2. Придніпровські сучасники Великих пірамід

— То все ж, як правильно: Трипільська культура чи цивіліза­ція?

Українські археологи, які спеціалізуються на Трипіллі, без за­стережень використовують термін «цивілізація». Принаймні, у нау­ково-популярній літературі.

— Це культура мідної доби чи таки каменю? З погляду інду­стріальної приналежності...

Різкого переходу між ерою каменю та металу, природно, не було. Люди не перестали користуватися кремнієвими сокирами, коли ви­явили способи плавлення міді. Кремнієві вкладки для рушниць єв­ропейські армії застосовували аж до початку XIX століття. Під час на­ших нещодавніх розкопок в Одесі, на Приморському бульварі, у пере- відкладених шарах виявили дюжину таких вкладок. Прямокутні за формою, тонкі, вони мало чим відрізняються від неолітичних вкла­док для серпів на недосвідчений погляд. Студенти навіть вислови­ли припущення, що ми маємо справу зі залишками стоянки кам'яної доби у самому центрі міста.

— Кремінь широко використовують і в XXI столітті, у ком­п'ютерному виробництві...

І долина та сама, не випадково названа «Кремнієвою». Авжеж, це найдавніший природний матеріал, який регулярно використовує людина. У всесвітній хронології немає однорідності. У деяких регі­онах Земної кулі первісна доба досі не скінчилася. Скажімо, племе­на хімбу у Південно-Західній Африці так і не вибралися з первісно­го стану. Деякі племена Амазонської сельви взагалі не були відомі світу до другої половини XX століття. Тубільці Заполяр'я — ще один хрестоматійний приклад. З іншого боку, значна частина розвинених країн останні тридцять років живе, скажімо так, у пластмасовому столітті, а не зовсім уже в залізному, якщо судити з археологічних оз­нак. Отже, трипільці жили у змішаному міднокам’яному віці (енеоліт по-грецьки). Технології виплавки міді вони освоїли (або отримували її від найближчих сусідів), але використання кременю для створен­ня знарядь праці та полювання нікуди не зникло. Співвідношення кам'яних інструментів на розкопі трипільського поселення та мід­них виробів неможливо порівняти.

— Мідь залишалася у дефіциті, як і зараз?

Питання не в дефіциті, а трудових затратах. Це більш високотех- нологічний і трудомісткий процес, ніж виробництво кам'яних зна­рядь. Людина до останнього йде шляхом меншого опору, керуючись міркуваннями раціонального характеру. Перейти до досконаліших технологій людину змушувала не просто доступність сировини, а усвідомлені переваги з порівняння функціональних характеристик. Мідна сокира дає перевагу перед кам’яною у процесі рубання дерева. І цей факт змушує власника один раз витратитися на дорожчий ви­ріб із металу, ніж тричі міняти дешеві кам’яні. Адже винахід парового двигуна наприкінці XVII століття став можливим зовсім не тому, що саме європейці вперше в історії людства виявили, що пара в баняку підіймає накривку.

— Перший паровий двигун був зроблений як іграшка для ки­тайського імператора...

Усі солідні відкриття розпочинаються з розваг. Порох китайці ви­гадали для феєрверків, перший супутник Землі «совіти» запустили, щоб потішити самолюбство переваги над американцями в параді космічного марнославства. Товариш Хрущов запускав свій супутник явно не з думкою про перспективу налагодження невдовзі Інтернету для радянських домогосподарств. Упевнений, що з історією винахо­ду мідного лиття сталося щось подібне. По-перше, це сталося випад­ково, по-друге, нікому на початку не здалося корисним. Ні, цікаво, звісно, коли у сусідньому селі завівся дивак, який плавить каміння. Маг, мабуть, чарівник. Діти та вразливі матусі збігалися подивитися на це шоу. Не більше. Ми ніколи не дізнаємося, хто і коли на цій пла­неті став першим металургом мідної доби, змінивши світ назавжди. Але, швидше за все, собі на життя він заробляв цирковими виступа­ми серед родичів.

Батьківщиною мідноливарної справи вважають центральні ра­йони Малої Азії. Можна уявити, як цей винахід народився. Якась осо­бливо спостережлива людина розклала багаття в лісі й обклала його каменюками, що потрапили під руку. А вранці, при світлі дня, вияви­ла, що деякі камені розтанули як лід, під впливом температур (серед каменюк виявилася руда чи самородки). Залишалося лише прийня­ти цей досвід на озброєння.

Якщо говорити про прив'язку до загальноєвропейської хроноло­гії, на території України міднокам’яне століття почалося синхронно, на відміну від палеоліту. У вигляді самородків мідь зустрічається на­багато частіше, ніж залізо — самородний метал, як відомо, обробля­ти простіше. Її основний недолік — відносна м’якість, занадто довго не прослужить. Серед переваг: мідь легкоплавка (температура плав­лення трохи більша за тисячу градусів — у межах верхньої межі тем­ператури горіння щільних порід дерева у звичайному багатті).

— У період президентства Ющенка теза про «українство» трипільців увійшла навіть до підручників...

Етногенез будь-якого народу — темна матерія. Мало хто афішу­вав би свою спорідненість із Гітлером, і майже кожен хотів би ходи-. ти в нащадках Ейнштейна. Трипільська культура яскрава та надзви­чайно помітна на енеолітичній мапі Європи, тому багато сучасних народів хотіли б записати її у свої предки. Я впевнений, що сучасна генетика з її новою та модною галуззю досліджень гаплогруп наочно виведе ланцюжок генетичних запозичень від сучасного українця до енеолітичнОго населення тих територій, на яких він проживає. У від­сотковому, певна річ, співвідношенні. Але у культурно-історичному розумінні цієї спадкоємності немає. У будь-якому разі, я не зустрічав Переконливих доказів. Так само як і незрозуміло, що під таку спад­коємність пасує, а що ні. Розкопані символи та предмети матері­альної культури можна трактувати задля соціального замовлення. Приміром, знак «фашистської» свастики на горщиках XV століття до н. е. на кераміці епохи Бронзи з українських степів є підставою бачи­ти у стародавніх гончарях предків того колаборанта з окупованого Києва 1943-го року з пов’язкою на лікті? Ні, ясна річ.

У XVI-XIX ст. серед польської шляхти існувало переконання, що ця частина польського народу походить від сарматів, які кочували в причорноморських (!] степах у перших століттях нашої ери. Тобто вся еліта — від прибульців-сарматів, а решта співгромадян — ав­тохтонне bydlo. Несправедливо та прикро. Чим це закінчилося для Речі Посполитої, відомо. Вся шляхетська ідеологія зверхності так і називалася — сарматизм.

Дуче Муссоліні демонстративно загравав зі спадщиною лица- рів-госпітальєрів, профінансувавши реставрацію їхнього замку на Родосі. Існує соціальне замовлення на будь-яку історичну наступ­ність. Вона формує певну теорію переваги стосовно тих сусідів, які можуть претендувати на землі вашої держави або її історію. Причому, Обидва сусіди можуть використовувати одного і того ж «предка» або результати аналізу ДНК-тесту, так би мовити.

