав­лювати траву, призначену на сінокоси для зимових кормів. Час­тина населення займалася землеробством, сінокосами та іншими господарськими справами на поселенні. Восени стада повертали­ся на поселення, де і проводили зиму. До речі, кістки собак є на більшості поселень доби бронзи, але дуже в незначних кількос­тях - по кілька кісток на поселення, іноді при великих вибірках

- десяток-два. Очевидно, це означає не те, що цих тварин було мало, а лише те, що їх не вживали в їжу. Оскільки важко уявити собі пастухів, які випасають стада худоби без допомоги собак. Отже, племена доби бронзи - ямні, катакомбні, зрубні, сабати- нівські, чорноліські та інші, які мешкали на території України

- були вправними тваринниками.

Для всіх племен доби бронзи на території України, пам’ятки яких дослідили археозоологи, характерне в тваринництві перева­жання скотарства (розведення великої рогатої худоби). Єдиним винятком є нижній горизонт ямного Михайлівського поселення, де переважала дрібна рогата худоба [Бібікова, Шевченко, 1962, с. 207]. Це легко пояснюється степовим розташуванням цього поселення. Правда, у верхньому горизонті переважала вже вели­ка рогата худоба. І поки що практично не знайдено ніякої спад­ковості між породами свійських тварин у різних племен доби бронзи на території України. Це свідчить про самобутність тва­ринництва у цих племен і про відсутність зв’язків між ними при розведенні свійських тварин. Єдиний виняток з цього буде роз­глянутий нижче [Журавлев, 2001, с. 5-27].

Для ямного часу зафіксовано два типи тваринництва: одне на лісостеповому поселенні Десятини, інше - на степовому по­селенні Михайлівське. Якщо для першого було характерним аб­солютне переважання (тобто більше ніж 50%, в даному випадку 72%) скотарства, інших тварин було майже вдесятеро менше, то на другому скотарство мало вже відносне переважання (менше

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) ніж 50%, в даному випадку у верхньому горизонті 44%) з неве­ликим відставанням від нього дрібної рогатої худоби (33%), далі йшли інші свійські тварини [Журавлев, 2001, с. 59].

У катакомбних племен як у лісостепу, так і в степу при пере­важанні скотарства в два рази менше було дрібної рогатої худо­би і ще менше решти свійських тварин [Журавлев, 2001, с. 59].

На лісостепових ранньозрубних поселеннях переважало ско­тарство, за ним йшло розведення дрібної рогатої худоби, коня та свині. Відсотки цих тварин на різних поселеннях відрізняються поміж себе, але порядок “слідування” залишається, як правило, незмінним. На пізньозрубних поселеннях на третє місце вихо­дить кінь, свиня переміщується на четверте [Журавлев, 2001, с. 60-62]. Слід також зазначити, що порідний склад свійських тва­рин, особливо великої рогатої худоби, був різним на різних посе­леннях зрубної культури. Так, в ранньозрубний час різні породи великої рогатої худоби мали Усово Озеро та Капітаново-1, в піз- ньозрубний час - Провалля та Олександрівськ з одного боку, та Лиман і Степанівна - з другого. Слід також додати, що тварини в більш пізній час мали більші розміри кісток, ніж в більш ранній, що може свідчити про наявність цілеспрямованої селекції свій­ських тварин, направленої на покращення їхніх порід [Журавлев, 2001, с. 12].

Єдина поки що зафіксована за біометричними даними схо­жість порід великої рогатої худоби спостерігається між могиль­ником Малополовецьке-3 тшинецько-комарівської культури та деякими поселеннями зрубної культури на території України. Але насторожує те, що по тшинецько-комаровській культурі дані отримані не по поселенню, а по могильнику, тобто мають не побутове, а культове спрямування. Археозоологами ще жодне з поселень цієї культури досліджене не було. Отже, остаточні ви­сновки робити зараз дуже рано.

