3. Степовий транзит

— Отже, на зміну трипільцям прийшла культура ямників. Це були кочівники, які вперше перетнули наші степи зі сходу на захід, залишивши за собою кургани, поховання в ямах, техноло­гії виготовлення бронзи та винахід колісного транспорту.

Зокрема, серед петрогліфів Кам’яної могили.

— Це та, що на Донеччині?

На кордоні Запорізької та Донецької областей, у Приазов’ї. Це унікальне геологічне утворення, в якому існує безліч гротів і тися­чі петрогліфів на стінах віком від верхнього палеоліту до пізнього середньовіччя. Один із них називається «Фрагмент з упряжкою бу­гаїв». Могилою його назвали за давніх часів, оскільки це утворення посеред степу нагадувало курган. Насправді жодних поховань там немає. Хоча цей виступ привертав увагу людей із давніх-давен і до наших днів.

— Крім поховань від ямників, більше нічого не залишилося?

Підкурганні поховання характерні для ранньої історії ямників. На пізній стадії вони переходять до так званих ґрунтових могиль­ників, коли ніякого насипу згори не споруджували. Ховали просто в ямах із уступами — звідси і назва культури. На цьому ж пізньому етапі вони переходять до осілості. З'являються поселення. Вочевидь, процес асиміляції з попереднім землеробським населенням дав свої плоди. Процес осідання кочівників на землю називається сендерти- зацією, він типовий для історії майже будь-якої кочової спільноти. Спершу стадія активного кочування, воєн і набігів, а потім і накопи­чення капіталу призводить до бажання бути розсудливим, зайня­тися торгівлею та виробництвом. З’являються поселення, а в пізніх кочівників — навіть міста. Цей процес той же у наших степах, що для ямників, що для скіфів чи татаро-монголів. За рідкісними винятка­ми. Але на ранній стадії ямники справді нічого не могли після себе залишити в археологічному розумінні, крім курганів, адже аж до моменту власної смерті всі члени їхньої спільноти проводили життя в арбі, не залишаючи так званого культурного шару.

— Гадаю, треба пояснити це археологічний термін...

Культурний шар не має жодного стосунку до культури у за­гальноприйнятому розумінні, тобто до театрів, живопису та кіно. Культурою в археології називається сукупність матеріальних за­лишків зі спільними типологічними ознаками, які поширені на об­меженій території і здебільшого віддзеркалюють приналежність до конкретного народу, етносу. За цими ознаками — до прикладу, мальований посуд трипільців — культури й виділяють археологи. Культурний шар утворюється, накопичується, в результаті життє­діяльності на тому ж місці, приміром, на поселенні. Чим активніше соціальне життя, чим довше пункт населений, тим потужнішим і ба­гатшим є культурний шар. Приміром, у найдавнішому в історії люд­ства місті Єрихон, вік якого обчислюють десятьма тисячами років, потужність культурних нашарувань сягає близько двадцяти метрів. Залишки цього міста, нашаровуючись один над одним, сформували великий пагорб на пласкій рівнині долини річки Йордан. Трипільські поселення, чиї терміни життя короткі, не залишили по собі культур­них нашарувань порівнянної потужності. Фактично, наші пам'ятни­ки одношарові. Звідси й роблять висновок про короткотерміновий період функціонування кожного з них.

— Отже, ямники фактично зачистили землі проживання від трипільців для наступних прибульців?

Слово «зачистка» не зовсім коректне. Процес занепаду одних на­родів і появи нових, швидше порівняний із процесом перетікання з одного стану в інший. Не завжди зміна етнічної мапи регіону супро­воджується катастрофами (військовими чи навіть епідеміологічни­ми). І не завжди ці катастрофи винищують попередників під нуль. Процес етногенезу багатовекторний і дуже складний. До середини епохи бронзи самі ямники занепадають, розмиваються, так би мови­ти, на строкатому полотні археологічної картини України того періо­ду. Не їм на зміну, не замість них, а ніби одночасно з ними — на стадії згасання, приходять нові кочові культури бронзової доби України: катакомбники та зрубники.

— Знову загадкові назви...

Як і в попередньому випадку, їх надали археологи за типами похо­вань. Зрозуміло, що самі носії їх не використовували. Катакомбники ховали своїх покійників у підбоях, які влаштовували у бічних мо­гильних ямах — так звані катакомби. Зрубники, як нескладно збаг­нути, стародавні жителі степів України, які ховали своїх небіжчиків у ямах, обшитих деревом (зрубами з колод].

— Як почалася доба заліза?

Нерівномірно та поступово. Чіткої дати, природно, немає. Початок нової епохи припадає XII—X століття до н. е. Цей вибір ви­значався тим, що знахідки нового металу стали переважати під час розкопок. Не варто думати, що вчені ведуть відлік від появи першо­го зафіксованого у світі залізного виробу. Широко відомий приклад гробниці фараона Тутанхамона, у якій виявили 19 предметів зі заліза із 5 000 інших. І відносилися вони до категорії розкоші через надзви­чайну рідкість заліза в цей час. Сам Тутанхамон жив у XIV ст. до н. е., за чотири століття до офіційно оголошеної дати початку доби заліза у Старому світі. Фараон мав вироби, виготовлені з метеоритного за­ліза. Воно зустрічається рідко, зате доступне для холодного кування.