До прикладу, в Україні трипільці є предками українців, а в сусід­ній Румунії їх вважають предками румунів. Звична назва у них патрі­отично звучить як «цивілізація Кукутень», оскільки «нашу» трипіль­ську культуру тамтешні археологи вперше для себе виявили під саме цим румунським селом. Відомий румунський археолог Раду Вулпе (1899—1982 рр.], який своє життя присвятив вивченню енеолітич- ййх культур Східної Європи та Трипілля... даруйте, Кукутені, активно співпрацював у 1940-ті роки з режимом Антонеску. До нас дійшли конспекти його радіолекцій від 1943 року, в яких він переконував недосвідчених співгромадян у тому, що самобутність неолітичних народів Румунії лише підкреслює велич сучасної нації та робить очевидною сакральну наступність у тисячоліттях. Ба більше, розсе­лення кукутеньців/трипільців на північний схід від Карпат і Дунаю у п'ятому тисячолітті до н. е. виправдовує експансію Королівської Румунії до південно-західної України, Буковини та Молдови під ко­мандуванням переможного маршала вже 1941 року.

У результаті, вчені не визначилися остаточно і безповоротно щодо відповіді на запитання про походження трипільців. В історіо­графії озвучили кілька версій, але вони зводяться до двох варіантів: автохтонний (місцевого походження) та міграційний (приблуди).

— Трипільці вражають нашу уяву тим, що ні до них, ні довго після на території України не було нічого подібного. Вони зали­шили по собі щось небачене раніше: десятки протоміст, мальо­вану кераміку, глиняні статуетки та макети своїх будинків...

Протоміста, площею понад 400 га та з населенням до 10 тис. осіб, які жили там одночасно (!). Це справді небачений раніше у Старому світі феномен. Протоміста відомі на той момент лише на Близькому Сході. Європа похвалитися чимось подібним у цей період не може.

— Протоміста — перший крок до зародження інституту державності?

На Сході так і сталося, але на трипільських землях — ні. Після першого кроку треба зробити і другий, третій... Щось їм завадило. Протоміста трипільців в Україні — широко відомі, деякі розкопані по­рівняно непогано.

— Але що призвело їх до

Трипільська архітектура (реконструкція). Заповідник «Трипільська культура», Легедзине.

необхідності створення численних агломерацій? Чи була причи­на, яка змусила їх селитися в тісному колі по сусідству?

Почну здалеку. Якщо я наміряюся купити в крамниці харчі, то волію брати із собою кредитку. Розплатитися нею зручніше, ніж го­тівкою, позаяк економиться час при розрахунку, а решта на здачу не тягне кишеню. До винаходу кредиток для покупок використовува­ли кеш, оскільки гроші (номінальні), як навчав товариш Маркс, це еквівалент обміну. Винайшли цей еквівалент, у вигляді карбованої монети, у Лідії у VI ст. до н. е. (держава на території сучасної захід­ної Туреччини). До винаходу готівки відбувався бартерний обмін. Кажучи дуже спрощено: якщо ви за діяльністю гончар, а вдома скін­чився хліб, треба було обміняти у мірошника калька лантухів борош­на на той продукт, який вмієте робити ви (кераміку). Але тут можуть виникнути дві проблеми: по-перше, тендітну кераміку треба було принести до пекаря додому, а жив він бозна-де (дорогою вас можуть пограбувати або вироби випадково розіб'ються); по-друге, при спро­бі обміну може виявитися, що пекарю не потрібні ваші горщики, він бажає отримати свіжу рибу. Доводиться шукати рибалок, щоб обмі­няти кераміку на рибу, а потім уже на хліб.

Щоб полегшити учасникам таку процедуру мінової торгівлі, на перехрестях головних доріг чи переправ, виникають ярмарки, куди всі учасники в певний час привозять свій товар. Однак ремісникам стало вигідніше селитися безпосередньо тут, біля ярмарку, щоб не возити свої тендітні чи важкі вироби щоразу за тридев'ять земель. Навколо ремісничих слобод виникають житлові квартали з усією су­путньою інфраструктурою. Це класична модель виникнення міст у середньовіччі, але, гадаю, вона цілком застосовна з певними застере­женнями і до енеолітичних мегаполісів Стародавньої України. Схожі або подібні причини змушували людей давнини об’єднуватися у про- томіста. В основі цього процесу перебувало прагнення до ведення певної спільної господарської діяльності. Характерною плануваль­ною особливістю трипільських протоміст була наявність великої площі (незабудованої території) в центрі циркульних мегапоселень. Дослідники висловлювали припущення, що вони могли бути відве­дені для громадських стад у кілька сотень і навіть тисяч голів.

— Тваринницька ферма як містоутворювальний фактор?

Протоміста для синхронного періоду характерні для Близького Сходу, типу Чатал-Хююк у південно-східній Туреччині. Саме цей регі­он став провідним щодо одомашнення злаків і винаходу п'ять тисяч

Трипільська кераміка. Суспільне надбання

років тому перших моделей державного управління. Якщо продовжу­вати аналогію, то, можливо, і трипільці перебували за крок від ство­рення своєї держави і навіть писемності (примітивної, піктографіч­ної). Проте їм забракло при цьому критичної маси населення. Перша держава виникла як реакція на надто велике об'єднання людей у ме­жах обмеженої території. Держава виникає, коли демографія надає для цього можливості, а розвиток виробничого господарства перед­бачає якісно нові системи перерозподілу накопичених надлишків се­ред учасників спільного процесу виробництва. Скажімо, племенем із кількох тисяч осіб може керувати рада старійшин чи вождь, сидячи на порозі якоїсь глинобитної хижі зі солом’яним дахом, у ручному, так би мовити, режимі. Для участі в соціальному житті племені лю­дям треба зібратися на площі або якомусь узліссі під дубом, аби при­йняти загальним обговоренням важливі для себе рішення. Процес перерозподілу загально племінних благ вимагає присутності кожно­го зацікавленого на цій самій площі та його прямої участі, що важко за більшого скупчення народу.

Інша річ, коли на обмеженій території проживає вже не десять, а сто тисяч осіб. У такому разі простими громадськими зборами на­гальних питань не вирішити. Назріває необхідність створення кар­динально нових механізмів самоорганізації суспільства — політич­них.

Своєю чергою, демографічний вибух є результатом появи у грома­дян надлишків виробництва. Коли у людей більше їжі, ніж потрібно для виживання — більше нащадків виживає і вища тривалість жит­тя. Водночас наявність надлишків передбачає їхній перерозподіл. Грабунок — найпростіша, давня та примітивна форма перерозподі­лу багатств. І найнеперспективніша. Набагато розумніше віддати ча­стину, щоб зберегти ціле — тобто, заплатити податки (мзду, данину) професійному захиснику ваших надлишків. Як у учасника процесу виробництва, у вас не залишається часу на захист майна від грабіж­ників. Отже, варто найняти людей, які готові взятися за справу за умови, що їх забезпечуватимуть матеріально. Так виникає примітив­на форма диференціації соціальних функцій у суспільстві.