На поселеннях сабатинівської культури також переважало скотарство, на другому місці йшло розведення дрібної рогатої худоби, далі - коня та свині. Відсотки коня були, як правило, вищими ніж на поселеннях зрубної культури. Це легко поясню­ється степовим розташуванням сабатинівських поселень. З ціка-

вих знахідок на цих поселеннях зазначу наявність на них кісток свійського осла та свійського кота. Ці тварини, на мою думку, є свідченням тісних контактів сабатинівських племен з племена­ми Середземномор’я [Журавлев, 2002, с. 75-82]. Знахідка кістки верблюда на поселенні Виноградний Сад свідчить про торговель­ні зв’язки з азіатськими племенами [Журавлев, 2003, с. 284].

Бондарихинсько-чорноліські племена за даними по посе­ленню Діброва, також займалися переважно скотарством, вдвічі меншим був відсоток дрібної рогатої худоби, і ще вдвічі меншим - відсотки коня та свині. Останнє місце займав собака [Журав­лев, 2001, с. 106, Табл. 25]. Отже, за веденням тваринництва ці племена майже не відрізнялися від інших племен доби бронзи. Цікавим є те, що за порідним складом великої рогатої худоби бондарихинсько-чорноліська Діброва відрізнялася від більшості поселень зрубної культури, що дозволяє зробити висновок про самобутність її скотарства. Але немає різниці з породою великої рогатої худоби, яка розводилася на цьому ж поселенні в попере­дній зрубний час. Отже, можна казати про наявність спадкоєм­ності тваринництва між зрубними та бондарихинсько-чорнолісь- кими племенами на цьому поселенні [Журавлев, 2001, с. 13]. Це, до речі, чи не єдиний випадок, коли простежується така спад­коємність між різними племенами на території України за доби бронзи.

На поселенні чорноліської культури Субботово тваринни­цтво велося майже так само, як в бондарихинсько-чорноліській Діброві (Журавлев, 2001, с. 107, Табл. 26). Тільки тут спостеріга­ється не абсолютне переважання скотарства, як в Діброві, а лише відносне. Правда, і вибірка з цього поселення була набагато мен­шою, ніж з Діброви. Отже, можливо, саме цим можна поясни­ти поки що вказані розбіжності. На жаль, через малу вибірку не вдалося зробити хоча б попередні висновки про порідний склад свійських тварин з Субботово.

Мисливство у племен доби бронзи на території України осо­бливого значення не мало. Лише на поселенні ямної культури Десятини дикі ссавці в остеологічних матеріалах складали за числом особин 26%, на решті поселень цей відсоток був значно

Галина Пашкевич, Григорій Охріменко РОЗВИТОК ЗЕМЛЕРОБСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ВОЛИНІ (VI-II тис. до н. е.) нижчим [Журавлев, 1991, с. 188-199; Журавлев, 2001, с. 64-68; Журавлев, 2002, с. 75-81]. Але навіть ці 26% не дають підстав го­ворити про значний розвиток полювання. Єлід констатувати, що у племен доби бронзи на території України розвинене тваринни­цтво давало для населення всі необхідні для його існування про­дукти і особливої потреби в полюванні не було. Склад мислив­ської здобичі визначався насамперед навколишнім середовищем. Так, на лісостепових поселеннях в остеологічних матеріалах пе­реважали кістки кабана та оленя звичайного, на степових - ра­зом з оленем та бобром значну частку складали рештки кулана та сайги. А на катакомбному поселенні Матвіївка-1 переважала сайга [Журавлев, 1991, с. 190-192].