З трьох згаданих металів залізо найбільш поширене в природі, але водночас воно має найвищу температуру плавлення (1 500 ?C). З ним не впоратися у найпростіших печах. Плавлення руди вимагає облаштування плавильних горнів із використанням піддувних міхів і деревного вугілля як палива. Вперше залізо навчилися обробляти у північних районах Анатолії.

— Від України не так уже й далеко...

Південний край Чорноморського басейну. В Україні залізної руди повно, як відомо. Але свого розквіту виробництво металу досягло тут у пізній історичний період. Мабуть, за слов'ян. Слов'янські по­селення формувалися з урахуванням розташування в їхніх межах ливарних майстерень. Вони обов'язково посідали почесне місце у міській інфраструктурі, позаяк технології ливарної справи належа­ли самому князеві. За збереженням майстрів та їхніх таємниць по­трібно було стежити уважно.

Для українських земель ера металу розпочалася з черговим вторгненням зі сходу степовиків. Цього разу ми знаємо автентич­ну назву цього народу —_; кіммерійці. Саме так вони називали себе самі і під цим ім'ям їх знали в давньому світі. Насамперед Геродот. Кіммерійці відзначилися одним важливим винаходом: вершництво. Вони прибули до північного Причорномор'я верхи на конях. В історії євразійських степів — вони перші вершники, або кочівники, як заве­дено казати у вузьких колах. Коня одомашнили в степах набагато ра­ніше, судячи з даних розкопок, але осідлати його додумалися лише кіммерійці. Чому це важливо? Бо з тих часів і до самого 1801 року людина суходолом пересувалася з максимально доступною йому швидкістю, що дорівнювала чвалу коня. Саме ця швидкість визна­чала історію воєн, торгівлі, поштових повідомлень і взагалі всього життя людства.

— А що сталося 1801 року?

Англійський інженер Ричард Тревітік створив першу у світі успішну модель паровоза. Про кіммерійців світ дізнався з оповідань Геродота, який згадує цих товаришів у контексті просто чудової іс­торії. Враховуючи, що за текстами його «Мельпомени» вивчали дав­ньогрецьку мову всі освічені жителі Старого світу впродовж останніх півтори тисячі років, ця історія набула з усією Причорноморською мізансценою всесвітньої популярності. На мій погляд, вона перегу­кується сюжетно з флавієвою розповіддю про захисників Массади, точніше — про останні години їхнього життя. 70 року єврейські за­хисники тримали довгу облогу римлянами неприступної фортеці на природному плато в юдейській пустелі. Ті, хто облягали, примудри­лися підвести до оборонних стін пандус і піднятися нагору крутим схилом. Щоб «померти вільними», євреї кинули жереб, згідно з яким невеликий загін перерізав усіх мешканців Массади. Потім вони пере­били один одного, поки не залишився останній із них, який вкоротив собі віку сам.

Щось подібне сталося і на берегах Нижнього Дністра, тільки вже в протистоянні кіммерійців зі скіфами. Останні почали витісняти перших приблизно у VII ст.

«Батько історії» познайомив освічену Європу з топографією ста­родавнього Причорномор’я, перетворивши своєю легкою рукою всі ці степові простори на арену світової історії античної цивілізації. Від кім­мерійців залишилося небагато археологічних слідів. Зате збереглися сліди топонімічні. За Геродотом протока, що відокремлює Азію від Європи (доволі символічно в наш час) — Боспор Кіммерійський, тоб­то теперішня Керченська протока, яку не треба плутати з Боспором Фракійським (теперішній Босфор у Туреччині).

— А як же «Град мужів кіммерійських» у Миколаєві?

Знамените городище Дикий Сад. Воно існувало наприкінці доби бронзи. У навколонауковій літературі є традиція прив'язувати його до того самого гомерівського рядка, де великий сліпець каже про північний народ — кіммерійців, які мали своє місто та країну. Дикий Сад — це безумовне явище для степів Північного Причорномор'я епохи перших степових перекочувань, коли від трипільців із їхніми протомістами й осілістю і слід вистиг. Це вельми великий як для сво­го часу населений пункт із потужною системою оборони. Наскільки він кіммерійський, не знаю. Але для цього періоду, на межі епохи бронзи та заліза, інших претендентів на таке капітальне будівниц­тво тут немає.

— Якщо так, то кіммерійці були осілими...

Зрештою, всі кочівники переходили до осілості. Складно сказати, до якого способу життя перейшли кіммерійці. Потрібно продовжува­ти розкопки цієї пам'ятки. Вона украй перспективна й, як на мене, її незаслужено ігнорують у широкому загалу.