Стягнення податків завжди здаватиметься «несправедливим» більшості учасників процесу виробництва, позаяк платникам по­датків завжди здаватиметься, що стягнули невиправдано багато, а фіскалам — надто недостатньо. Тим більше, що в умовах монополії держави на насильство, повний і тотальний контроль за витратою зібраних коштів тими, хто їх перерозподіляє (але не бере участі у створенні матеріальних благ), неможливий. Саме тому держава є «апаратом насильства». Перерозподілом займається фіскальна си­стема, що вважається однією з основних ознак держави як інститу­ції. Збір, облік і розподіл податків викликав необхідність у винаході писемності. Невипадково писемна історія людства виникла саме у перших державах — Месопотамії й Єгипті.

Держава народжується внаслідок соціального договору, вислов­люючись термінологією Руссо. Різні групи суспільства «домовляють­ся» між собою про виконання різних функцій в ім'я загального добра (яке, як відомо, недосяжне). Так, одні займаються виробництвом, інші

— перерозподілом надлишків (чиновники), треті — придушенням невдоволених цим розподілом та охороною надлишків від зовнішніх замахів (армія). Нарешті, жрецький апарат займається легітиміза- цією та сакралізацією влади глави держави (як гаранта соціально­го договору та стабільності всієї владної структури), щоб звести до мінімуму ризики повстання чи змови всіх невдоволених учасників процесу виробництва матеріальних благ. З погляду цих завдань дер­жаві найдешевше підтримувати ¹B громадянах переконання в боже­ственному походженні глави держави, оскільки бога усунути від вла­ди неможливо в принципі. Тобто конкретного фараона вбити можна

— якщо він дав слабину, але інститут божественної влади як такої ліквідувати неприпустимо. Функції божественного правителя поля­гають у налагодженні постійної комунікації з іншими, могутнішими богами, задля забезпечення сприятливих природних умов у вироб­ництві того ж урожаю. За грамотної та сумлінної роботи релігійних діячів почуття провини перед богами за виробничі провали та при­родні катаклізми в державі виникає у плебсу, а не у начальства.

— Чому у мисливців і збирачів неможливе накопичення над­лишків?

Вони не ведуть осілого способу життя, як хлібороби, не збирають урожай, під який треба створювати сховища, не вирощують худобу в загонах. У мисливців немає можливості накопичувати на користь туші диких тварин. Він підстрелить чергового оленя лише за потре­би, і більше, ніж хочеться в конкретний момент, він і його родина м'я­са не з'їсть. Решту туші зберігати нема де. Крім того, мисливцеві по­трібно постійно переміщатися вслід за тваринами і такий рухливий спосіб життя передбачає мінімальну кількість майна, що переміща­ється зі собою. Спільноти мисливців і збирачів більш схильні до ри­зиків демографічних криз, які безпосередньо залежать від поголів’я дичини в навколишньому середовищі.

Натомість осілість сприяє накопиченню не лише врожаю. Пози­тивний приплід худоби за вікном твоєї оселі в загоні — такий же процес накопичення, що веде до зародження власності — приватної чи державної, це вже як соціальний договір дозволяє. Власники над­лишків виробництва набувають моди демонструвати на публіку свій статус і винятковість через демонстративне споживання цілої маси непотрібних у господарстві речей. Приміром, керамічні чаші заміню­ють золотими. Первинна функція чаші не змінилася, зате з'явилася додаткова опція демонстрація розкоші й особливої прихильності богів до її власника.

— Загалом трипільці жили в родоплемінній демократії?

Немає суттєвих причин підозрювати інше. Всі ці взаємини з на­копиченням призвели в результаті до появи мінової економіки, а по­тім і до появи грошей — як еквівалента торговельних операцій, але вже в інших народів і в більш пізні часи. Ну, й, очевидно, до винаходу нової релігії. Причому раннім землеробам хотілося призначити собі в покровителі богів саме жіночої статі.

— Чим більше ризиків — тим міцніша віра?

Поки в людини все гаразд, вона залишається атеїстом. У сіль­ському господарстві не лише сім тисяч років тому, а й сьогодні успіх багато в чому залежав від такого непередбачуваного чинника, як погода. Своєчасне випадання дощу чи наявність сонячних днів, на глибоке переконання давніх людей, залежало цілком і повністю від волі богів. Отже, з ними треба приятелювати, задобрювати та випро­шувати необхідне. Якщо богів немає, їх треба вигадати. Інакше як пояснити свої невдачі і тим більше несподівані успіхи? З’являється прошарок спеціально навчених членів суспільства, які спеціалізу­ються на грамотній симуляції процесу спілкування з богами. Жерці виходили в поля в період посухи, як ми можемо уявити сьогодні, і проливали на оранку краплі живлющої вологи в символічній кіль­кості з надією спонукати цим небесних покровителів до симетрич­них дій. В основі релігійного обряду стоїть природна схильність людини до автоматичного повторення деяких дій, із уявним при- чинно-наслідковим ефектом. Наочним є приклад карго-культу ту­більців островів Вануату у Тихому океані. Антропологи називають його ще «культом Дарів неба» або «літаком». Суть культу зводиться до такого. Під час Другої світової війни на островах розташовували­ся тимчасові авіабази ВПС США. За діями працівників аеродромів і приземленням небачених раніше літаків, з кущів і джунглів із ціка­вістю спостерігали тубільці. Періодично їм перепадало від солдатів щось їстівне після розвантаження транспортників. У свідомості пер­вісних остров’ян оформився стійкий причинно-наслідковий зв’язок: помах солдатом прапорцями на смузі — поява літака — отримання смачної їжі. З регулярною одноманітністю це дійство повторювало­ся кілька років. Всім спостерігачам стало очевидним, що саме помах прапорцями призводить до появи літака на летовищі, позаяк ніхто жодного разу не бачив, аби було навпаки. Коли війна закінчилася і літаки відлетіли назавжди, на спорожнілих аеродромах «підгодо­вані» тубільці почали симулювати дії персоналу, які вони спостері­гали роками. Щоб отримати їжу знову, вони почали марширувати з дерев’яними моделями автоматів по плацу, махати ганчірками на старій смузі та повторювати інші скопійовані дії американських вій­ськових. Але літак все не прилітав, а ритуал його виклику перетво­рився на острівний культ уже і серед нащадків тих, хто бачив ці дива в натурі.