Дуже цікавим є склад мисливської здобичі на поселеннях сабатинівської культури. На тих з них, які дали великі вибірки, придатні для надійних висновків, а саме на поселенні Бугське-4 переважав, а на поселенні Виноградний Сад мав дуже великий відсоток тур [Журавлев, 2002, с. 77]. Його було 21% від загальної кількості особин диких тварин на першому поселенні та 14 % на другому. І це при загальному відсотку диких особин 7% та 6% відповідно, тобто при практичній відсутності полювання у мешканців цих поселень. Тому можна висловити припущення, що на цих тварин не полювали, а відновлювали молодих осо­бин, а потім використовували їх для покращення порід свійських тварин. До речі, саме при визначенні остеологічних матеріалів з пам’яток доби бронзи у мене особисто виникають великі труд­нощі встановити, та чи інша кістка свійського бика чи дикого тура, або свійської свині чи дикого кабана. Ні до цього часу, ні після нього таких проблем у мене не було. Отже, саме за доби бронзи, на мою думку, розвиток тваринництва досяг такого рів­ня, що люди, які ним займалися, відкрили прийоми селекції, хай навіть найпримітивніші, але достатньо дієві, щоб покращити по­роди свійських тварин шляхом повторних схрещувань з їх ди­кими предками. Чому це обмежилось тільки биком та свинею? А тому, що предків інших свійських тварин в той час на нашій території просто не було.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що тваринництво у пле­мен, які мешкали на території України за доби енеоліту та бронзи було досить розвиненою галуззю господарства. Воно мало хоро­шу кормову базу, основи якої складали запаси кормів (очевидно, переважно сіна), що робилися для періодів року, несприятливих для випасання тварин на природних пасовищах. Слід зазначити, що за доби бронзи достовірно зафіксовано розведення різних по­рід свійських тварин не тільки у племен різних культур, але і в середині однієї й тієї же культури, як це було у зрубних племен. У добу бронзи також простежується зародження селекції порід свійських тварин. Цікавим є те, що майже не спостерігається будь-яка спадкоємність в розведенні свійських тварин між пле­менами різних культур зазначеного періоду. Єдиним винятком може бути тшинецько-комарівська та зрубна культури, але ці ви­сновки треба підтверджувати порівнянням не могильника пер­шої та поселень другої, а поселень і першої, і другої. Але посе­лень тшинецько-комарівської культури, остеологічні матеріали з яких були б досліджені археозоологами в повному обсязі, поки що немає. Перевагу в розведенні тих чи інших тварин віддавали залежно від конкретних природних умов біля того чи іншого по­селення або городища. Ці умови визначали також ведення і мис­ливства, яке в деяких місцях досягало неабиякого розвитку, але на більшості поселень все ж таки переважало тваринництво.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арсеньев В. К. В дебрях Уссурийского края / В. К. Арсеньєв. - Мо­сква: Мысль, 1987. - 490 с.

2. Бибиков С. Н. Хозяйственно-экономический комплекс развитого Триполья (Опыт изучения первобытной экономики) // Советская археоло­гия. - 1965. - №1. - С. 48-62.

3. Березанская С. С. Усово Озеро. Поселение срубной культуры на Северском Донце. - К: Наукова думка, 1990. - 147 с.

4. Бибикова В. И. Фауна раннетрипольского поселения Лука-Врубле- вецкая // Материалы и исследования по археологии СССР. - 1953. - № 38. - С. 411-458.

5. Бібікова В. I. та ін. Фауна Михайлівського поселення // Михайлів­ське поселення. - Київ: АН УРСР. - Додаток. - С. 206-246.

6. Бибикова В. И. Костные остатки льва из энеолитических посе­лений Северо-Западного Причерноморья // Вестник зоологии. - 1973.

- № 1. - С. 57-63.

7. Відейко М. Ю. Трипільські протоміста. Історія досліджень. - Київ,

2002. - 142 с.

8. Громова В. И. 1927. Материалы к познанию трипольской культу­ры // Ежегодник Зоологического музея АН СССР. - 1997. - Том XXVIII.

- Выпуск 1. - С. 206-246.

9. Давня історія України. - К: Наукова думка, 1997. - Том 1. - 558 с.

10. Жизнь животных. Млекопитающие, или звери. - М.: Просвеще­ние, 1971. - Том 6. - 627 с.

11. Журавлев О. П. О животноводстве и охоте племен Трипольской культуры Среднего Поднепровья и Побужья // I полевой семинар. Ран­неземледельческие поселения-гиганты трипольской культуры на Украине: тезисы докладов. - Тальянки-Киев, 1990. - С. 134-138.

12. Журавлев О. П. Домашние и дикие млекопитающие по костным остаткам из поселения катакомбной культуры Матвеевка-1 // Древности Степного Причерноморья и Крыма. - 1991. - Том II. - С. 188-199.

13. Журавльов О. П. Котова Н. С. Тваринництво неолітичного насе­лення України // Археологія. - 1996. - №2. - С. 3-17.

14. Журавльов О. П. Археозоологічні дослідження пам’яток України // Археологічні дослідження в Україні 1993 року. - К, 1997. - С. 49-52.