Ритуальне мислення властиве людині трипільської культури не менше, ніж сучасній. Особливо якщо непередбачувані примхи небес повторюються. Майже в кожному трипільському поселенні архео­логи знаходять так звані біноклеподібні посудини. Це гончарний виріб у вигляді двох з'єднаних між собою наскрізних циліндрів на ручці. Дна у циліндрів немає, через що посудини нагадують біно­кль. Функція посудин — явно ритуальна, практичне призначення їм вигадати важко. Є думка, що це реманент трипільських жерців, які проливали краплі вологи через ці самі циліндри на поля в період по­сухи, закликаючи цим до аналогічних дій своїх божественних покро­вителів. Деякі дослідники називали той процес «напуванням землі». Дуже близькі за формою та ритуальною функцією посудини відомі з розкопок стародавнього Єгипту.

— А чому саме богині, а не боги?

Жінка в первісному світі, як і земля, має унікальну здатність давати потомство (урожай) без чіткого розуміння механізму цього процесу. Народження дитини в суспільстві, як і поява паростків на полі — з розряду дива. В обох випадках процес може і не відбутися з невідомих причин. І в обох випадках земля та жінка — постачальни­ки ресурсів, матеріальних і людських, для суспільства. Звідси й схи­ляння перед культом жінки та землі-матері. Перші релігії були, без сумніву, жіночими, поки на зміну їм не приходять боги чоловічої ста­ті, приблизно в розпал епохи Бронзи. Але й у період античності ще зберігалися відлуння давніх материнських землеробських культів. Наочним прикладом є Деметра — богиня на грецькому, Зевсовому Олімпі, яка відповідала в сонмі богів як за врожаї (позаяк вона кон­тролювала плин часу і могла зупиняти його), так і за жіноче здоров’я (дітородність). На честь Деметри влаштовували винятково жіночі свята — тесмофорії.

— До речі, про час — землеробство це й календар, без знання якого важко виробляти посіви та жнива вчасно...

А створення календаря неможливе без наук, астрономії насам­перед (недарма ж перший сонячний календар створили в земле­робському Єгипті). Все це повного мірою могло вважатися інтелі­гентським мракобіссям від лукавого, приблизно у визначенні чистої душі кочового степовика, який жив за формулою: «землероба не по­грабувати — себе не поважати». Одвічне протистояння кочового й осілого світу починає оформлюватися вже на останніх етапах життя Трипільської культури, на зорі епохи Бронзи. Але то вже інша історія.

— Як далеко трипільці поширилися на північ і чи правильно я розумію, що вони на лівий берег Дніпра вони майже не перехо­дили?

На лівий берег вони не перейшли за всі дві тисячі років існуван­ня цієї культури на території України. При тому, що підсунулися до Дніпра впритул. Знаменитий населений пункт Трипілля на південь від Києва, за назвою якого цю культуру називають, розташований буквально біля води. Вочевидь, у давніх жителів було якесь особли­ве ставлення до Дніпра і річку вони перетинати або не хотіли або не могли. На північ ареал розселення трипільців поширився не далі, як за широту Києва, потім на захід кордон їхнього розселення посту­пово йде на південь, до широти Чернівців. Найбільші поселення — Тальянки та Майданецьке — розташовані на Черкащині, але вже на значній відстані від Дніпра. Швидше за все, ареал поширення культу­ри визначався зоною чорноземля, а Дніпро слугував певною межею поширення на Схід.

— Чи контактували вони зі сусідніми цивілізаціями?

Щодо цього в історіографії існує безліч цікавих версій. Першою та головною цивілізацією в середземноморському ареалі синхронного періоду був Єгипет. Ще на схід, у межиріччі Тигра й Євфрату — шу­мери. Центром світу на той час був Близький Схід. Але про прямі контакти — а про них можна судити лише зі залишків матеріальної культури, предметів торгівлі чи обміну — говорити не доводиться. Достеменно зафіксовані налагоджені експортні зв’язки з населенням Волині та Прикарпаття, а також Подністров'я та Донецького кряжу. З цих місць у розпорядження трипільців надходив кремінь — тисячі тонн кремнію — для виготовлення кам'яних знарядь, а також сіль, мідна руда (або вже готові вироби з неї, бо виразних і повсюдних зна­хідок ливарних майстерень, наскільки можу судити, на трипільських поселеннях не знайшли; на відміну від багатокамерних гончарних печей для випалу кераміки).

Сусідні мешканці з трипільцями контактували — зі степової ча­стини України, племена лівобережжя Дніпра. Але рівень розвитку матеріальної культури не можна порівняти. Трипілля — частина ци­вілізації хліборобів і скотарів Стародавнього Світу. У вітчизняній на­уці та навколонаукових колах часто звучать претензії на автохтонне, тобто місцеве походження цієї культури. Але ні Трансільванія, де осі­ли перші трипільці, ні Центральна Європа, звідки походили ці перші поселенці — не були осередками землеробської цивілізації того пе­ріоду. Греція чи Італія, з усім відомим блискучим історико-культур- ним спадком, навіть не виявляли натяку на своє світле майбутнє в період, коли Трипілля стрімкими темпами розвивалося на чорнозе­мах сучасної України, формуючи неповторну на всьому європейсько­му просторі культуру. Застосовувані ними технології й аграрні нави­чки не могли зародитись у головах трипільців без жодного впливу ззовні. Тому припускати південно-східний напрямок контактів пев­ної частини її представників у бік Малої Азії, видається більш ніж до­речним. Пошуки джерел аграрних технологій трипілля саме в цьому напрямку не такі вже й безнадійні.

_1. — А що каже фізична антропологія, досліджуючи останки давніх мешканців ?

Вона каже, що трипільська культура склалася на основі західного варіанту давньосередземноморського антропологічного типу. Це жи­телі південної Європи та південно-західних Балкан. Але вже в серед­ній період розвитку цієї культури на теренах від Румунії до України в антропологічному вигляді носіїв з’являється компонент вихідців із Малої Азії. Цікаво, що поховання трипільців належать до катего­рії рідкісних знахідок. Особливо в обряді розміщення тіл, оскільки основний тип поховання — кремація, принаймні, на ранньому етапі їх існування. Чим ближче до заходу цієї культури, тим частіше мож­на зустріти некрополі з кістяками, що дає все більше матеріалу для антропологів. В історії людства існує безліч культур, представники яких воліють позбуватися своїх мерців так, щоб археологам та ан­тропологам майбутнього не було з чим працювати. До прикладу, зо- роастрійці в Ірані ховали своїх мертвих так, аби не опоганити свя­щенні для них стихії природи. Тобто тіло не можна ні закопувати, ні топити в річці, ні віддавати вогню. Єдиний спосіб розв’язувати про­блему — підняти його на височінь у спеціально влаштованій вежі, де тіло розкладеться саме або його з’їдять пожирачі стерва. Щось подіб­не донедавна застосовували у Тибеті. На високогір’ях просто нема де ховати (кам’яниста місцевість], в умовах холодного клімату тіло не розкладеться і під кам'яним насипом, а кремувати нема чим (дефі­цит рослинності). Тому спеціальна каста займалася препаруванням тіл у відведених для цього місцях. Останки після процедури обробки з’їдали грифи.

В Індії індуїсти намагаються не просто кремувати тіло покій­ника, а зробити це на березі священної річки Ганг, куди висипають попіл після процедури. Природно, що після таких ритуалів знахідки похоронних комплексів у майбутньому — мінімальні, за наявності слідів численних поселень і міст.

Серед деяких фахівців по цій епосі побутує думка, що представ­ники трипільської культури могли здебільшого використовувати по­дібні методи «безслідних» поховань. Приміром, після кремації могли висипати попіл у найближчі річки або відправляти в останній шлях річкою саме тіло, на поживу рибам і ракам. Може здатися дивним, але трипільське протомісто під Майданецьким, з населенням до де­сяти тисяч людей, які одночасно жили в ньому, не має поруч жодного цвинтаря. Десять курганних насипів, які виявили археологи непода­лік, виявилися пізнішими. І ця особливість характерна не лише для єдиного населеного пункту стародавніх землеробів.

— У якій частині України знайшли найбільше трипільських протоміст?

Найбільша кількість поселень-гігантів виявлена у міжріччі Південного Бугу та Дніпра. їх там відомо понад тридцять (площею від 50 га до 450 га). Зафіксовано такі поселення і на захід від Південного Бугу, але там їхня площа не перевищує 70 га. Вони датовані другою половиною п'ятого тисячоліття до н. е.й існували (як явище) близько 600-800 років. Існування як великих, так і малих поселень на одному місці, не перевищувало 50-70 років. З наполегливою регулярністю мешканці одноразово покидали свої насиджені місця та переїжджа­ли на нове місце. При цьому покинуте житло ритуально спалюва­ли. Так, два знаменитих трипільських протоміста першої половини IV тисячоліття до н. е. — Майданецьке та Тальянки — розташовані всього за 10 км одне від одного, але за часом їхнього існування роз­біжність становить 350 років.

— А навіщо покидати свої міста та села?

Екстенсивний характер землеробства. Вони міняли землі, вис­нажені господарською діяльністю, на нові. Адже добрив у сучасному розумінні тоді не знали.

— У чому ж причина появи протоміст? Навіщо зосереджу­вати таку кількість людей в одному місці для спільного прожи­вання?

Однією з причин могла бути військова загроза, але не зовнішня, а внутрішня. Ймовірно, міжплемінні чвари в межах конгломерату три­пільських спільнот відбувалися. Сама кільцева структура велетен­ських поселень сприяла обороні (згадаймо циркульне планування середньовічних рівнинних міст). «Степові» племена в той період не становили загрози трипільським поселенням і багато з них, що ме­жують зі степовими районами, навіть не були укріплені. Отже, загро­за була внутрішньою. Взагалі, степ як традиційний синонім загрози хліборобам — таку роль він отримає дещо пізніше, з появою перших кочівників та у разі виникнення інституту вершників. Рови зафіксо­вані (навіть у кілька рубежів) на багатьох трипільських протомістах, що лише підкреслювало особливе ставлення сучасників саме до та­кого типу поселень, які вимагали особливого захисту.

— Отже, вони жили порівняно у мирний час...

Мабуть, так. Якщо й боронилися, то один від одного. Війна у звич­ному розумінні — як масове винищення представників іншої нації чи етносу з політичних, релігійних чи інших причин — їм знайома не була. Так само як і не були відомі деякі звичні зараз винаходи — коло та колесо. Це особливо дивно, якщо врахувати надзвичайну розвине­ність керамічного виробництва. Точніше, їм було відомо щось схоже на колесо для ритуальних обрядів — у вигляді гончарних копій со­нячного диска, цроте далі цього вони піти не спромоглися.

— А звідки ми знаємо, що вони не знали кола? Як це довести археологічно? Коло, дерев'яне колесо — органіка могла просто згнити за тисячоліття або згоріти в пожежах...

Це ж запитання я ставлю своїм студентам. За одним влучним ви­разом: археолог нагадує слідчого, який запізнився на місце злочину через тисячоліття — він має справу з німими доказами за повної від­сутності свідків. Ось із цих доказів, залишків матеріальної культу­ри, йому й потрібно витягнути максимум інформації. Висновок про відсутність кола випливає зовсім не з того факту, що його знахідки відсутні. Кераміка — вся справа в ній. Вона асиметрична за формою, а конструктивні особливості черепка дозволяють бачити, що посу­дину виготовляли без гончарного кола, його не витягували з єдино­го шматка формувальної маси, а ліпили стрічковим способом.

— А що таке стрічковий спосіб?

Гончар розподіляв формувальну масу у валики, які зминав у стрічки, потім ніби вибудовував із них посуд потрібної форми, наліп­люючи стрічки ряд за рядом. У міру готовності поверхню посудини загладжували, а внутрішня, недоступна для цього процесу сторона залишалася рифленою зі слідами ручного формування. При витягу­ванні посудини на гончарному колі таких слідів не залишається, бу­дуть цілком інші. Археологи знайшли тисячі трипільських посудин і десятки тисяч їхніх уламків. І всі вони — зі слідами формування стрічковим способом. Проте сама кераміка не виглядає примітив­ною. Трипільці відрізнялися винахідливістю, створивши десятки ти­пів посудин від малих до гігантських форм, під різні завдання госпо­дарської та релігійної діяльності.

Для нашої повсякденності коло чи колесо — річ звична і тому обивателю важко собі уявити, як такий елементарний вина­хід міг бути недоступним цілим народам і навіть континентам, як без цього можна жити та працювати. У Північній і Південній Америці колеса також не знали. Точніше, знали лише на рівні ди­тячих розваг — колесо використовували для створення іграшок, але далі того винахід не пішов. Ніякого колісного транспорту не винайшли. Так само як тамтешнім жителям не був відомим кінь, поки його не привезли колонізатори в результаті Великих геогра­фічних відкриттів. Це до питання про комунікації в Імперії інків із протяжністю її кордонів у меридіональному напрямку майже на 4 тис. км. Передача державних депеш і поштове сполучення загалом були налагоджені за допомогою спеціальних посильних бігунів. Вони пробігали відведені ним відтинки кілометрів по двадцять, курсуючи у протилежних напрямках туди-сюди.

— Що каже наука про зникнення трипільців? Куди поділася вся ця розкіш?