15. Журавлев О. П. Маркова Е. В. Остеологические материалы из по­селения Молюхов Бугор // Археологічні дослідження в Україні 1994-1996 років. - К., 1997. - С. 40-43.

16. Журавлев О. П. Животноводство и охота у трипольского населе­ния Среднего Поднестровья // Міжнародньї сімпозіум: Ад неалітизацьіі да пачатку эпохі бронзы. Культурный змены у міжрзччи Одры і Дняпра па- між VI і II тыс. да н. э. Брэст, Рзспубліка Беларусь, 28-31 мая 2000 года. Abstracte Book. - Poznon-Minsk-Brzesc, 2000. - С. 45-46.

17. Журавлев О. П. Остеологические материалы из памятников эпохи бронзы лесостепной зоны Днепро-Донского междуречья - К: Институт ар­хеологии НАН Украины, 2001. - 199 с.

18. Журавлев О. П. Домашние и дикие животные из поселений Саба- тиновской культуры на территории Украины // Історична наука: проблеми розвитку. Матеріали міжнародної наукової конференції, 17-18 травня 2002 р. Секція “Археологія”. - Луганськ, 2002. - С 75-82.

19. Журавлев О. П. Археозоологические исследования поселений са- батиновской культуры Виноградный Сад и Щуцкое-1 // Археологічні від­криття в Україні, 2001-2002 рр. - К.: Інститут археології НАН України,

2003. - С. 283-287.

20. Журавльов О. Мисливство трипільських племен України // Трипільська цивілізація у спадщині України. - К.: Просвіта, 2003.

- С.201-212.

21. Журавльов О. П. Тваринництво та мисливство у трипільських племен на території України // Енциклопедія трипільської цивілізації: в двох томах. - К.: Укрполіграфмедіа, 2004. - Том І. - С. 152-182.

22. Журавльов О. П. Тваринництво та мисливство у трипільських пле­мен на території України // Кам’яна доба України. - К.: Шлях, 2005. - Ви­пуск 7. - С. 148-154.

23. Збенович В. Г. Позднетрипольские племена Северного Причерно­морья. - К., 1974. - 173 с.

24. Збенович В. Г. Поселение Бернашевка на Днестре (к происхожде­нию Трипольской культуры). - К., 1980. - 177 с.

25. Короткевич О. Л. Фауна пізньотрипільського поселення Сандраки // Збірник праць Зоологічного музею. - 1956. - № 27. - С. 130-143.

26. Круц В. О. Роль тваринництва в економіці трипільської культури // Археологія. - 1998. - № 4. - С 134-144.

27. Кузнецов Б. А. Определитель позвоночных животных фауны СССР. Часть 3. Млекопитающие. - М.: Просвещение, 1975. - 208 с.

28. Ларина О. В. Культура линейно-ленточной керамики Пруто-Дне­стровского региона // Stratum plus. - 1999. - № 2. - С. 92-97.

29. Пашкевич Г. А. Палеоботанические исследования трипольских ма­териалов междуречья Днепра и Южного Буга // Первобытная археология.

- К.: Наукова думка, 1989. - С. 132-141.

30. Підоплічка І. Г. До питання про свійські тварини трипільських по­селень (Халеп’я, Андріївка, Усатове) // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. - К., 1937. - Кн. 2. - С 111-120.

31. Підоплічко І. Г. Матеріали до вивчення минулих фаун УРСР. - К., 1956. - Випуск 2. - 234 с

32. Секерская Е. П. Новые остеологические материалы поселения Маяки // Э. Ф. Патокова, В. Г. Петренко, Н. Б. Бурдо, Л. Ю. Полищук. Памятки трипольской культуры в Северо-Западном Причерноморье. - К.: Наукова думка. - 1989. Приложение 2. - С. 131-133.

33. Телегін Д. Я. Середньостогівська культура епохи міді. - К.: На­укова думка, 1973. - 168 с.

34. Цалкин В. И. Древнейшие домашние животные Восточной Ев­ропы // Материалы и исследования по археологии СССР, 1970. - № 161. - 178 с.

Видовий склад ссавців

з енеолітичних поселень України

Таблиця 1.

Таблиця 1 (продовження)

¹ Можливо, що це зубр, до виду кістки визначити неможливо.

20. Зам. 318