У другій половині третього тисячоліття до н. е. на території України відбуваються кліматичні зміни. Степ істотно зволожується, а раніше придатні для польового землеробства чорноземні райони центральної України заростають лісами. Пізні трипільці спускають­ся на південь до самого моря. Водночас зі сходу на землі теперішньої України вдираються перші в її історії кочівники — представники так званої ямної археологічної культури (назва походить за характерним для них типом поховань — у ямах і під курганами). Починається епоха Бронзи, ямники несуть із собою нові технології обробки металу, пер­ший штучно створений людиною сплав (міді й олова) — бронзу, а та­кож колесо. Курган відтепер і на наступні тисячоліття стає основним елементом ландшафту степової України. Якийсь час ямники та три­пільці співіснують по сусідству або навіть змішуються між собою. У результаті з’являється так звана Усатівська археологічна культура, яка була виявлена ще напередодні Другої світової війни на околицях Одеси, біля селища Усатове. Але поширювалася вона значно ширше — у межах територій сучасної Молдови, Румунії та навіть Болгарії. У селі Усатове, майже в його центрі, досі підноситься один, доволі високий курган, зведений носіями цієї культури. Він не розкопаний, бо його насип і в наші дні використовують під сільський цвинтар — він устав­лений мальовничими кам’яними хрестами, ранні з яких відносять до початку XIX століття, хоча місцеві краєзнавці у шляхетному пориві намагаються приписати їх до козацької історії степів середини XVIII століття. На жаль, жодного козацького поселення на місці Усатова до

1790-х років не існувало. На докладній мапі Хаджибейської затоки ав­торства Дерибаса (вересень 1789 року) нічого, крім кількох колодя­зів, в Усатівській балці не зазначено. Втім, я забігаю наперед.

— Повернімося до усатівської культури...

Повернімося. З приходом кочівників починається бронзова доба. Це сталося приблизно на межі IV і III тисячоліть до н. е. Винахід брон­зи спричинив чергову технологічну революцію Стародавнього світу.

— Axmo автор відкриття?

Як завжди, його ім’я кануло в Лету. Два регіони претендують на статус батьківщини справи лиття бронзи: Північний Кавказ і Південний Урал. Гірська місцевість, наявність руди під ногами спри­яє металургійним експериментам та несподіваним знахідкам. Комусь із перших ямників спало на гадку змішати мідь із оловом та отрима­ти новий сплав із тими перевагами, яких не мала мідь — твердість за порівняльної легкоплавкості. Це швидко дало стратегічні переваги власникам бронзових технологій, оскільки майстри бронзових справ негайно розпочали виплавку.

— Зброї...

Звісно. А зовсім не дитячих іграшок. Чому це вміння надало їм ви­гідних відмінностей від трипільців чи інших адептів старих традицій кам’яної доби? Насамперед швидкість у виготовленні зброї й її деше­визна. На виготовлення одного кремнієвого наконечника стародав­ній умілець витрачав кілька годин, якщо не весь день. Аеродинамічні властивості виробу бажалися б бути кращими через неминучу аси­метрію такого виробу. Лиття наконечників із бронзи за однією лише формою перетворювало його на зброю масового ураження, яку мож­на виготовляти сотнями штук руками одного майстра з помічником. Причому у достатньо короткий проміжок часу. Втрата такого нако­нечника в бою або на полюванні непорівнянна за важливістю для власника кам’яного наконечника, виготовлення якого займало біль­ше праці. Недарма ж переносні кам’яні форми для лиття землероб­ських інструментів та зброї в епоху бронзи зустрічаються у скарбах поряд із самими виробами. Це відображає їхню високу цінність для власників.

— А що з колесом, звідки ми знаємо про його наявність у представників ямної культури?

Прямих викопних свідчень є безліч. В Одеському археологічному музеї зберігають одне із найстаріших коліс у світі. Його знайшли під час розкопок на околицях того ж таки Усатового, в підкурганному похованні. Точніше, знайшли його зотлілий відбиток, законсервова­ний глинистим викидом із могили. Таких коліс відомо багато. За пев­ної вправності археологам вдавалося навіть зафіксувати залишки дерев’яних перекриттів над похованнями степових кочівників, що давало підстави реконструкції сакрального сенсу курганного обря­ду. Уявіть собі: прямокутна в плані яма, в ній лежить небіжчик із усім супровідним інструментом, яким його забезпечили для активного життя в потойбічному світі. Згори ця яма перекрита дошками, а по кутах — чотири колеса. Опісля над цим насипали курган, сферичний за своєю формою. Велика спокуса прийняти інтерпретацію моделі перевернутого воза, в якому покійник «догори ногами» (під землею в царстві мертвих — все догори цапки), під покровом небесної сфе­ри, продовжує свій шлях у своєму фургоні, прямокутним каркасом якого символічно виступає могила.

Крім того, зображення таких фургонів із колесами, з упряжкою волів, відомі за різними графіті на кам'яних стелах, виявлених архе­ологами. Тож сумнівів у винаході колеса ямниками не виникає. Вони жили у цих пересувних хатинках усе життя. Своїх поселень не ство­рювали, позаяк відгінне скотарство передбачає постійну зміну пасо­вищ і безперервне пересування степом. Максимум, що знаходять ар­хеологи — це-зимівники, сезонні тимчасові місця стоянок, усипаних стародавнім сміттям і недоїдками.

Винахід колеса — це геніальна й одночасна проста справа. Абсолютне ноу-хау Стародавнього світу. Порівняна з одомашненням коня або появою двигуна внутрішнього згоряння — адже завдяки колесу людина значно збільшила швидкість і відстань свого перемі­щення у просторі. Як це сталося, можна лише гадати. Усі давні вина­ходи людства є продуктами асоціативного мислення, результатами копіювання, створення моделі з певного прототипу. У природі круг­лих речей немає, крім двох: сонячний і місячний диски. Перше коле­со з’явилося як результат ритуального наслідування їм, не більше. Це лише потім хтось усвідомив усю серйозність того, що сталося, і додумався покатати виріб по землі, та ще й поєднавши його з іншою, також дерев'яною віссю.

На вісь залишалося закріпити фургон, який є пересувним буди­ночком на колесах для цілої родини. Завдяки цьому з'являється ін­ститут кочівників, які мешкали лише в степовому ареалі, кочуючи в пошуках вигідніших пасовищ. У таких людей не було поняття бать­ківщини як стаціонарного місця проживання. Батьківщиною степ для них був увесь, протягом тисяч кілометрів у поєднанні з систе­мою кровно-споріднених і соціальних зв'язків із членами найближ­чої племінної спільноти.

В історичній перспективі переміщенню конкретного родопле­мінного союзу з метою зміни пасовищ могла завадити або сама при­рода (степи висихають у період потеплінь або вкриваються лісами в періоди похолодань) або інші такі ж спільноти, з якими доводиться ділити кочівлю. Незабаром слово «війна» та слово «кочівник» ста­нуть синонімами у свідомості осілих народів українських земель, оскільки кочовий спосіб життя не передбачає особливої зайнято­сті для широких верств населення. Грубо кажучи, випасання стада вимагає постійних зусиль кількох людей, забезпечуючи їм щоденну зайнятість. У той час, як молоде покоління чоловічої статі, що під­ростає, залишається без справ — там, де впораються троє людей, не потрібно шістьох. Такі групи вільної молоді перетворюються на вої­нів, оскільки часу мають масу, а громадських завдань немає. Справа воїнів кочового світу — годуватись набігами і жити в гонитві за до­блестю, яку вимірюють кількістю відрізаних голів у «якихось земле­робів», що «копирсаються» все життя в землі.

Отже, ямники приходять зі сходу євразійським степовим кори­дором і наштовхуються тут на трипільців, яких частково зносять, а частково асимілюють. Трипільці не зникли миттєво, це видно з ар­хеологічних знахідок. Багато в чому занепад їхньої культури був ви­кликаний змінами клімату в Східній Європі на рубежі доби Бронзи. Та правильніше сказати, що трипільці й ямники асимілювали один одного. Внаслідок цього з'явилося щось третє, в археологічному сенсі — усатівці. Все це строкате товариство причорноморських степів часів кризи та катастроф, уперлося при кочуванні в ту саму Орловську переправу на Нижньому Дунаї. Куди всі ці чудові жителі поділися потім, сказати складно. В рамках однієї відомої та прива­бливої археологічної гіпотези існує припущення про подальший рух наших «українських» ямно-трипільських пращурів, десь напри­кінці Бронзової доби (ХШ—XII ст. до н. е.), на Балкани. Дійшовши до Середземного моря та Пелопоннесу, вони стали предками стародав­ніх греків і фригійців. Можливо, нащадки саме цієї змішаної куль­турної спільноти перебували в основі так званого дорійського втор­гнення на Пелопоннес, що поклало край існуванню Мікенської циві­лізації, кинуло Грецію в так звані Темні століття, а згодом призвело до початку Великої грецької колонізації (VIII ст. до н. е.) та розквіту античної еллінської цивілізації. Проте, археологічно зафіксовано процес осілості представників ямної культури саме в Причорномор'ї на пізньому етапі її існування.

— Тринадцяте століття — це не так хронологічно далеко від облоги Трої...

Атож, це те саме століття, дуже бурхливе. Воно відзначене іншим, не менш значущим і раннім вторгненням у Східне Середземномор’я «народів моря», як вони називалися в давньоєгипетських ієрогліфіч­них написах.

Кінець бронзової доби ознаменувався свого роду колапсом, що привів у рух багато народів Східної Європи. Рухалися у напрямку Близького Сходу й Єгипту, перетинаючи моря та висаджуючись біля стін великих міст. Звідси й назва всієї сукупності цих прибульців. Троянські епоси відображають усього якийсь фрагмент цього ка­тастрофічного руху. У складі цих народів були, зокрема, ті ж згадані фригійці. Ахейці, які взяли Трою в облогу, успішно влилися в цей вир подій і переміщень, що відбилося у відомому гомерівському циклі.

Загарбники кинулися грабувати і трощити тодішній центр ци­вілізацій на Близькому Сході. Під їхнім натиском звалилося Хетське царство в Малій Азії, Троянське царство. Стародавній Єгипет висто­яв. Остаточно розгромити цих морських кочівників вдалося фарао­нові Рамзесу III в XII столітті до н. е.

— Велике переселення?

В історії такі катаклізми повторювалися багато разів. Нам більш відоме близьке за хронологією переселення народів раннього Середньовіччя, про яке ми ще згадаємо. У будь-якому разі, нащадки трипільців і ямників розчинилися у вирі тих подій і, гадаю, археоло­гія з проблеми «катастрофи бронзової доби» дасть нам іще чимало дивовижних відкриттів.

— Куди ж більше? Майже двісті років археологічній науці, тисячі експедицій щорічно займаються розкопками давно відо­мих поселень і міст по всьому східно-середземноморському регі­ону. Хіба що генетичні дослідження внесуть щось нове...

Не кажіть. Уявлення про добру археологічну вивченість регіо­ну оманливе. Що й казати — досі не знайдено саму Трою. Те місто, яке Шліман прийняв за Трою під час розкопок пагорба Гіссарлик, насправді виявився Ілліоном. Це два різні міста, відзначені у збір­ній солянці гомерівського епосу. Принаймні, нас намагається пере­конати в цьому Лев Клейн на сторінках своїх чудових монографій. Іронія цієї історії полягає в тому, що поклавши край ахейській Греції, північні племена, що прийшли в сьомому столітті до н. е., поверну­лися колом у те ж Причорномор'я на хвилі Великої грецької колоні­зації. Ті ж степи відкрилися погляду нащадків, що й пів тисячоліт­тя до того. Масові переселення бронзової доби принесли зі собою нові технології лиття металів. Адже ахейці, як стверджував Гомер, знали лише мідь і билися мідною зброєю. А вставала над героями щоранку «мідноволоса Еос» (богиня зорі). У контексті всіх цих чудо­вих подій Східним Середземномор’ям прокотилася ще одна важлива новинка — колесо, остаточно закріпившись у всіх куточках тодіш­нього цивілізованого світу. Освічені єгиптяни, які не знали колеса до епохи Бронзи, прийняли новий винахід на озброєння в прямому розумінні цього слова, поставивши на колісницю не лише візника, а й воїна.

— Ae якому столітті збудували перші піраміди в Єгипті?

Якщо йдеться про знамениті піраміди Ґізи, то в середині III тися­чоліття до н. е., п'ять тисяч років тому, у розпал Трипільської культу­ри. Але ранні з’явилися дещо раніше, проте вони не такі знамениті.

— Тобто, піраміди з'явилися, коли єгиптяни ще не знали ко­леса?

Ні колеса, ні кола. Культури та цивілізації Стародавнього світу перебували в режимі постійного обміну своїми здобутками. Власне, як і сучасні. У тодішній ойкумені не було стаціонарних, нерухомих центрів або споконвічних околиць, приречених на забуття. Світ по­стійно змінювався. Вогнища технологічних чи культурних інновацій стрімко пересувалися континентом — від Месопотамії до Південного Уралу, від теперішніх українських степів до Криту й Єгипту. Осередок — вдале слово, позаяк центри культурних і технологічних винахо­дів мали особливість несподівано спалахувати в непередбачуваній частині континенту і так само швидко загасати, не подаючи більше жодних ознак цивілізації.

Стародавні землі теперішньої України у цей контекст історії більш ніж були інтегровані. Географічно вони хоч і перебували «на краю» впливу середземноморських великих цивілізацій, але все ж у зоні «пішої доступності» від них, зовсім не на культурних «окраїнах» у розумінні залучення до культурно-історичних процесів. Територія нашої країни поступово перетворилася на контактну зону далеких і близьких цивілізацій, на «прохідний коридор» народів Євразії впро­довж багатьох тисячоліть. І це не могло не вплинути на її історію.

— Ми не торкнулися лише Шумерської цивілізації, яка була під час Трипілля, і не провели жодних паралелей між ними...

Здавалося б, які тут паралелі, коли між шумерами, які створи­ли свою цивілізацію в Межиріччі на території сучасного Іраку та трипільцями, які розгорнули свою бурхливу діяльність на терито­рії теперішньої України, — дві з половиною тисячі кілометрів. По прямій. Проте жили і працювали вони в синхронний період і сама основа господарювання, виробляння, їх об'єднувала. Сім тисяч ро­ків тому не так багато народів на земній кулі могли похвалитися вмінням вирощувати хліб або інші злаки. їх можна було б долучи­ти до елітного клубу хліборобів. Перші землеробські цивілізації, писемність і держави виникли напрочуд синхронно, але в різних куточках євразійського континенту. Досі тривають суперечки про те, хто виник раніше: єгиптяни чи шумери? Кому віддати пальму першості у ролі творця держави? Тут варто зазначити один важ­ливий момент. І Єгипет і держава Шумери належали до так званих річкових цивілізацій. Тобто, вони жили в долинах річок — Нілу та Тигру з Євфратом по обидва береги. їхнє землеробство належало до богарного типу — коли зерна втоптували у вологий ґрунт піс­ля розливу річок. У цьому сенсі досягався максимальний ефект за мінімальних трудовитрат: річка робила все за тебе, вона при роз­ливах зволожувала ґрунт, розм’якшувала й удобрювала його нано­сним мулом. Тому головним чинником успішного господарювання були розливи річок. У долині Нілу це відбувалося зі заздрісною пе­редбачуваністю та регулярністю — залишалося уважно стежити за геліактичним сходом Сиріуса (перший, після деякого періоду неви­димості, схід цієї зірки), якій щороку припадає на той самий день. Цей схід віщував червневий розлив Нілу. Єгиптянам пощастило — так збіглося, що схід Сиріуса для цієї широти стояв у одній низці з початком тропічних злив у верхів’ях Нілу, які наповнювали річ­ку та змушували її виходити з берегів, зрошуючи заплавні поля. Чи варто дивуватися, що єгиптяни вшанували зірку божественного титулу у власному пантеоні?

Дещо інакше все відбувалося в Месопотамії — тамтешні дві ве­ликі річки брали витоки на Вірменському нагір'ї, протилежному від стабільних тропіків стороні. Тому розливи траплялися непередбаче­но. Саме тут народилася легенда про Всесвітній потоп у контексті пригод місцевого царя Гільгамеша — мабуть, давав себе знати сум­ний досвід колишніх катастрофічних повеней. Так чи інакше, але в обох випадках — коли зрошуваних природним чином полів починає бракувати для все нароствальних потреб суспільства, тож єгиптяни та шумери беруться до створення іригаційних систем, аби змусити воду вийти трохи далі від берегів, до посушливих країв заплави. Ось на створення іригаційної системи та підтримку її в робочому стані щороку держави витрачали колосальні зусилля.

Трипільці в цей же період стояли перед набагато складнішим викликом природи. Про річкову цивілізацію жодної мови Тут бути не могло. Трипільці жили на правобережжі Дніпра і він був краєм їх­нього ареалу розселення, а не центральною, сполучною водною ма­гістраллю. І це не дивно — Дніпро не розливався так широко та ре­гулярно, як Ніл із Євфратом, такого родючого мулу він не ніс, а бере­ги його надзвичайно круті для того, щоб прорізати їх іригаційними каналами. Трипільці взяли за основу польовий характер землероб­ства, у якому частина полів була засіяна, а інша залишалася під па­ром — на відновлення родючості ґрунту. Зі сезону в сезон поля «під паром» чергували між собою. Але позаяк ефективних добрив ще не винайшли, а родючий месопотамський мул був недоступним, дово­дилося підтримувати врожайність належним чином завдяки екстен­сивному землеробству, тобто, за рахунок розширення посівних площ. Так, із виснаженням ґрунтів навколо конкретного поселення, його жителі починали освоювати нові, а колишні закидали. Піку висна­ження ґрунт досягав приблизно за 50 років. Саме таким періодом у середньому обчислюється за археологічними даними час існування практично всіх трипільських поселень. Мешканці просто знімалися з насиджених місць та переїжджали на інші родючі ділянки.

Періодична зміна місць проживання вимагала від трипільців з одного боку чіткої регламентації у розподілі землі між громадами та племенами, а з іншого — періодичного будівництва нових селищ. Дослідники трипільської культури вважають, що трудові витрати на їхнє будівництво вимагали зусиль, порівнянних із витратами на зро­шуване землеробство на Стародавньому Сході.

Ці переселення здійснювали організовано. Річ у тім, що топогра­фія населених пунктів трипільців визначалася своєрідними «куща­ми» чи мікрогрупами. їхня структура складалася з великих, середніх і дрібних населених пунктів, відстані між яким не перевищували від трьох — до десяти км. Тоді як між самими синхронними «кущами» поселень відстань сягала від 20 — до 60 км. При цьому мікрогрупи були прив’язані до певних річкових систем. До складу кожної входи­ло одне дуже велике (100-450 га) поселення, одне-два середні (40- 100 га) або кілька дрібних (1-20 га). Своєю чергою, українські архео­логи при картографуванні поселень, що одночасно існували, дійшли висновку, що в межах двох-чотирьох мікрогруп формували собою одну локальну групу. При цьому найбільша мікрогрупа ставала цен­тром всієї локальної групи на чолі з великим поселенням-гігантом. Ймовірно, що у таких протомістах трипільців розташовували спільні «столиці» локальних об’єднань. Чисельність населення для мікро­груп становила до 19 тис. осіб, причому згодом їхні масштаби зро­стали. Населення локальної групи сягало 34 тис. осіб. Подібні про­цеси кучкування населення навколо протоміст відбувалися в син­хронний період у Стародавньому Єгипті на ранніх стадіях, а також у Месопотамії. У першому випадку таку ранню адміністративну оди­ницю називали номом. Номи могли утворювати різні спілки. їхня те­риторія охоплювала землі в радіусі 10-20 км навколо протоміського центру з населенням до 10 тис. осіб. У ранній період історії Межиріччя подібні мікрогрупи містили велике поселення (протомісто), кілька містечок і малі (сільські) поселення. Аналогія з Трипіллям очевид­на. Параметри та структури трипільських утворень у період розкві­ту культури збігаються з месопотамськими. Збігаються ці явища й у часі. Тільки у випадку з двома вказаними землеробськими регіона­ми наступною стадією після об'єднання номів стала поява держави, а в Трипіллі вона чомусь не відбулася. Розкопки поселень-гігантів Побужжя виявили ще один компонент, що також викликає анало­гії з давньою цивілізацією Межиріччя. У Майданецькому знайшли глиняні жетони — вироби геометричної форми, аналогічні до тих, що поширилися у Месопотамії у VI—IV тис. до н. е. На Сході їх вико­ристовували, на думку вчених, для найпростіших облікових опера­цій. Потім шумери перейшли на графіку, виписуючи на глиняних та­бличках необхідні числа та предмети, що лягло в основу протопису їхньої держави.

— Багато в чому всі ці спостереження відповідають на за­питання, чому деякі дослідники схильні називати трипілля «ци­вілізацією», за аналогією з єгипетською чи шумерською...

Спокуса велика, але чи мали б ми право називати «цивілізацією» Стародавній Єгипет, якби не знали всього породженого ним потім? Якби його номи так і не породили б держави з усією супутньою куль­турою та наукою, а зачахли б у дельті Нілу, давши зміну прийшлим народам?